Провулок Желтовського було перейменовано на Петра Болбочана рішенням Кропивницької міської ради від 27.02.2024 р. №1837 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».
Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.
Желтовський Василь Максимович (1895 р., с. Желтовське Тобольського повіту – 1921 р., с. Самарове (нині район міста Ханти-Мансійська) – сибірський селянин, один із керівників антибільшовицького повстання в Західному Сибіру. Учасник Першої світової війни, фельдфебель. На початку 1921 р. служив діловодом військкомату Кугаєвської волості та мав середняцьке селянське господарство. Можливо, належав до партії соціалістів-революціонерів (есерів). Під час селянського повстання на початку 1921 року став одним із головних військових керівників повстанців Тобольського повіту та фактичним керівником (начальником гарнізону) міста.
Болбочан Петро Федорович
Петро Болбочан – бойовий офіцер російської імперської армії під час Першої світової війни, який перейшов на бік Української революції і став активним учасником визвольних змагань. Полковник, командувач одного з найбоєздатніших підрозділів війська УНР. Герой переможного Походу на Крим, коли півострів було звільнено від більшовиків, а кораблі Чорноморського флоту підняли українські стяги. Справжній лицар, взірець чесності. Людина трагічної долі, яку через політичні інтриги та наклеп у зраді стратили свої ж.
Народився український військовий діяч 5 жовтня 1883 року у с. Гиждево Хотинського повіту Бесарабської губернії (нині с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в сім’ї священика.
Сім’я була дружна. Майбутній військовий діяч, а тоді Петрик Болбочан початкову освіту здобував у місцевій церковноприходській школі, а пізніше в гімназії. За традицією сімей священиків, Петра також очікувала церковна кар’єра. Він навіть поступив до Кишинівської духовної семінарії. Але насправді самого юнака така життєва дорога не приваблювала. Тож не завершивши духовної освіти, Петро вступає до Чугуївського піхотного училища на Харківщині, яке закінчив у віці 26 років.
Зі спогадів курсантів відомо, що переважну більшість курсантів складали українці. Власне, дива великого в цьому немає, адже Чугуївське піхотне, хоча й давало пристойну військову освіту, але не було привілейованим військовим закладом тодішньої царської Росії, до яких простим українцям потрапити було неможливо.
Петро навіть організував під час свого навчання в училищі «гурток для поширення рідного слова». Проте існував цей гурток недовго: начальник училища довідався про його існування й заборонив, заявивши що «жодних мазепинських організацій в училищі не потерпить». А юнкер Болбочан за свій прояв національної свідомості отримав стягнення, усну догану. Тільки завдяки його блискучим здібностям юнака не виключили з військового закладу, адже могли й заарештувати.
По закінченні училища підпоручика Петра Болбочана направляють у відомий славними традиціями 38-й піхотний полк, заснований ще 1703 року, в Петровську епоху.
Одразу після училища Петро завідував мобілізаційною частиною полку. Посада вимагала військової освіченості, пунктуальності та старанності. Згодом молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. 1912-го р. Петро Болбочан отримав чин поручика. У 1911-1912-му pр. керує командою розвідників і ще півроку – командував кулеметним підрозділом. Це означає, що молодий офіцер освоїв новітню для того часу стрілецьку зброю.
Напередодні І Світової його призначають полковим ад’ютантом 38-го Тобольського піхотного полку. Ця посада була пов’язана з організацією прийому та навчання молодого поповнення. Наступною метою Петра Болбочана був вступ до військово-юридичної академії. Але його планам на заваді стала І Світова війна.
Під час війни майбутній полководець УНР набуває значного досвіду, беручи участь у бойових діях 1914-1917-го рp. Дзеркалом його службового й професійного зростання слугує послужний список і перелік нагород.
Після Жовтневої революції 1917-го р. Петро Болбочан отримує можливість відкрито й активно проявити себе українцем. На підтримку українського національно-визвольного руху бере активну участь в українізації частин Південно-Західного фронту. А після розвалу царської армії вступає на службу до війська молодої Української народної республіки.
Він стає одним з організаторів Запорізької бригади, згодом розгорнутої в дивізію, а потім в корпус. Можна стверджувати, що це було одне з найбільш боєздатних з’єднань армії УНР, у назві якого простежується традиція українських вояків, борців за Україну. Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у здобутті Києва в лютому 1918-го р., а також у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Петра Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим.
Скористатися наслідками цих перемог для розбудови Української держави та зміцнення її війська не зуміло через непрофесійність та вузькопартійну ангажованість державне керівництво УНР.
Головна мрія та мета у тогочасного Петра Болбочана та його однодумців була створювати боєздатну Українську армію. Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів. Його цілком влаштовувала система гетьманату, але органічно українського, а не тої монархічно-російсько-української суміші, якою була скоропадщина, що спиралася на німецьку військову потугу й була до душі тільки російським чи зросійщеним політикам і промисловцям.
Проте, при всій відданості Україні, тодішні її очільники не бачили небезпек для самого існування Української держави, а керувалися незрозумілими догмами про те, що Україна буде миролюбною країною і їй не потрібне військо, – забувши відому мудрість: «Хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу».
Додамо, що Петро Федорович був надзвичайно популярним серед його підлеглих, а більшовики оголосили за його голову величезну, за мірками того часу, нагороду – 50 тисяч золотих рублів. Через це полковник Болбочан став підозрілим для керівництва УНР. Може, боялися, що він вчинить за прикладом Наполеона?
Зрозуміло, що на цьому ґрунті виникає й особистий конфлікт між Болбочаном і Головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. 22 січня полковника було усунуто з командування Запорізьким корпусом.
Командири полків Запорізького корпусу через інспектора корпусу полковника М. Гавришка звернулися до Головного отамана С. Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. 7 червня 1919 року Петро Федорович мав би стати до командування військовим з’єднанням.
Але патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника. Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок. І хоча були численні прохання військових командирів та політичних діячів про помилування, вирок було виконано на станції Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області).
Стратили його 28 червня 1919-го р. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. За командою «Вогонь!» жоден з стрільців не вистрілив. Команду повторили, але знову – жодного пострілу. Схоже, в жодного з вояків не піднімалася рука на людину, яку вони знали як видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею.
Заради справедливості зауважимо, що реакція військового і політичного керівництва УНР була неоднозначною. Посол України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд у некомпетентності.
Наостанок дамо слово ворогові: Володимир Антонов-Овсієнко, один з очільників більшовицького війська, що рухалося на Україну, визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би». Тож не довелося більшовикам воювати з Болбочаном, бо знищили його свої, українці.
На честь Петра Болобчана названі вулиці та провулки у Львові, Луцьку, Києві, Дніпрі, Броварах, Житомирі, Харкові, Полтаві, Запоріжжі, Смілі.
14.10.2020 р. 3-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «імені полковника Петра Болбочана».
Дізнатися більше:
Книги
Абліцов В. Г. Болбочан Петро Федорович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.]; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. – Київ: Поліграфкнига, 2004. – Т. 3: Біо-Бя. – С. 219.
Коваль Роман Миколайович. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи / Роман Коваль [авт.-упоряд., передм., прим.], Юрій Юзич [авт.-упоряд., прим.]; Б-ка Іст. клубу «Холодний Яр». – Київ: Вид-во Марка Мельника, 2020. – 439 с.: іл.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. – Київ: Либідь, 1997. – 464 с.
Осташко Т. С. Болбочан Петро Федорович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – Київ: Наукова думка, 2003. – Т. 1: А-В. – С. 329.
Сідак В. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника / В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. – Київ: Темпора, 2004. – 414 c.
Струцюк, Йосип. Отаман Болбочан та інші: Роман майже документальний / Струцюк, Йосип. – Київ: Український пріоритет, 2017. – 192 с.
Ясенчук Олександр. 600 біографій. Генерали, старшини, козаки: довідник / Олександр Ясенчук. – Мена: Домінант, 2019. – 318 с.
Публікації
Горак В. Славетний командир «запорожців»: полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби укр. воєначальника / Володимир Горак // День. – 2008. – 25 квіт. – С. 8.
«Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 р.» // Позакласний час. – 2018. – №6. – С. 41 (вкладка).
Переможний похід або Як Болбочан 100 років тому більшовиків із Криму вигнав: історична довідка // Позакласний час. – 2018. – №3. – С. 27-32 (вкладка): портр.; фот.
Ресурси Інтернет
Мина Ж. В. Постать полковника Петра Болбочана на тлі подій національної революції 1917-1921 рр. [Електронний ресурс] / Ж. В. Мина // Військово-науковий вісник. – 2011. – Вип. 16. – С. 156-167. – Режим доступу: .
