Я вважаю, що книжка варта шани лиш тоді, коли вона й не тоне у воді, І у огні на попіл не згорає. До цього міг додати лиш одне я, Хоч, може, це для вас і не нове: Допоки книга в спогадах живе – Вода й вогонь безсилі перед нею. В. Соколов
Життя
Народився майбутній поет 17 квітня 1919 року в селі Табурищі Новогеоргіївського району на Кіровоградщині (нині район міста Світловодськ). Село залишилося тільки в болючих спогадах автора – його затопили при будівництві Кременчуцької ГЕС:
«Нема вже і в помині Табурища… Нема села. Є селище при ГЕСі, І на гробках старого кладовища Будинки пнуться в димне піднебесся.
А в них, одноманітних, і висотних, Ні матері, ні діда, ні рідні… І грає десь транзистор безтурботно, І байдуже поблимують вогні…
«Наша вулиця,що тяглася довгим рядом білих мазанок під прибережною горою, називалася Чорноморівкою. За переказами, в давні часи старий запорізький козак Чорномор, втративши у жорсткій січі з ординцями усіх своїх побратимів, Дніпром піднявся нагору, до Високого каменю, котрий, наче величезне чорне ікло затонулого чудовиська, піднімався над порогом і стрімниною, і тут, у підніжжя гори посеред дубового гайку, поставив собі хату, з якої і почалася Чорноморівка. І ось на цій вулиці стояла в свій час і хата сільського бондаря Віктора Яковича Соколова – приземкувата, під порослою мохом солом’яною стріхою, насунутою, ніби стара потерта папаха, на самі очі-вікна.
Однак сталося так, що в рік моєї появи на світ Божий – а був це як його величали «незабутній дев’ятнадцятий» – епідемія тифу, що лютувала в цих краях, не минула і нашого двору і забрала у нас матір. А нас було уже восьмеро. Наймолодшого, мене, ще гойдали в люльці…».
А далі свою долю поет згадає у віршах роману «Листи до матері у потойбічний світ»:
Тебе поклали під хрестом гранітним, Над цвинтарем густішала імла… Мене ж, сповивши, жіночка бездітна Несла в цей час на свій куток села…
Так і опинився майбутній поет в хаті чи не найбіднішого в Табурищі жителя, Гавриїла Баранця. Його, правда, в цей час удома не було – здійснював революцію у волості. Дім його названих батьків був на іншому кінці Чорноморівки… Ні городу, ні саду. Стара груша у дворі, дві-три вишні, кущ калини – ось і все багатство. Та ще ткацький верстат, на якому ще мати Гавриїла Баранця ткала дивовижні полотна.
Треба сказати, що с. Табурище було не стільки селом хліборобів, скільки ремісників – адже степ за горами, за долами.
Названий батько, який після Першої світової війни і революційних потрясінь повернувся додому на трофейному вороному коневі, прикупив половину сукновальні. Разом з Віктором, єдиним помічником, їздив прилеглими селами, збирав домоткане сукно і звалював його до такої щільності, що жоден найлютіший мороз не пробирав у ньому.
1929 рік приніс колективізацію. Недовго думаючи, Гавриїл Андронович віддає в комуну все нажите добро:
«І що б ти, мамо, думала? Не жалко Йому було господарю нічого: Ні реманенту, ані сукновалки. От тільки стало шкода вороного… І він мені промовив: – Відведи… І я повів його у поводу: Веду і плачу. Плачу і веду… Бо більшого дружка на все село, Ніж коник наш у мене не було…».
На жінку, яка причитала «Та як же так, та ми ж своїми мозолями!..» – Гавриїл Андронович прикрикнув: Не голоси, як над покійником! Ти що, розумніша за товариша Сталіна? Він знає, що робити! А мені он вже й справу знайшли – рахівником у сільраді... Та скоро в село з Росії направили нового голову сільради – Коруца. І об’явив він Гавриїла Баранця форменим кулаком, що примазався до радянської влади...
«... Такого сатанинського розбою Одвіку ще не знало Табурище... Все вигребли! Все понесли з собою – Із хати. Із комори. Із горища. Зняли з гвіздка і ходики старенькі!.. Я плачу: – Як же в школу йти мені?.. Зняли, й мене не пожаліли, ненько, – Лишилась тільки пляма на стіні... Гонимі страхом, Баранці мої Десь подались. Куди? В які краї? І я зоставсь – не знаю, чий і син – У хаті, ще й нетопленій, один... А йшов голодний 33-й рік...»
Віктор Соколов услід за старшими братами і сестрами подався на Донбас у пошуках рятівного куска хліба, коли йому минав тринадцятий рік. Найнявся пасти громадську худобу в Харцизську, аби заробити хоч на якийсь одяг, та ледве не поплатився життям:
Не знаю навіть, як і вижив, мамо, Спізнились люди б хоч на мить одну… Спасав тварину, що звалилась в яму, І сам зваливсь у воду крижану!.. Лиш голова виднілася з ковбані – Ніхто не зна, як довго кис я в ній… Хвилини наближалися останні… Та й жінці, що знайшла мене, чужій, Сказали лікарі: – Нема надій… Чи й доживе він, хлопчик цей, до рання… (В. В. Соколов „Листи до матері у потойбічний світ”)
Дожив, і вижив, але здоров’я було підірване назавжди.
В тридцяті роки жорна репресій насувалися на Україну. Гавриїла Баранця арештували 4 квітня 1938 року, а 15 – розстріляли. Ні слідства, ні суду, ні захисника, ні свідків: все вирішували так звані «трійки» НКВС». Реабілітували прийомного батька 26 червня 1959 року за відсутністю складу злочину. Юнака, що навчався у технікумі, врятували с помилками зроблені документи на всиновлення.
Творчість
Саме у Макіївському технікумі зародилася у юнака любов до художнього слова. Завідувач технікуму Томашевський викладав російську мову і літературу, і як згадував В. Соколов «прекрасно знав і українську: міг на лекціях, поза всякою програмою, цілі сторінки читати напам’ять з улюблених творів, зокрема – з «Кайдашевої сім’ї». А щодо Шевченкового «Кобзаря», то в мене було таке враження, що він увесь – од слова до слова – в його голові. Був неодмінним учасником наших самодіяльних концертів і майстерно декламував зі сцени «Енеїду». Бритоголовий, широкоплечий, могучої статури чолов’яга, він нагадував мені одного з героїв рєпінських «Запорожців»». Саме він і надихав юнака разом з виробничою майстерністю опановувати і творчу, навіть подарував посібник із віршописання, де в популярній формі розтлумачувалось, що таке рима, розмір, алітерація та інші складові поетичного твору, і навіть пропонувалися практичні завдання, наприклад, до віршованих рядків дібрати рими.
«В літературі вважаю своїми найпершими вчителями Тараса Шевченка. Володимира Маяковського і Сергія Єсєніна. Уявлення про моїх вчителів у житті може дати такий мій міні-вірш:
Свої найперші поетичні проби Я ніс на суд в свій цех, до сталеробів. Читали і вибачливо всміхались: – Ні, не попала плавка у аналіз... Бо ж. нічого гріха таїти – знижку Собі в труді давав я часом повну... Тепер шкодую, що не кожну книжку Я ніс в завод, на суд отой – верховний».
Після закінчення технікуму у 1939 році В. Соколов працював техніком-сталеплавильником на заводі ім. Кірова. Цього ж року призивався до армії, але отримав білий білет за станом здоров’ям.
Друга світова війна оглушила вибухами Україну, як відомо, 22 червня 1941 року. А вже наступного дня в заводській газеті Макіївки «Кировец» з’явився вірш Віктора Соколова. І так – майже в кожному номері газети, до самої окупації міста: вірші, фейлетони, репортажі… А ще редагував заводську щотижневу сатиричну стіннівку. До речі, останній її номер, увесь в їдких карикатурах на Гітлера та його поплічників, висів біля заводських воріт ще з тиждень після того, як німецькі вдерлися в місто.
Не припиняв літературної творчості антифашистського спрямування всі 22 місяці окупації Донбасу Рукописні листівки раптово з’являлося у під’їздах будинків, на парканах заводського селища…
У повоєнний період В. Соколов – відповідальний секретар газети «Макеевский рабочий», потім – голова правління Донецької письменницької організації, головний редактор журналу «Донбас».
Перша збірка поезій «Весна», за яку автора було прийнято до спілки письменників СРСР, вийшла у 1949 році. Потім з’явилися книги «Лицем до сонця», «Роботящим рукам».
У 1954 році разом з молоддю їде на освоєння цілинних земель, наслідком стала повість у віршах «На берегах Ішиму».
«Не знаю, добре це чи погано, але все моє творче життя в мені, – зізнається відверто літератор, – одночасно жили двоє – поет і публіцист. Перший «ночами бився над римою», і хоч не завжди, а щось путнє – «для душі» – з-під його пера виходило. Це видно хоча б із назв збірок: «Тобі», «Люби!», «Народи мені сина», «Сейсмічна станція душі», «Тобою дихаю»… А другий із записником в руках все кудись поспішав: то на донецьку шахту, де очікувався новий рекорд, то в Кривий Ріг, де зводилася наймогутніша в країні домна, то в рідне Табурище, де починалась, як тоді казали, «велика будова комунізму» – КремГЕС. Цікавило все: і заполярна тундра, що раптом стала вогнедайною, і далекосхідний Зелений Клин, обжитий нашими земляками, і казахстанська цілина, яку так заповзято зрушували українські хлопці та дівчата».
А коли поет і публіцист об’єднували свої зусилля, тоді народжувалися визначні твори, як збірка документальних оповідань у віршах про видатних людей праці «Запали свою зорю».
Але провідним літературним жанром, до якого Віктор Соколов тяжів все своє творче життя, стануть поеми. Він написав їх близько двадцяти, в т. ч. і такі «широкоформатні» як поема «Китаянка», віршований роман з шахтарського життя «Моє серце в Донбасі», з неопублікованих – «Циганка Аза».
Тема любові до рідного краю стала провідною у творчості Віктора Соколова «Я поклав собі, що не помру доти, доки не скажу і своє добре слово про нашу славну Кіровоградщину». Безпосередньо і щиро він ділиться цією любов’ю з читачем:
І все-таки якимсь таємним зіллям нас напуває змалку Батьківщина, Бо почуття такі високі й сильні До неї в нас. Та чи у нас єдиних? Помічено давно, й не тільки мною: Найліпше птиця отоді співає, Коли вона – жаданою весною – Верта додому із чужого краю. *** Вже тане сніг у Табурищі, Хоч наче ж і недавно ліг, І з кожним днем все ближче, ближче Весна підходить під поріг… А ось уже й лелека в небі В крутім кружляє віражі… Мій край! Згадаю лиш про тебе, І тане сніг в моїй душі!.. *** І знов – стежина під ногами, Що в світ колись мене вела... Запахло перволистом з гаю, Квітує груша край села. Десь чути журавлиний клекіт, Десь півник у селі озвавсь, – І все, що вже було далеким, Таким близьким стає нараз...
Голод 1933 року закарбувався в пам’яті ще підлітка жахливим сонмом образів і запахів, трагедією цілого села:
СПОГАД
Ні крихти у роті
Вже стільки діб...
Немов у гарячці,
Я марю їжею.
І раптом –
Десь голосно:
«Свіжий хліб!
Кому, громадяни,
Хліба свіжого!»
Що кажете!
Хліб!
Біля нашого дому!
А голос, мов дражнить,
Лунає на ганку...
І я – задихаюсь.
Бо синя судома
Змією здавила
Мою горлянку.
Немовби і справді
Змію скидати,
Тягнусь я до горла
Рукою кволою.
І раптом –
Кричу у нестямі:
– Дайте!
Ви чуєте! Дайте,
Бо я – збожеволію...
Хоч скибку,
Хоч крихту,..
Тримався я стійко,
Та більше не можу,
Та більш – не зумію,
Бо я – ще дитина:
Тринадцятий тільки,
І я – ще нічого
Не розумію.
Ще вірю я в бога.
В дурні прикмети,
І де мені знати,
Це звідки зло:
Чи пухне від голоду
Вся планета,
Чи тільки моє
Журавлине село.
Вже з’їли усе ми...
Усе, що могли:
І всяке бадилля
І всяке лушпиння
І навіть з повітки
Лелеку стягли…
Прости нас, лелеко,
Ми, птахо, не винні…
Ми, птахо, голодні
Вже стільки діб,
І в нас порятунку
Немає іншого...
І раптом –
Десь голосно:
«Свіжий хліб!
Кому, громадяни.
Хліба свіжого!»
Мені! Хоч скоринку!
Ви чуєте, люди!
Мені! Я благаю!
Нехай і не свіжого...
Ні-ні, я не їсти,
Я нюхати буду:
Понюхаю тільки,
і – знаю – виживу...
...Я кліпнув очима
Й від сонця – осліп.
За вікнами
Ранок встає засніжений...
В сусідню крамничку
Завезли хліб,
І пахне все місто
Хлібинкою свіжою...
Переживши веремію голодних літ, жорна репресій і воєнне лихоліття, поет не зрадив любові до отчого краю:
Нехай жилось на ній не дуже легко, Але вона – і рідна, і єдина. У ній останки пращурів далеких І свіжі ще солдатські домовини.
В ній все, в землі: початок хлібних стебел, І райдуги, і співу солов’я. Тож отчу землю і на сьоме небо, Живий і мертвий, не зміняю я.
Життя Віктора Вікторовича Соколова обірвалося 24 квітня 2002 року. Похований на Київському Байковому цвинтарі.
Рідний край ще довго пам'ятатиме поета-земляка, який залишив по собі такі вічні та людяні рядки:
... І всю цю красу до травинки останньої – Ви чуєте, люди? Я вам залишаю! Не миску щербату й дідівське корито Даю вам у спадщину неподільну. А щастя по добрій землі ходити. І дихати сонцем і вітром вільним; Вставши до праці на мудрім світанні І пісню-супутницю брати з собою, І в серці нести по годину останню Жагу до життя і наснагу до бою.
Пам’ять
Твори В. В. Соколова перекладалися російською, білоруською, казахською, литовською, латиською, болгарською, угорською, молдавською, грузинською, таджицькою, туркменською, вірменською, китайською мовами.
У 2003 році рішенням 13-ї сесії 24-го скликання Світловодської міської ради Віктору Вікторовичу Соколову присвоєно звання «Почесний громадянин міста Світловодська», а у 2016 p. вулицю Колгоспну у Світловодські перейменовано на честь В. Соколова.
Дізнатися більше:
Твори автора
Книги
Соколов Віктор Вікторович. Вірші та поеми / Віктор Вікторович Соколов. – Київ: Держлітвидав України, 1957. – 199 с.
Соколов Віктор Вікторович. Крило під вітром: поезії / В. В. Соколов. – Донецьк: Донбас, 1966. — 104 с.
Соколов Віктор. Наука доброти: восьмивірші / Віктор Вікторович Соколов. – Київ: Рад. письменник, 1990. – 199 с.
Соколов Віктор Вікторович. Сейсмічна станція душі: вірші та поема / Віктор Вікторович Соколов. – К.: Рад. письменник, 1972. – 75 с.
Соколов Віктор Вікторович. Серце сильніше вогню: документальна повість/ Віктор Вікторович Соколов. – К.: «Молодь», 1973. – 90 с.
Соколов Віктор Вікторович. Сивий квітень: вибране/ Віктор Вікторович Соколов. – К.: Дніпро, 1979. – 365 с.
Соколов Віктор Вікторович. Солодка земля: поезії / В. В. Соколов. – К.: Держлітвидав, 1967. – 155 с.
Соколов Віктор Вікторович. Спадок: вірші та поеми / Віктор Вікторович Соколов. – К.: «Молодь», 1977. – 97 с.
Соколов Віктор Вікторович. Сталевар: вірші / Віктор Вікторович Соколов. – К.: «Веселка», 1976. – 74 с.
Соколов Віктор Вікторович. Черемховий цвіт: поезії / Віктор Вікторович Соколов. – К.: Рад. письменник, 1978. – 84 с.
Публікації
Соколов Віктор. А ми слухаємо і мовчимо…/ Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1998 – 11 червня. – С. 2.
Соколов Віктор. Боги і дияволи: оповідання / В. Соколов // Урядовий кур'єр. – 2000. – 11 листопада. – С. 4-5.
Соколов Віктор. Ванькова сапетка: Бувальщина / Віктор Соколов // Народне слово. – 1999. – 27 березня. – С. 3.
Соколов Віктор. Він заповідав нам: «Любіть Батьківщину!»: [Спогади про В. Сосюру] / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2000. – 13 січня. – С. 3.
Соколов Віктор. До рідного слова: вірш на першу сторінку / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1994. – 8 грудня. – С. 1.
Соколов Віктор. Закон життя: публіцистика / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1999. – 22 квітня. – С. 4, 5.
Соколов Віктор. З Ірпінського зошита: вірші / Віктор Соколов // Вітчизна. – 1998. – №11-12. – С. 16-19.
Соколов Віктор. З приводу одного інтерв’ю…: письменницький роздум / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2001. – 18 січня. – С. 2.
Соколов Віктор. Мініатюри / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1985. – 31 жовтня. – С. 5.
Соколов Віктор. Місце зустрічі – під кленом: до 100-річчя від дня народження Павла Байдебури / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2001. – 15 березня. – С. 3.
Соколов Віктор. Перший сніг. Зимові замальовки: вірші / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2001. – 1 березня. – С. 5.
Соколов Віктор. «Прочитай мені отого віршика…» / Віктор Соколов // Урядовий кур’єр. – 2000. – 11 березня. – С. 8-9.
Соколов Віктор. Роздуми: вірші / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1989. – 13 квітня. – С. 4.
Соколов Віктор. Слово про друга/ Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1998. – 29 жовтня. – С. 4.
Соколов Віктор. Тяжіння земне / Віктор Соколов //Дніпро. – 1987. – №5. – С. 6-7.
Соколов Віктор. «Ходив гарбуз по городу…» / Віктор Соколов // Народне слово. – 1998. – 6 червня. – С. 4.
Соколов Віктор. Товариш Толмашевський / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2000. – 30 листопада. – С. 5.
Соколов Віктор. Читаючи німецький журнал: репліка / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1999. – 1 квітня. – С. 6.
Соколов Віктор. Шевченків гаман: Тарас Шевченко в моєму житті / Віктор Соколов // Київ. – 2003. – №4. – С. 3-7.
Соколов Віктор. Я живу на вулиці Олеся Гончара... / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 2000. – 11 травня. – С. 4-5.
Соколов Віктор. Якби я жив у ріднім краї…: письменницький роздум / Віктор Соколов // Літературна Україна. – 1998. – 10 грудня.
Твори про автора
Книги
Літературний словник Кіровоградщини / авт.-упоряд. Л. Куценко; Кіровоградська організація Спілки письменників України. – Кіровоград, 1995. – 126 с.
Публікації
Віктор Соколов: Некролог // Літературна Україна. – 2002. – 8 травня. – С. 8.
Гайдук С. Розгадаймо цю вічну загадку любові: вечір творчості Віктора Соколова пройшов у бібліотечній філії № 7 / С. Гайдук // Світловодськ вечірній. – 2002. – 24 жовтня. – С. 8.
Гусева О. А помнишь, как все начиналось? / Гусева О. // Свет - Перспектива. – 2004. – 7 октября. – С. 7.
Корінь А. Про солодку землю поезії Віктора Соколова / А. Корінь // Народне слово. – 2002. – 1 серпня. – С. 3.
Мельниченко Наталія (науковий співробітник літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого). Син своєї епохи / Наталія Мельниченко // Народне слово. – 2014. – 10 квітня. – С. 10: фото.
Міщенко М. «... Те соколине Табурище»: до 85-річчя від дня народження Віктора Соколова / М. Міщенко // Світловодськ вечірній. – 2004. – 15 квітня. – С. 8.
Міщенко М. З березня у квітень весняне вітання... / М. Міщенко // Свет – Перспектива. – 2005. – 28 апреля. – С. 13.
Міщенко М. За суворою міркою таланту / М. Міщенко // Свет - Перспектива. – 2004. – № 46. – С. 9.
Міщенко М. «Здається, це було недавно...» / М. Міщенко // Народне слово. – 2003. – 18 грудня. – С. 3.
Міщенко М. «Та не забув я ні села, ні хати...»: календар / М. Міщенко // Народне слово. – 2004. – 15 квітня. – С. 3.
Плєшкова Ольга. Вони чують всесвіт... / Ольга Плєшкова // Знам'янські вісті. – 2014. – 29 березня. – С. 4: фото.
Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Світловодська» Соколову Віктору Вікторовичу (посмертно): Рішення 13-ї сесії 24-ого скликання Світловодської міської ради // Світловодськ вечірній. – 2003. – 5 червня. – С. 2.
Ткачук Т. (працівник міського краєзнавчого музею). «Мій край! Згадаю лиш про тебе, і тане сніг в душі моїй»: Славетні земляки / Т. Ткачук // Світловодськ вечірній. – 2014. – 17 квітня. – С. 8: Фото.
Чи знаєте ви творчість Віктора Соколова? // Вісті Світловодщини. – 2019. – 28 лютого. – С. 8: фото.
Ресурси Інтернет
Гайдук С. «Нитка я, що міцно їх зв’язала…» (пам’яті Віктора Соколова і села Табурища) [Електронний ресурс] // Світловодськ: інтернет-видання: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – (Дата звернення 2.04.2019). – Мова укр.
Нове наше море... Сторінками історії будівництва Кременчуцького гідровузла [Електронний ресурс] / Олег Бабенко, Іван Петренко. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – 380 с. – (Серія «Архівні документи свідчать»). – Режим доступу: . – Назва з екрана.
Соколов Віктор Вікторович [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія[веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – (Дата звернення 2.04.2019). – Мова укр.
Соколов Віктор Вікторович. Житиме завжди поезія серця [Електронний ресурс] // БІБЛІО-LIFE: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – (Дата звернення 2.04.2019). – Мова укр.
Соколов Віктор Вікторович [Електронний ресурс] //ОУНБ ім. Д. І. Чижевського: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – (Дата звернення 2.04.2019). – Мова укр.
Вибране
І от-весна! Все вище й вище небо, І все гучніші людські голоси, І вітер пахне першим цвітом степу, І напуває в морі паруси…
Тож – навстіж вікна! Хай до нас чимдужче, Застою зимовому навзамін, Вривається квітневий, всюдисущий, Освіжний вітер добрих перемін!
***
Земля від роду і до роду У спадщину передається. Шануймо ж все на ній, що зветься Так просто й коротко – Природа:
І буйні трави, й тихі води, І кожну квіточку в росі… Щоб світу всій красі Дістався і новому роду.
***
З «Оленчиного зошита» (ненадруковане)
ВЧИТЕЛЬКА Йду до школи, а мені Всі ляльки мої сумні Кажуть жалібно щоразу: – Повертайся швидше з класу! – Це ж мої маленькі доні, Всіх по імені я знаю, І коли прийду додому, Я абетки їх навчаю. Я для них, як і годиться, Вже придбала читанку. Це ж я в школі – учениця, Ну а вдома – вчителька!
***
ВЕСНА Співа струмочок, сонцю вдячний, При оживаючім ліскові, І птаха аж здригнулась лячно Від бруньки пострілу різкого.
І оживає навіть камінь – На ньому теж зрина трава. Каштан спалахує свічками І все подвір’я осява.
***
ПРО РІДНУ МОВУ – Є у світі мов багато, Годі всі порахувати! – В класі вчителька сказала. Тут Оленка й поспитала: – А яка з них найгарніша І яка нам найрідніша? І в одвіт почули діти: – Мови гарні – всі у світі, Мова ж рідна – лиш одна: Та, що всіх нас, любі діти, У один народ єдна. Материнську рідну мову Ми, на щастя, чуєм змалу – Ту, якою нам співала Мама пісню колискову.
