«Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь»

                                                                                                                 Цей світ любить, ввібрать його очима
                                                                                                                 І перелить у сонцедзвонні рими!
                                                                                                                                                         Людмила Скирда

Від укладачів

            Людмила Скирда – українська поетеса, вчена-літературознавиця, педагогиня, літературна критикиня, культурологиня, перекладачка, членкиня Національної спілки письменників України, лауреатка міжнародних літературних премій імені Андрія Малишка, Григорія Сковороди, Володимира Винниченка, Івана Кошелівця, Заслужена діячка мистецтв України,  володарка однієї з найвищих літературних італійських відзнак – золотої медалі Medagliad’oro – (Медалья д’оро) спілки «Данте Аліг’єрі».

            «Поезія Людмили Скирди самобутня, глибока, імпресіоністична, емоційно насичена і водночас універсальна. Я маю на увазі теми, що притаманні поезії різних народів на цій землі, але зрозумілі
кожному – краса, гармонія, любов, щастя, людина і природа…», – зауважував П’єтро Джованні Доннічі.
            Поети присвячували їй вірші, художники малювали її портрети, а славетний Олександр Білаш з Михайлом Ткачем присвятили свою чудесну пісню «Ластівка», яку вперше виконали на весіллі Людмили Скирди.
            Свої твори Людмилі Скирді присвятили Володимир Дрозд, Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Роман Ткачук, Стефан Цанєв, Ернст Дегаспері.
            Людмила Скирда стала першою письменницею Незалежної України, чиї твори перекладені в Японії, Китаї, Кореї, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах. Цей перелік включає в себе усі шість офіційних мов Організації Об’єднаних Націй, а відтак, українську поетесу може читати увесь світ. Знаний японський поет та кіносценарист Рей Наканіші підкреслював величезну роль книг «Сад любові і сонця» та «Чарівна мушля» у розбудові позитивного іміджу України.
            Доктор філологічних наук, поетеса Людмила Скирда – автор понад 200 наукових статей і культурологічних есе, наукових монографій: «Сучасна українська поезія», «Поет і воїн», «Євгеній Плужник», «Сучасна українська поема». У 2014 році побачила світ «Бібліографія творчості Людмили Скирди». опублікованих як в Україні, так і закордоном.
            Ім‘я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен, вже широко відомих за кордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи абсолютно унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але й літератур цілого світу.

            Людмила Михайлівна Скирда народилася з великої любові у Кіровограді (нині м. Кропивницький) 15 вересня 1945 року.
Сама вона зворушливо і іронічно затроне цю подію у віршах:

                        І ось лелека, добрий бузько,
                        Приніс колиску на мотузці,
                        Повісив на старій черешні
                        І зник той бузько обережний.
                        Мене знайшла бабуся. Дід
                        Аж вигукнув: «Оце так плід!»
                        Тому і досі всіх вражаю,
                        Асоціююся з врожаєм!

            У інтерв’ю письменнику і журналісту В. Бондарю Людмила Михайлівна ділилась спогадами: «Сьогодні для мене Кіровоград – це щасливі спогади. Зима… Сніг лапатий, теплий, веселий… Мене одягають на першу прогулянку до міста. Сьогодні брат Василь, красень-льотчик, на санчатах повезе мене у далекий світ. І точно знаю, що світ цей прекрасний. Доля подарувала мені унікальну можливість жити й працювати у багатьох містах  світу, але Кіровоград – перше місто мого життя – назавжди лишиться у душі отією солодкою зимовою казкою. Не реальне місто, яке я, звичайно, не пам’ятаю, а місто-відчуття, відчуття щастя… …у моєму житті завжди існувала аура отого щасливого кіровоградського Дому, спогади про якій надавали і сил, і натхнення».

                                                 …Я зазирну в своє вікно:
                                                 пенал на підвіконні,
                                                 І саморобне доміно,
                                                 і квітка у вазоні.
                                                 Залізне ліжко, гардероб,
                                                 в куточку – етажерка,
                                                 На ній копилка, з мушлів грот
                                                 і голубе люстерко.
                                                 Тут дівчинка жила колись,
                                                 замріяна, мов сонях.
                                                 Вона любила падолист
                                                 і яблука червоні.
                                                 І берегла один секрет,
                                                 що над усі секрети:
                                                 Щодня крутила фуете,
                                                 бо марила балетом.
                                                 Усе минуло назавжди,
                                                 та раптом голос кличе
                                                 В той двір, де шелестять дуби
                                                 про суще і про вічне.

            Літо Людмила проводила у дідуся з бабусею в с. Михайлівка, вірші-спогади про часи дитинства наповнені світлим родинним теплом і щемом, і ностальгією за порою безтурботності:

                                                Підстрижене під бокс, оце мале
                                                (Зеленкою замазані коліна)
                                                Сидить на призьбі і ковта малину,–
                                                Яке воно кумедне і худе.
                                                Це я. Мені минуло рівно п’ять,
                                                Я вже читаю по складах букварик,
                                                Дрібна і довгоноса, мов комарик,
                                                Люблю найбільше в світі малювать.
                                               Мені купили голубий альбом
                                               Бабуся в автолавці на базарі,
                                               І я перемальовую букварик
                                               За величезним, ніби слон, столом.
                                               Як дивно нині цей альбом гортать —
                                               Зелені кози, голубі телята.
                                               Два олівці – все, чим була багата
                                               Та автолавка. Але як горять
                                               Ці води лазурові, дощ і сніг
                                               І як дуби смарагдові привітно
                                               Всміхаються і простягають віти.
                                               Двадцятий вік. П’ятидесятий рік.
                                               Дитя, ясне і тихе, мов трава,
                                               Мугиче пісеньку сумну і тиху.
                                               Ще все попереду – печаль і втіха,
                                               Життя складе до пісеньки слова.

            1950 року родина переїхала до Києва в зв’язку з призначенням батька на нову посаду.
            У 1968 році Людмила Скирда закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті «Літературна Україна» у 1962 році. У 1963 році, ще школяркою, Людмила Скирда бере участь у Всесоюзній нараді молодих письменників. У 1965 році виходить перша книга поетеси «Чекання», яка викликає захоплені відгуки в іноземній пресі та жорстку критику у радянській. Так, український літератор і громадський діяч, видавець патріотичного часопису «Смолоскип» у Канаді Осип Зінкевич у своїх мемуарах згадує: «Гортаючи газети і журнали з України, я зовсім принагідно натрапив на вірш Людмили Скирди «Живеш і раптом». Я захопився цим віршем. Починається словами «Живеш і раптом непорозуміння…» і закінчується «Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь». І так пише двадцятирічна студентка. Ставлю собі запитання: звідки вона така взялася? І знаходжу: з Кіровограда. Попрацював – на першу сторінку «Смолоскипа» за травень-червень даю цей вірш, а далі мою обширну статтю про неї та добірку її віршів».

                                               Живеш і раптом непорозуміння…
                                               Не спиш, а прокидаєшся від сну.
                                               І наступа рятуюче прозріння –
                                               Так вулиця вступає у весну,
                                               Так змерзлий бачить вогник,
                                               Так митець торка палітру спраглими руками,
                                               Так зводять в небо кришталеві брами
                                               І трощать дерев’яні нанівець.
                                               Від кого я тікала і куди?
                                               Тікала без доріг, немов незряча.
                                               О, земле, вір, ніколи я не зраджу
                                               Твої левади і твої сади.
                                               О, люде! Вір, навіки повернусь
                                               У океан, в якому я краплина.
                                               Без мене буде дихать Україна,
                                               А я без України задихнусь!

            Справді, книга «Чекання» не тільки не загубилась серед книг славетних шістдесятників – Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Василя Симоненка, а й одразу зайняла своє особливе місце у літературному процесі. Вона презентувала своєрідну і талановиту урбаністичну лірику. Михайло Наєнко влучно зазначив: «Немає сумніву, що саме Людмилі Скирді судилося стати в нашій літературі справжнім інтегратором до європейського простору. І почався цей процес не з «Крил», а значно раніше – з першої збірки «Чекання», віршів «До латині», «Міцкевич», «Уроки польської», «Революційний етюд Шопена», «Гауйя – Сігулда» і т. п.
            У цей же час в життя Людмили Скирди входять найяскравіші представники творчої інтелігенції
України – художники Віктор Зарецький, Алла Горська, Григорій Гавриленко, Борис Плаксій, скульптори Макс Гельман, Микола Рапай, Михайло Грицюк, письменники Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Лесь Герасимчук, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Юрій Щербак, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Ільєнко, Леонід Осика, актори Наталя Лотоцька, Богдан Ступка, Марина Герасименко, Степан Олексенко.

                                               Час наших творчих
                                               починань
                                               І сподівань найбільших
                                               Не кривдив нас, ми відбулись
                                               Ми захистили світло.

                                               Наївні ми були колись,
                                               Та в нас тоді розквітло
                                               Бажання вірити в добро,
                                               Служить мистецтву вічно…

            В радянській критиці з’явилась ціла низка статей, в яких юна поетеса отримувала добрі штурханці за свою нібито  безідейність і зарозумілість. Сама Л. Скирда щодо збірки «Чекання» зазначала: «Вона рясніла славетними іменами – Сафо, Фаон, Ксенофонт, Вагнер, Шопен, Шекспір, Міцкевич, Незвал, Хікмет, Бах, Веласкес, Клодт, Д’юї, Дідро і т.п. Це викликало справжню негацію у хуторянської критики, для якої інтелектуалізм був апріорі ворожим. Схиляння перед Заходом – це остаточний і суворий присуд радянських ортодоксів від критики. Словом, не наша…».

                                               Той рік пройшов, а досі я раба,
                                               Хоч маю трон і кришталеві зали.
                                               Мене Шекспір і Гейне викупали,
                                               Тягнула віти молода верба,
                                               Щоб врятувать.
                                               І Навіть Вагнер грізно
                                               Впадав на мури впевненим Тристаном,
                                               А я спокійно лікувала рани,
                                               Бо знала, що стіна моя не трісне.
                                               Ніхто не знає, що там за стіною,
                                               Це оборона, своєрідний фронт.

            Особливу увагу творчості Скирди приділили польські критики. Так, професор Єжи Єнджевич, видатний польський дослідник творчості Тараса Шевченка, переклав вірш «Уроки польської», який був надрукований у журналі «Пшиязнь». Відомий перекладач української літератури Флоріан Неуважний, зокрема, писав: «Розвиток української поезії настільки бурхливий і швидкий, що Ліна Костенко, Драч і Коротич – це вже сьогодні свого роду класики, а їх місце зайняло покоління нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі».
            Професор Стефан Козак, найактивніший промотор української літератури в Польщі, присвятив творчості Людмили Скирди цілу лекцію у Варшавському університеті, в якій порівнював поетесу з молодим Миколою Бажаном.
            Поет і критик Остап Лапський в статті про Людмилу Скирду стверджував, що Скирда наслідує гуманізм Максима Рильського: «Це ті ліричні широти, на яких поезія Скирди і Рильського зустрічатимуться, її «я» – з його «людиною». Професор з Бордо Еміль Крюба також стає пропагандистом творчості Людмили Скирди. І таким чином її ім‘я стає досить-таки відомим за межами тодішнього СРСР, що не могло не викликати питань у радянських спецслужб. Людмила Скирда стає невиїздною на 20 років, друга книга вийде через десятиліття.
            У 1968 році вступила до аспірантури Київського державного університету. З 1971 року працювала викладачем на кафедрі історії української літератури філологічного факультету КДУ.
            В країні не припиняється боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Цю вакханалію очолив емісар Кремля, секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук. «Єдиним словом Маланчук дозволяв собі вирішувати долю письменника, журналіста, режисера, встановлюючи над ним власну особисту цензуру. Списки складались і весь час поповнювалися. Я умовив друзів, щоб вони їх принесли мені. Як з‘ясувалося, в них уже значилося близько 20 чоловік: Драч, Скирда, Гуцало, Горлач, Симоненко, Вінграновський, Борис Олійник, Некрасов, Тельнюк, Ліна Костенко, Харчук, Леонід Коваленко, Дмитренко, Голобородько, Дзюба, Бердник, Куліш, Сільвестров, Ященко, Грабовський», – згадував Віталій Врублевськеий. Саме у зв’язку з цим списком тривалий час Людмилі Скирді було заборонено захищати кандидатську дисертацію, оскільки робота була присвячена творчості репресованого поета Євгена Плужника. Відтак двічі Вчена рада університету забороняла за вказівкою з ЦК вже призначений захист дисертації. Справу вдалося довести до логічного кінця тільки після зняття Маланчука з посади.
            Поетеса з притаманною їй філософічністю зазначила, що подібні труднощі треба трактувати як незаперечне благо долі. Вони гартують характер, позбавляють рожевих ілюзій, викликають самоповагу, увиразнюють почуття гідності. Та й сам народ сказав: «Все, що не робиться, то на краще».  Справу вдалося довести до логічного кінця тільки у 1974 році після зняття Маланчука з посади.
            Книгою «Сходи» (1976) почалося входження Л. Скирди у світ вічних цінностей нашого буття – природи, філософії, мистецтва.
            У 1977 році поетесу приймають до Спілки письменників СРСР і цього ж року вона отримує наукове звання доцента.
            З 1984 по 1988 рік Людмила Михайлівна вела авторську культурологічну програму «Живе слово» на УТ.
            З 1986 по 1988 рік вона перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі.
            З 1988 року Людмила Скирда живе у Відні, де її чоловік – український дипломат Юрій Костенко обіймає посаду Постійного представника України при міжнародних організаціях, а невдовзі стає першим Надзвичайним і Повноважним Послом незалежної України в Австрійській Республіці. Вона починає активну культурну та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, австрійською інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури, веде програми на австрійському телеканалі ORF.
            Невдовзі з‘являються її книги віршів «Медитації біля Стефансдому» та «День душі» (переклад Вільгельма Тіло). У їх презентації взяли участь відомі австрійський поет Ернст Дегаспері, польська поетеса Єва Ліпська, музикант Лео Вітошинський, громадські і політичні діячі Австрії, дипломатичний корпус.
            У 1994 році чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенка призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України у ФРН і вона переїздить до Бонна, де продовжує свою творчу діяльність. У Німеччині виходять її книги «В обіймах югендстилю», «Рейнські елегії» (переклад Анни-Галі Горбач).
            У 1995 році творчі вечори поетеси пройшли у великих містах ФРН – Ганновері, Мюнхені, столиці країни – Бонні.
            У цей же час УКУ організує творчий вечір поетеси у Лондоні, який мав широкий медійний розголос.
            З 1997 по 2000 рік поетеса живе і працює в Києві. Видає книги «Ad astra» та «Рожевий янгол або композиції за кермом», друкує літературознавчі статті, есеї, інтерв’ю, зустрічається з читачами у різних куточках України.
            З 2001 року чоловіка Людмили Скирди Юрія Костенко було призначено Надзвичайним і Повноважним Послом України в Японії, куди поетеса переїздить і де живе і працює до 2006 року. За цей час вона видає книги «Сад любові і сонця», «Дзуйхіцу від сакури», «Чарівна мушля» (переклад Йодзі Міва, Костянтина Ткачова). Важливою подією в українсько-японських взаєминах був вихід українською мовою книги Її Величності Імператриці Японії Міміко «Будувати мости» в перекладі Людмили Скирди. На японському телебаченні творчості поетеси було присвячено кілька програм, її інтерв‘ю друкувались в японській пресі, презентації книг відбулись в найбільших містах Японії – Осаці, Кіото, Йокогамі та столиці країни – Токіо. В Японії Людмила Скирда продовжує викладацьку діяльність в університетах Кіото та Сока Гаккай.
            У 2006 році Людмила Скирда повернулась на Батьківщину, де продовжувала плідно працювати. У неї виходять книги в Об‘єднаних Арабських Еміратах, Греції, Італії, Південній Кореї.
            У 2009 році Людмила Скирда презентує українську поезію на Всесвітньому мистецькому
фестивалі – Дельфійські ігри у Чеджу (Південна Корея).
            У 2009-2012 роках поетеса жила і працювала в КНР разом з чоловіком Юрієм Костенком, Послом України в Китаї. Видала у Пекіні чотири книги – «Подих Китаю», «Мелодії чотирьох сезонів», «Голоси Піднебесної» (переклад Гао Мана). У Пекіні з’явилось й унікальне видання – художній альбом «Натхненний вірш – чаруюча картина», у якому 25 найвідоміших художників Китаю проілюстрували вірші поетеси своїми роботами.
            У КНР презентації книг Скирди проходили у багатомільйонних містах Пекіні, Шанхаї, Даляні, Сіані та інших. Як правило, це були грандіозні вечори у великих університетах (за 30 тисяч студентів), на яких були присутні тисячі слухачів, відбувались концерти, присвячені Україні, виступали політики, дипломати, вчені.
            Про Скирду пише один з найвідоміших китайських поетів Чень Хаосу, статті про неї з‘являються у найпопулярнішій газеті Китаю з багатомільйонним накладом – «Женьмінь жибао», велику увагу творчості Скирди приділяють англомовні видання – «Lookwe», «GlobeUs», «Women of China», «Cultural Dialoque», «Voice of Friendship» тощо.
            Після повернення з Китаю Людмила Скирда видає «Бібліографію творчості», книги віршів «Сто сонетів», «Amor & Море» (іспанською мовою), «О, Ямато», «Сакура гуллари» (узбецькою мовою – друге видання), «О, Європо», «Solo of the sunny soul» (англійською мовою – друге видання).
            У Мюнхені вийшов художній альбом «Натхнення два крила» (2017) разом з молодою художницею Олесею Костюк.
            У 2016 році виходить монографія «Стою на своїй землі. Борис Олійник. Лірична та епічна творчість» (у співавторстві з професором Наталією Костенко).
            Цього ж року виходить монографія професора Михайла Наєнка «Поетична карма Людмили Скирди».
            Ім‘я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен, вже широко відомих закордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи абсолютно унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але й літератур цілого світу.
            Книги Людмили Скирди перекладено англійською, італійською, японською, корейською, китайською, арабською, грецькою, узбецькою, іспанською, французькою, російською та німецькою мовами. Цей перелік включає в себе усі шість офіційних мов Організації Об‘єднаних Націй, а відтак, українську поетесу може читати увесь світ.
            Окремі вірші перекладались польською, фінською, португальською, угорською та румунською мовами.
            Людмила Скирда була першою письменницею Незалежної України, перекладеною в Японії, Китаї, КНДР, ОАЕ, Греції  та інших країнах.
            Людмила Скирда – автор біля 40 книг-поезій, понад 200 наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та закордоном.
            Портрети Людмили Скирди писали відомі художники України: Григорій Гавриленко (1964,  1970, 1978), Віктор Зарецький (1965, 1968, 1986), Іван Марчук (1979), Павло Бедзір (1967), Ірина Макарова (1978), Микола Компанець (1979, 1985), Микола Рапай (1975). Скульптурні портрети поетеси – Макс Гельман (1968), Микола Рапай (1970, 1980). Мозаїчний портрет – Людмила Мєшкова (2005).
            У 1966 році Людмила Скирда зіграла роль у кінофільмі відомого українського поета та режисера Миколи Вінграновського «Берег надії».
            Свої твори Людмилі Скирді присвятили Дмитро Павличко, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Юрій Щербак, Валерій Шевчук, Петро Осадчук, Юрій Рибчинський, Маріс Чаклайс, Радой Ралін, Роман Ткачук та інші.
            Поетеса відкриває кожному зачудований, захоплений погляд на світ, рушієм і натхненником якого є краса:

                                               Облога фіалок, облога конвалій – 
                                               Це ліки найліпші від втоми й печалі.
                                               Це вої чарівні, ця армія ніжна
                                               Свій наступ веде планомірно й успішно.
                                               Сьогодні уранці я вийшла на ганок,
                                               А далі – ні кроку, там море фіалок.
                                               О милі мої, мої рідні чужинці!
                                               Чого ж ще бракує цій змореній жінці?

            Зцілююча душу краса і вічність природи бринить у багатьох віршах:

                                               Яка трава! Я упаду в траву,
                                               Щоб серцем – до землі, й порину в тишу.
                                               І все в мені, клітини найдрібніші
                                               Підтвердять суть просту, що я живу.

                                               Неначе спринтер, стрічку розірву,
                                               З розгону опинюсь в обіймах вишні,
                                               Й печаль моя, немов сніги торішні,
                                               Зійде, аби явить мене нову.

                                               Мій друже! Киньмо геть свої гризоти.
                                               Парує гречка. Грузне мед у сотах.
                                               Дзвенить повітря, ніби тятива.

                                               Всесильна ця наснаженість природи
                                               Вливається в душі таємні броди
                                               І поверта незаймані слова.

                                                                        ****

                                               У цьому світі рулад і щебету
                                               Брехні немає, немає рекету,
                                               Немає партій, немає кланів,
                                               Ні презедентів, ні генералів.

                                               Все очевидно як на долоні – 
                                               Квітник красолі, кущі півоній,
                                               Ранком світає, вночі – смеркає…
                                               Закон панує у цьому раї…
                                                І жодна сила, і жодна влада
                                               Змінить не можуть оці засади.
                                               Дорога в поле, стежка до річки,
                                               Ось матіола, а он – порічка.
                                               На квітці бджілка, на гілці пташка,
                                               В траві мурахи працюють важко.
                                               Жовтіють груші, дозріли сливи
                                               І це не зрушить, не пересилить.

            Професор Нікола Франко Балонні зауважував про збірку «Сто сонетів»: «… Все в цій книзі, від її композиції і до змісту кожного вірша – істинно сонетне. Природа, сенс існування, любов… Але все разом – про любов, любов до життя, любов до природи, любов до єдиного обранця. Філософія книги в чомусь доволі проста, але водночас і доволі вишукана – цей світ потребує любові, оскільки саме він цю любов продукує».

                                                                   Чи чуєш?
                                               Між тих дерев, і квітів, і кущів,
                                               Що оточили нас, неначе птаство,
                                               Я думала: між нами і прекрасним
                                               Якась межа рокована лежить.

                                               Стебло зелене і повені речей
                                               Ти чистоти і вічнрочті основа.
                                               Чому мені не зрозуміла мова,
                                               Якою привітаєш ранок цей.
                                               Буває, обеззброєнні слова,
                                               Немов на грані існування й смерті,
                                               Тоді нам промовляють знаки стерті:
                                               Рух, шелест, гомін, серед них трава.
                                               І джерело, і звук, і прохолода
                                               Дубових крон над паленінням скронь,
                                               І шепіт листя: «Годі, прохолонь».
                                               Тоді до нас звертається природа…

            Австрія, Німеччина, Греція, Франція, Словаччина, Латвія, Болгарія, Грузія, Італія, Іспанія… Ці країни об’єднує величезний пієтет в ставленні до культури, плекання культури, обожнювання культури віра у силу духовної величі людини. Збірка Людмили Скирди «О, Європо» якраз і доводить це. Поезії збірки сповнені розважливою впевненістю у світлий і радісний день прийдешній, де стоять старовинні палаци і співають фонтани, квітнуть троянди і звучать оркестри, працюють музеї і спалахують театральні вогні, де панують мир і гармонія та душа незмінно лине до рідної країни.

                                                                 Сни про Україну
                                               Найбільша радість – сни про Україну,
                                               Ось річка Ятрань, далі степ поля.
                                               Я тут жила, коли була дитиною,
                                               Це – материзна, це свята земля.
                                               О, сон як мить, як марево зникає
                                               Прокинешся – так сіро у вікні.
                                               Дощ невгамовно й сумно накрапає
                                               Erzgerzogstrasse. Ти на чужині. 

            Як і в юні роки Людмила Скирда живе болем і тривогами рідної країни, вірою, любов’ю, надією і життєвою мудрістю долучає і своїх читачів:

                                               Про це колись писав Акутагава:
                                               Хай рівновага й тільки рівновага
                                               Керує світом. Бо інакше прахом
                                               Ми станемо. Тож не здобудем слави.
                                               Та бачимо – це безнадійна справа
                                               Приборкать пристрасть скнари і
                                               гонитви.
                                               Мир і війна. Війна і мир-палітра
                                               Земних змагань безумних і зухвалих.
                                               Знов у вогні прекрасна Україна.
                                               Знов найміцніші і найкращі гинуть,
                                               Рятуючи свій край і наші душі.
                                               Вір, Україна в цій борні повстане
                                               Могутня, і єдина, і кохана!!!
                                               Як вірю я, тому що вірить мушу.

            Україна живе в сердці поетеси повсякчас ойкуменою і благословенною країною з надзвичайно працьовитими людьми:

                                               Не забувай про Україну,
                                               Молю всевишнього Отця,
                                               Земля благословенна ця
                                               Боголюбива, благочинна.
                                               Це справді сонячна дитина
                                               У батька нашого. Кінця
                                               Не знає працелюбність ця
                                               Що осяває кожну днину.
                                               Пошли прозріння, любий Отче,
                                               Усім, кого злий дух зурочив.
                                               Відтак народу силу дай
                                               Постать могутньо і красиво,
                                               Щоб спромогтись на справжнє диво,
                                               Якого вартий бо наш край.

                                                                             Дізнатися більше:
            Сайт поетеси: https://liuskyrda.com.ua/

            Збірки поезій: https://liuskyrda.com.ua/category/tvorchist/poezia/

            Бібліографія: https://liuskyrda.com.ua/bibliografia/