«Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма»

    1. Від укладачів
    2. Життєвий і творчий шлях
    3. Дізнатися більше

                                                                                                                           Поговорим, як нашу Вкраїну
                                                                                                                           на колючих дротах розп’яли.
                                                                                                                                                       І. Паламарчук

Від укладачів

        Караташ Володимир Михайлович – український письменник, публіцист, педагог, вояк УПА, політичний в’язень, учасник Кенгірського повстання 1954 року, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня, лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка та імені Юрія Горліса-Горського, літературно-мистецької премії імені Степана Шеврякова.

        Його літературна спадщина – спогади про боротьбу родини з комуністичним режимом, про табори, де переважна більшість ув’язнених була українцями, це історія спротиву людини, яку 8 разів виводили на імітований розстріл, але ні під гіпнозом, ні під загрозою смерті він не зрадив ні своїм ідеям, ні товаришам.

        Понад 40 днів беззбройним на початку в’язням Кенгіру вдалося чинити опір, виступаючи проти розстрілів, беззаконня та нелюдського існування.

        Ув’язнені Степового табору безкоштовно працювали на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, збагачувальної фабрики та інфраструктурних об’єктів селища Кенгір. Також їм доводилося добувати руду в шахтах і кар’єрах Джездаха і Балхаші. У Кенгірі перебувало 5617 ув’язнених (3203 чоловіки та 2414 жінок).

        «А скільки нас, українців, розстріляно і замордовано по Сибіру, Колимі і у вічній мерзлоті далекої Півночі, на Соловках, Біломор-каналах та Сахаліні», – зазначає Володимир Караташ. Заборона писати листи (лише два на рік, та й то під наглядом цензури), голод, відверте знущання наглядачів, ставлення до в’язнів, як до рабів, – усе поступово гнітило й спонукало ув’язнених до актів непокори, які виливались в масові повстання. «Вони спеціально нас морили і голодом, і роботою, щоб всі вимерли», – згадували ув’язнені Кенгіру. Люди воліли загинути з імпровізованою зброєю в руках, чим коритися нелюдським умовам існування. Ціною власних життів їм вдалося неймовірне – зламати систему.

        Володимир Караташ не залишався осторонь подій 2014 року. Він був на майдані, допомагав не тільки морально, а й матеріально оборонцям АТО. При цьому залишався вірний гаслові членів ОУН УПА: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну».

Життєвий і творчий шлях

        Караташ Володимир Михайлович народився 2 березня 1926 року в селі Роздол Голованіського району Кіровоградської області в в працелюбній родині, яка зазнала насильницької колективізації, розкуркулення, голодомору 1932-1933 років. Під час Другої світової, сімнадцятирічним, вступив до ОУН. «Нас добре навчили, що Радянський Союз – сильна держава, і 18 мільйонів нашого війська легко розіб’є «врага» на його території. А вже через вісім днів після початку війни німці були в нашому селі. Пам’ятаю, якось у неділю ми зібралися в церкві, а заїжджий німецький комендант став вимагати, щоб усі йшли на поле працювати. Тоді вперше у нас із братом з’явилася думка про те, що з цим треба боротися. Якось випадково ми натрапили на якогось оунівця, з рук якого отримали першу листівку, прочитавши яку, окреслили для себе конкретні орієнтири: там були заклики до боротьби за Україну. Це була весна 1942 року. До того часу нас навчили, що нашими героями є Будьонний і Чапаєв, а тут у нас відкрилися очі на те, що ми – українці. Тієї весни ми утворили в селі свою організацію ОУН із п’яти чоловік. Коли через наше село відступала Червона армія, в одного червоноармійця я побачив на возі автомат ППД. Серце затріпотіло... Із цим автоматом, а ще з 12-ма топографічними картами, які теж «позичив» у червоноармійців, й прийшов у сотню Сталевого. Я вже був «напакований» українською ідеєю, був готовий проміняти все на Україну», – згадував Володимир Михайлович.

        Сотня «Сталевого» діяла на території Гайворона, Гайсина, Умані, Благовіщенського, Голованіська, 17-річний Володимир Караташ мав псевдо «Глек». За участь у боротьбі за волю України його разом із батьком було заарештовано й засуджено гестапівцями до розстрілу. Володимир зумів утекти, батька ж німці розстріляли. Згодом Володимир Караташ був заарештований контррозвідкою СМЕРШ. 7 квітня 1945 року особливою нарадою НКВС СРСР засуджений до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Кілька місяців перебував у Горьківській тюрмі № 1, потім був переведений у табір суворого режиму для політв’язнів до Воркути.

        За організацію повстанської групи українських націоналістів в одному із табірних відділень «Рєчлагу» – з метою підготовки збройного повстання – у лютому 1953 року Володимир Караташ був засуджений військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу. Вирок довго не приводили у виконання. Володимир Михайлович провів п’ять місяців у камері смертників, а після смерті Сталіна потрапив під амністію: смертна кара була замінена на 25 років ув’язнення у концтаборах суворого режиму та п’ять років позбавлення громадянських прав. Переведений у Казахстан в табір суворого режиму «Степлаг», розташований в селищі Кенгір Карагандинської області.

        Володимир Караташ був учасником збройного повстання 12 тисяч політв’язнів у травні 1954 року, яке було придушено із застосуванням танків і літаків. Після цього у складі 303 повстанців його етапували на Колиму в табір суворого режиму «Берлаг».

        Володимир Михайлович, розповідаючи історію свого життя, додає:: «Мені дуже допомагали триматися титани українського слова: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Маючи цупку пам’ять, я колись вивчив напам’ять усю поему «Гайдамаки». Знав «Кавказ», «І мертвим і живим…», «Сон», «Розриту могилу» та інші твори. «Великі роковини» Івана Франка, вступ до «Мойсея», «Вічний революціонер» тощо. Лесине «Товаришці на спомин», «Роберт Брюс – король Шотландський», вірші «На роковини», про Шевченка і багато інших її творів. Мій день починався з фізкультурних вправ. Раз на добу потрібно було виносити посудину й умиватися самому. Виводили на ту процедуру тільки офіцери-чекісти в теплих кожухах. Бо тюрма не опалювалася зимою. Солдатів чи сержантів під час тієї процедури не було. Я завжди обмивався до пояса холодною водою з крана і добре розтирався рушником. Конвойні дивилися на мене здивовано. Так протягом майже півроку. Одного дня, перед обідом, мені зачитали постанову Президії Верховної Ради Союзу РСР про заміну мені смертної кари на 25 років позбавлення волі і 5 років позбавлення в правах. Тоді ж, уперше за п’ять місяців, мене вивели у двір на десятихвилинну прогулянку. З усього видно, що лише погибель люципера Сталіна врятувала нас. Вирок було винесено 5 лютого, а 5 березня Сталін сконав. У Кремлі спочатку розгубилися. Ділили портфелі. А потім нова влада Хрущова-Маленкова призупинила виконання смертних вироків, не наважуючись далі лити кров».

        Так Володимир Караташ опинився в Казахстані – в таборі «Степлаг» біля селища Кенгір. За різними даними, в цьому концентраційному таборі перебувало близько дванадцяти тисяч в’язнів, 80% з яких становили українці.

        Повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалося тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилось, а стало ще жорсткішим. Начальство, конвоїри поводилися з в’язнями гірше, ніж із рабами. Тяжка праця на копальнях (10годинний робо чий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушують лягати чи сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання – жодних розмов. На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону концта бору. Назустріч їм, паралельною дорогою йшла на роботу колона хлопців. Незважаючи на матюки конвою та гавкіт собак, хлопці гукнули: «Христос воскрес!», а дівчата дзвінко відповіли: «Воістину воскрес!». Адже і в жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці! Один із конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 осіб було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок сколихнула концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання. Адміністрація, відчуваючи це, направила в зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати ворожнечу, різанину, аби мати легальну підставу ввести в зону війська.

        Але українці, серед яких був і Володимир Караташ, уміло провели з ними перемовини, пояснивши, що на випадок чого зуміють себе захистити, а свої права відстоювати краще разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради. Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло – це лише слова. В’язні вигнали всю охорону та обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли досягти свого. На звільненій від чекістів території фактично організували самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, утримувати порядок і дисципліну (про моральність додатково дбали священики, яких достатньо було серед в’язнів, вони відправляли богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати, щоб усі життєво необхідні установи (харчоблок, лікарня, лазня, склади, май стерні) працювали без збоїв. За сорок днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стінгазети, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, що оточила «вільну територію», листівки до мешканців селища Кенгір, які потім за допомогою повітряних зміїв (винахід японців, що їх на зоні було з десяток) розсипали серед житлових будинків. Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока (помер 1971 року в радянських концтаборах, провівши там понад 30 років) написав гімн Кенгірського повстання – «У гарячих степах Казахстану», який був дуже популярним серед повсталих.

                                                        У гарячих степах Казахстану
                                                        Сколихнулися спецлагера,
                                                        Розігнулись потомлені спини,
                                                        Бо стогнати тепер не пора.

                                                        У святому пориві
                                                        Розірвались нариви.
                                                        Ми не будем, не будем рабами
                                                        І не будем носити ярма.

                                                        Впали мури, що нас розділяли,
                                                        І зустрілися брат і сестра,
                                                        Дочка з батьком, дружина із мужем,
                                                        А дівчина стріча юнака.

                                                        Перший подих свободи
                                                        Об’єднав всі народи.
                                                        Ми не будем, не будем рабами,
                                                        І не будем носити ярма.

                                                        Воєдино всі мови злилися,
                                                        Одна віра колише серця,
                                                        У тривогах і на барикадах
                                                        Дівча разом з плечем юнака.

                                                        Наше гасло – свобода
                                                        Для усього народа.
                                                        Ми не будем, не будем рабами
                                                        І не будем носити ярма.

                                                        Братня кров Воркути і Норильська,
                                                        Колими, Рудника, Кенґіра
                                                        Переповнила чашу насильства
                                                        І з’єднала усі лагера.

                                                        Тим, що впали за волю,
                                                        Ми клянемось сьогодні,
                                                        Що не будем, не будем рабами, –
                                                        Боротьбу доведем до кінця!

                                                        Що не будем, не будем рабами, –
                                                        Боротьбу доведем до кінця!

        Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких крім табірного керівництва були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С. Єгоров і начальник ГУЛАГу генерал І. Долгих. Повсталі вимагали: зняти принижуючі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей і ґрати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, престарілих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності тих охоронців, які розстрілювали невинних людей, і розпочати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім згоджувалися, але реальних кроків ніхто робити не поспішав. Тим часом острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери конструювали радіопередавач, який би сповістив усьому світові про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, що 22-23 червня це таки вдалося зробити і перше повідомлення передали. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади – вона не могла допустити, щоб подібна інформація поширювалася. До речі, всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, дали підписки тодішній владі, що не розголошуватимуть того, що з ними відбувалося. 1956 року на Захід зумів потрапити очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі. Він першим розповів світові про Кенгір. Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки, проти них була безсилою та зброя, яку заздалегідь готували повсталі. Майже 700 трупів, серед яких були і дівочі, стали розплатою за 40 днів волі. Свідчення про ті події разом із власними спогадами та коментарями Володимир Караташ зібрав у книгу «На барикадах Кенгіра», яка побачила світ коштом кількох однодумців і самого автора накладом усього 500 примірників. Ця книга стала лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Публіцистика». Друге видання здійснило видавництво «Український пріоритет».

        Серед членів комісії, яка керувала життям острівця свободи, було троє жінок. Дівчата брали участь у всіх роботах, навіть у вартуванні, облагороджуючи чоловіче товариство. У ті дні Володимиру Караташу запала в душу дівчина з Рогатина Ганна Людкевич. Її батька замордували в Іркутську в «Озерлазі». Мама була на довічному поселенні в Якутську, а Ганнуся з молодшою сестрою Марійкою опинилися в Кенгірському таборі. І хоча обоє були засуджені на 25 років, після повстання їх розкидали по різних таборах, але Володимир Михайлович усіма засобами намагався тримати зв’язок із коханою. Після неочікуваного звільнення (його справу розглядав сам Леонід Брєжнєв, який після щирої розповіді хлопця сказав: «Таких людей надо награждать, а не сажать!») розшукав Ганнусю в Якутії.

        Ганна Лук’янівна пригадує яскравий епізод перших днів повстання: – Уранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення: трьом хлопцям якось вдалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях – долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємося, гидко лаялися і пригрозили, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти поверх голів. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і з бранспойтів поливали нас холодною водою. Через деякий час і автоматники, і пожежники відступили і пішли у бік вахти. Ця наша маленька перемога додала сил і надії, ще більше об’єднала дівчат. Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата прибрали, обмили кров, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки. За це мусульмани та кримінальники були вдячні українським дівчатам. Тих хлопців, що першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи.

        Система покарань Радянського Союзу намагалася приховати кількість загиблих під час подавлення повстання танками і літаками. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік. В інших – 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію.

        За спогадами учасників подій, у середньому убитих і покалічених повстанців було близько 700 осіб.

        Одною з вимог страйкарів було звільнення неповнолітніх і тих, хто був засуджений неповнолітнім. Підлітки за радянськими законами мали знаходиться в колонії для неповнолітніх.

        Члени комісії не хотіли вірити, що в колонії є неповнолітні. Наївність представника прокуратури розсмішила ув’язнених. З лав ув’язнених вийшло 150 підлітків. Всі вони були засуджені до двадцяти п’яти років виправних робіт. Частина з них стала в’язнями ще в десятирічному віці.

        Значна частина вимог страйкарів була виконана. Частині в’язнів зменшили терміни ув’язнення наполовину й більше. Згодом почалася й повноцінна реабілітація.

        В’язні отримали право на листування та візити родичів. Стали нараховувати зарплати, в таборах відкрились крамниці, робочий день зменшився, запровадили вихідний. Роки в таборі були зараховані до трудового стажу. Внутрішній режим спростився. Становище політичних в’язнів стало темою для обговорення в Кремлі.

        Попри неминуче придушення, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка за своїм значенням перевищувала жертви всіх попередніх виступів.

        В квітні 1956 року Комісія Президії Верховної Ради СРСР, переглянувши справу Володимира Караташа, звільнила його з ув’язнення зі зняттям судимості. Реабілітований у 1989 році.

        Повернувшись в Україну, у 1958 році вступив на факультет іноземних мов Одеського державного університету. В 1963 році з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район, що на Кіровоградщині. Майже чверть століття працював учителем англійської мови у Побузькому. Разом з дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище Людкевич, також політв’язнем – познайомилися в радянських таборах) виростили двох дітей – сина і дочку.

        Володимир Караташ більше відомий як автор трьох книг-споминів «Обережно: гранати», «Прометеї Заполяр’я» та «На барикадах Кенгіра», але писав також актуальні статті, оповідання.

        Володимир Михайлович вів активне політичне життя. Був членом Кіровоградського обласного Товариства політичних в’язнів і репресованих, Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» та історичного клубу «Холодний Яр».

        Незважаючи на свій вік, ветеран був активним учасником Революції Гідності, а після початку війни на сході країни збирав кошти на потреби бійців АТО.

        Помер Володимир Караташ 5 листопада 2017 року, похований на цвинтарі в Суворовському районі Одеси. В. М. Караташа посмертно прийняли до Національної спілки журналістів України.

Дізнатися більше

Твори автора:

Книги

Караташ, Володимир. На барикадах Кенгіра / Володимир Караташ. – Тернопіль: СорокА, 2008. – 292 с.

Караташ, Володимир Михайлович. На барикадах Кенгіра / Володимир Караташ. – Вид. 2-ге, доопрац. й перероб. – Київ: Український пріоритет, 2014. – 223 с.: портр., фото.

Караташ, Володимир Михайлович. Обережно - гранати!: дітям нашим та онукам спомин цей присвячую / В. М. Караташ. – Б. м.: [б.в.], [1999]. – 32 с.: фотогр.

Караташ, Володимир. Прометеї Заполяр’я / Володимир Караташ, Петро Тракслер. – Ужгород: [б. в.], 2001. – 123 с.: портр., фото.

Публікації

Караташ Володимир. Буреполом: оповідання / Караташ В. // Там де Ятрань. – 2003. – №18-23.

Караташ В. Із листа голові Кіровоградської ОДА від В. Караташа / В. Караташ // Нова газета. – 2014. – 24 квітня. – С. 19.

Караташ В. Коли розкуркулений батько втікав з тюрми додому, це було свято: Мої мама і тато / В. Караташ // Кіровоградська правда. – 2008. – 11 листопада. – С. 6.

Караташ, Володимир. Ленін & Сталін: оповідання / Караташ В. // Ятрань. – 2005. – №5. – С. 37-41.

Караташ, Володимир. Нам сьогодні потрібні Богуни! / В. Караташ // Нова газета. – 2015. – 30 квітня. – С. 11.

Караташ, Володимир. Сміливці ОУН-УПА боролися і в концтаборах / Володимир Караташ // Слово Просвіти. – 2005. – №19. – С. 4.

Караташ, Володимир. Спогад про вчительку / В. Караташ // Нова газета. – 2014. – 19 червня. – С. 17.

Твори про автора

Висунуто претендентів на здобуття премії імені Є. Маланюка // Народне слово. – 2008. – 20 листопада. – С. 2.

Відзначено державними нагородами // Народне слово. – 2007. – 28 серпня. – С. 1.

Він любив Україну й волю // Наше місто. – 2017. – 9 листопада. – С. 2.

Волович Олексій. Він служить нам прикладом, як маємо боронити сьогодні Україну / Олексій Волович // З перших уст. – 2016. – 10 березня. – С. 5, 11: фото.

Володимир Караташ приєднався до когорти українських небесних лицарів // Нова газета. – 2017. – 9 листопада. – С. 1: фото. кол.

Володимир Михайлович Караташ // Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка. – Кіровоград: Кіровоградська обласна рада: КОД, 2014. – С. 61-62.

Додалося до гурту маланюківців // Кіровоградська правда. – 2009. – 6 лютого. – С. 1.

Із когорти мужніх та непохитних: На здобуття обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка // Народне слово. – 2008. – 27 листопада. – С. 3.

Клименко Ольга. На героїчних барикадах життя: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну»: Пам’яті Володимира Михайловича Караташа / Ольга Клименко // Голос України. – 2017. – 16 грудня. – С. 12: фото.

Коваль Роман. Володимира Караташа 8 разів вітали стоячи / Роман Коваль // Українське слово. – 2017. – №46 (15-21 листопада). – С. 4.

Ковтюх С. Володимир Караташ. Де б він не був – будував навколо себе Україну / С. Ковтюх // Нова газета. – 2015. – 5 березня. – С. 1, 11: фото.

Кудінов В. Книга, що вражає незламністю духу / В. Кудінов // Народне слово. – 2008. – 22 липня. – С. 3.

Кудінов В. Прометей імперії ГУЛАГ: 24 листопада – День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій / Кудінов В. // Народне слово. – 2001. – 24 листопада. – С. 1, 2.

Кудінов В. Прометей імперії ГУЛАГ / Кудінов В. // Новий Погляд. – 2005. – 1 липня. – С. 13.

Лісниченко Ю. «Степові орли» високого літературного лету / Ю. Лісниченко // Вечірня газета. – 2009. – 13 лютого. – С. 1.

Макей Л. Премія Євгена Маланюка – достойним! / Л. Макей // Народне слово. – 2009. – 5 лютого. – С. 1, 2.

Нічишина Наталія. Кропивничани зустрілися з учасником Кенгірського повстання / Наталія Нічишина // Первая городская газета. – 2017. – 31 августа. – С. 2: фот.

Орел С. Він був не одинокий: легендарний воїн ОУН-УПА після смерті отримав журналістське посвідчення / С. Орел // Наше місто. –2018. – 15 березня. – С. 4: фото.

Орел Світлана. Кенгір: прелюдія свободи? / Світлана Орел // Слово «Просвіти». – 2014. – 29 травня – 4 червня. – С. 11: фото.

Орел С. Найвільніші люди в СРСР / С. Орел // Наше місто. – 2014. – 22 травня. – С. 3, 14.

Орел С. Фільм, де українці перемагають: Червоний – культовий герой для наступних поколінь / С. Орел // Наше місто. – 2017. – 23 серпня. – С. 1-2: фото. кол.

Оунівська відданість // 101-й округ. – 2013. – №5 (березень). – С. 1, 3: фото.

Поліщук Володимир. Сумна звістка вразила наші серця... / В. Поліщук // Нова газета. – 2017. – 9 листопада. – С. 10: фото.

Про підсумки літературного конкурсу імені С. Шеврякова // Там, де Ятрань. – 2003. – 30 травня. – С. 4.

Прометей заполярних Гулагів: Слово пам’яті // Народне слово. – 2017. – 16 листопада. – С. 6: фото.

Славному українцеві – 90 // З перших уст. – 2016. – 3 березня. – С. 3: фот.

Тільнова І. Вічна слава Герою України / І. Тільнова // Нова газета. – 2017. – 9 листопада. – С. 2: фото. кол.

Тільнова І. Володимир Караташ: «Моє діло – подавати патрони!» / І. Тільнова // Нова газета. – 2014. – 22 травня. – С. 18.

Тільнова І. Учасник повстання в концтаборі ГУЛАГу Володимир Караташ: Фільм «Червоний» – це дуже потрібна сучасному українцю стрічка / І. Тільнова // Нова газета. – 2017. – 31 серпня. – С. 1, 10: фото. кол.

Тільнова, Інна. «Я побачив українців, які борються до останнього набою» / Інна Тільнова // День. – 2017. – №156 (6 вересня). – С. 9: фото.

Ткаченко, Сергій. «Ми боронили свою землю»: Розповідає ветеран УПА Володимир Караташ / Сергій Ткаченко // Літературна Україна. – 2004. – 10 червня. – С. 3: портр.

У пам’ять про легендарного Караташа // Нова газета. – 2019. – 29 серпня. – С. 11.

Учасника Кенгірського повстання, в’язня ГУЛАГу Володимира Караташа посмертно прийняли до лав Національної спілки журналістів // Нова газета. – 2018. – 1 березня. – С. 10: фото.