Пропонуємо почитати Пропонуємо почитати
Буктрейлери Буктрейлери
Презентації Презентації
Періодичні видання I півріччя II півріччя
Бібліотечні клуби Бібліотечні клуби
Бібліотеки в Інтернеті Бібліотеки в Інтернеті
Електронний каталог Електронний каталог

аниме

Відділ бібліографії та краєзнавства

ШЕВЧЕНКО І НАШ КРАЙ

Укладач – Матвієнко Л. В.

         Доля розпорядилася так, що ні життєвий шлях народного поета Тараса Григоровича Шевченка, ні його муза майже не пересікалися з нашим краєм, хоча до батьківщини Кобзаря від нас, як-то кажуть, рукою подати, а події його численних творів розгорталися на межі нинішньої Кіровоградщини. Тому цілком природний інтерес до найдрібніших деталей, які пов’язують ім’я Т. Шевченка з нашим краєм.
Перебування Т. Г. Шевченка у нашому краї ми, перш за все, пов’язуємо з відомим фактом, коли хлопцем Тарас Григорович з батьком десь у 1823-1824рр. чумакував нашим степом.
         Сам великий Кобзар у повісті „Наймичка” пише: „Во время самой нежной моей юности (мне тогда было 13 лет) я чумаковал тогда с покойным отцом.
         Выезжали мы из Гуляйполя, я сидел на возе и смотрел на Новомиргород, лежащий в долине, и на степь…
         …Смотрю – опять степь, степь широкая беспредельная, только чуть мреет вдали что-то похожее на лесок.
         - Я спрашиваю у отца, что это видно?
         - Девятая рота, - отвечает он мне. Но для меня этого не  довольно. Я думаю, что это – 9 – я рота?
         Степь и всё степь…”
         9-а рота.  Дійсно, що це таке? У цих краях колись були військові поселення, що мали свої порядкові номери: 8, 9, 10 рота. В них солдатів навчали військовій справі. Ця назва – „Дев’ята рота” віддійшла в небуття. Гуляйполе пізніше було перейменовано в Златопіль, тривалий час містечко було районним центром. Зараз входить до складу  міста Новомиргорода.
Бував Т. Г. Шевченко і у нашому місті, колишньому Єлисаветграді. Сюди він разом з батьком привозив продавати яблука з поміщицького саду. Про це далі в „Наймичці” читаємо:
     „А вот и Елисавет! – сказал отец.
    Где? – спросил я.
    Вон на горе циганские шатры белеют.
         К половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день поутру уже в самый Елисавет”.
Всі ці рядки з повісті „Наймичка”. Мова йде про Єлисаветград та деякі села нашої області, де побував Тарас Шевченко, чумакуючи разом з батьком. Чумацький шлях, яким мандрували Шевченки, співпадає з сучасною дорогою, що пролягає через Златопіль, Новомиргород, Каніж, Володимирівку, Грузьке, Кіровоград.
         Гідрографічна карта області підтверджує ідентичність ще однієї назви, яка згадується в повісті „Наймичка”, Дідова Балка.
         Так називалась невелика, завдовжки 10–12 км. річечка в Кіровоградському районі, яка під селом Канежем Новомиргородського району впадає в річку Велика Вись. Саме тут, ймовірно, поблизу сучасних сіл Володимирівки або Могутнього ночували Шевченки:  „Степь и всё степь. Наконец мы остановились ночевать в Дидовой Балке”. Ще весною 1989 року з нагоди 175 – річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка на роздоріжжі шляхів, по яких котилися чумацькі валки, в урочищі Дідова Балка встановлено пам’ятний знак на честь перебування Т. Г. Шевченка на Єлисаветградщині.
         В Єлисаветграді чумацька валка довго не затрималася і відправилася далі повз село Клинці, перетнула Аджамську балку, переправилась через річку Аджамку. Звідси Чумацький шлях тягнувся повз Фирсові могили (за 5-6 км на схід від с. Тарасівки, що на Інгулі). Далі – на Інгуло – Кам’янку, де в широкій балці, поблизу села Новосавицького Долинського району знаходилася нічна стоянка чумаків з колодязем та просторими випасами по балках.
         Звідси шлях тягнувся повз Високу могилу (біля села Роздільне) та мілководний переїзд через річку Березівку, що лежить між селами Антонівкою Долинського району та Жовтневим Устинівського району. Доречно нагадати, що під час подорожі Тараса тут ще стояв козацький собор.
Далі шлях ішов на П’ятихатки Долинського району, Кривий Ріг, Бериславську переправу, Перекоп.
         Більше 150 км. пройшов територією Тарас з чумаками по землі сучасної Кіровоградської області. Побачив він тут дикий степ, покритий ковилою – тирсою, побував на Високій могилі. Та не могли не вразити його дитячу душу на цьому шляху колони рекрутів, втікачі – кріпаки, яких гнали назад до панів.
         Cюжет із „Наймички” використовували вітчизняні та зарубіжні романісти. Наприклад, про подорож Шевченка Єлисаветградщиною писала в своєму відомому творі „Тарасові шляхи” Оксана Іваненко. Цей сюжет, зокрема, увійшов до роману польського письменника Єжи Єнджевича „Українські ночі, або Родовід генія”. Тут, наприклад, ідеться: „У долині по берегах річки лежав Новомиргород. Через річку перебралися вбрід, виїхали на гору і знову побачили перед собою безмежний степ”. У вказаному романі також викликає увагу опис відвідин Олександрівки (тепер – райцентр Кіровоградщини) у середині 1840-х років Т. Шевченком і П. Кулішем, яких гостинно прийняв місцевий поміщик, польський письменник М. Грабовський. Тарас Григорович, за цією версією, за порадою Пантелеймона Олександровича, хотів замовити господареві польський текст до свого альбому „Мальовнича Україна”.
         Чи писав ще поет про наш край? Він бував в Чигирині і Суботові, які  на той час входили до території сучасної Кіровоградської області.
Це – поезія „Чигрине, Чигрине”:

Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний…
         У творах поета часто згадуються ріки Кіровоградщини, зокрема, - Інгул (у поемі „Гайдамаки” є рядок „Інгул щозиму замерзає”) та Буг, не кажучи вже про Дніпро: „Ой Дніпре, мій Дніпре широкий та дужий”, „Реве та стогне Дніпр широкий” та інші.
         Ще один твір Т. Шевченка, в якому він згадує багатий історією Чутівський ліс. Це – містерія „Великий льох”:
Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися
Відтіль буде чути.
Схопилися білесенькі
І в ліс полетіли.
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.
         Цими рядками закінчується перша частина містерії, яка розповідає про зустріч на церкві трьох «душ», кожна з яких сповідується про свій несвідомий гріх, за який карається.
         Своєрідні розповіді-притчі, за задумом автора, пояснюють причини соціального і національного гноблення українського народу царизмом.
         Чута у сприйнятті поета нерозривно пов’язана з Холодним Яром, Чорним лісом і сприймається як символ гайдамаччини.
         Не виключено, що Т. Шевченко міг сам побувати в Чутівському лісі під час відвідин в Олександрівці польського письменника Михайла Грабовського. Перу польського письменника на ту пору належала не одна книга з історії гайдамаччини, причому написана на краєзнавчому матеріалі: „Коліївщина і степи”, „Станиця Гуляйпільська” тощо.
         Місця, про які писав Тарас Шевченко, мають цікаву історію.
         У 1919 році в Єлисаветграді діяв полк імені Т. Шевченка. У квітні 1919 року передбачався заколот отамана Григор’єва і в зв’язку з цим полк було перекинуто з Одеси до Єлисаветграда. Слід відзначити, що полк ім. Шевченка користувався в окрузі великою популярністю, гостями відважних бійців-шевченківців були Генріх Нейгауз і Кароль Шимановський, котрі мешкали на той час в Єлисаветграді.
         Влітку 1828 р. Тарас Шевченко з сестрою Катериною відвідали Мотронинський монастир. Монастир цей знаменитий тим, що  на цвинтарі поховано багато гайдамаків. Малий Тарас прочитував могильні написи. Ці написи, спогади богомольців-відвідувачів, а також – діда майбутнього поета – Івана Андрійовича, послужили матеріалом для написання поеми «Гайдамаки», вірша „Холодний Яр”, створення картин „Мотрин монастир”, „Дуб”.
         Що ж то за Яр такий? Хто та Мотря, чиє ім’я носить монастир, ліс і село Знам’янського району?
Грандіозне це творіння природи – Холодний Яр. Загальна довжина його з приярками становить 250 км. (там розташовано 20 сіл і 12 хуторів). Тут чергуються пагорби з долинами, балками і ярами.
         Колись ця місцевість була густо вкрита  лісами, перелісками, пересічена численними річками і струмками.
         Звідси витікають Тясмин і його притоки: Сріблянка, Осота, Косарка, Чорнобривка. Тут ростуть понад 120 видів дерев, багато різних трав, у тому числі декоративних і лікарських. Багатий різноманітний тваринний світ Холодного Яру. Здавна селилися тут люди. У Холодному Яру збереглися рештки Мотронинського монастиря, заснованого ще у ХІ столітті.
         Від ріки Тясмину до верхів’їв Інгулу  та Інгульця тягнувся колись величезний лісовий масив. Частина його звалась Мотронинським лісом. Далі, на південь до Красносілля, був Чутівський ліс, або Чута. Біля Цибулевого – Кругликівський, а біля Підлісного – Нерубайський, а завершувався лісовий масив Чорним лісом біля Знам’янки.
         Всі названі тут населені пункти та місцевість виникли у  ХІІ – ХІІІ століттях (тепер це територія Кам’янського, Чигиринського районів Черкаської області та Олександрівського і Знам’янського – Кіровоградської). Ще з ІХ століття ці угіддя належали Ярославу Мудрому – одному з київських князів. Цю місцевість він подарував своєму воєводі Мирославу. Той побудував на плоскогір’ї фортецю і оточив її високими земляними валами та глибокими ровами.
         Вирушаючи одного разу захищати Київ від набігів печенігів, воєвода наказав своїй дружині Мотрі берегти фортецю від ворогів. Мирослав, повертаючись додому, вирішив перевірити пильність охоронців фортеці. Він переодягнув своїх ратників в одяг печенігів і підняв прапори, захоплені у ворога. Як тільки вартові помітили «половців» і сповістили про це Мотрю, вона наказала зустріти нападників градом стріл. Одна з них смертельно уразила Мирослава. Оплакуючи чоловіка, Мотря, для увічнення пам’яті про нього, збудувала монастир, а сама пішла туди черницею. З того часу ця обитель називається Мотронинською, а монастир – Мотрониним.
         Мотрю ж пізніше церква зарахувала до сонму святих. Під час монголо – татарської навали монастир  згорів. Року 1568 відродився з попелу. Рівно через два століття монастир став центром боротьби українського народу з уніатською та польською шляхтою.
         Побіля нього в Холодному Яру збирав сили на боротьбу з ворогом Максим Залізняк. Йшли під його прапори селяни з Чигирина, Суботова, Трилісів, Осоти, Бірок.
         Перед тим, як виступити у похід на Умань – гніздо шляхти і уніатів- в Мотронинському монастирі повстанці освятили зброю.
         Вчитуємося у хвилюючі рядки Шевченкових „Гайдамак”:
Давно те минуло,
як мала дитина,
Сирота в ряднині
я колись блукав
Без свити, без хліба
по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта
з  свяченим гуляв.
         З Шевченкових  „Гайдамак»” кожен з нас в загальних рисах  знає про Коліївщину – славетне народне повстання 1768 року, яке охопило частину Правобережної України, та про його ватажків – Масима Залізняка та Івана Гонту. У повстанні брали участь широкі народні маси.      
                                             Пам’ятаєте:
… осталися
Діти та собаки, -
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
         Власті Росії, Польщі жорстоко розправилися з повстанцями. Нелюдських  катувань зазнали ті, хто потрапив до рук польських властей. Івану Гонті на третій день знущань відрубали голову. Максима Залізняка разом з іншими керівниками повстання закували в кайдани і відправили в Сибір на каторгу. На етапі в с.Котельва, що на Полтавщині, каторжники перебили охорону і втекли. Одначе, 35 чоловік, у тому числі й М. Залізняк, були знову затримані. Про дальшу долю Максима Залізняка точних даних немає. Є свідчення, що йому знову вдалося втекти і він брав участь у повстанні Пугачова.
         Письмові свідчення, перекази, відгомін споминів, що живуть і досі в пам’яті народній, - доказ того, що сімейний зимівник Залізняків був у селі Олексіївці Бобринецького району на річці Сугоклея.
         атька Максима Залізняка звали Григорієм. По річці Сугоклеї, де вона впадає в Інгул, були зимівники інших запорозьких козаків. Тут на протязі багатьох років стихійно формувалися невеликі ватаги гайдамаків, які переходили територію Єлисаветградщини, піднімаючи селян на боротьбу проти панів. Напровесні 1768 р. Максим Залізняк вирушив з берегів Сугоклеї в Чигиринські ліси, де очолив боротьбу правобережного селянства проти соціального гніту.
         Дві обставини сприяли до написання „Гайдамаків”. Насамперед – подорож до Мотронинського монастиря. Але чому малий Тарас разом з сестрою Катериною йшов саме до Мотронинського монастиря, адже це так далеко – майже 80 верств від рідної Кирилівки? Набагато ближче, всього за 25 верств, розташований Лебединський монастир.
         Знову вчитуємося в рядки з „Гайдамак”:
Батько діда просить,
                                                               Щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало…
         Всі біографи Тараса Григоровича Шевченка сходяться на тому, що розповіді діда про Коліївщину – чи не основне джерело для написання поеми „Гайдамаки”. Адже дід Шевченка, Іван Андрійович, був одним із тих селян, хто за покликом Максима Залізняка прийшов в урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря, щоб взяти до рук кіл і виступити проти польської шляхти.
         Прізвище діда Тараса – Івана Андрійовича Шевченка, так само як і його сина Григорія, у друкованих джерелах подається подвоєнне – Іван Андрійович Шевченко – Грушівський. Визначний біограф Т. Шевченка  П. Зайцев і малого Тараса називає  Грушівським.  Дехто з біографів при цьому додає: Грушівський – вуличне прізвисько Шевченків.
         Чому Грушівський?  Згадаймо,  як виникали прізвища в українців. В основу їх творення покладалися ознаки зовнішні або побутові – ремісничі.
         Наприклад: Кривий, Рябий, Стельмах, Швець.  А сина Кривого називали Кривенком, Швеця – Шевченком.  А Грушівський – звідки?  Ще раз згадаємо як народжувалися вуличні прізвиська. Практично, так само, як і прізвища. Особливо міцно і чітко вони «приставали» до переселенців. Тут перевага надавалася топоніміці. Переїхав, скажімо, чоловік з Бобринця у Компаніївку, на новому місці обов’язково казали про нього – Іван Бобринецький.
         Якщо виставляти такий логічний ланцюжок, то Грушківський, певно, перебрався в Кирилівку з Грушківки. За п’ять верст від  Мотронинського монастиря лежало село Грушківка. Село як село – сотні подібних розкидано в Придніпров’ї. Та, якщо глянути на карту – воно розташоване в епіцентрі повстання коліїв. Грушківців у загоні Залізняка було немало, серед них, певно, й Іван Швець. Повернутися в Грушки після поразки повстання Іван не міг – шляхта жорстоко розправлялася з коліями. Залишалося шукати десь притулку. Так Іван Швець опинився в Кирилівці.
         Жителі села Кирилівки не брали участь у повстанні, тому гнів шляхти на нього не розповсюджувався.
         Отже, Катерина з Тарасом ходили не стільки в монастир, скільки на батьківщину діда Івана.
         Під враженням розповідей діда про гайдамаків хлопець намагався відвідати ті оспівані у народі місця. Адже хлопцеві було вже 13 чи 14 років і у нього пробуджувався талант художника і поета.
         З нічого подібний дар не виникає. Поряд з Грушківкою розташовані давні українські села:  Осота, Бірки, Івангород (Олександрівський район). Зовсім неподалік -  Мотронівка (Знам’янський  район). А неподалік тече річка, яку поет згадує в „Гайдамаках”:
Інгул щозиму замерзає.
Богун не встигне загатить
Шляхетським трупом.
Щоб давати хоча б коротку характеристику, скажімо річці, треба її знати:
І досі сниться: під горою
Між вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє малесеньке внуча.
Ф         едір Михайлович Шабала (1927 – 1997) уроженець с. Курилівки на Київщині поблизу Шевченкових Кирилівки та Моринців, все життя захоплювався шевченкіаною.
         Вподовж багатьох десятиліть він жив на Кіровоградщині. Федір Шабала був на рідкість цікавою людиною, по – справжньому обдарованою особистістю. Інженер – будівельник за фахом, він захоплювався живописом, музикою, історією, літературою, самотужки оволодів грою на баяні, балалайці, піаніно.  Причому у всьому, за що б не брався, він намагався «дійти до самої суті». Федір Шабала зібрав про великого Кобзаря кращу бібліотеку в місті – чимало  раритетних примірників:  декілька дожовтневих видань „Кобзаря”, книга М.Полевого (1842р.), до якої Шевченко виконав ілюстрації. Є картини Ф. Шабали за творами Т. Г. Шевченка „Утоплена”, „Катерина”. Незважаючи на те, що Федір Михайлович почав малювати в 40 – річному  віці, він залишив нам тисячу творів живопису та графіки, зокрема – шевченківської тематики. Більшість з них зберігається в кібернетично – технічному коледжі, де Федір Михайлович викладав до останніх днів свого життя.
         Заслуговує на увагу робота Ф. Шабали над родоводом Тараса Шевченка. На жаль, цю роботу обірвала смерть Шабали.
         Як не дивно, сьогодні, здається, ніхто з іменитих шевченкознавців не здогадався звести воєдино рід Тараса Шевченка.
         Родовід починається з прадіда поета «одчайдушного гайдамаки» Андрія Омеляновича Грушівського – Шевченка (1720 – 1795), а закінчується його далекими нащадками, яких доля розкидала по всіх – усюдах: від Києва, Єсентуків до Нар’ян – Мара.
         Як відомо,Тарас  Шевченко не був одружений, тобто прямих нащадків не мав. Через те нащадками, найближчими родичами Кобзаря прийнято  вважати дітей його братів і сестер. Простежуючи долю нащадків Тараса Шевченка за родоводом, складеним Шабалою, ви обов’язково звернете увагу на прізвище  Леоніда Андреєва, класика російської літератури. Мало хто знає, що між ними утворився родинний зв’язок. Фросина Варфоломіївна – донька троюрідного брата  і свояка Шевченка через усе життя пронесла любов до «дядька Тараса» і дуже пишалася, що доводиться йому племінницею.
         10 лютого 1902  року її молодша донька Олександра Михайлівна Велигорська вийшла заміж за російського письменника Леоніда Андреєва. „Моя  хохлушечка”, - ласкаво називав її чоловік. Молодший син подружжя – видатний поет і мислитель – містик ХХ століття – Данило Андреєв (1906 – 1959).
         Загалом же родовід Т. Шевченка (за Шабалою) нараховує понад 150 чоловік. Одне з його відгалужень – родина Красицьких.
         Тут привертає увагу доля художника Фотія Степановича Красицького (1873 – 1944), його бабуся доводилася рідною сестрою Тарасу Шевченку. Належність до Шевченкового роду йому, українському художнику, щастя не принесла. В 30–і роки його звільнили з посади викладача Київського художнього інституту через „неможливість завантажити роботою”, потім скоротили навіть посаду учителя малювання у дитячому будинку, де він працював. Його перша і остання персональна виставка була влаштована наприкінці життя і експонувалася всього один день – 23 червня 1941 року. Та особливо дісталося донькам Красицького , а надто їхнім чоловікам. У 1934 році арештували чоловіка середньої доньки Фотіни – талановитого поета Олексу Влизька. Він – глухонімий, мову розумів тільки по губах, йому лише 26 років, та від загибелі не рятує ніщо і сліди губляться в катівнях НКВС. Фотіну Красицьку вислали за межі  України на Урал.
         І останнє. Як відомо, у Знам’янці тривалий час жили нащадки Тараса  Шевченка – його онука Катерина Красицька та її дочка, правнучка Тараса Шевченка  - Антоніна Красицька, які створили в м. Знам’янці  музей Тараса Григоровича Шевченка.
         Вони ведуть свій родовід від старшої сестри поета – Катерини. Тієї самої, з якою малий Тарас ходив до Мотронинського  монастиря. Один з синів Катерини – Максим, шукаючи кращої долі, переходив з одного села в інше. І  добрався, врешті, у ті краї, де колись починав свій життєвий шлях Іван Андрійович Швець – Шевченко – Грушівський, дід великого Кобзаря.
         І це зовсім не випадково. Тут проросло коріння роду, тут воно міцно вросло в рідну землю.  Доля наділила сина кріпака, сироту Тараса Шевченка  різноманітними талантами, але не менш щедро розставила на його шляху перепони, які здавалося б назавжди перекреслювали можливість цим талантам розвиватися.
         Був травень 1847 року. У Петербурзі слякотна весна. У загратоване вікно, що виходить у внутрішній двір будинку третього відділу  власної його імператорської величності  канцелярії видно, як іноді пролітають уже останні сніжинки. Серед арештованих членів „украинско – славянского общества” (так вищі жандармські чини іменували Кирило – Мефодіївське товариство) – Тарас Шевченко.
         Вони знали, що він у цьому товаристві був однією з головних осіб, але довести безпосереднє членство в тому товаристві ніяк не могли. На допитах Шевченко веде себе спокійно, з великою людською гідністю: відповідає за себе і за свої твори, ні одним словом не видає жодного учасника товариства, не метушиться не виявляє найменшого страху. Жандарми здогадувалися, що перед ними один з найнебезпечніших ворогів російської імперії, але не здатні були зрозуміти, що цей широкоплечий, середнього зросту чоловік з гострим всерозуміючим поглядом темно – сірих очей уже фактично зробив свою справу – послав у народ своє Слово.
         Після розгрому Кирило – Мефодіївського товариства напровесні 1847 року та арешту Шевченка, рукописна збірка «Три літа»стала головною підставою для жорстокого покарання митця – висилки в казахські степи: він був відданний в солдати Оренбургського окремого корпусу під пильний нагляд з тим, щоб від нього „ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Цар Микола І власноруч дописав: „Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать”.
         Одначе, Поетова реакція в пустельних степах була загальновідомою: „Караюсь, мучусь, але не каюсь”.
         Тарас Шевченко мав багато вірних друзів, знайомих, однодумців. Були друзі у Тараса і в нашому краї. Ім’я Миколи Івановича Гулака тривалий час не було відоме широким колам громадськості. За життя російський царизм заборонив друкувати будь – які матеріали, пов’язані з діяльністю цієї неординарної людини. Та й після смерті його біографія замовчувалася.
         А між тим Микола Гулак – стійкий борець за національне визволення України, видатний учений і педагог. Він знався на історії, педагогіці, лінгвістиці, фольклорі, етнографії, математиці, юриспруденції. Досконало володів стародавніми мовами (грецькою і латинською), а також англійською, французською, німецькою, чеською, російською, грузинською, азербайджанською.
         Народився М.Гулак 25 травня 1822 року в с.Миколаївці Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Знам’янський район Кіровоградської області), поблизу Пантазіївки. Після закінчення Дерптського (Тартуського) університету поїхав до Києва, працював у канцелярії генерал – губернатора.
У грудні 1845р. разом з Миколою Костомаровим і Василем Білозерським заснував Кирило – Мефодіївське товариство. У квітні до цієї організації вступив і Тарас Шевченко. Нелегка доля чекала молодих борців.
Тарас Шевченко і Микола Гулак належали до демократичної групи товариства. У березні 1847р. Миколу заарештовано і ув’язнено у Петропавлівську  фортецю, звідти переведено до Шліссербурзької. На слідстві вів себе гідно, на вимоги слідчих розкрити програму таємного товариства відповів відмовою.
         „Стійкі, благородно – витримані, ніби зі сталі вирізані  відповіді Шевченка і Гулака викликають у нас радість і захоплення”, - писав Михайло Грушевський. Після 3-річного ув’язнення в кам’яному мішку Шліссельбурга Гулака заслали в Пермський край. Він все своє життя поневірявся по чужих землях. Помер М.І.Гулак 7 червня 1899 р. в м. Гянджі (Азербайджан).
         Кирило – Мефодіявцями були також Дмитро Павлович Пильчиков та Олександр Данилович Тулуб.
Пильчиков Д.П. познайомився з Шевченком влітку 1846 року, вступив до Товариства. Уродженець Полтави, Дмитро Павлович значну частину свого життя провів у Златополі (Новомиргород), де закінчив повітове училище та гімназію в Єлисаветграді. Він приятелював з братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, міським лікарем П.Михалевичем, іншими представниами прогресивної громадськості Єлисаветграда.
         Тулуб О.Д., як і Д. Пильчиков, походив з Полтавщини, але життя його  тісно переплелося з нашим краєм: Олександр Данилович у 1847 – 1848 рр. був учителем історії Златопільського повітового училища. З Шевченком познайомився в 1846 році. На відміну від Гулака, Шевченка, Пильчикова, Тулуб  уник покарання, оскільки слідчим не вдалося віднайти доказів його безпосередньої участі у Товаристві. До речі, він опублікував свою працю з історії Златополя. Онука О.Д. Тулуба – Зінаїда Тулуб – стала відомою письменницею, автором романів „Людолови” і „В степу безкраїм за Аралом” (про заслання Шевченка в Оренбурзькому краї).
         Однією з найколоритніших фігур в оточенні Тараса Шевченка був Микола Дементійович Новицький.  Це ім’я  мало відоме широкому загалу  через різні причини. А між тим Тарас Григорович в останній рік свого життя міцно дружив з Миколою Дементійовичем. Для нащадків  залишились безцінні спогади Новицького про Шевченка, їхнє  листування. Зокрема, лист від  7 вересня 1860р. надісланий  Новицьким з Єлисаветграда.
         Хто ж він, приятель великого Кобзаря? М.Д. Новицький (1833 – 1906), офіцер, пізніше генерал – лейтенант, учасник Кримської війни 1853 – 1856 рр., вихованець Академії генерального штабу. З Тарасом Шевченком познайомився після повернення поета із заслання, не раз бував у нього вдома.

             Влітку 1860 р. Новицький одержав призначення в Єлисаветград, викладати в місцевому кавалерійському училищі. Микола збирався в далеку  дорогу. Ще навчаючись в Академії, він багато чув  про ті краї, де народжувалася військова слава Суворова і Кутузова, де нещодавно відкрито кавалерійське юнкерське училище. Він ніколи до цього не був в Україні, хотілося побільше довідатися про неї. А  хто краще розповість про неї? Звичайно, Тарас! На початку червня Новицький від’їздив на Україну.
         „Ніколи не забуду нашого прощання, - писав він, - воно було останнім, більше я його в житті не зустрічав”.
         Т. Шевченко  прохав Миколу Дементійовича посприяти викупленню своєї рідні з кріпацтва, що генерал не без труднощів зробив.  В самого Новицького була ще одна невідкладна справа в Єлисаветграді, про яку він теж говорив в Петербурзі з Шевченком.
         Микола Дементійович охоче сприйняв ідею Тараса Григоровича організувати в Єлисаветграді недільні школи. Т. Шевченко уклав для них спеціальний посібник „Букварь Южнорусский” і  випустив його у Петербурзі окремою книгою за свій кошт тиражем 10000 примірників. Кілька таких примірників надійшли до  Єлисаветграда. М. Новицький був людиною широкого світогляду. За його допомогою в Єлисаветграді  були відкриті дві недільні  школи для малозабезпечених  дітей . Вчилися вони за шевченківським „Букварем”.
         З іменем Миколи Дементійовича пов’язані ще деякі цікаві сторінки історії Єлисаветграда.
         17 липня 1861 року проїздом з Італії до Петербурга в Єлисаветград до  Новицького  заїздив російський літератор і критик Микола Добролюбов. Ми знаємо, що  М.О. Добролюбов належав до оточення Шевченка в Петербурзі, після заслання Кобзаря сприяв публікації його творів в „Современнике”. Йому належить вміщена в журналі рецензія на „Кобзар”, яка вважається класичною і в наш час, бо дає  справжню  оцінку творчості і особі великого українського поета, його місцю в світовій літературі. Про перебування М. Добролюбова в Єлисаветграді залишився  спогад  Миколи  Новицького.
         Генерал Новицький допомагав ще  одному  родичеві Шевченка – його  племіннику  Йосипу,  сину  Варфоломія Шевченка.
         За протекцією Миколи Новицького  Йосип Варфоломійович Шевченко  в 1872 р. став курсантом Єлисаветградського кавалерійського училища. Під час навчання входив до  літературного гуртка братів Тобілевичів.  Найбільше здружився він  з Миколою Садовським, адже вони були ровесники. Світогляд Тобілевичів, Кропивницького передався Йосипу, а вони поважали його, як племінника незабутнього Тараса. Йосип Шевченко мав також літературні здібності. У нашому місті написав і підготував до друку збірку „Дещо із перекладів і самостійних  творів”.
         Варто звернути увагу на таку обставину – свою збірку Йосип Шевченко випустив під псевдонімом І. Гриненко. Це зробив він свідомо, бо командування юнкерського училища не підтримувало літературну діяльність своїх вихованців. В книжці – 9 переспівів і 21 власний твір. Серед переспівів – твори Пушкіна, Фета, Курочкіна, Гейне, Бернса.
         Члени літературного гуртка були готові до громадянського подвигу – і здійснили  його.
         У 1877 р. розпочалася війна болгарського народу проти турецьких  поневолювачів. Микола Садовський і Йосип Шевченко влилися в загони добровольців, які йшли на допомогу братам – слов’янам.  У боях під Шипкою вони хоробро билися з ворогом, за що удостоїлися Георгіївських  хрестів.
         Там  Йосип був поранений. На батьківщину він повернувся, на жаль, тяжко хворим, напівпаралізованим. Та доки вистачило сил трудився, не поривав зв’язків з братами Тобілевичами, Кропивницьким, Старицьким. Редагував також спогади свого батька Варфоломія Шевченка про великого Тараса.
         Помер Йосип Шевченко 1900 року. Тяжка хвороба не дозволила в повній мірі розкритися його поетичному таланту. Однак, прожив він своє коротке життя чесно і прямо, як пише він в своєму вірші:
Мету свого життя вбачав,
щоб всі сказали: він жив чесно,
прославився ділом, а не криком,
що міг зробив для нас:
його назвати можна чоловіком.
         Про людей, згаданих у цій розповіді, можна сказати словами Великого Кобзаря, які разом з Тарасом у різній мірі, різними засобами боролися: „За честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни”.                            
Не спить поет. Перо вогнисте
Мережить пристрасні рядки.
І сонце правди, сонце чисте
Ясніє в помахах руки.
А серце… Серце в грудях б’ється,
І рідний край летить як птах,
І ось Тарасові здається,
Що вже він ходить по ланах,
Де мати вільна і щаслива
Колише рідне немовля,
Де колосками дзвонить нива,
І стала вільною земля.
…Синіє степ, шепочуть трави,
І час, не стишуючи крок,
Співцеві, в ореолі слави
Кладе  нев’янучий вінок.
         Так писала наша землячка Олена Журлива про творчість Тараса Шевченка.
         З дитячих літ знайомимося ми з видатним твором Т.Г. Шевченка „Катерина”. Увагу кожного неодмінно привертає присвята: „Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года”.
         Дата – 22 квітня відома: цього щасливого дня Тараса викуплено з кріпацтва.
         Але чому поема присвячена лише Василю Жуковському, російському поету? Навіть великий Брюллов, участь якого у звільненні Тараса теж значна, не удостоєний  такої честі.  Чи випадково це?
15 вересня 1770 року російськими військами була взята турецька фортеця Бендери. З – поміж багатьох трофеїв переможцям дістався гарем, що складався з молоденьких  дівчат – туркень. Григорій Потьомкін, мастак на всілякі витівки, щедро подарував „живий товар” таким самим гульвісам, як і сам.
         Туркеня Сальха дісталася капітану Опанасу Івановичу Буніну і той відправив її у свій родовий маєток у Тульську губернію. Сальху поміщик, хоч і мав дружину, зробив своєю наложницею. В 1783 році вона народила позашлюбного сина Василя. Щоб малюка не чекала гірка доля кріпака, адже він – незаконнонароджений і мусив усе життя належати господареві, - не позбавлений батьківських почуттів Бунін, продав немовля бездітному дворянину Андрію Жуковському. Усиновивши хлопчика, той дав йому своє прізвище, по – батькові  і, ясна річ, дворянське походження.
         Таким чином, батьками родоначальника течії поетів – романтиків Росії були зрусифікований поляк і чистокровна туркеня. Але відомо, що на формування характеру  людини впливають не лише батьківські гени а й обстановка, в якій вона виростала.
         Дитина з дня народження потрапляє у сім’ю Жуковських. Виявляється, це теж давній дворянський рід. Коріння роду сягає ХVІІ століття. З цього роду походить полтавський полковник Федір Жученко, який мав хутір у межах сучасного села Благодатне Долинського району нинішньої Кіровоградської області, де пізніше народився український поет, філософ, критик і літературознавець Григорій Жученко (Яр Славутич).
Так от, Василь з матір’ю входить до родини Жуковських. На щастя,  Андрій Жуковський виявився порядною людиною, дав прийомному сину добру освіту, а той з ранньої  юності віддав себе служінню літературі. Невдовзі  Василь був уже в Петербурзі в оточенні відомих на той час літераторів: Костянтина Батюшкова, Петра Вяземського, молодого Пушкіна. В 1815 році, ледве познайомившись з Пушкіним, Жуковський писав П. Вяземському: „Это надежда нашей словесности…”.
         Василь Андрійович мав великий вплив на юного Пушкіна, однак розумів, що в майбутньому Олександр Сергійович Пушкін стане гігантом літературного життя.  В. Жуковський в 1820 році подарував О. Пушкіну портрет з відомим написом: „Победителю ученику от побеждённого учителя”.
         Коли 29 січня 1837 року помер О. С. Пушкін, В. А Жуковський закрив йому очі. В цей же день вони обидва були запрошені на обід до Петра Вяземського з нагоди дня народження Жуковського, якому в цей день виповнилося 54 роки. Пушкін, який був молодший за нього, відійшов, а Жуковський залишився. Йому доля відміряла ще 15 років життя. Серед бурхливих хвиль століття, Василь Андрійович Жуковський провів свій корабель життя з честю і гідністю.
         Доля була щедра до нього, але й він був щедрий по відношенню до тих, хто потребував його допомоги – чи то був жебрак на східцях його квартири, чи сам Пушкін.
         Він став «читцем імператриці Марії Федорівни, а в 1826 р. поетові доручили очолити навчання і виховання цесаревича – майбутнього імператора Олександра ІІ.
         До речі, разом із спадкоємцем престолу, 7–річним цесаревичем Олександром, Василь Андрійович Жуковський в 1837 році відвідав 30 губерній від Одеси до Сибіру, в тому числі чотири губернії на території сучасної  України: Київську, Харьківську, Полтавську, Херсонську.
         Не обминули і Єлисаветград  - центр військових поселень. Делегація провела в місті декілька днів. Василь Жуковський, як особа найбільш наближена до цісаревича, зупинявся в приватних будинках разом з Олександром (штабних приміщень, палацу на Двірцевій, готелів у місті тоді ще не було). Такими будинками на той час були: Месникова і Лагунова навпроти Преображенської церкви та купця Дружиніна (на тому місці тепер знаходиться приміщення обласного управління національного банку). Найімовірніше, Жуковський з цісаревичем зупинялися саме тут.
         Цілком зрозуміло, що присвята поеми „Катерина” Василю Жуковському була не випадковою. Шевченко, безумовно, знав складне життя свого старшого товариша і рятівника. А Жуковський, в свою чергу, проймався співчуттям до трагедії покритки – українки, доля якої була схожа на історію життя його матері – туркені. Долі обох поетів також схожі між собою. Шевченко – син кріпаків, став сиротою в 11 років, Жуковський – син кріпачки, був фактично сиротою при живих батьках. Один з них уник кріпацтва випадково.  Другому випадок допоміг вирватися з кріпацтва.
         Міцну та надійну руку допомоги майбутньому генію українського народу подала людина, яка знала ціну волі і природного обдарування. (Відомо, що К.Брюллов намалював портрет В.Жуковського, який був розіграний в лотерею і за виручені гроші Тарас Шевченко викуплений з кріпацтва).
         Жуковського, як особистість, характеризує той факт, що він радіє кожному творчому успіху своїх друзів, докладає зусиль, щоб їхні твори побачили світ. З ретельністю він збирав творчу спадщину  Пушкіна, допоміг пройти через лабети цензури „Мертвим душам” Гоголя, умовив сатрапа Миколу І пом’якшити долю ув’язнених декабристів. У його робочому кабінеті була виставлена табличка з написом: „Каждый день доброму делу, мысли и чувству”.
         Найвеличнішу справу Василь Андрійович Жуковський звершив 22 квітня 1838 року. За це Україна буде вдячна йому вічно.
         Відомо, що Тарас Григорович Шевченко дуже любив народні пісні, співав сам. Сучасники Кобзаря відзначали особливо тепле виконання ним пісні „Зоре моя вечірняя”. Недавній кріпак Т. Шевченко зумів за короткий час осягнути кращі твори російської, української та зарубіжної музики, познайомитися з різними жанрами музичного мистецтва.
         На початку 40–х років ХІХ століття, живучи в Петербурзі, Тарас Григорович Шевченко познайомився з уродженцем Єлисаветграда, відомим оперним співаком Йосипом Опанасовичем Петровим.
         Тарас Шевченко і Йосип Петров. Один стоїть у ряду найбільших  поетів світу, другий – гордість оперної сцени. Геніальний поет і оперний співак.
         17 квітня 1858 року Т. Шевченко  слухав оперу Михайла Глінки „Життя за царя”; того ж дня робить запис у „Щоденнику”: „Гениальное произведение! Бессмертный М. Глинка! Петров в роли Сусанина по – прежнему  хорош!”. Голос нашого земляка Йосипа Опанасовича Петрова, засновника російської вокальної школи, полонив серце Кобзаря.
         В тому ж році Тарас Григорович знайомиться з негритянським актором Айрою Олдріджем, який  гастролював  в Петербурзі. „У нас теперь африканский актёр чудо делает на сцене”, - писав поет до М.С. Щепкіна, відомого російського та українського актора.  Олдрідж часто приходив у майстерню Тараса Григоровича. Вони подружилися, часто співали один одному пісні своїх народів. Відомий портрет негритянського актора, який Тарас Шевченко намалював у грудні 1858 року, зараз знаходиться у Київському музеї імені Тараса Григоровича Шевченка. Після смерті Великого Кобзаря, вшановуючи його пам’ять, Айра Олдрідж здійснює гастрольне турне по Україні, батьківщині свого побратима. В ролі Отелло трагіка бачать і єлисаветградські глядачі, про що свідчать захоплені відгуки у місцевих газетах.
Видатним  популяризатором творчої спадщини Кобзаря, починаючи з молодих літ і до кінця життя, був Марко Лукич Кропивницький.  
         За мотивами поеми Т. Шевченка „Сліпий” („Невольник”) він створив драму „Невольник”, сюжет „Титарівни” поклав в основу однойменної драми. Як артист він виконував роль Хоми Кичатого в драмі „Назар Стодоля”.  М.Кропивницький був неперевершеним читачем шевченківських поезій, знав напам’ять майже весь  „Кобзар”.
         Тарас Шевченко написав в 1839р. поему „Причинна”. В ній були і знамениті рядки:
Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива…
         Видатний український драматург М.Л. Кропивницький, який невтомно пропагував творчість Шевченка, часто гастролював в Одесі. Тут він виступав у трупі М. П. Старицького. Концерти й вистави часто відвідував одеський учитель Данило Якович Крижанівський (1857 – 1894), який у вільний час займався музичною творчістю. До речі, Данило Крижанівський навчався у 1860 – х роках у Єлисаветградському духовному училищі, приміщення якого збереглося до наших днів (школа №14).
         З Марком Кропивницьким був знайомий давно, тягнувся до нього не лише як до обдарованого актора, режисера, драматурга, а як і до земляка – обидва були родом з Єлисаветградщини, з розлогих українських степів. Особливо Данило Крижанівський цінував Кропивницького як співака, прекрасного виконавця українських народних пісень. За цю естетичну насолоду Данило Крижанівський вирішив віддячити Кропивницькому – присвятити йому свою пісню. Звичайно, пісня повинна бути українською, написана на якісь гарні слова. Нарешті слова для пісні знайшлися – це був початок поеми „Причинна” Тараса Шевченка. А потім в одну щасливу мить знайшлася і мелодія.
         При першій же зустрічі Данило Крижанівський зіграв на фортепіано Марку Кропивницькому  свою мелодію. Не пройшло і хвилини  як пісня зазвучала на повний голос – ніби була давно знайома знаменитому актору. Ноти пісні вдалося надрукувати окремим виданням з присвятою М.Л.Кропивницькому, але до людей вони не дійшли – всі примірники видання були конфісковані. Чому? Нічого ж злочинного, хоч трохи шкідливого в словах пісні не було. Та ні, злочинність полягала в тому, що пісня була українською, а все українське – переслідувалося.
         З 1876 року було заборонено ставити українське слово під нотами, можна було друкувати лише ноти. І лише через 5 років скасували сміховинний цей наказ. Коли українці бажали принародно проспівати рідну пісню, губернатори інколи вимагали співати її по – французькому, або „по – московському”. Так було в Одесі, де відомий губернатор Зелений  примусив замість „Ой, не ходи, Грицю та й на вечорниці” співати „Ой, не ходи, Гришка да и на пикник”…
         Пісню на слова Шевченка не хотіли допустити до людей. Та Данило  Крижанівський  не мириться з цією забороною, збирає кошти і видає  пісню вдруге. Але й цей випуск було заборонено. Який вихід можна було знайти з цього положення?
         М.Л. Кропивницький вирішує: пісню треба заспівати в одному із спектаклів. Звичайно, можливі серйозні неприємності – заборона гастролей, штрафи. Тим більше, що пісня звучатиме на слова Тараса Григоровича Шевченка. Але рішення було прийнято. В театрі мала йти п’єса М.Л.Кропивницького „Дай серцю волю, заведе в неволю”, де одного з героїв п’єси – Івана Непокритого – грав сам автор. В четвертій дії п’єси, де Іван Непокритий повідомляє про своє рішення йти в солдати замість свого побратима Семена, мала звучати пісня „Гей, шпориш,  шпориш по дорозі”…
         Марко Лукич вийшов на авансцену і, витримавши невелику паузу, заспівав:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
         Прекрасний баритон Кропивницького зазвучав особливо повноголосо. Мелодія зачаровувала, зал підхопив пісню. Поліцай, здогадавшись, що відбувається щось незаконне, побіг з першого ряду через увесь зал на вулицю з криком, визиваючи поліцію: „Бунт, демонстрация! Прошу немедленно приехать!”. Спектакль було перервано, розпочалося дізнання.
         Але пісня, яку намагалися не пустити до людей, уже вилетіла на волю, щоб стати улюбленою піснею українського народу:
„Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…”
Які правдиві  і високі
Твої, Кобзарю наш, слова!
Лягають до підніжжя квіти,
Про Канів зна великий світ.
Як дзвінко декламують діти
Твій невмирущий „Заповіт”.
Стоїш ти на горі високій,
А вітер знай собі співа:
„Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…”
         У різні часи творчість Тараса Шевченка була предметом дослідження уродженців краю. Зокрема, виходець із родини аптекаря в Єлисаветграді, український і російський літературознавець Ієремія Айзеншток (1900 – 1980) вивчав біографію, творчу лабораторію та фольклоризм письменника, уклав перше коментоване видання „Щоденника” Шевченка, видання його творів у 1920 – 1930 – х роках. За його редакцією у 1939р. вийшли книги „Т. Шевченко. Кобзар”,  „Т. Шевченко. Стихотворения”.
         Творчість Кобзаря досліджував також уродженець селища Петрового  (тепер – райцентр) Григорій Вервес. Це прослідковується у низці його праць, зокрема в книзі „Тарас Шевченко і Польща”.
         Уродженець Долинського району, доктор славістичих наук професор української мови і літератури в Альбертському університеті Яр Славутич (народився у 1918р) у 1960 – х роках видавав книги „Велич Шевченка”, „Шевченкова поетика”.
         Досліджував творчість Кобзаря і виходець з Олександрії, доктор наук Дмитро Чижевський (1894 – 1977), котрий працював у вузах Праги, Гейдельберга Фрайбурга, Галле, Марбурга, за океаном.
         Останніми роками до нас повертається наша історія. Брати Тобілевичі, Лазаревські (а їх було шестеро), династії Білецьких, Тарновських. Одні добре знайомі нам, інші – менше, а треті – зовсім невідомі.
         Так з мороку небуття виринають імена колись славного і численного роду Тарновських та їхня дивовижна садиба Качанівка на Чернігівщині, яка у другій половині ХІХ ст. набула слави культурного центру  України. Почався розквіт Качанівки у 1824 році, коли нею почали володіти Тарновські.
         Тарновський – молодший мав неабиякий талант садобудівника. Його ставлять на один щабель із славнозвісним будівничим Версальського парку за ЛюдовікаХІV Ле Нотре. У Качанівці Василь Васильович Тарновський  за 44 роки зібрав і створив український музей старожитностей. Качанівку він обожнював. На площі 800 десятин ним створений казковий парк – у ньому великий палац, який мав 80 кімнат, зали, бібліотеки. Деякий час тут жили і творили художники Ілля Рєпін, Костянтин Маковський, композитор Михайло Глінка. Великими друзями Тарновських були Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гоголь, Михайло Драгоманов, Марко Вовчок та багато інших громадських і культурних діячів тієї пори. Та особливо хвилююча сторінка історії Качанівки – перебування там Тараса Григоровича Шевченка  та його друга по імператорській Академії мистецтв, нашого земляка Григорія Честахівського (1816 – 1893).
         Народився Григорій Честахівський у посаді Петриківці Олександрійського повіту на Херсонщині. У 1821 році посад дістав назву Нова Прага. І батьки Честахівського, і він сам стали військовими поселенцями. З дитинства Честахівський відчував надзвичайний потяг до живопису. Як то сталося – невідомо, але на його природні здібності звернув увагу новоросійський і бесарабський генерал – губернатор граф Воронцов і в 1843 році він був зарахований до імператорської Академії мистецтв, пробув він в Академії довго – 11 років і лише в 1854 році Радою Академії  мистецтв Честахівському надано звання вільного художника. Відомо, що Григорій виконав низку портретів височайших осіб. Та, певно, художником він був посереднім, а тому Григорій Честахівський і далі служив у Департаменті військових поселень незначним чиновником. У 1883 році його залишили поза штатом. Під час служби Григорій Миколайович їздив у чотирьохмісячну відпустку за кордон, відвідав Францію, Іспанію, Італію.
         Григорій Миколайович Честахівський познайомився з Тарасом Шевченком у 1843 році, коли вступив до Академії мистецтв. Поет уже закінчував Академію, а Григорій Миколайович ще тільки починав навчатися. Григорій Честахівський писав: „Ми були земляки, хоча і з різних місць України: я -  з Херсонщини, він – з Київщини. Нас поєднувало на чужині селянське походження і українська мова, в цьому Петербурзі, який так ненавидів Тарас Григорович”.
         Григорій знав багато українських пісень, майстерно їх виконував з гітарою. Згадує: «Пісні ті особливо уважно слухав Тарас, сам брав участь у співі. Та що мій спів порівняно з тим, як він сам співав». Так, їх поєднувала Україна, її мова, її пісні.
         Григорій обожнював Тараса Шевченка, той у свою чергу платив Честахівському щирою дружбою. Роки заслання їх розлучили. Та коли поет повернувся до Петербурга, їх взаємини не тільки поновилися,  але й Григорій Миколайович став найближчим товаришем і супутником в останні роки життя поета. „Ми просто не могли існувати один без одного”, - розповідав Григорій Честахівський на вечорах в Качанівці біля          Шевченкового дуба.
         Записані розповіді Григорія Миколайовича про останні дні і години життя Тараса Шевченка, його неймовірні моральні і фізичні  страждання. В останні хвилини, коли душа поета відлетіла, біля нього були О.Лазаревський і Г.Честахівський.
         Після похорону поета, його майстерню було відкрито і поліція дозволила скласти опис майна Шевченка. Григорій Честахівський був запрошений як експерт для оцінки художніх творів.
         „Сумне, тяжке завдання, -  згадує  Г.Честахівський, - всі стіни майстерні були покриті олійним живописом. Усе, що становило інтерес, я скопіював. Все майно продано друзям Шевченка. Все, що стосувалося живопису, -  фарби, пензлі, палітру я передав Василю Тарновському для шевченківського музею. В майстерні залишилися казенні меблі. Я вийшов останній”.
         Сучасники свідчать, що Честахівський відіграв головну роль у перепохованні поета біля Канева на Чернечій горі. Варфоломій Шевченко наполягав поховати Шевченка біля церкви. Честахівському довелося послатися на волю поета, викладену  в його „Заповіті”, а Варфоломію Шевченку Честахівський сказав: „…Давайте добре робити по – Тарасовому, як бажала його душа безсмертна”. І Варфоломій Шевченко здався. Думку нашого земляка підтримали й інші родичі поета.
         Коли було одержано дозвіл на перевезення праху поета в Україну, проводжати труну до нової могили від петербурзької громади було відряджено майбутнього історика України О.Лазаревського та художника Г.Честахівського. На всьому шляху до України Честахівський робив замальовки зустрічей і проводів праху Шевченка. Вони збереглися до нашого часу. На них бачимо траурну колісницю, труну, вкриту китайкою та вінками, засмучені постаті селян. Таких замальовок більше двадцяти.
         Важку свинцеву домовину,  покриту червоною китайкою, несли на руках на найвищу  на Дніпрових кручах Чернечу  гору.
Йшла вперше Україна
по дорозі
У глибину віків і
вічних злетів.
Йшла за труною
сина і пророка,
За нею по безсмертному
шляху
Ішли хохли, русини,
малороси,
Щоб зватися українцями
віднині.
(І. Драч).
         Діяльність Григорія Честахівського у Каневі викликала занепокоєння урядовців. Честахівському генерал – губернатор „сделал строжайшее внушение, приказав ему немедленно возвратиться в Санкт – Петербург к месту служения, и вместе с тем обязал его подпискою не приезжать во вверенный его князя, край”.
         Та повернувся Григорій Миколайович до Шевченкового краю, до своїх друзів, щоб разом продовжувати шанувати і берегти пам’ять про Тараса. До речі, могила самого  Г. Честахівського знаходиться в садибі Качанівці. Тому і варто сьогодні згадати Григорія Честахівського, товариша Шевченка, сина військового поселянина з Нової Праги, нашого земляка.
         Біографи Тараса Шевченка встановили близько 200 міст і сіл, пов’язаних з перебуванням у них великого Кобзаря. Всюди, де довелося побувати Тарасу, живе пам’ять про нього. Живе вона і в нашому степовому краї, куди доля в дитинстві закинула майбутнього поета. В кожному місті, районі нашої області є вулиці, навчальні заклади, підприємства названі іменем Кобзаря. Зокрема, в нашому місті є вулиця, яка носить його ім’я.
         Вулиця Шевченка виникла, як і більшість вулиць Єлисаветграда в середині ХІХ століття. Нічим особливим від інших не відрізнялася,  хіба що тим, що на ній знаходились жіноча та чоловіча гімназії, земська управа. Звалася та вулиця Петровською. Весь квартал від жіночої гімназії до теперішньої школи – гімназії №5 займали „московські лавки”, де можна було купити тканини, велосипеди, шкіри, хутра (каракуль, бобри). До речі, старе приміщення 5 школи перебудовано з бувших „московських лавок” (на їх фундаменті).
На розі теперішніх вулиць Шевченка і Калініна знаходився „тіньовий театр” - прадідусь наших кінотеатрів. В ньому були мальовані картинки від руки, в основному на біблейські теми. Коментатор читав текст, який озвучували музикою.
         В 1926 році, згідно з рішенням виконкому міськради, вулиці Петровській присвоїли ім’я Шевченка.
         В наш час на вулиці Шевченка розташований Державний педагогічний університет імені В. Винниченка, в бувшій чоловічій гімназії тепер розташований штаб військової частини Міністерства з надзвичайних  ситуацій.
         На місці „московських крамниць” в роки Великої Вітчизняної війни знаходився концтабір. Біля педагогічного  університету, теперішньої 5 школи – гімназії та стадіону стояли вишки для охорони полонених. По вулицях Декабристів та Калініна полонених ганяли на роботу. Під спущеними до самої землі вітами яворів у глибокій скорботі стоїть бронзовий воїн з лавровим вінком в руках. Це – пам’ятник 72 тисячам закатованих тут воїнів.
         На вулиці Шевченка знаходиться також обласна бібліотека для дітей імені А.П. Гайдара, біля якої розташований пам’ятник великому Кобзарю, школа – гімназія №5 імені Т.Г. Шевченка, приміщення міської дитячої поліклініки, а на розі вулиць Шевченка і Клинцівської – поліклініка для дорослих. На розі вулиць Шевченка і Пашутіна в ХІХ столітті жив тодішній міський голова Олександр Миколайович Пашутін, якому вдячні нащадки за добрі справи в 2009 році спорудили в центрі міста пам’ятник. Будинок, де жив міський голова, зберігся до цього часу. На вулиці Шевченка народився письменник, наш земляк Юрій Олеша, жила родина видатного академіка Ігоря Тамма.
         Ім’я великого Кобзаря тісно пов’язане з творчістю відомих письменників, поетів, художників, митців – наших земляків.
         Лауреатами Державної премії України імені Т.Г. Шевченка стали наші земляки:

- письменник, поет  Володимир Базилевський за збірку поезій „Вертеп”;
- письменник Олексій Дмитренко  за художньо-документальну повість „Аист”;
- письменник Василь Козаченко за цикл повістей „Ціна життя”, „Гарячі руки”, „Блискавка”, „Листи з патрона”;
- архітектор Георгій Усатій;
- один з авторів „Шевченківського словника” Федір Сарана;
- оперна співачка Лідія Забіляста – лауреат Шевченківської премії в номінації „Концертно – виконавське мистецтво”.

         Ще один автор, який звернувся до шевченківської тематики – Терень Масенко – автор трьох творів, які він присвятив великому Кобзарю: „Благословення на подвиг”, „Батальйон імені Тараса Шевченка”, „Всесвітня слава Кобзаря”.
         Образ Тараса втілений також у полотна наших художників.
         Михайло Михайлович Божій – народний художник України, заслужений діяч мистецтв. Перші кроки в мистецтві розпочав у Кіровограді на Ковалівці біля річки Інгул у провулку Луговому. Батько художника згадував, що в старенькій хаті, прямо на долівці син вчився малювати. „Відмінниця”, „Портрет медичної сестри” - твори, що обійшли виставки багатьох країн світу.  І, нарешті, „Думи мої, думи”. З листів художника можна бачити, як багато він працював над портретом Шевченка. Перечитав гори архівних матеріалів, спогадів, літератури, зробив понад 200 ескізів, побував у Каневі, Києві. М.М. Божій виконав велику роботу до того, поки перед нами виникла, немов  жива, постать Шевченка, в якій яскраво виражена і стійкість, і мужність поета.
         Борис Михайлович Вінтенко. Надовго збережеться в пам’яті „Коліївщина”, де вправно змальовано образ славного вожака народного повстання Максима Залізняка. На приміщенні нашої бібліотеки розташована пам’ятна дошка з барельєфом відомого художника
         Віктор Шульга – новомиргородський художник. „Тарас Шевченко запав мені  в душу з дитячих літ і мені захотілося побувати на батьківщині Кобзаря”, - писав В. Шульга. Мрія здійснилася в рік, коли відзначалося 150 – річчя з дня народження поета. Результатом поїздки стали акварелі, зроблені в місцях, пов’язаних з життєвим шляхом Кобзаря. Церкви, усипальниці, монастирі, пейзажі. І в кожній роботі зафіксована застигла музика архітектури. Минали роки. Шевченко в творчості В. Шульги посів чільне місце. Народилися картини „Малий Тарас з батьком в Єлисаветграді”, „Шевченко малює портрет Полусмакової”, „За думою дума”,  „Шевченко в Петербурзі” та інші. В 1971 році була персональна виставка акварелей художника в м. Києві.
         В’ячеслав Попов із м. Світловодська. Художник – медальєр, автор сотень ювілейних, пам’ятних, персональних та інших медалей. А ще – скульптор, графік, художник, гончар, оформлювач. Специфіка медальєрного мистецтва полягає в тому, що жодну з тем, за винятком не багатьох, не можна експлуатувати до безкінечності. Тому героями медалей повинні бути непересічні особистості. Зокрема, такі пам’ятні медалі (персоналії) присвячені Т. Шевченку, В. Сухомлинському, А. Макаренку. Дві медалі митець виконав для Черкаського музею Кобзаря.
         Талант  В. Попова – непересічний, рідкісний. Він – учасник багатьох виставок медалей. Дев’ять  його творів зберігаються  в монетному  кабінеті Ермітажу, ввійшли до світових каталогів медалей, експонувалися в багатьох країнах світу.
         „Були у нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша”, - так сказав колись про генія українського народу Т.Г. Шевченка один із його сучасників.
         Закінчити розповідь про великого Кобзаря хочеться уривком з твору поета – земляка Валерія Гончаренка   „Дума про Шевченка”:
Ішла степами Україна,
Проснулись квіти у гаю:
„Кого шукаєте?”
„Дитину”.
„Чию дитиноньку?”
„Свою!”
…. „Озвались ворони залітні:
„Нема такої у полях”.
В одвіт зітхнула: „Чорні злидні
У мене вирвали маля”.
„Чиє ж ім’я дитя несе?”
„Його назвала я Тарасом.
Він – син Землі! Оце і все”.
Ішла світами Україна,
Запнувшись ніччю до очей,
Питала: „Знаєте про сина мого?”
І чула від людей:
„Звичайно, знаємо, мадонно.
Він словом Правди допоміг.
Його ми любимо бездонно
Як  люблять світло у пітьмі”.
Ішла майбутнім Україна.
Зоря торкалася чола…
… Степ даленів у квітах – бризках,
Дзвенів промінням у росі.
І тільки очі материнські
Несли по сонцю і сльозі.
Вже  не цікавилася марно,
Не  озиралася щораз.
Як враз почула: „Гляньте, мамо,
Це ж я, знедолений Тарас!”
Вона здригнулась, озирнулась,
З плечей струснувши тінь сторіч,
І вся, майбутня і минула
До нього кинулась навстріч.
Сіяла, квітнула єдина
Свята поетова любов…
…  Ішла майбутнім Україна
І поруч син її ішов.

Список використаної літератури.               

  1. Говдя П. Шевченко – художник: нарис. – К.: Мистецтво, 1955. – 42 с.: іл.
  2. Життя вічне, слово невмируще: інформаційний список літератури до 185-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. – К.,1999.
  3. Куценко Л. „Благословенні ви сліди…”.– Кіровоград: Державне Центрально–Українське видавництво, 1995. – 104 с.
  4. Михайло Божій: фотоальбом/ упоряд. А.Н. Шистер.– К.: Мистецтво,1977. – 18 с.: іл.
  5. Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях: альбом. – К.: Рад. школа,1991. – 335 с.
  6. Шевченко Т. Г. Повести: Наймычка; Музыкант; Близнецы/ худож. В.Василенко. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.
  7. Вітчизна. – 1992. - №5 – 6. – С.19 – 102.
  8. Дзвін. – 2003. - №3. – С.4 – 10.
  9. Кіровоградська правда. – 2000. – 11 квітня. – С.3.
  10. Кіровоградська правда. – 2004. – 23 березня. – С.3.
  11. Літературна Україна. – 2005. – 2 червня. -  С. 1 – 2.
  12. Поріг. – 1992. - №2. – С. 21 – 24.
  13. Слово і час. – 1994. - №4 – 5. – С. 125 – 126.
  14. Тека краєзнавчих матеріалів Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. А.П.Гайдара „Шевченко і наш край”.
  15. Українська культура. – 2000. - №3. – С.34.
  16. Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. - №2. – С. 20 – 25.
  17. Українська мова і література в школі. – 1993. - №8. – С.59 – 60.
  18. Шкільна бібліотека. – 2007. - №3. – С. 34.