Пропонуємо почитати Пропонуємо почитати
Буктрейлери Буктрейлери
Презентації Презентації
Періодичні видання I півріччя II півріччя
Бібліотечні клуби Бібліотечні клуби
Бібліотеки в Інтернеті Бібліотеки в Інтернеті
Електронний каталог Електронний каталог

Відділ бібліографії та краєзнавства

 

РІДНЕ МІСТО МОЄ…

(З історії м. Кіровограда)

Укладач – Матвієнко Л. В.

         Батьківщина для кожного з нас бере початок від тепла рідної домівки, тихої материнської пісні, чистої рідної мови. І хоч би де ми не перебували, куди б не пролягли наші нелегкі життєві дороги, ми завжди, хоча б у думках, повертаємось до рідних місць.
         Та щоб по-справжньому любити свій рідний край, його треба добре знати. Як сказав поет                                       Микола Упеник :
                                    Коли беру літопис краю,
                                    Який творили земляки,
                                    Я ніби знов перегортаю
                                    Твоєї слави сторінки.
         Географічне положення нашого краю на межі степу і лісостепу на довгі століття визначило його місцем зустрічі і боротьби мирних землеробів і войовничих степовиків, протиставляло їх бажання освоювати родючі землі, плекати урожай і жадобу  військової здобичі.
         „Удивительный это город! Выросший из форштадтов крепости святой  Елисаветы (заложенной в 1754 г.), он через полтора века насчитывал 60 тысяч жителей и стал вторым после Одессы хлебным рынком России…
         …В Елисаветграде был сооружен водопровод с 1897 г., поражал приезжих второй во всей империи трамвай (Первый в Киеве, а третий – в Москве).
         И все же не в этом заключается феномен Елисаветграда. Здесь в 1454 вёрстах от Петербурга, в сентябре 1847 года великий Лист дал свои публичные концерты в качестве пианиста-виртуоза.
         …Здесь на рубеже веков родились или выросли и учились музыканты: Феликс Блуменфельд, Генрих  Нейгауз, Кароль Шимановский, писатели Дон Аминадо (А.П.Шполянский), Юрий Олеша, Ярослав Ивашкевич, Ефим Дорош, Виктоор Ардов, биологи – братья Михаил и Борис Завадовские, Фауст Никитин, химики Мозес Гемберг и  Мойша Гайсинский, математик Чеботарев, конструктор легендарных  «Катюш» Георгий Лангемак, физики Давид Талмуд, Борис Гессен и Игоь Тамм…”   
         „…В’їжджаючи в Єлисаветград з цього боку (від Кременчука), направо відкривається ряд численних кузнів (числом 39), постійно занятих куванням коней, лагодженням возів та екіпажів. Тут завжди юрмляться хури, які воліють тут лагодитися, а не в інших місцях степового краю, де за недостатністю ковалів доводиться платити дорожче і не завше за гарну роботу…
Далі ряди і кучі різних  дерев”яних крамничок, критих тесом і залізом. Словом, це ярмарковий майдан міста.
         З цим майданом, межує головне місто, що прямо розпочинається з ліній кам”яних будинків, більшість яких двоповерхові.

(„Матеріали для географії і статистики Росії”, складені полковником генерального штабу О.Шмідтом у 1863 р.)

        
„У Єлисаветграді близько 16 тисяч жителів. У ньому пристойна торгівля, а саме місто – найкраще з усіх, котрі я бачив у Новій Росії, крім Одеси. Можна порівняти з ним Бесарабський Кишинів по зовнішності і вдачах жителів. Мене глибоко вразила звістка, що частина цього гарненького міста, яке залишило в мене найкращі спогади, незабаром після мого від’їзду була знищена страшною пожежею…”
        

(так писав у 1834 році маршал Мормон, який подорожував по Україні. МАРМОН, Огюст–Фредерик–Луї, герцог Рагузький (1774-1852) – наполеонівський маршал, супроводжував Бонапарта у Єгипет і Сірію, мав нагоду прославитись у всіх наполеонівських війнах.)

        
Як відомо, у минулому столітті колишній Єлисаветград вважався чи не одним з найупорядкованіших міст у Причорномор’ї. Говорили про його прямі вулиці, ошатний зелений наряд. Саме тоді у місті вирувало культурне життя і проростали  життєдайні паростки національних традицій. Пізніше, у різні роки, вони то вирували, то затухали.
         „Єлисаветград розвивається з американською швидкістю. Дивуєшся, бачачи, як швидко зводяться будинки, виникають наче за якимись чарами серед степу.” (французький учений Е.Реклю. 19ст.)                     
         „Єлисаветград - затишне містечко  Новоросійського  військового поселення, як оазис у пустелі, освіжив мене.
         За планом міста і прямими його вулицями Єлисаветград чимось нагадував собою  Царське село, розуміється за виключенням царської розкоші, котрої в Єлисаветграді немає, хоч і видніються на околиці міста величезні будівлі, що називаються двірцем.
        
 

так писав у 1855 р. генерал-лейтенант Порфирій Миколайович Глібов у своїх „Записках”.)

                                   
„Проїздом я відвідав м.Єлисаветград, котре як за красу, так і, переважно, Георгієвський ярмарок, заслуговує уваги. Окрім гарних будівель, досить привабливий і загальний вигляд міста з південного боку, оточеного безперервними та  затишними садами, до чого сприяв чудовий грунт землі, що складається із чистого чорнозему…
         Скажу кілька слів про те, що, більш за все, привернуло увагу. Головне місце між цими предметами займають дві церкви: Успенський собор та храм в передмісті Ковалівка, перший по просторості та внутрішньому убранню, а  другий по красі місцевих ікон.  Не знаю кому з них віддати перевагу.”
                                   
 

(Олександр Степанович Афанасьєв-Чубинський   - літератор, знавець української історії та побуту.
Вже на той час серед його знайомих зустрічаємо Євгена Гребінку, Миколу Костомарова, Тараса
Шевченка. Навесні 1856 р.   він приїздить  до міста, де головним  архітектором   був Андрій Достоєвський - 
брат  видатного письменника).

        
„… Все наше місто – не тільки крамниці, що торгували селянським крамом, не тільки млини і заводи, але й широка Велика Перспективна і тіниста від акацій Двірцева…з уланами, гуляючими вимощеними блакитною плиткою тротуарами з Дворянським клубом, двома гімназіями, реальним і комерційним училищами – як усе  наше прекрасне місто залежить від мужиків, що живуть у своїх  степових Лелеківках, Арнаутових,  Мамайках…”
        
 

(Ефим Дорош. Дождь пополам с солнцем. – М.Сов. Писатель, 1990).

        
„Батько народився в 1863 р. в Єлисаветграді, місті не маленькому, але дуже запилюженому, поетичному тільки навесні, коли квітнуть у ньому високі білі акації.
         В місті було шістдесят тисяч чоловік і млини, винокурні заводи, завод сільськогосподарських машин, чотири ярмарки”.
        
 

(Із книги російського письменника, літературознавця В.Б.Шкловського „Жили-були”).

        
„Його мало назвати гарненьким, але зовсім європейським містечком.Будинки тут в італійському стилі, всі вони з прекрасним оздобленням: з бельведериками та фронтончиками, при кожному будинку є або балкон, або ліхтарики, або скляна галерея.
         Вивіски крамниць надзвичайно гарні, одне тільки погано: вулиці вузькі.
         Та головне, що мені сподобалося, так - освіченість тутешнього народу, не кажучи вже про вище коло, де побачила велику делікатність.
         Тут кожен міщанин намагається просвітити своїх дітей, внаслідок чого ви відчуєте неабиякий порядок і чемність звертання.”
        
 

(Щоденник невідомої авторки. 1861 р.)

        
Рівень освіти старого Єлисаветграда був якнайкращим.
         Гімназії, училища, спеціальні середні заклади, народні школи, малювальні класи, музичні школи. Загальний рівень грамотності того часу віддзеркалює вельми значна, як на ті часи цифра – 58%. Імена вихованців єлисаветградських шкіл говорять самі за себе: В.Винниченко, Г.Лангемак, Є.Маланюк, К.Шимановський.
         До речі, у двох безплатних чоловічих школах, відкритих у 1860 та 1861 роках у Єлисаветграді, яким допомагав літературою Тарас Шевченко, вчилися діти міської бідноти. У школах вивчалися такі предмети: читання, письмо, арифметика, Закон Божий та…рахування на рахівницях.
         З першого липня 1876 р. в Єлисаветграді тричі на тиждень почав виходити „Елисаветградский вестник”, перша в Росії газета, що видавалася в повітовому місті.
         „Стоит бортпроводнице объявить: «Наш самолет совершает посадку в аэропорту Кировоград»,- как я уже не могу найти себе места и сердце готово выскочить из груди. Когда прихожу на улицу Калинина (бывшую Миргородскую) и останавливаюсь возле неказистого полутораэтажного  дома, где прошло моё детство, то свои чувства могу выразить только штампами  «комок подступает к горлу», «замирает сердце», «перехватывает дыхание». Ну что в этом доме особенного – серый, облезлый. Уму непостижимо, как он сохранился в центре города, как выстоял наперекор военной буре и времени. Более капитальные, многоэтажные дома не выстояли, уступили место скверам или железобетонным гигантам. А он стоит. Дом как дом, каких было много в старом Елисаветграде, где  жили семьи врачей и портных, служащих и торговцев. Здесь они рождались и влюблялись, создавали новые семьи и умирали. Родной город – единственный и неповторимый. Пусть он будет и не самый красивый, и не самый удачливый. Но всё равно родной и любимый”.
        
 

(Писатель П.Гельбак  Ехали дрожжки…-Вильнюс, 1984.)

        
До речі, працюючи кореспондентом газети „Комсомольская правда” П.Гельбак зустрічався з такими письменниками, як Аркадій Гайдар, Борис Горбатов, Борис Лавреньов, а С.Трегуб – автор книги „Живой Корчагин”, теж наш земляк – був піонервожатим П.Гельбака.
                                    „… Мне шапку бы  и пред тобою снять
                                    Мой город – весь как нотная  тетрадь
                                    Ещё не тронутая вдохновеньем…”
                                                                        (Арсений Тарковский ).
         Всі ці протилежні висловлювання стосуються нашого міста. Вони інтригують, приваблюють, дивують.
         Так у чому ж феномен Єлисавета, Єлисавеграда, Зінов’євська, Кірова, Кіровограда? ( Феномен – з грец.: незвичайне, рідкісне явище).
         Кіровоград – ще досить молоде місто. Маючи  вигідне географічне положення, воно швидко розвивалося.
         Долі багатьох визначних людей пов’язані з історією  Єлисаветграда. Ми звикли, що історія міста розпочинається з фортеці святої Єлисавети.Слід відміти, що середина 18 ст. – початок іноземної колонізації території сучасної Кіровоградщини. Першими чужеземними колоністами тут стали серби. В 1750 р. до російського посла у Відні М.П.Бестужева-Рюміна звернувся полковник австрійської служби Іван Самійлович Хорват фон Куртич з проханням про переселення в Росію. Уряд вирішив за доцільне  задовольнити це прохання, вважаючи, що іноземна колонізація принесе велику користь—захист від турецько-татарських наскоків, боротьба з гайдамаками, втікачами і таким чином можна поступово  врізати права запорожців на дані землі.
         У 1751 р., як повідомляє видатний історик Д.І.Яворницький в своїй грунтовній праці  „Історія запорозьких козаків”, частина сербів на чолі з Іваном Хорватом переселилися на Україну. Тут поселенцям довелося брати участь в новому освоєнні прадавніх українських земель, спустошених війнами і татарськими набігами.
         Відчуваючи за собою підтримку Сенату, колоністи вели себе нахабно і вороже.  Згідно з сенатськими постановами всі лісові угіддя, пасовища, сіножатті віддавались в повне розпорядження новоприбулих. Користуючись таким залежним становищем селян, емігранти могли відібрати худобу, палили вози з сіном і т.д. Гусари Хорватського полку захоплювали селян у полі і примушували працювати на свою користь.Чимало неприємностей від колоністів зазнали і запорожці, адже Нова Сербія захопила землі, де здавна знаходились запорозькі зимівники.
         У 1753 р. для зміцнення смуги військових укріплень у Новій  Сербії було розроблено проект фортеці, яка стала б головним форпостом на півдні Російської імперії. 5 квітня 2008р. виповнилося 255 років Указу Сенату про визначення території поселення сербів і про будову прикордонних укріплень, а саме – фортеці святої Єлисавети.
         До речі, роман видатного сербського письменника Мілоша Црнянського „Переселення” відображає час масових переселень сербів із Австрії до Росії та України в 1753 р. Автор використовує багато історичних документів, які стосуються нашого краю.  Уривки твору друкуються в ж. „Слово і час” (1993, №9). В Україні твори М. Црнянського ніколи не друкувалися. Цікавий матеріал, який до цього часу не друкувався, знайдено в журналі „Вежа” за 1995-1997 рр.. Це розповідь Наталії Полонської-Василенко „Заселення Південної України в половині 18 столітті”.
         Чужоземне  засилля сербів, греків, болгар, молдаван, волохів, чорногорців, албанців, угорців тяжкою ношею лягало на місцеве населення.
         Перший камінь у фундамент фортеці св. Єлисавети закладено 18 червня (1 липня н.с.) 1754 р. Цей день ми вважаємо датою заснування теперішнього обласного центру.
         Будівництво велося на порівняно високій ділянці правобережжя Інгулу під керівництвом інженер – полковника Менцеліуса.
         Площа фортеці мала 57 га, тут розташовувався військовий гарнізон з необхідним запасом зброї та харчів.
         Шестикутна фортеця мала шість бастіонів, оточених валами і ровами, які назвали іменами Св.Петра, Св.Катерини, Св.Олексія, Архистратига Михаїла, Св.Апостола Андрія Первозванного та князя Олександра Невського.
         Споруда налічувала також шість равелінів, названих на честь Св. Анни, Св.Наталії, Св.Федора, Івана Предтечі, Св.Миколи та преподобних Печерських і шість полігонів, що утворювали зручну зону для обстрілу можливих нападників.
         Фортеця мала три брами: Троїцьку, Пречистенську, Всесвятську.
         Будівельні роботи здійснювали сербські  поселенці, солдати російських військ  та козаки кількох українських полків.
         Цілком можливо, що первісні назви кількох вулиць у центрі старого міста походили від найменування  бастіонів фортеці: Олександрівська (Невська-Компанійця-Пашутіна); Петровська (Шевченка); Олексіївська (Гагаріна); Миихайлівська (Кірова); Андріївська (назва залишилася). 
         На кінець 1757 р. земляні укріплення були зведені, побудовано церкву Святої Трійці, солдатські казарми, склади зброї і пороху.
         У фортеці кілька разів бували видатні  полководці О.В.Суворов та М.І.Кутузов.
         В  1778 р. у Єлисаветградській фортеці засновано  медико-хірургічну школу. Це був один з перших медичних закладів на Україні. Вона готувала лікарів для армії і флоту півдня України.  Цю школу закінчив видатний російський хірург Єфрем Мухін. У період Кримської війни (1853-1856 рр.) видатний вчений, основоположник військово-польової хірургії Микола  Пирогов працював у військовому лазареті, розташованому у фортеці св.Єлисавети.
         Після зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі у фортеці певний час знаходиився арсенал Війська Запорізького. В цьому ж році місто отримало найменування  Єлисаветград.
         У фортеці св. Єлизавети в 1774 р. заснована перша цивільна друкарня.
         Достовірно встановлено, що з цієї друкарні 1765 р. вийшла перша книга, надрукована цивільним шрифтом на Україні.Це комедія Жана Батиста Мольєра „Кофейный дом”. На цьому виданні, що є бібліографічною рідкістю і перебуває на постійному зберіганні у фондах Державної публічної бібліотеки імені Салтикова –Щедріна в Петербурзі, є помітка: „Печатана в Новороссийской губернии в Крепости святыя Елисаветы”.
         В Єлисаветграді була також видана  „Азбука” – книга для початкового навчання грамоти.
         Краєзнавці давно вже взяли під сумнів визначену ще в минулому столітті дату виникнення Єлисаветграда. За основу цього визначення брався один-єдиний документ – „Исторический очерк г.Елисаветграда”, написаний і виданий у 1897р. міським головою О.М. Пашутіним, де він категорично запевняв: „Основою м. Єлисаветграда стала фортеця св.Єлисавети закладена 18 червня 1754 р.”
         Чому ж тоді жалувана грамота імператриці Єлисавети Петрівни сербському полковнику Івану  Хорвату на заселення цих країв видана 11 січня 1752 р., а до спорудження фортеці приступили більш, ніж через два роки?
         Григорій Іванович Соколов ( 1810-1852 рр.) – автор першого узагальнення історії міста Єлисаветграда.
         Чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові Воронцові і знавець сільського господарства півдня України в 1843-1844 рр. відкрив у скасованій фортеці св. Єлисавети архів старих справ, ніким до того не розібраний.
         Вподовж двох років зошити, цілі і напівзотлілі, числом 2169, починаючи з 1750 по 1813 роки, були всебічно розглянуті. Так появилася „Історична та статистична записка про військове місто Єлисаветград”.
         Писалася ця праця в селах Соколівці та Черняхівці – родинних маєтках Соколових, а видавалася в  Одесі. Уривки з неї друкуються в газеті „Єлисавет” за  січень 1993 р.
Та існує ще один архівний документ, який відноситься до 1796 р., складений міським магістратом при генеральному розмежуванні.
         У ньому  записано: „Місто Єлисаветград початок свій бере з 1752 року. У цьому місті є фортеця святої Єлисавети.”
         Отже, всупереч твердженню Пашутіна, не фортеця поклала початок забудові  міста, а навпаки. Доказом цьому є ще й те, що на вулиці Харьківській №29 зберігся будинок, споруджений у 1753 р.
         Підтвердженням цього є спеціальний знак, виготовлений із сплавів кількох металів. На ньому викарбувано дату „1753” і напис „Взаимное страхование”. Такий знак видавався страховим товариством, який використовував його у галузі страхування будівель від пожежі. Прибивався той знак міцними цвяхами на торець сволока із зовнішнього боку. У вогні метал не плавився.
         Цікава  деталь: ця східна частина міста збереглася практично у своєму первозданному вигляді. Назви вулиць тут ніколи не змінювалися. Як і 250 років тому є тут Харьківська, Полтавська, Колодязна вулиці; Крутий, Млинний, Лісний провулки.
         А ось будинок зберігся єдиний. Він свідчить про те що наше місто починалося у 1752 році з балки, де протікає річка Біанка і  забудовували йього не генерали і капітани, а звичайні українські і російські селяни, які тікали від кріпосного іга на нові землі.
         Ось такі версії про дату заснування нашого міста зустрічаємо в друкованих джералах.
         А загальноприйнятою є та, що одночасно з будівництвом фортеці у 1754 р. на правому і лівому берегах річки виникло поселення, яке мало три складові: на правому березі Інгулу - район Бикове (вул. Пушкіна - колишня Нижня Бикова, Верхня Бикова та інші вулиці і провулки цього району). Назва походить від прізвища російського капітана Бикова, під керівництвом якого район забудовувався. Більшу частину перших поселенців становили греки. Отже, навколо фортеці виникали вулиці, які в ті часи називали слободами (слободи - поселення у Київській Русі, на Україні в 11—18ст., жителі яких займалися певним ремеслом і тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків. Такі пільги надавалися з метою заохочення переселення людей з інших місцевостей).
         Що таке район Бикова? Дві  повздовжні вулиці: Верхня і Нижня Бикові, перерізані десятком коротких, що обривалися на Інгулі.
         Вулиця Пушкіна — ровесниця міста. Виникла вона в ті часи, коли у 1784 р. було видано Указ про перетворення фортеці Єлисавети „во внутренний город”. Отоді нижче фортеці над Інгулом і було закладено вулицю, якій присвоїли ім’я Бикова. З 1926 р. вона носить сучасну назву.
         Нижня Бикова (тепер - Пушкіна) в основних викрутасах повторювала русло Інгулу. Вниз по річці Бикова заходила до Сінної площі (зараз сквер Дружби). Вершина її сягала Озерної Балки. Горішню частину завершувала Чечора, а далі –незаймані степи до самого Хаджибея (зараз-частина м. Одеси). Усе тут було автономним - своє міське початкове училище, свій цвинтар, своя Знаменська церква, попівський двір її граничив з садибою Тобілевичів. Пізніше церква була знищена.
         3 травня 1988 р. на одному з Антільських осровів у Карібському морі пішов з життя архітектор Сергій Олексієнко. Іспанські завойовники ще у 1499 р. нарекли той острів Кюрасао, або острів Велетнів. Які шляхи привели Сергія Олексієнка, народженого 2 червня 1900р. в м. Єлисаветграді на Антільські острови, невідомо. Відомо тільки те, що це була широкоосвічена людина: цікавився історією стародавнього світу, володів німецькою, французькою,нідерландською мовами.
         В його робочому кабінеті між полицями з книгами висіли фотографіі, що нагадували про місто дитинства: охайне, світле, гарне.
         Коли вдивляєшся в контури Знаменської церкви на фотографії з Антільських островів, то розумієш, що войовничі безбожники 30-х років, чи атеїсти не спроможні були залишити нам таку красу. Вони навіть викинули з могили її будівельника – купця Даміана Купчинка. Не вибачили йому церкви, що була збудована, на чесь порятунку царської сім"ї під час катастрофи потягу в1888 р. і мала продовжити історію старого храму, що існував на тому ж місті  з 1772 р.
         Вражаюче точно описав причини і наслідки  тих руйнацій укр. поет Леонід Гребінка ще у 1929 р.
                                    Вирвав із серця Бога…
                                    Все що з великої літери,
                                    Кинув собі під ноги,
                                    Руки гидливо витер
                                    Видер із серця з болем
                                    Серце лишив порожнє,
                                    Нащо руками кволими
                                    Рану тривожити?..
         Єлисаветград лежав на поштовому тракті, що з’єднував Одесу з Херсоном, тому виникла потреба збудувати у місті кінно-поштову станцію, яка і з’явилася  на Биковій. Сюди мала надходити кореспонденція, проїжджі міняли коней.
         Чимало транзитних пасажирів зупинялося на станції. Деякі із них назавжди увійшли в історію нашого міста.
         В 1821 р, 1824 р. ( травень та серпень ) зупинявся на кінно-поштовій станції О.С.Пушкін.
         В 1825 р. на станцію прибув відомий польський поет Адам Міцкевич.
         Дещо пізніше, у липні 1861р., поштова карета доставила у наше місто російського революціонера-демократа М.Добролюбова.
         Тепер на місці колишньої поштово-кінної станції (вул. Пушкіна, 40/9) розташована обласна санітарно-епідеміологічна станція.
         Останні дослідження довели, що крім уже відомих імен, на Биковій мешкав письменник В.Винниченко ( ріг вулиць Пушкіна та Тобілевича),тут він закінчив початкову школу ім.Жуковського, яка стояла на Чечорі.
         Тепер відомо, що саме на Биковій пройшли останні дні всесвітньовідомого славіста Григоровича.
         На початку 1876 року Віктор Іванович Григорович приїздить до Єлисаветграда і поселяється  у невеликій квартирі, переповненій книгами і рукописами. Він багато працює, здійснює поїздки по навколишніх селах, записує народні пісні і сказання, по зернині збирає історичний фольклор, читає лекції. Тісно подружився з викладачем реального училища Володимиром Миколайовичем Ястребовим, місцевим етнографом.
         31 грудня 1876 р. В.І.Григорович раптово помер. Тисячі єлисаветградців з усіх кінців міста, йшли прощатися із славнозвісним вченим. Його поховали за огорожею Петропавлівської церкви, яку теж постаралися знищити. А потім більш як півтори тисячі чоловік добровільно пожертвували свої кошти для спорудження пам’ятника талановитому професору, вченому-славісту, який був відкритий у 1892р. на  Петропавлівському цвинтарі. А сьогодні маємо аж два пам’ятника Григоровичу у Кіровограді. Один ( біля машинобудівного технікуму) – насправді є імітацією, де використана тільки одна деталь, від оригіналу – плінт у вигляді різьблених із мармуру фоліантів; все інше – бюст (копія) та постамент (зовсім інший) – новоробні.
         Сам же оригінал пам’ятника, про що й досі мало хто знає, перебуває на Рівненському кладовищі у занедбаному стані. Рівненський цвинтар – уже третє місце його перебування. Спочатку був Перопавлівський цвинтар, потім – Биківський.
         Це був перший і тривалий час єдиний в Росії громадський пам’ятник, споруджений не імператору чи полководцю, не письменнику чи поету, а Просвітителю, ученому-гуманісту. Пам’ятник безкоштовно погодився виконати відомий український скульптор Борис Едуардас ( 1860-1907 ).
         Зібрані кошти пішли на оплату вартості матеріалу ( каррарського мармуру), праці робітників та доставку пам’ятника в Єлисаветград. Виникає питання: невже легко було понад 100 років тому організувати збір коштів, спорудити пам’ятник, аніж сьогодні привести його в належний вигляд?
         Бикова, як бачимо, за своїм населенням, однорідною ніколи не була. В українську культуру увійшла, насамперед, як край Тобілевичів.
         Миколу Садовського, людину гоноровиту за вдачею, так і прозвали в родинному колі – „биковський джентльмен”.
         На дореволюційних картах Єлисаветграда, які зберігаються в обласному архіві є Знаменська ( Тобілевича ) вулиця на Биковій, де була садиба Тобілевичів.
         Далі, на вигоні, стояла церква, невелике Биковське кладовище, а за ним- неозорі південні степи. Тепер на місці кладовища стоять багатоповерхові будинки та пам”ятний знак працівникам міліції.
         На  кладовищі, яке доходило майже до садиби Тобілевичів, поховані мати драматурга, а потім і сестра.  
         У  20-х роках  20-го століття  нащадки І. Карпенка- Карого, почувши, що кладовище підлягає  зносу, перевезли прах рідних на Карлюжинський цвинтар поблизу хутора Надії.
         Будинок, в якому було написано перший драматичний твір Івана Карпеннка-Карого „Чабан” („Бурлака”), названий І.Франком „найбільш політичною з усіх п’єс Карпенкових” - пам’ятник українського народу. З будинком на Знаменській пов’язаний родовід усіх Тобілевичів. Тут тривалий час жили І. Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Садовська-Барілотті, згодом сюди переселяється десятирічний Олександр Тарковський, представник відомого у вітчизняній культурі роду Тарковських.
         Династія Тарновських - Олександр, Арсеній, Андрій - явище унікальне. Це - передача інтелектуальної енергії від покоління до покоління.
         Батько Арсенія Тарковського – Олександр Тарковський – рідний брат відомої актриси, дружини І.К.Тобілевича – Надії. Народоволець, глибоко ерудована людина, знав німецьку, французьку, англійську, італійську мови ( всього 7 іноземних і 2 давні мови ). Слід відмітити широке знайомство з літературою та історією. О.Тарковський писав прозу та поезію. Збереглися уривки перекладу „Божественной комедии” Данте у віршах.
         В своїй драматичній і життєлюбній поезії – весь Арсеній Тарковський. Жоден з літераторів-земляків не присвятив стільки віршів і оповідань рідному краю, скільки А.Тарковський. Основні твори про край :
                                    „Река уходит в камыш”                  
                                    „Я в детстве заболел”
                                    „Ещё в ушах стоит звон и гром”
                                    „Белый день”
                                    „Жили-были”
                                    „Степ”
                                    „Фонари”
                                    „Дождь”
                                    „Ветер”
                                    „Первые свидания” 
                                    „Зима в детстве ” та інші..
         Андрій Тарковський – син поета, всесвітньовідомий режисер, приніс у кіно нову особливу мову. Згадайте  „Сталкер”, „Андрей Рублёв”, „Солярис”,  „Зеркало”.
         А колискою цієї унікальної родини є наш край.
         Відомо, що до Тобілевичів часто приїздив М.Кропивницький та П.Ніщинський поет і автор безсмертної пісні „Закувала та сива зозуля”.
         Отже будинок на вулиці, що носить тепер ім”я І.Тобілевича – свідок і носій багатої історії нашого степового краю.
         Вище від Бикового розташовано район Чечори з крутими петлястими короткими вулицями та провулками (Ровенська, Госпітальна, Глиняна, Щербаківська та ін.) Назву йому дали перші поселенці-молдавани, що перебралися  у наші краї з Цецори (тепер на території Румунії біля Ясс). Цецора - село історичне: там у 1620 р. відбулася знаменита битва між турецькими і польськими військами. У цій битві загинув Михайло Хмельницький, а його син -Богдан потрапив у турецький полон.
         На південь від Бикового розташований район Пермський. Назву одержав від Пермського карабінерного полку (російське місто - Пермь), який був розквартирований тут з 1754 р. Пізніше цей полк здобув у нашого народу недобру славу, як учасник нападу на Запорізьку Січ у 1775 р. і її знищення. Район охоплює територію сучасних вулиць Верхньої Пермської (раніше називалася Велика Пермська), Куроп’ятникова, Зінченка та інших до пивзаводу.
         На низькому лівому березі розташувався так званий Поділ (нині - вулиця Карла Маркса) та суміжні з нею до Ярмаркової площі (нині - швейна фабрика).
         На Ярмарковій площі 5 раз на рік проводились ярмарки по продажу різноманітних товарів. Поряд з Ярмарковою знаходилась Кінна та Петропавлівська площа. До речі, на Петропавлівській площі знаходилась Петропавлівська церква (знищена в 30-х р. ХХст.), яка вважалась найкрасивішою церквою міста. Досить значною була Сінна площа за окружним (тепер обласним ) судом.
         У центрі міста знаходилась Банна площа, пізніше названа Макіївським бульваром ( пізніше – площа Декабристів ), зараз – площа Богдана Хмельницького.
         Так, в 1774 р. на Подолі налічувалось близько 600 будинків. Тут жили купці та ремісники, які підпорядковувалися магістрату. На Подолі, крім торговельної площі, була ратуша, церква православного віросповідання та церква для розкольників, яких називали часовниками. Останні складали більшу частину жителів, ділилися на кілька полків і користувалися недоторканістю.
         Єлисаветград у центральній частині розпланований був досить добре. Вулиці здебільшого виключно пряміі і скрізь пересікаються під прямим кутом, тому орієнтуватися на них легко.
         Таким чином, найдавнішими вулицями центру є:
                           - Велика Пермська (Верхня Пермська-Яна Томпа)
                           - Карла –Маркса (Велика Перспективна)
                           - Тімірязєва (Нижньо-Донська)
                           - Провулок Центральний (провулок Соборний)
                           - Луначарського (Іванівська, зараз - Чорновола)
         До речі, на вулиці Луначарського немає двох одинакових будинків і тому колись на ній не висаджували дерев, аби не псувати архітектури.
                           - Леніна (від вулиці Фрунзе до вулиці Карла Маркса –Двірцева; від вулиці Карла Маркса до Великої Балки – Верхньо Донська).
                           - Шевченка (Петрівська).
                           - Покровська ( Покровська – Рози-Люксембург ).
         На місці теперішньої площі С.М.Кірова був розташований Міський центральний бульвар. Потрапити на бульвар можна було з боку вулиць Великої Перспективної та Двірцевої, а також з Думського провулка ( нині не існує, на тому місці розташований  облдержадміністрація,  будинок культури імені Компанійця.)
         На території бульвару знаходився буфет-ресторан, у центрі – фонтан. Місце під бульвар подарував Єлисаветграду у 1830 р. сенатор Фундуклеєв: «для зведення присутственних місць і улаштування перед ними площі» . Пізніше бульвар було обнасено металевою огорожею з гранітними колонками.
         Завдяки своєму розташуванню міський бульвар служив «єдиним літнім міським гулянням» для єлисаветградської публіки.
         Всі ці частини утворювали так званий форштадт, мешканці якого мусили виконувати різні повинності.
         За Пермським районом розташований район ОЛЕКСІЇВКА ( головні вулиці: Яновського, Ушакова, Глібка, Межовий бульвар, Барболіна та інші.) названий також за ім’ям генерала Олексія Мельгунова, головного командира Нової Сербії. У 1764 р. на лівому березі р.Сугоклеї він розбив Міський сад, біля якого виникла Олексіївська слобода.
         Тривалий час на честь фаворита цариці Катерини князя Потьомкіна сад називали Потьомкінським, пізніше – казенним. Він мав досить своєрідне призначення : в саду повинні були вирощувати, а потім доставляти  «височайшому двору»  в Санкт-Петербург овочі та фрукти. У 1836 р. парк дещо розширили, провели благоустрій. Зараз це парк Перемоги біля телецентру.
         Відразу за пивзаводом розташований район АРНАУТОВО. Так назвали його перші поселенці – арнаути, тобто албанці.
Південна околиця міста на Правобережжі – МАСЛЕНИКІВКА – носить ім’я місцевого купця Івана Масленникова, який у 1785 р. збудував тут перший в Російській імперії цукровий завод. Він жив у цьому районі, будував житло для робітників цукроварень.
         На північ від Бикового на правому березі знаходиться район ОЗЕРНОЇ БАЛКИ. Назву одержав від річки, на якій було багато невеликих озер. У цьому районі понад 100 років тому відкрито водопровідну станцію (водоканал), який існує і досі, забезпечуючи місто питною водою.
         Впритул до форштадту підступали слободи КОВАЛІВКА і БАЛКА, які виникли на місці козацьких зимівників.
         Характерною особливістю БАЛКИ є те, що планування вулиць, на відміну від КОВАЛІВКИ, тут лишилося майже незмінним донині.
         КОВАЛІВКА. Назва говорить сама за себе: тут знаходилось багато кузень, жили і працювали ковалі. Чи не задумувались ви чому два кутки нашого міста – КОВАЛІВКА і КУЗНІ запозичили свої назви саме в майстрів цієї справи ?
         Район КУЗНІ тягнувся від ЯРМАРКОВОЇ площі до залізничного вокзалу. Тут знаходилось біля чотирьох десятків кузнів, де працювали неперевершені майстри своєї справи.
         Або чому навіть у телефонній книзі понад 140 прізвищ, що походять від тих, хто працював з молотом – Коваленки, Ковальчуки, Ковалі, Ковальські, Кузнецови?
         На невеликій, у шість квадратних кілометрів, площині історичної частини міста нараховується понад 150 зразків ковальського і ливарного мистецтва. Це  - балкони і парапети, надверні грати, поруччя сходів, ковані ворота і кронштейни балконів. Більше 80 з них – оригінальні і неповторні. Це – музей просто неба, музей художньої ковки.
         Майстрів цієї справи в Єлисаветграді було багато. Тому, коли у 1874 році англійці-брати Томас і Роберт Ельворті почали будувати завод сільгоспмашин, ковалів і тямущих слюсарів їм не бракувало.
         Історія зберегла для нас імена художників металу: Миколи Івановича Петренка. Умільці цієї майстерні створили чудові візерунки воріт і дверей Грецького собору та Ковалівської церкви,а також кілька воріт на вулицях Леніна, Пушкіна, Жовтневої революції ( в минулому –Вокзальна).
         Чудові ворота біля будинку Вайсенберга ( зараз обл. відділ охорони здоров’я) та будинку Якубовського по вул Луначарського,а також дверні грати і поруччя сходів виготовили батько і сини Володимирські.
         А ще відомі імена майстрів ковальського мистецтва Осипа Смирнова, купця Золотарьова, поляка Піковського, єврея Шаца, турка Наймана.
         До Ковалівки з півдня прилягає невеликий район СОЛОДКА БАЛКА (вул. Київська). Назва теж промовиста: тут були склади цукру та продукції, виготовлені з нього, спирту, цукерок, інших солодощів.
         Південно – східна околиця лівобережжя – ВЕЛИКА БАЛКА. Вона тягнеться на кілька кілометрів.Через район протікає річка Балка (тепер її називають Біянка – від слова «б’є»). Ця невеличка річечка мала колись чисту, смачну воду, яку жителі споживали, вона не замерзала за найлютіших морозів. Основні вулиці Великої Балки – Шевченка, Чайковського, Воронцовська, Олександрійська, Харківська.
         Найбільшим передмістям є КУЩІВКА. Це один з найстаріших районів обласного центру. Виникло поселення у середині 17ст., спочатку як стоянка, а потім як зимівник і хутір запорізьких козаків. Назва походить від слова «куща», тобто шатро, намет. У шатрах жили козаки під час походів. Можна почути також версію, ніби назву поселенню дали кущі, яких нібито було багато на берегах Інгулу.
         КАТРАНІВКА.- таку назву має район, що лежить між Балкою і Кущівкою. Межею є вулиця Родимцева. Назва походить від рослини з красивими квітами – катран. Їх багато росло у тих місцях.
         Ще одне село приєднане у наші часи до обласного ценру – ЗАВАДІВКА. Це теж давнє українське поселення, що виникло мвйже одночасно з КУЩІВКОЮ, а, можливо, і раніше. Назву дали події, що розгорталися тут у середині 18 століття, коли на ці землі здійснили набіг татарські нападники.
         Вони спалили сусідні села ПЕРВОЗВАНІВКУ, ПОПІВКУ, НЕОПАЛИМІВКУ. Та біля ЗАВАДІВКИ зайд було зупинено, їм завадили прорватися до Єлисаветграда.
         Три  десятки років тому в межу міста було включено ЛЕЛЕКІВКУ. Це теж один з найстаріших населених пунктів на Інгулі. Заснував його козак Лелека на початку 18 століття.
         У 30-х роках до міста було приєднано село БАЛАШІВКУ, названу так іменем поміщика Балашова, який володів найкращими чорноземами у нашій місцевості. До речі, чорнозем з цієї місцевості німці вивозили у вагонах на свою батьківщину в роки окупації Кіровограда у 1941-1944 рр.
         Перераховані райони Кіровограда існують і тепер; крім Пермського і Бикового, зберегли свої назви.
         Старожили ще пам’ятають невеликі райони міста: Нова Одеса, Мотузянка (за залізницею, поблизу арки), Млинки  (біля Великої Балки).
         НОВА ОДЕСА  виникла на залізниці, що тягнулася з приморського міста.
         МОТУЗЯНКА  - від мотузок, які виготовляли місцеві жителі.
         Два великі сучасні мікрорайони - НОВОМИКОЛАЇВКА та НОВОНЕКРАСІВКА.
         Цікава історія заснування району м. Кіровограда – НОВОМИКОЛАЇВКИ. Про неї розповів місцевий краєзнавець В.Смотренко в радіопередачі „Криниця” (17.1.2002р.).
         Один із засновників заводу „Червона Зірка” Роберт Ельворті вирішив побудувати для своїх робітників житло. Придбав будівельні матеріали, причому все, що потрібно для будівництва будинку: від цвяха до кахлів для оздоблення печі.  Кожен з робітників на заводі мав форменний кашкет з певним номером на ньому. І ось, коли Роберт Ельворті, оголосивши про будівництво житла, сів у свою машину, потужністю 4 кінських сили, і поїхав на місце майбутнього поселення, робітники, з великої радості, бігли за машиною, підкидаючи вгору кашкети. Там, де кашкет падав на землю, і були закладені будинки для кожного робітника. Місце визначали за номером на кашкеті.
         До цих пір на місці старих поселень Новомиколаївки знаходять кахлі, каміння, інші будівельні матеріали, з яких було побудовано житло для робітників заводу Робертом Ельворті.
         Саму назву цієї частини міста поки що не з’ясовано.
         Першу вулицю сусіднього поселення, яке виникло після 1917 р., назвали іменем російського поета М. Некрасова у зв’язку з 50-річчям від дня його смерті. Звідси і назва - НОВОНЕКРАСІВКА.
         До речі, в усіх містах є мікрорайони та вулиці, які мають неофіційні народні назви, не зафіксофані в жодних документах. Про основні з них у нашому місті я розповіла.
Найбільш інтенсивне заселення тутешнього краю припадає на 1755 рік і подальші роки після того, як царський уряд видав дозвіл повернутися сюди росіянам - розкольникам, які раніше втекли від переслідувань до Польщі, Молдавії та Валахії.
         Поруч з ними, поблизу фортеці, оселились греки, євреї, поляки, угорці, серби, турки.
         В 1756 р. навколо фортеці св.Єлисавети налічувалося 27 слобід з населенням в них – 4604 душі. В 1757 р. в розташованій безпосередньо біля фортеці слободі налічувалось 128 дворів (без військових будівель).
         За даними першого Всеросійського перепису 27 січня 1887р. (ст.ст.)  Єлисаветграді проживало 62482 жителів. Через 10 років їх було вже понад 72 тисячі, а на 1 січня 1913 р. - 76649 чоловік.
         За цими показниками Єлисаветград поступався лише Одесі та Миколаєву. При цьому треба врахувати, що Одеса на той час займала третє місце в Росії за кількістю населення.
На початку 19 ст. Єлисаветград був досить впорядкованим, компактним містом з десятитисячним населенням. Переважали, звичайно, міщани. Чимало було купців, дворян.
Численний прошарок, як і раніше, складали військові. Серед військових особливо виділялися гусари. Гусар з ( угорського  «хусар» ) трактується як  «один з двадцяти» , саме так називали кіннотників угорського дворянського ополчення. Вони розподілялися на роти в 20-25 вершників. Молоді, ставні, у яскравих, розшитих позолотою доломанах, вузьких білих рейтузах і коротких чобітках - такий типовий портрет  гусара.
         Не всім, певно, відомо, що в Росії гусари вперше з’явились саме у місті над Інгулом.
         У Вітчизняній війні 1812 року Єлисаветградський гусарський полк воював на Бородінському напрямку. Одним з гусарів був єлисаветградець Федір Самусь (Потапов), який організував 3-х тисячний партизанський загін. Ударну силу складала кінна група в 200 чоловік. Ім’я хороброго гусара вибито на фронтоні музею - панорами Бородінської битви у Москві поряд з іменами уславлених героїв Вітчизняної війни 1812 р. - П. Багратіона, М. Раєського,  Д. Давидова.
         Доля Єлисаветграда склалася так, що від дня свого заснування до початку ХХ ст. місто перенесло масу значних потрясінь від природних явищ.
         Основними з них були пожежі та повені. Грандіозною пожежею 1798 р. було знищено половину міста. А потім були пожежі 1812-1813 рр. 1833 р., 1834 р., збитки від яких складали мільйони карбованців.
         У 40-х пожежі припинились, поступившись місцем іншому лиху - повеням. Найбільша з них сталася у 1841 р., коли загинуло немало людей. Велика повінь була у 1900 році. Та попри все місто росло. 
         З 1829 р. воно стало центром військових поселень півдня України. Тут розмістилися штаб-квартира резервного кавалерійського корпусу, інші військові відомства. Єлисаветград став суто військовим містом.
         Наш край з середини до кінця Х1Х ст. мав високорозвинуту торгівлю, підкріплену розвинутою економікою.
         Досить навести свідчення відомого поета Афанасія Фета, котрий прослужив тут у Кірасирському Військового Ордена полку з 1845 по 1853 рік, об’їздив увесь повіт, неодноразово бував у Єлисаветграді.
         „Життя у новоросійському краї в той час було дешевим: відбірна яловичина коштувала 3 коп за фунт, курка - 10 коп, десяток яєць -5 коп, воловий віз величезних раків - 1,5 крб. За окрему невелику квартиру я платив 3 крб. на місяць”.
         Як поет і людина А. Фет - невіддільний від нашого краю. В особі Фета ми маємо найвидатнішого… єлисаветградського поета усіх часів. У цьому відношенні він прямий попередник Арсена Тарковського, Дона Амінадо та інших визначних земляків, витоки творчості яких - на Єлисаветградщині.
         Коли б на життєвому шляху поета не зустрілися принаймі три єлисаветградські красуні, то невідомо, як склалася б його доля. Певно, мали б зовсім іншого Фета. Серед єлисаветградських муз Фета слід назвати Олександру Бржеську (уроджену Добровольську). Її стосункам з Фетом присвячена спеціальна робота дослідника Г. Блока  «Фет і Бржеська», опублікована 90 років тому.
         Ще одній єлисаветградській красуні В.Безродній присвячений вірш  «Я знаю, гордая, ты любишь самовластье»…  , який був написаний 155 років тому в Єлисаветграді.
         Глибоке почуття у Фета було до Марії Лазич - начитаної, розумної, вихованої, дуже гарної собою особи. Світова інтимна лірика великого поета була навіяна любов’ю до коханої і сотні віршів народились у нас на Єлисаветградщині.
         Найбільше багатство нашого краю – не золото, не уран і навіть не хліб, а… жіноча врода. За кількістю красунь він не має собі рівних. Це – аксіома. Сам  «король поетів» Ігор Сєвєрянін пише:
                                    Давно красавицами славен
                                    Елисаветы Первый град.
                                    Мужчина каждый обезглавлен
                                    Сердцами их, как говорят.
                                    Брюнетки, рослые, смуглянки,
                                    С белками синими слегка—
                                    Вас, южные израильтянки,
                                    Я узнаю издалека.
         Читаюючи це твердження, нам не слід забувати історію заселення нашого краю сербами, болгарами, євреями, волохами. Не випадково, територія, де ми живемо, називалася Новою Сербією. Сербська кров тече у багатьох із нас. На Кіровоградщині і досі поширені сербські прізвища: Оксанич, Зорич, М’ятович.
         Сербкою була мати нашого відомого художника Івана Похітонова . Її звали Варвара Бєлич. Перша дружина  М. Кропивницького - Олександра, до заміжжя носила сербське прізвище Вукотич. Сербського походження була мати видатного поета Євгена Маланюка – Гликерія Стоянова.
         Можливо, хтось колись і напише захоплююче дослідження про знаменитих єлисаветградських жінок, чиєю вродою захоплювались поети, збагативши людство шедеврами інтимної лірики, їм присвяченої.
         Місто розвивалось. Планування та забудова міста відбивали матеріальний стан, рівень техніки, звички та смаки людей. Вражала кількість культових споруд у місті. Якщо вірити архівним документам про вилучення церковних цінностей, то у 1922 р. у Єлисаветграді налічувалось 14 синагог!: Головна, Хоральська, Пермська, Кущівська, Нижньо-Биківська, Кравецька та інші.
         Християни їм поступалися, маючи 10 православних церков, кірху та костьол.
         У нас своєрідне місто. Майже без змін зберігся історичний центр міста, а в ньому – будинки, які характерні лише для Єлисаветграда. Будинки, як свідки минулого, створюють кам’яний літопис міста, сторінки якого читати дуже цікаво.
         Архітектура міста була досить оригінальною, про що свідчать окремі приміщення того часу, які збереглися до наших днів.
         В різний час архітекторами міста були Яків Паученко, Олександр Лишневський, Андрій Достоєвський ( брат письменника Федора Достоєвського).
         ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ ПАУЧЕНКО (1866 - 1914 рр.) був уродженцем нашого міста, яке щиро любив. Яків Панченко - рідний дядько нашого відомого живописця Олександра Осмьоркіна. В 1883 р. він вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури; навчався досить успішно, отримавши в 1893 р. малу срібну медаль за архітектурний проект. Того ж року Паученко, не закінчивши училища, повернувся додому, щоб після смерті батька очолити в Єлисаветграді іконописну майстерню.
         Внесок Якова Паученка у формування обличчя нашого міста напрочуд вагомий. Я. Паученко був невгамовний працівник. Хворий на параліч  він ледве пересувався по будівельних риштуваннях. Навіть в останній вечір свого життя він ще креслив деталі для незакінченного будинку.
         Для творчості Паученка характерні камерний масштаб будівель, увага до деталей. Будівлі Я. Паученка вражають віртуозністю цегляної кладки, чудовим малюнком металевих прикрас.
         Його кращі роботи:
                           - Лікарня св. Анни (нині лікарня №2).
                  Її він збудував як комплекс невеликих особняків.


                           - Будинок ВАЙСЕНБЕРГА ( нині там міститься облздороввідділ).
                           - Приватний будинок ( нині музей О.Осьмьоркіна ).
                  Останні роботи схожі на різблені дерев’яні тереми, але вони збудовані з цегли:


                           - Пушкінське училище ( нині школа № 7 ). 
                           - Будинок Барського  ( нині краєзнавчий музей ).
         Знаменитий крилатий вислів «Архітектура - застигла музика» щоразу згадуєш, коли проходиш повз цей будинок по колишній вулиці Московській (нині Дзержинського). Вишукана архітектура фасаду, напрочуд красива кладка з фігурної  цегли створюють симфонію незвичної краси. Споруджено його на початку ХХ ст.за проектом Я.Паученка для відомого Єлисаветградського лікаря Сергія Самуїловича Мейтуса. На першому поверсі Мейтус влаштовував лікарню, на другому мешкав сам з родиною. Дитячий лікар та його дружина були музично обдарованими людьми, у будинку панувала музична атмосфера.
         Тут у Мейтусів народився син Юлій Сергійович Мейтус (1903-1997) - визначний український композитор, народний артист України, автор 15 опер („Гайдамаки”, „Ярослав Мудрий”,  „Украдене щастя” та ін).
         У місті працювала славнозвісна музична школа Густава Нейгауза, з якою пов’язана доля і Юлія Мейтуса. Після революції будинок націоналізували і деякий час він використовувався різними установами, далекими від мистецтва. І тільки у 1940 р. у ньому відкрили міську музичну студію, а потім - дитячу музичну школу ім. Г.Нейгауза.
         Загалом же будинок Мейтуса - одна із кращих споруд міста, шедевр мистецтва архітектури єлисаветградця Якова Васильовича Паученка.
         На відміну від Я. Паученка  ОЛЕКСАНДР ЛИШНЕВСЬКИЙ (1868-1942 рр.) віддавав перевагу великим імпозантним будівлям. За його проектами збудовано жіночу гімназію (нині - педагогічний університет ім. В.Винниченка). Цікава історія  цього будинку.
         Вдова військового Некрасова переїхала з Новомиргорода в Єлисаветград, і в  будинку на Петрівській вулиці організувала музичний салон, де проходили музичні вечори, самодіяльні артисти грали в драматичному гуртку.
         Пізніше жінка мецената Соколова-Бородкіна очолила ці заходи, а виручені гроші йшли на благодійні цілі.
         Коли на цьому місці було збудовано жіночу гімназію, заслуговувало на увагу опалення, яке було в гімназії. Це – калорифери, які були винайдені у 18 ст. інженером Львовим. У підвалах поставили спеціальні печі, які опалювались і по особливих колодязях у стінах піднімалося тепле повітря, яке гріло кімнати, а по других колодязях відпрацьоване повітря йшло на дах будинку, де розтоплювало сніг. Ці колодязі збереглися і до цього часу.
         Після революції в жіночій гімназії був дитячий будинок, який  проіснував до 1930 р., а потім організували педагогічний інститут з історичним і філологічним факультетами.
         В роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) цей будинок німці зайняли під свій госпіталь. На місці нового корпусу педуніверситету були поховані німецькі солдати. Їхні могили під час будівництва були зруйновані.
         До війни весь квартал: від педуніверситету до школи №5,  займали московські лавки, де можна було купити тканини, велосипеди, шкіри, хутра (каракуль, бобри). В роки війни на цьому місці був концтабір. Стояли вишки біля педуніверситету, біля стадіону, біля школи №5. По вулицях Декабристів, Калініна полонених ганяли на роботу.
         Старе приміщення будинку школи №5 перебудоване з бувших московських крамниць (на їх фундаменті).
         На розі вулиць Калініна і Шевченка знаходився  «тіньовий театр» (прадідусь наших кінотеатрів). Там демонстрували мальовані картинки від руки, в основному на біблійські теми. Коментатор читав текст, озвучували музикою. Пізніше приїжджали пересувні кінотеатри.
         АНДРІЙ ДОСТОЄВСЬКИЙ (1825-1897 рр.)  приїхав  до Єлисаветграда в 1849 році і до 1858 року працював міським архітектором.
                  У цей час споруджується багато будівель, що стали окрасою міста:
                           - Покровська церква на Ковалівці.
                           - окружний суд (нині - обласний суд).
                           - комплекс ковалерійського училища (зараз казарми).
         Деякі будинки були споруджені за проектами інших архітекторів, але під керівництвом А. Достоєвського. Прикладом може бути кавалерійське ущилище збудоване архітектором В. Верленом, за проектом одеського митця В. Шуміліна, але за участю А.Достоєвського.
         Принциповість Достоєвського була гарантом вибору високоякісних проектів. І якщо сам Андрій Михайлович про Єлисаветград часів  свого перебування писав так: „Город Елисаветград во время моего туда водворения был очень неважный городок с 15 тысячами жителей… Самый внешний вид города далеко неказист. На так называемой Большой улице… встречалось несколько деревянных строений, крытых соломой”,  - то в кінці  60-х років Х1Х ст. наше місто вважалось одним з найбільш гарних на півдні країни.
         Андрій Михайлович Достоєвський все своє життя схилявся перед генієм брата - Федора Михайловича Достоєвського.
         Уважно перечитуючи роман Ф. М. Достоєвського „Брати Карамазови”, мимоволі приходимо до думки, що події відбуваються в Єлисаветграді. Але великий росіянин ніколи не був на Україні. Однак брат письменника, як міський архітектор, дуже добре знав планування Єлисаветграда, його пам’ятні місця і споруди. За 9-річний період служби йому довелося всебічно ознайомитися з життям, побутом, звичаями багатьох представників різних соціальних верств населення. А людиною він був спостережливою. Ось чому у романі „Брати Карамазови” Ф. Достоєвський багато подій  пов’язав з вулицями - Великою і Михайлівською, прилеглими до них площами і провулками. Зіставлення   топонімічних назв нашого міста з описаними у романі місцями подій свідчать про майже однакове місцеположення більшості вулиць і площ.
         Угору по вул. Великій, де знаходився район Кузні, була Ярмаркова площа, розміщувався скотопригінний пункт, відомий на всю губернію. Пізніше його перевели на Кущівку, де виникла Скотопригінна площа (50-60-ті р. Х1Х ст.). Не виключена можливість, що це дало  привід Ф.Достоєвському назвати описане місце в романі  „Брати Карамазови” Скотопригоньєвськом. В провулку недалеко від Озерної вулиці жив Дмитро Карамазов. Вулиця Михайлівська (нині Кірова) беручи свій початок  від Клинцівського моста витягувалась прямою лінією вгору, назва цієї вулиці, її розташування - в описі зустрічі Альоши Карамазова з дітьми.  Про ці факти цікаво пише журнал „Поріг” (1992, №4).
         Першою архітектурно-цінною спорудою в Єлисаветграді був триповерховий палац, збудований 1848 р. на околиці міста поблизу Ковалівки. Він поклав початок вулиці Двірцевій. Споруджено палац для прийому осіб царської сім’ї та її оточення, які інколи навідувалися в місто над Інгулом і були присутні на військових маневрах. Відомо, зокрема, що імператор Микола І в урочистій обстановці заклав у Єлисаветграді цей великий архітектурний ансамбль: триповерхові будівлі палацу з 39 вікнами, корпусного штабу, військового училища і манежу. У склад комплексу входили: плац (територія Ковалівського парку), триповерховий штабний і навчальний корпус - манеж (вздовж вулиці Орджонікідзе), приміщення офіцерського зібрання (поруч з музично-педагогічним факультетом педагогічного університету на місці скверу, де стояла Дошка пошани).
         Симетрично до палацу стояв ще один великий будинок, який було зруйновано в роки Великої Вітчизняної війни. Тут тепер - обласна філармонія.
         Всі будівлі кавалерійського училища вирішені в стилі Єлисаветградського ампіру. Складовою частиною ансамблю училища стала Ковалівська церква.
         У 50-х роках позаминулого століття начальником штабу резервного кавалерійського корпусу був генерал-майор Михайло Леонтійович Дубельт - чоловік дочки О.С.Пушкіна - Наталії Олександрівни. В Єлисаветграді Дубельти поселилися в просторих, чудово умебльованих кімнатах 3-го поверху палацу. На першому поверсі розміщувалася царська охорона і прислуга. Тут Наталія Олександрівна народила першу дитину - дочку Наталію, а через рік - сина Леонтія, а ще через 5 років - дочку Ганну. Через грубість, жорстокість, обмеженість чоловіка сім’я розпалась і після  9-річного перебування в нашому місті, Наталія Олександрівна покидає його. Н.О. Дубельт-Пушкіна виділялась серед світських дам Єлисаветграда не лише своєю красою, але, не дивлячись на свою молодість, і  освіченістю та добрим серцем.
         Кожен раз проходимо мимо цього червоного палацу з якимось почуттям гіркоти і тривоги. Тут бігали маленькі ніжки онуків О. Пушкіна. Тут під срібний передзвін шпор кавалеристів в казково вбраних кімнатах палацу розігралась трагедія сім’ї Дубельтів.
         Ще один штрих пов’язує ім’я Пушкіна з нашим краєм.
         Цій жінці судилося вийти заміж 16-річною дівчиною за 52-річного генерала, бути коханою геніального поета, майже свого ровесника, а в другому шлюбі на 41-році життя мати за чоловіка свого троюрідного брата на 20 років молодшого від неї. Він і вона жертвують заради шлюбу всім: кар”єрою, яку міг зробити юнак на військовому поприщі, генеральською пенсією, яку мала отримувати вдова, прихильністю рідних і громадською думкою. І все таки свій шлюб вони вважали щасливим. Подружжя переїхало в рідну Україну, в маленьке село на Чернігівщині, де був родовий маєток чоловіка. Чоловік обожнював свою дружину. У них народився син, жили вони дуже скромно. Чоловік помер від раку молодим. Вона пережила всіх трьох. З трьох прізвищ, які вона носила, ні перше, дівоче - Полторацька, ні третє - Маркова-Виноградська, більшості з нас нічого не кажуть. Доля розпорядилася так, що уславило її друге за ліком прізвище, отримане від ненависного чоловіка. Досить вимовити Анна Петрівна Керн (1800-1878 рр.) як зразу в пам?яті спливають рядки:
                                    Я помню чудное мгновенье
                                    Передо мной явилась ты,
                                    Как мимолетное виденье,
                                    Как гений чистой красоты.
         Історія кохання Пушкіна і Анни Керн відома всім із шкільних років. Не обійдений увагою «чудного мгновенья» і наш край. З  17 до 19 років Анна Петрівна жила в Єлисаветграді, де служив її чоловік - генерал - грубий, скупий і страшенно ревнивий солдафон. Є підстави вважати, що до Петербурга, взимку 1819 р. на свою першу зустріч з Пушкіним Анна Петрівна прибуває з Єлисаветграда. Пушкін відразу закохався в юну красуню з України. (Анна походила із старовинного українського роду Полторацьких, які жили на Полтавщині). Поет подарував коханій першу главу „Євгенія Онєгіна”, в нерозрізаних аркушах якого Анна знайшла складений вчетверо папірець з віршем „Я помню чудное мгновенье”. Тримати в таємниці такий подарунок жодна жінка не змогла б. От і Керн віддала присвячений їй вірш для публікації в журнал „Северные цветы”, а Михайло Глінка написав до них музику. Так народився знаменитий романс „Я помню чудное мгновенье…”.
         Пушкін написав Анні ще шість любовних листів. Вони були настільки інтимними, що Анна Петрівна розлучилася з ними тільки в глубокій старості, продавши редакції журналу „Русская старина”.
         Ось про що повідала ця велична будівля, яка добре збереглася до наших днів і є  пам’яткою архітектури. Цікавим є також той факт, що в кавалерійському училищі навчався Констянтин Олександрович Романов (двоюрідний брат майбутнього царя Миколи II ). Констянтин Романов був освідченою людиною, захоплювався поезією, сам писав вірші. На його слова композитор П.І.Чайковський написав декілька романсів.
         Неподалік палацу збереглася ще одна оригінальна споруда - Зимовий театр (зараз театр ім. М.Л. Кропивницького). Збудував його у 1867 р. палкий прихильник театрального мистецтва інженер-полковник Г.В. Трамбицький на власні кошти.
         27 жовтня 1882 р. на сцені театру вперше був показаний спектакль за  п?єсою  І. Котляревського „Наталка Полтавка” з М. Кропивницьким та М. Заньковецькою в головних ролях. Ця подія вважається днем народження професійного реалістичного театру.
         Згадує Марія Констянтинівна Заньковецька: „С Елисаветградом у меня связаны воспоминания о моих первых шагах, как артистки. Мой первый дебют на украинской сцене был в Елисаветграде в 1883 г. в труппе Кропивницкого.
         Я выступала в „Наталке Полтавке”. Я волновалась в первом действии. Я не слышала своего голоса, когда пела „Віють вітри”. За кулисами я от волнения упала и помню как заволновались все вокруг меня”.
         Єлисаветград славився своїми готелями. Їх було чимало. Один з найфешенебельніших – „Пасаж” з магазинами, буфетами, рестораном.
         Приміщення його збереглося до нашого часу майже без змін і в недалекому минулому складало окрасу центру (зараз – Обласний художній музей на вул. К.Маркса, 60). Ця будівля, як пам?ятка архітектури, потрапила на сторінки книги про історію української архітектури, увічнена у вірші видатного поета. А засновником пасажу (пасаж - у перекладі з французької - прохід, перехід) був єлисаветградський купець Ізраїль Шполянський (чи не доводиться він родичем знаменитому поету, уродженцю Єлисаветграда Дону-Амінадо, справжнє прізвище якого Шполянський Амінодав Пейсахович?).
         У збірці спогадів та матеріалів з історії революційного руху на зінов’євщині „Червоні віхи” (1925 р.) зазначається, що в 1903 р. в крамниці Ізраїля Шполянського був створений „Соціалістичний університет” (гурток місцевих соціал-демократів). Організував його не хто-небудь, а сам Григорій Радомишльський, „права рука” Леніна - Г. Зінов’єв, разом з Матвієм Фішером і Самуїлом Любовичем.
         Через деякий час пасаж змінив господаря. Ним став міський голова Пашутін. З архівних документів відомо, що в будинку „открыта живописно-художественная мастерская под названием „Искусство”. Будинок використовували також як виставочний зал для показу єлисаветградцям екзотичних тварин. 6-річний Арсен Тарковський там вперше побачив живого страуса. Це було жахливе видовище, воно врізалось у пам?ять, і через багато років вилилось у білий вірш про самопочуття живої істоти в неволі.
         На розі вулиць Шевченка і К.Маркса, де зараз продовольчий магазин, до революції був розташований готель „Петербургський”. Там, де сьогодні розбито Ценральний сквер (навпроти бувшого магазину „Дитячий світ”), був готель „Європейський” та інші.
         До наших днів збереглися кілька громадських споруд, які є пам’ятниками архітектури.
                  Основні з них:
         - приміщення колишнього Пушкінського училища, збудованого в 1899 р. (нині школа №7, в якій в 20-х роках нашого століття служив політбійцем поет Володимир Сосюра та навчалися Герої Радянського Союзу І.І. Фісанович, В.Є. Колісніченко).
         - Лікарня св. Анни Червоного Хреста (нині міська лікарня №2).
         - приватна лікарня, будинок Вайсенберга (на розі вулиць Луначарського і Дзержинського, нині обласний відділ охорони здоров’я).
         - приватна лікарня Гольденберга ( нині лікарня №3. Вона користувалася популярністю у заможних городян, адже на той час тут практикувались найбільш прогресивні методи лікування. Старший брат Гольденберга багато років тримав друкарню на Двірцевій, а молодший -напередодні війни 1914 р. закінчив Академію мистецтв і згодом, у 1919-1920 рр., малював кліше для перших радянських Єлисаветградських грошей. Ось таким чином родина Гольденбергів залишила свій слід в Єлисаветграді).
          - У колишній жіночій Громадській гімназії тепер навчаються студенти педагогічного університету ім. В. Винниченка
         Чоловіча класична гімназія, яка була збудована на Петрівській вулиці (вул. Шевченка) в 1886 році, обійшлася місту в 10000 крб. В класах гімназисти мали поступово засвоїти Закон Божий, російську мову, філософію, законоведення, латинську та  грецьку мови, арифметику, алгебру, геометрію, тригонометрію, фізику, космографію, історію, географію, німецьку та французську мови, природознавство, малювання, чистопис.
         В різні часи в Єлисаветградській чоловічій гімназії навчалися: видатний український письменник В.К. Винниченко,   талановитий    оперний   співак і актор    В.А. Канделакі,  знаменитий алгебраїст  М.Г. Чеботарьов,  вчений - біолог Б.М. Завадовський, поет А.О. Тарковський, відомий вчений-фізик І. Тамм та інші. До речі, на вулиці Петрівській, народився відомий письменник Юрій Олеша.
         Заслуговує на увагу й інший славнозвісний учбовий заклад міста:
         - Єлисаветградське земське реальне училище, яке відкрилось в  1870 р. (зараз там машинобудівний технікум). Воно проіснувало до 1920 р.
         Унікальністю училища було те, що земство вбачало в реальному училищі не тільки технічну гімназію, але воно стало науково- освітнім, культурно-просвітницьким ценром міста. Тому в реальному училищі відкривались зовсім не обов?язкові для технічної гімназії підрозділи: вечірні рисувальні класи, метеорологічна станція, діяв безплатний інтернат для сільських дітей.
         Вечірні рисувальні класи були створені для всіх бажаючих, навчання на них було безплатним. Створив вечірні рисувальні класи і майже десять років керував ними академік Петербурзької Академії мистецтв Петро Крестоносцев. Художники-передвижники, які часто бували зі своїми знаменитими виставками в Єлисаветграді, вважали ВРК однією з кращих художніх шкіл Росії.  На початку  ХХ ст. ВРК очолив уродженець Єлисаветградщини, талановитий художник і педагог Феодосій Козачинський.
         Гуманітарний ухил Єлисаветградського реального училища сприяв парадоксу: серед його найвідоміших випускників переважають гуманітарії—письменники (Євген Маланюк, Юрій Яновський), музиканти (Фелікс Блуменфельд, Кароль Шимановський),  художники (Олександр Осмьоркін), театрали (Микола Садовський, Панас Саксаганський, Гнат Юра), громадські діячі  (Олександр Тарковський,  Євген Чикаленко).
         Директор реального училища Михайло Завадовський  запросив викладати в училищі  Петра Крестоносцева, всесвітньовідомого  вченого, славіста Віктора Григоровича.
         При училищі було створено археологічний музей, який нараховував понад 2300 експонатів. Його очолював видатний історик, археолог, етнограф Володимир Ястребов. Училище оточував великий сад з галявиною для ігор, спортивним майданчиком та гімнастичним залом. Училище розміщувалось на вулиці Бульварній ( зараз—вулиця Фрунзе).
         Велика Перспективна ( вулиця Карла  Маркса) та Двірцева ( вулиця Леніна) були дійсно респектабельними вулицями.
         На початку  ХХ ст. тут зосередилися не тільки готелі та банки, органи місцевого самоуправління та торговельні установи, а й заклади культури та  освіти.
         Більше всього їх розміщалося на Двірцевій: три книгарні, три театри:  музично-драматичний, „Казка” ( в майбутньому - кінотеатр ім. Дзержинського та інші установи), „Ілюзіон”( зараз школа-ліцей мистецтв. Хореографічний ансамбль „Пролісок”), громадське комерційне училище,  приватна чоловіча гімназія, товариство споживачів (на місці аптеки на розі вулиць Леніна і Калініна), земська аптека, громадське народне зібрання (тут вперше були виконані „Вечорниці” Ніщинського. Приміщення  знесено).
         У 1888 р. в народному зібранні було відкрито бібліотеку та концертний зал. На Двірцевій розміщувались готелі (на місці ресторану „Весна”, магазину „Союздрук”). На цій вулиці  також знаходилось шість синематографів, чотири фотосалони, три друкарні, один з корпусів юнкерського кавалерійського училища.
         Таким чином в середині минулого століття вулиця Двірцева набула прав головної вулиці міста.
         Під керівництвом будівельного комітету, а також начальника  військових поселень Д. Остен-Сакена проводився її благоустрій. В 1850 р. встановлено ліхтарні стовпи, ліхтарі на яких з 1865 р. живилися гасом. В 1878-1879 рр. вулиця замощувалась „диким каменем” а в 1888 р.- частково гранітними плитами.
         У 1913 р. в м. Єлисаветграді були: пошта, телеграф, телефонна станція, водопровід, електростанція з обширною міською електромережею, електричні трамваї, понад 100 різних заводів і фабрик, 7 бібліотек, 4 театри, 20 культових споруд, 3 лікарні та кілька приватних медичних закладів, 7 клубів. Слід відзначити, що кожен соціальний прошарок мав свій клуб. Вища знать відвідувала клуб на Петрівській, так звані Дворянські збори (тепер - приміщення дитячої поліклініки  на вулиці Шевченка). На Театральній площі (тепер музично – драматичний театр ім. М. Кропивницького) діяв Офіцерський клуб. Мав свій заклад і завод Ельворті (нині спортклуб „Зірка”). До цього слід додати, що кількість населення на той час складала понад 76000 тисяч.
         Назви вулиць змінювались у нас часто. У другій половині ХIХ ст. в Єлисаветграді з?явилася вулиця  19 лютого (день скасування кріпацтва), Льва Толстого, Пирогова. У роки реакції відбувається зворотний процес: вулиці перейменовуються відповідно в Петровську (нині Шевченка), Чигиринську. Наприкінці минулого століття вулиця Невська була перейменована в Пашутинську (Компанійця - нині знову Пашутинська). Названа так в честь міського голови Пашутіна. Він багато зробив для міста і в плані розвитку освіти, і в плані розвитку благоустрою.
Це за його головування у Єлисаветграді було відкрито ряд навчальних закладів, побудовано водогін, телефонну і електричну станцію, пущено трамвай. Електрична станція знаходилась на місці нинішнього магазину „Добруджа” і багатоповерхових будинків. Головним механіком на електричній станції був батько видатного академіка І. Тамма - Євген Тамм. Коли у нас вже діяв електричний трамвай, то в Москві на той час діяла на околицях лише  „конка”-кінний трамвай. Трамвайне депо знаходилось на місці теперішнього фізкультурного факультету державного педагогічного університету.
         Подих сивої давнини відчувається у назвах  Бериславської (Єгорова), Чечори (Сухумська) та інших.
         Багато назв вулиць мали релігійну основу: Архангельська, Благовіщенська, Покровська, Вознесенська. В назви інших вулиць були покладені імена святих і царів: Іванівська, Миколаївська, Олександрійська.
         Багато вулиць називалось за якоюсь характерною ознакою - Кузні, Сінна, Інгульська,Сугокліївська, Болотна ,Садова.
         Після революції вулицям почали давати імена вождів російського і міжнародного пролетаріату: Маркса, Леніна, Зінов’єва, Камєнєва, Рикова.
         У 30-роках почали зникати вулиці репресованих діячів. Вулиця Зінов’єва перетворилася в Кірова, Камєнєва – у Пролетарську, Чубаря - 9 січня, Рикова - Червонозорівську. Ряд вулиць носить імена Героїв Радянського Союзу, які загинули, визволяючи наше місто, народились або жили в Кіровограді, А. Антонова, І.Фісановича, Ю. Глібка, І. Шабанова, М. Степанова, К. Шатила, Б.Габдрахманова та інші.
Є в деяких назвах вулиць і давніша історична основа. Так колись вулиця Сичова звалась Січовою і назву їй дала Запорізька Січ,  ну а далі видозмінювалося „незвичне” для нас слово. На околицях міста  є вулиці Б. Хмельницького та І. Богуна (Лелеківка).
         Близько півсотні вулиць носить імена класиків російської літератури і мистецтва. Це більша частина вулиць Некрасівки.
         У нас є вулиці, названі іменем майже всіх космонавтів. Кажуть, що в Кіровограді їх більше, ніж в Зоряному містечку в Москві.
         Крім загальновідомих новобудов, які носять імена космонавтів Волкова, Бєляєва, Попова, Гагаріна є у нас вулиця Поповича, яка бере свій початок з ХIХ сторіччя.
         Перші згадки про вулицю Вигінну (Поповича) відносяться до другої половини ХIХ сторіччя. Частина землі на Вигінній була у власності акціонерного товариства Ельворті. Великого значення вулиця набула як транспортна артерія після будівництва в Єлисаветграді залізниці та залізничного вокзалу. На цій вулиці був розташований готель „Варшавські номери”. На місці сучасного залізничного поштового відділення колись квітував розкішний парк - сад. У 1963 р. вулицю Вигінну перейменовано на вулицю Поповича на честь льотчика-космонавта Павла Романовича Поповича.
         Значний відсоток становлять в Кіровограді вулиці названі на честь інших міст - Вінницька, Донецька,Тернопілька,Чернігівська.
         Єдина вулиця центру, яка не була перейменована в наш час – це вулиця Гоголя, названа так в 1909 р. з нагоди 100-річчя з дня його народження.
         Чи є сенс підраховувати скільки разів наше місто потрапляло на сторінки великої літератури? Фет, Достоєвський, Тесленко, Карпенко-Карий, Кропивницький, Пікуль, Гончар, Толстой, Олеша, Гельбак, Микитенко, Паустовський, Сосюра, Тарковський, Винниченко, Еренбург, Дон Амінадо та інші. У когось воно закарбувалось одним-двома штрихами, іншим послужило прообразом або атмосферою майбутнього твору.
Український поет Дмитро Павличко колись сказав: „Хто не народився на Кіровоградщині, той мусив бодай пройтися нею”.
         Нам відомі імена більш як півтори сотні видатних осіб, життєвий або творчий шлях яких так чи інакше був пов’язаний з нашим краєм і містом, зокрема. Ці імена належать людству. Проте долі їхні склалися б безперечно інакше, коли б не існувало в українському просторі зірки, яку хтось, невідомий охрестив - Єлисавет.
         Але про це слід вести окрему мову.
         Цікава книга - рідне місто моє... Треба лише читати книгу - місто від слова і до слова, як радив Тарас - палкий патріот України.
                                    Комусь давай чужі світи,
                                    Екзотику чужого гаю,
                                    Мені ж і снишся тільки ти,
                                    Моя любов, мій рідний краю.
                                                               (Павло Ключина, український поет-байкар).

        

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  • Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – К.: Час, 1993. – с. 453 – 457.
  • Безтака П. Кіровоград. Іст.- краєзнавчий нарис. – Дн – ськ, Промінь, 1972.
  • Кіровоградський краєзнавчий музей. Путівник. – Дн – ськ, Промінь, 1969. – с.31 – 37.
  • Ковтун В. В., Степаненко А. В. Города Украины. Экономико – географический справочник. – К.: Вища школа, 1990. – с. 127 – 128.
  • Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста. – Кіровоград: ТОВ « Імекс – ЛТД», 2008.- 104 с.
  • Матівос Ю.М. Місто на сивому Інгулі. – Історико – публіцистичний нарис. – Кіровоград, « Діаграма», 2004. – 296с.
  • «Місто і люди. Єлисаветград – Кіровоград, 1754 – 2004. – « Імекс – ЛТД»,2004.  – 304 с.: іл.
  • Олеша Ю. Зависть. Три толстяка. Романы: Ни дня без строчки. – М.: Худ.   Лит.,1989. – с. 229 – 232.
  • Шевченко С. І. Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча ( 1860-    1920рр.). – Кіровоград: Редакційно – видавничий відділ Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, 2007.–  180 С. + 32 С. кол. Іл..

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ПЕРІОДИКИ:

  • Вечірня газета. – 1991. – 8 лютого, 31 травня; 2000. – 30 червня, 11 липня.
  • Вітчизна. – 1990. - № 9. – С.164 – 165.
  • Дніпро. – 1997. - № 7 – 8. – С.83 – 111.
  • Єлисавет. – 1992. – 5 листопада; 1993. – 14 січня, 28 січня.
  • Елисаветградские ведомости. – 2004.- 13 февраля, 7 мая; 2006. – 16 июня, 17 ноября.
  • Забава. – 1994. - № 6. – С. 12.
  • Кіровоградська правда. – 1989. – 7, 14 липня, 7 жовтня; 1990. – 7 січня; 1993. – 6 листопада; 2008. – 8 квітня.
  • Молодіжне перехрестя. – 2007. – 28 червня, 11 жовтня.
  • Народне слово. – 1991. – 19 січня, 20 липня, 21 вересня; 1993. – 2 лютого; - 1999 – 2 березня ; 2000. – 5 вересня; 2006. – 5 грудня.
  • Поріг. – 1992. -№ 2. – С. 11 – 12.
  • Правозахисник Кіровоградщини. – 2010. – 22 лютого.
  • Семья. – 1989. - №20. – С. 13.
  • Слово і час. – 1993. - №9. – С. 59 – 65.
  • Український історичний журнал. – 1993. - № 4 – 6. – С. 19.
  • Цикл радіопередач «Криниця».