Пропонуємо почитати Пропонуємо почитати
Буктрейлери Буктрейлери
Презентації Презентації
Періодичні видання I півріччя II півріччя
Бібліотечні клуби Бібліотечні клуби
Бібліотеки в Інтернеті Бібліотеки в Інтернеті
Електронний каталог Електронний каталог

аниме

Відділ бібліографії та краєзнавства

Реферат
«Пам’ятники нашого міста»

Укладач – Матвієнко Л. В.

      Історію пишуть не лише в книгах. Найбільш значимі події знаходять своє відображення у пам’ятниках, пам’ятних знаках, обелісках, меморіальних дошках.
      Щодо поняття «пам’ятник», - це скульптурний або архітектурний твір, встановлений на знак шани до особи або увічнення видатної події, найчастіше у вигляді статуї, скульптурної групи, обеліска, будівлі.
Різновидами пам’ятників є монумент і надгробок.
      Звичай встановлювати пам’ятники на честь героїв або громадських діячів існував у країнах стародавнього Сходу, Греції та Римі.
      Першим всесвітньовідомим пам’ятником, про який збереглися дані, та він сам, є скульптурна група «Тирановбивці Гармодій і Арістогітен».Її у 477 році до н. е. створили давньогрецькі скульптори Крітій та Несіот.
      У другій половині II ст. н. е. у Римі виготовлено кінну скульптуру імператора і філософа Марка Аврелія.
У Росії пам’ятники почали встановлювати у 18 ст. Першим із них була кінна статуя Петру 1 у Петербурзі. Створив його знаменитий французький скульптор Е. Фальконе. Він працював над створенням цього шедевра світового рівня 12 років і виїхав із Росії не дочекавшись відкриття пам’ятника у 1782 р.
Своєрідним символом Москви став пам’ятник Мініну і Пожарському, створений скульптором І. Мартосом у 1804 – 1818 р.р.
      Про автора слід сказати окремо. Іван Петрович Мартос – українець за походженням, родом із Чернігівщини, художню освіту здобував у Петербурзі та Римі. Крім згаданого пам’ятника, скульптор створив багато справжніх перлин монументального мистецтва.
      Серед них пам’ятники А. Е. Рішельє в Одесі та М. В. Ломоносову в Архангельську. До речі, повне ім’я Рішельє – герцог Арман Емануель дю Плессі де Франсак. Він посів почесне місце в історії трьох країн – Франції, Росії, України.
      Пам’ятник Рішельє – перший в Україні. Встановлений він у 1828 р.
      До його створення мають безпосереднє відношення жителі колишнього Єлисаветграда. На знак глибокої поваги за надану місту допомогу під час епідемії чуми у 1812 році, коли губернатор Херсонської губернії Рішельє особисто відвідав Єлисаветград, мешканці міста над Інгулом пожертвували на спорудження пам’ятника герцогу в Одесі значну суму грошей.
      100 карбованців зібрали єлисаветградці на спорудження пам’ятника М.В. Ломоносову.
      До видатних пам’ятників світового зразка слід віднести монументи Василя Демут – Малиновського і Петра Клодта «Князь Володимир» (1850 – 1853 рр.) у Києві та Михайла Микешина « Богдан Хмельницький » (1879 – 1888 рр.) -  також у столиці.
      Історична спадщина Кіровоградщини увічнена більше, ніж у п’яти тисячах пам’ятників і пам’ятних місць ( у тому числі: історії, мистецтва – 2400; архітектури – 470; археології – 2140).
      За останні 20 років на території області споруджено більше 40 пам’яток, пам’ятників та пам’ятних знаків.
      Пам’ятники нашого міста умовно можна поділити на такі, що відображають:
            -розвиток науки, культури, видатних діячів літератури та мистецтва
            -історію нашого краю.
            -боротьбу земляків проти фашистських загарбників
            -соціальні та екологічні трагедії
       Феномен Єлисаветграда полягає в тому, що, мабуть, жодне повітове  місто в Росії не дало на рубежі Х1Х - ХХ століть такої кількості талантів.
      Тут народилися, виросли або перебували чи творили: музиканти: Фелікс Блюменфельд, Кароль Шимановський, Генріх Нейгауз, Ксенія Ерделі, віртуоз М. Ельман, майбутній голлівудський композитор Косма; математик М. Чеботарьов; біологи: брати Завадовські та Фауст Нікітін; конструктор  легендарних «Катюш» Георгій Лангемак; політики: Троцький та Зінов’єв; письменники: Юрій Олеша, Ярослав Івашкевич, Дон Амінадо, Віктор Ардов, Юхим Дорош, відомий славіст Віктор Григорович; хіміки: Мозес Гомберг та Моїз Гайсинський; фізики: Давид Талмуд, Борис Гессен, Ігор Тамм; філософ – богослов Георгій Флоровський; відомі театральні діячі: І. Карпенко – Карий (Тобілевич), М. Садовський, М.Кропивницький, М. Саксаганський, М. Заньковецька.
      Всі вони достойні того, щоб про них пам’ятали нащадки. Однак, пам’ять лише деяких з них увічнена в нашому місті.
       Першим пам’ятником Єлисаветграда був надгробок видатному вченому – славісту, професору В. І. Григоровичу.
      На початку 1876р. Віктор Іванович Григорович приїздить до Єлисаветграда і поселяється у невеликій квартирі на Биковій, переповненій книгами і рукописами.
      Він багато працює, здійснює поїздки по навколишніх селах, записує народні пісні і сказання, по зернині збирає історичний фольклор, читає лекції. Тісно подружився з викладачем реального училища Володимиром Миколайовичем Ястребовим, місцевим етнографом.
      31 грудня 1876р. В. І. Григорович раптово помер. Тисячі єлисаветградців з усіх кінців міста йшли прощатися з славнозвісним вченим.
      А потім більш як півтори тисячі чоловік добровільно пожертвували свої кошти (близько 500 крб.) для спорудження пам’ятника талановитому професору, вченому – славісту, який був відкритий у 1892 році на Петропавлівському цвинтарі.
      З дореволюційних часів у місті зберігся лише цей пам’ятник історії, (не рахуючи архітектурних та археологічних).
      Всі інші, що є у місті, встановлені після 1917р.
      Сьогодні маємо аж два пам’ятника Григоровичу у м.Кіровограді: один, ( біля бувшого реального училища – машинобудівного технікуму – технікуму Кіровоградського національного технічного університету) насправді є  імітацією, де використана лише одна деталь від оригіналу – плінт у вигляді різьблених із мармуру фоліантів; все інше – бюст (копія) та постамент (зовсім інший) – новоробні.
       Сам же оригінал пам’ятника, про що мало хто знає, перебуває на Рівненському кладовищі у занедбаному стані. Рівненський цвинтар – уже третє місце його перебування. Спочатку був Петропавлівський цвинтар, потім – Биківський.
      Це був перший і тривалий час єдиний в Росії громадський пам’ятник, споруджений не імператору чи полководцю, не письменнику чи поету, а Просвітителю, ученому – гуманісту.
      Пам’ятник безкоштовно погодився виконати відомий український скульптор Борис Едуардас (1860 – 1907). Зібрані кошти пішли на оплату праці робітників та доставку пам’ятника в Єлисаветград.
      Виникає питання: невже легко було понад 100 років тому організувати збір коштів, спорудити пам’ятник, аніж сьогодні привести його в належний вигляд.
      Чільне місце в історії української культури займає Т.Г.Шевченко.
      Поява нових пам’ятників великому поету – свідчення поваги і любові до співця українського народу, висоти і сили його духу.
      Встановлені вони в м. Олександрії( 1990р) і Знам’янці – погруддя (1994). Скульптор – А. Ю. Мацієвський.
      24 грудня 1982 р. згідно рішення облвиконкому № 1036 від 26.Х.1982 у м. Кіровограді в урочистій обстановці було відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Скульптори: М. Вронський, А. Мацієвський, архітектор А. Губенко.
      Пам’ятник створено у вигляді бронзової скульптури в повний зріст. Постамент  з червоного граніту. На ньому напис: « Т. Г. Шевченко». Цей пам’ятник споруджено на тому місці, де в роки війни знемагали військополонені.
      Кріпак з кріпаків, геній із геніїв, це він дочасно віддав своє життя, аби неправда і сваволля, кривда і глум над чесною людиною ніколи не приходили на нашу землю.
      Так наше місто вшанувало пам’ять геніального поета України, який ще в дитинстві побував на берегах Інгулу, про що залишив згадку у своїх безсмертних творах.
      Але чи багато людей знають,чому саме у нашому місті встановлено бронзову скульптуру Кобзаря ?
Хоча творчість поета приходить до нас із раннього дитинства, далеко не всім відомі оті два десятки рядків із «Наймички», де йдеться про мандри малого Тараса землею кіровоградською.
      А тому десь поблизу пам’ятника бачиться гранітна пам’ятна дошка або знак на якому були б вибиті слова Тараса з названої повісті. Чи напис про те, коли і за яких обставин побував поет у нашому місті.
      Наше місто має давні традиції вшанування пам’яті О. С. Пушкіна, російського поета.
      На честь 100 – ліття з дня його народження (1899) городяни заснували пушкінське училище. Зараз у цьому будинку гарної архітектури працює школа №7.
      До 200 – річчя від дня народження О. С. Пушкіна (1999) на будинку відкрита меморіальна дошка з барельєфом Пушкіна ( автор – Аркадій Мацієвський ).
      По дорозі з Кам’янки на Кишинів у березні 1821року та в серпні 1824року Пушкін зупинявся в Єлисаветграді. Зовсім ненадовго – змінити коней, переночувати.
      А через сто шістдесят років повернувся сюди назавжди. Прийшов у бронзі і граніті – в червні 1980 р. біля педагогічного університету поставлено бюст поету (згідно рішення Кіровоградської міської Ради народних депутатів ). Автори пам’ятника – кіровоградський скульптор А. Мацієвський,  архітектор А. Губенко.  Він відлитий майстром – гальваніком Іллею Трембачем.
      Пам’ятник постає перед нами у вигляді окованого кутою міддю погруддя на постаменті. Постамент круглої форми, виготовлений із червоного полірованого граніту.
      Навряд чи якась інша споруда в нашому місті має таку дивовижну біографію, як та, що її займає обласна санітарно – епідеміологічна станція (на Биковій).
      На цьому місці, як свідчить меморіальна дошка на фасаді, у першій половині Х1Х ст. знаходилась Єлисаветградська кінно – поштова станція, на якій зупинялися російський поет Олександр Пушкін (у 1821 та 1824 роках) та польський поет Адам Міцкевич (у лютому 1825року). (Меморіальна дошка встановлена згідно рішення виконкому обласної Ради депутатів трудящих № 1774 ).
      Про перебування у нашому місті двох великих поетів відомо давно, несподіванка – в іншому: первісне призначення будівлі.
      Її спорудили як «боргову тюрму». Неофіційно такі в’язниці називали  «ямами», про них часто згадується у творах Ф. Достоєвського та О. Островського. Люди тут сиділи не за злочини, а виключно за борги. Кредитор зобов’язувався ув’язненого  «годувати і не калічити». Єлисаветградська «яма» проіснувала до 1905р., потім в ній розмістили політичну тюрму. В 1939році у цій будівлі розмістили обласну санітарну епідеміологічну станцію.
      Меморіальні дошки в різних місцях Кіровограда  встановлені також на честь поетів та письменників Володимира Сосюри, Євгена Маланюка, Володимира Винниченка, Юрія Яновського, Олени Журливої.
В 1999 році на честь 60 – річчя літературного об’єднання «Степ» на фасаді колишнього приміщення редакції «Кіровоградська правда», де започаткувало свою діяльність це об’єднання, і де в різний час виступали Олесь Гончар, Василь Симоненко, Михайло Стельмах та інші, відкрито чудову меморіальну дошку.
      
Багата і щедра земля Єлисаветградщини, яка зберегла ще дух запорозької вольниці, стала тією колискою, у якій виплекався видатний діяч української культури, один із зачинателів українського професіонального театру Марко Лукич Кропивницький.
      Життя він прожив довге і багате на події. Змалечку зростав серед народу, з юнацьких літ жив народними стражданнями й болями, надіями і сподіваннями. Мандрування селами і містечками, спілкування з селянами, ремісниками, зустрічі з чумаками давали змогу майбутньому драматургові добре вивчити життя народу, полюбити назавжди його співучу мову, щиру й тужливу пісню. І завжди поруч з ним був театр.
      Пам’ятник драматургу і актору М. Л. Кропивницькому споруджено в 1968році. Скульптор – Е. Кунцевич. Він розташований біля будинку театру ім. Кропивницького, який також є пам’ятником архітектури і має державне значення. Зараз будинок театру на реставрації.
      Пам’ятник М. Л. Кропивницькому являє собою гранітну вертикальну стелу, нижня частина якої відполірована, а у верхній, - необробленій, в техніці високого рельєфу виконаний портрет Кропивницького. На фасадній стороні напис: «Марко Лукич Кропивницький. 1840 – 1910 роки».
      Меморіальна дошка є також на будинку по вулиці Тобілевича,16,  де жив І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий).
      З 1871 по 1883рр. в м.Єлисаветграді жив корифей українського театру, видатний письменник – драматург І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий). Будинок  Тобілевичів став своєрідним центром тодішнього театрального і громадського життя. Тепер у будинку І. К. Тобілевича знаходиться бібліотека, яка носить його ім’я. В 1960році на фасаді, біля входу, згідно рішення виконкому міської Ради депутатів трудящих від 1959р. встановлена меморіальна дошка, виготовлена Кіровоградськими художньо – виробничими майстернями. Напис на меморіальній дошці: «В цьому будинку жив з 1871по1883рр. корифей українського театру, видатний письменник – драматург І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий). Тут він написав свою першу п’єсу «Бурлаки».
      Сьогодні ім’я Кароля Шимановського, другого після Шопена в ряду найвидатніших польських композиторів, відоме в Польщі кожній людині.
      «Шимановський був поляком за походженням, російським підданим, вітчизною якого була Україна… Україна для Шимановського – це насамперед родинний дім, те, що прийнято називати «малою вітчизною», - відмітила дослідниця життя і творчості Шимановського Тереза Хилінська. Родинний дім – це і рідна Тимошівка – мальовниче село поблизу Кам’янки, де за словами самого Шимановського, він «купався у натхненні», це і провінційний Єлисаветград: реальне училище, де юний Кароль отримав свідоцтво про освіту; жіноча  гімназія, в залі якої він грав власні, щойно написані твори; будинок на вулиці Гоголя, що став у 1917 – 1918 роках останнім притулком перед від’їздом до Польщі. Не за власним бажанням 37-річний композитор залишав Україну назавжди.
      На приміщенні старого корпусу педагогічного університету імені В. Винниченка відкрито меморіальну дошку Г. Нейгаузу та К. Шимановському, де свого часу вони проводили цикл лекцій та концертів. Автори: А. Мацієвський та В. Френчко. А в 1964 році на будинку, в якому проживав польський композитор і піаніст Кароль Шимановський, згідно рішення облвиконкому обласної Ради за №28 встановлено меморіальну дошку з барельєфним портретом композитору.
      Архітектор будинку невідомий. Меморіальна дошка виготовлена Кіровоградськими художньо – виробничими майстернями.Українською і польською мовою напис: «У цьому будинку у1897 – 1919 рр. жив і працював видатний польський композитор Кароль Шимановський».
      А на одному з будинків вулиці Калініна, що в обласному центрі, встановлено меморіальну дошку на честь Генріха Нейгауза.
      Напис свідчить, що саме тут він народився 12 квітня 1888 року. В цьому будинку пройшли юні роки Генріха Густавовича. Варто сказати, що сім’я Нейгаузів була справді «хвора музикою». Густав Вільгельмович – глава сім’ї, закінчив свого часу Кельнську консерваторію (Німеччина), очолював Єлисаветградську  музичну школу. Мати теж належала до музично обдарованих людей.
      Родичами Нейгаузів були польський композитор К. Шимановський і талановитий диригент Ф. Блуменфельд. З 1919 по1922 рік Нейгауз працював у Києві. Саме тут започаткувалась його міцна дружба з Борисом Пастернаком – письменником великої і трагічної долі. Генріху Густавовичу – Гаррі, як називали його друзі, - Пастернак присвятив такі рядки:
                  Вам в дар баллада эта, Гарри,
                  Воображенья произвол
                  Не тронул строк о Вашем даре:
                  Я видел всё, что в них привёл.
                  Запомню и не разбазарю
                  Метель полночных матиол,
                  Концерт и парк на крутояре,
                  подвижный Днепр, ночной Подол.
      Пам’ятний знак на честь Ференца Ліста (вул. Шевченка, 34).
      Ференц Ліст (1811 – 1886рр.) – видатний угорський композитор, піаніст, диригент, перший  президент Академії музики в Будапешті. В 1847 р. виступав з концертами в м. Єлисаветграді.
      В 1968 році, згідно рішення облвиконкому № 379 від 9 серпня 1978р. на будинку, який споруджений на місці, де раніше розміщався літній театр, встановлена  меморіальна дошка. Дошка – мармурова. Зліва – горельєфне (горельєф – скульптурний твір, у якому зображення виступає над площиною фону більше як на половину свого об’єму) зображення портрету Ф. Ліста, справа – напис: «У вересні 1847 р. в літньому театрі, який стояв на цьому місці, виступав видатний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст». На жаль, у наші дні вандали понівечили цю меморіальну дошку.
       На будинку, в якому колись знаходилася Єлисаветградська класична гімназія, відкрито дві меморіальні дошки: академіка, видатного фахівця з теоретичної фізики І. Тамма та конструктора реактивних снарядів до легендарних «Катюш» Г. Є. Лангемака.
      Вони закінчили її відповідно у 1913 та 1916 роках. Різна доля спіткала цих людей.
Ігор Євгенович Тамм став академіком, фізиком, знаним в усьому світі, лауреатом Нобелівської премії та двох Ленінських премій, Героєм Соціалістичної Праці, керував великими науковими колективами. Саме про нього слова його учня , іншого академіка – А. Д. Сахарова: «У мене були два взірці – мій батько та академік Тамм».
      Георгія Еріховича Лангемака було заарештовано і розстріляно в 1938 році і лише у 1991році йому посмертно присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.
      Більше як 150 письменників народилося на Кіровоградщині.
      Як вам уже відомо, Биківською і Пермською вулицями розпочинався Єлисаветград. Проте, волею долі, Биковій ще раз судилося зіграти помітну роль в історії міста. В останній чверті Х1Х століття Бикова стає духовним центром Єлисаветграда і колискою української культури.
      Більше десятиліття тут проживав І. Карпенко – Карий. Будинок письменника, що зберігся й досі, пам’ятає бурхливі зібрання народовольчого гуртка української інтелігенції, членами котрого були О. Русов, О.Тарковський, П. Михалевич. Тут жила Софія Русова.Тут відбувалися репетиції аматорських вистав, певний час жив, а потім часто зупинявся Марко Кропивницький.  
      В цьому будинку виростали тоді учні реального училища Микола Садовський, П. Саксаганський, квартирував їх однокласник П. Чикаленко.
      Молодий Тобілевич, спускаючись до кладки на Інгулі,  щодня проходили повз будинок, де підростав майбутній учень Єлисаветградської класичної гімназії,  Володимир Винниченко.  Бикова згодом буде і місцем дії цілого ряду оповідань цього талановитого письменника.
      А ще за кілька років район Бикової на десять років стане домівкою для представників нового покоління – Євгена Маланюка, а потім – Юрія Яновського. Є щось символічне в тому, що Є. Маланюк, ніби прибравши естафету у Садовського, Саксаганського, Чикаленка, Винниченка відміряв свої кроки і роки до кладки на Інгулі,  до реального училища,  до літератури.
      Незадовго до смерті поета (1968р. Нью – Йорк) той шлях дитинства та юності, - «Спогад той, що не доснився й досі,» відгукнувся віршованими рядками:
      Прокинся лиш. Хіба це не знайоме?
      Не Сугоклея? Не висохлий Інгул?
      То чи не пора увічнити пам’ять всесвітньовідомих діячів вцьому районі, на цій унікальній вулиці хоча б пам’ятним знаком?

      Неоднозначною, складною та, до певної міри, либонь і досі нерозгаданою особистістю був наш земляк  Володимир Винниченко (1880 – 1951рр.).
      Відомий літератор  М. Жулинський охарактеризував  В.Винниченка як «художника, розіп’ятого на хресті політики».
      З молодих літ доля його склалася непросто: і в силу свого незалежного характеру, і через генетичне усвідомлення своєї національної гідності, і тому що мав свої політичні переконання – вона наповнена драматичними подіями. Драматичним було становище Винниченка як українського письменника. Визнаний прозаїк,  драматург,  новеліст – у його творчому  доробку: 15 романів,  23 п’єси і понад сотня новел – був змушений потерпати від хронічної нужденності.
      Драматичною є і політична боротьба. Палкий патріот, державотворець Винниченко поневірявся по закордонах, і, врешті – решт, скінчив земний шлях в еміграції. Із запису у щоденнику В.Винниченка 24 серпня 1923 року: «Бути українцем – це…значить бути постійно в стані доказування свого права на існування». Вже тільки цей запис красномовно дає нам зрозуміти, яку для себе долю обрав наш земляк.
Сьогодні в Кіровограді, колишньому Єлисаветграді, Володимира Винниченка знають і шанують. Є меморіальні таблички на проспекті його імені, а також – на місці гімназії, де Винниченко здобував освіту. Унікальним і єдиним є зібрання особистих речей письменника в нашому краєзнавчому музеї.
Творчі спілки та наукова громадськість міста ще у 1990 році ініціювали встановлення памятника Володимирові Винниченку в місті Кіровограді. Але проект з багатьох причин не було реалізовано. І тільки у вересні 2010 року біля педагогічного університету його імені був відкритий цілісний архітектурний комплекс, який став окрасою міста. Хоча, слід відмітити, в пресі розгорнулася дискусія щодо художньої цінності пам’ятника.
      Скульптурну композицію створено руками скульптора – львів’янина Володимира Цісарика та архітектора – кіровоградця Віталія Кривенка, спеціалістів львівського ТОВ «Пікарт».
      На викладеній плиткою темного і світлого кольорів площі, окрім пам’ятника Володимирові Винниченку, закладено кілька газонів із квітами, кущами і молодими деревами, встановлені граційні, стилізовані під старовину ліхтарі на стовпах, лавочки. За пам’ятником же збережено ті дорослі дерева,  які росли там і раніше.
      У вересні 1995року в Кіровограді встановлено оригінальний памятник Богдану Хмельницькому роботи київських скульпторів  А. М. Гончара та М. К. Вронського;  архітектори – кіровоградці А. Л. Губенко та В. Є. Кривенко. Макар Вронський – народний художник України, автор композицій «Леся Українка», «Декабристи у Кам’янці» , « Т. Шевченку» в Палермо (Канада) та на півострові Мангишлак у Казахстані. 
400 – річчя від дня народження гетьмана України відзначала вся Україна, але тільки у нашому місті відкрито пам’ятник Богдану Хмельницькому. Чому ж вибрали саме Кіровоград ? « Це – підсумок наполегливої праці і великого бажання », - відповідає скульптор Віталій Єфремович Кривенко.
Сама ідея  виникла ще в 1979році. Бетонний, тиражований пам’ятник Богдану ( скульптор Іван Кавалерідзе),  який стояв у центрі міста,  розвалився і був демонтований.
І ось 23вересня 1995року відкрито пам’ятник Богдану Хмельницькому.
      Постать Богдана вражає своєю могутністю та силою. Його величі відповідає і майдан, який відтепер носить його ім’я, і межує  з проспектом Винниченка – теж нашим земляком. На площі встановлено відповідне освітлення, впорядкована і озеленена територія майдану.
      Сама постать Богдана Хмельницького ( в сидячому положенні ) має у висоту 5метрів. Та плюс двометровий постамент. До речі, він облицьований червоним новоукраїнським гранітом.
      Слід відзначити, що у нашому місті постав пам’ятник самедержавному діячеві, а не військовому: засунуто за пояс булаву – символ полководця, взято до рук згорток паперу. Погляд великого гетьмана спрямовано в майбутнє.
      «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії Укераїни, - писав Олександр Петрович Оглоблін,  український історик, - не як полководця,  хоч би й великого,  не як дипломата,  хоч би й блискучого,  а як державного діяча, фундатора й будівничого української козацької держави».
      За що ми й шануємо гетьмана великого, який започаткував державність на нашій багатостраждальній землі.
      Вивчення історії козацтва на території області слугувало підгрунттям для спорудження перших пам’ятних знаків, що увічнюють ті часи:  на честь отамана війська Запорозького Івана Сірка (1992р. с. Торговиця Новоархангельського р – ну.) та до 400 – річчя від дня народження Б. Хмельницького ( 1995 р. Олександрівський р – н.). До речі, про славні сторінки нашої історії нагадуватиме жителям села Бірок Олександрівського району пам’ятний знак біля приміщення середньої школи. На плиті чорного мармуру викарбувано барельєф гетьмана .Богдана Хмельницького і напис: «Цей пам’ятний знак встановлено на честь 400 – річчя з дня народження Богдана Хмельницького, де у 1653 р. він збирав своє військо».
       Бірки – вотчина славного сина українського народу, двічі йому дарована королем Польщі і російським царем. В березні 1649 р. польський король Ян Казимир пожалував « пустыню за Тясмином от пасеки Хмельницкого некогда старого, через Ингулец и Чёрный лес…» Богдану Хмельницкому, а також « местечка и городки: Медведовка, Жаботын с слободою Каменкою и лесами Бовтышем и Нерубаем».
      В березні1654 р. російський цар Олексій Михайлович підтвердив право Богдана Хмельницького на землі по Тясмину, зокрема на Кам’янку й Бірки. Тут ним формувалась 70 – тисячна армія для походу на Молдавію,  цим населеним пунктом позначені кілька дипломатичних листів гетьмана, тут він приймав посла кримського хана, чекав послів російського царя Олексія Михайловича.
       В центрі нашого міста – надзвичайної краси площа. На ній – пам’ятник,  як вшанування людини,  яка вірою і правдою служила громаді.
      Олександр Миколайович Пашутін (1846 – 1905) – єлисаветградський міський голова понад чверть століття, меценат. За управління Олександра Пашутіна Єлисаветград пережив розквіт у всіх сферах міського життя: запущено водогін, відкрився перший український професійний театр та чоловіча гімназія, з’явився міський трамвай та один з перших в Росії телефонний зв’язок.
      Попри виняткову зайнятість на всіх офіційних і громадських посадах, О. М. Пашутін став першою особою, яка в історії міста виклала на папері його історичний розвиток, - він є автором унікальної міської хроніки, виданої 1897 р. під назвою «Исторический очерк города Елисаветграда» (хоча праця й містить ряд неточностей).
      Безпосередньо в створенні архітектурно – скульптурної композиції прийняв участь відомий львівський скульптор Любомир Яремчук. За словами співавтора проекту, заслуженого архітектора України  Віталія Кривенка, за його задумом  - кожен кіровоградець тепер зможе посидіти в кріслі міського голови,  яке Олександр Пашутін уступає для своїх наступників.
       Для тих, хто збирається в нього сісти всерйоз і надовго, викарбувано своєрідний заповіт О. Пашутіна: «Служіння громаді має стати справою життя».
      Прикладом «служіння громаді» є історія зі встановлення гармат у нашому місті. Сьогодні важко уявити наше місто без двох гармат, розташованих на фортечних валах. Вони настільки органічно вписалися в навколишній ландшафт, що стали, по суті, своєрідною карткою міста. Не випадково зображення гармат було використано при спробі створити герб Кіровограда.
      Як розповідається в «Историческом очерке города Елисаветграда» О.Пашутіна, це озброєння «після завершення будівництва фортеці св. Єлисавети було передано сюди як залишки від морської артилерії із фортеці Переволочної та ретраншементів Старо – Самарського та Каженного на Дніпрі».
      «Дві такі гармати, - продовжує автор історичної праці про наше місто О. Пашутін, - по сьогоднішній день збереглися у фортеці св. Єлисавети і згідно з розпорядженням міського управління поставлені на п’єдестал при в’їзді у фортецю».
      18 березня 1876 р. Єлисаветградська міська управа розглядала клопотання начальника кавалерійського юнкерського училища про передачу училищу двох гармат. Він, вважаючи, що гармати без всякої потреби даремно стоять біля в’їзду до міської лікарні, пропонував поставити їх біля головного входу юнкерського училища,  що,  на його думку, було б цілком виправдано.
      Однак, слід віддати належне мудрості членів міської управи, їх доброму знанню історії рідного міста та любові до нього. Це, без перебільшення,  історичне рішення варто навести повністю: «Міська управа, зазначивши, що гармати знаходяться при в’їзді не в міську лікарню, а у фортецю, та передані були міському управлінню у 1805 році з дозволу військової фортеці св. Єлисавети, висловились проти передачі історичного надбання міста».
      Скільки місто відтоді втратило своїх історичних надбань?! А гармати все ж вціліли, вони як стояли так і стоять уже більше 200 років.
       Серед населення міста неоднозначне відношення до пам’ятників радянської доби, зокрема – партійним і державним діячам: В.І.Леніну в Ковалівському парку. Скульптор – М. Манізер, архітектор – С. Чернишов. (1925р.) та С. М. Кірову на однойменній площі в центрі міста. Скульптор – М. Манізер, архітектор – В. Вітман. (1936р.). Але про них – тема окремої розмови.
       У затишному сквері на вулиці Леніна (Двірцевій) є пам’ятник, якого в іншому місті земної кулі не знайдеш – першому трамваю і першому тролейбусу у нашому місті.
      І тут поєднання епох: трамвайна колія у Єлисаветграді була відкрита у 1897 році; а тролейбус – рівно через 160 літ – у 1967 році.
      Автори – скульптори Аркадій Мацієвський і Віктор Френчко.
      Перша трамвайна колія була прокладена у 1896 – 1897 роках і проходила таким маршрутом: залізничний вокзал – вул. Костьольна (Щорса) – вул. Бульварна (Фрунзе) – вул. Двірцева (Леніна – Двірцева) – Велика Перспективна (Карла Маркса – Велика Перспективна),  далі великим мостом через Інгул колія повертала біля будинку окружного суду (обласний суд) і йшла Великою Пермською аж до заводу Зельцова (сучасний пивзавод). Трамвайне депо розташовувалося на  території факультету фізичного виховання сучасного педагогічного університету ім. В. Винниченка аж до сучасного хлібозаводу (перебудована синагога) на вулиці Яна Томпа.
      Другу лінію проклали у 1899 році від вулиці Безпопівської (Гоголя) аж до вулиці Олександрівської (Володарського – Пашутіна). Проходила вона вулицею Преображенською, повз єврейську лікарню (обласна дитяча лікарня), Кримською вулицею та Середнім провулком.
      Предметом гордості багатьох мешканців нашого міста є те, що трамвайна колія стала однією з перших в Російській імперії. Цими роботами завідував головний інженер А. Абрагамсон. Електростанція трамвайного депо, що живила енергією трамвайну мережу та навколишні квартали, належали купцю 1-ї гільдії Л. Г. Бродському.
      Проте засновником, розробником та інженером першої міської електростанції і електромережі загального користування був Євген Федорович Тамм (1857 – 1947рр.), батько відомого вченого – академіка, лауреата Нобелівської премії І. Тамма, якому, як уже було повідомлено, на бувшій чоловічій гімназії ( Будинку офіцерів – зараз штаб військ з надзвичайних ситуацій) встановлено меморіальну дошку.
       Йшли роки. Відгриміли жовтневі бурі 1917 року. Але Єлисаветградський повіт був окупований австро – німецькими військами. На Єлисаветградщині чинили погроми денікінці. Підпільники Єлисаветграда формували партизанські загони, підтримували молодіжний партизанський рух.
      Однак, денікінцям 18 – 19 листопада 1919 року вдалося схопити командира партизанського загону Андрія Стратієнка та 11 його бійців і за наказом денікінського генерала Слущова страчено на кавалерійському плацу.
      В 1969 році згідно з рішенням облвиконкому № 404 на тому місті встановлено памятний знак. Автор – архітектор Л. Г. Растригін. Пам’ятник у вигляді гранітної брили зі словами: «Вклонися, друже, тим, хто смертю своєю наблизив день величної мети». І нижче – прізвища партизан.
       В Єлисаветградському повіті розпочалася робота по створенню робітничо – селянської міліції. Днем створення міліції на Єлисаветградщині можна вважати 19 березня 1919 року, коли колегія відділу управління повітового виконкому постановила створити підвідділ міліції і призначила його начальником В. А. Димова, завідуючим відділом управління був обраний М. К. Бобришов, членом комісії – І. С. Компанієць.       Робота по створенню народної міліції була перервана наступом денікінців. І лише у 1920 році продовжились формуватись підрозділи міліції. У важких умовах доводилося працювати. Не було зброї, обмундирування, часто не було навіть на чому писати. Але головне – потрібні були люди.  Наприклад, по допомогу звернулися до профспілки металістів, яка виділила 100 чоловік для служби в міліції. Спочатку карний розшук до складу міліції не входив. І лише восени 1923 р. був створений єдиний міліцейський орган, який дістав назву «Робітничо – селянська міліція і карний розшук».
      Багато з міліціонерів полягло смертю героїв. Це – заступник начальника Канізької волосної міліції Ю. Цеховлес, міліціонери О. Флор, брати Пантелій та Іван Гребенюки, Андрій Сухачов. Молодий міліціонер  І.Лекарєв у Нерубайському лісі один вів бій з тридцятьма озвірілими бандитами. Важко пораненого його схопили і зарубали шаблями.
      Минули десятиліття та люди шанують пам'ять відважних міліціонерів.
      3 грудня 1977р. згідно з рішенням облвиконкому №546 в Кіровограді відкрито пам’ятник «Солдатам правопорядку». Кошти на його спорудження зібрали працівники органів внутрішніх справ Кіровоградщини. Автори: скульптори – В. Френчко, В. Самойленко; архітектор – А. Губенко.
Пам’ятник являє собою бронзове погруддя воїнів правопорядку на постаменті. Постамент виготовлений з розового граніту на фасадній стороні якого напис: «Гідним синам Батьківщини – солдатам правопорядку». Розмір пам’ятника – 5м.
       Яскравою сторінкою в героїчний літопис Великої Вітчизняної війни ввійшли битва за Дніпро, правобережну Україну та визволення Кіровоградщини від гітлерівських загарбників.
      З вересня по грудень 1943р. на фронті протягом 700 км. йшли жорстокі бої за плацдарм на правому березі Дніпра. У цих боях воїни виявили надзвичайний героїзм. Війська Степового фронту  (З жовтня – Другого Українського фронту) під командуванням генерала армії Івана Степановича Конєва форсували цей водний рубіж на території Кіровоградщини. У ніч на 28 вересня 1943 року військові підрозділи
37 –ї армії під командуванням генерал – лейтенанта М. Н. Шарохіна за допомогою підручних засобів почали переправу через Дніпро на ділянці сіл Деріївки – Куцеволівки Онуфріївського району.
      Це, власне, були перші кілометри землі нашого краю, очищені від фашистських загарбників.
      Так почалося визволення Кіровоградщини.
      Після майже тримісячних боїв і звільнення Знам’янки, частини з’єднання Південно – Українського фронту перейшли до тривалої оборони. Наші війська підтягували тили, поповнювалися особовим складом, готувалися до подальшого наступу на Кіровоград.
      Гітлерівське командування всіма силами і засобами намагалося утримати в своїх руках це місто, що займало особливо важливе місце в системі його оборони на Правобережній Україні.
      Наявність залізничної магістралі в сторону Одеси з виходом на Київський напрямок і дев’ять шосейних грейдерних доріг, що розходились в усіх напрямках і заглиблювалися далеко в тил, дозволяли фашистському командуванню швидко перекидати вантажні і військові частини у будь – якому напрямі. Гітлерівці створили у місті сильну глибоко ешолоновану систему оборони з удосконаленими дротяними загородженнями, мінними полями, опорними пунктами. Всі кам’яні будівлі у місті були з’єднані між собою траншеями, найважливіші об’єкти – мости, капітальні будівлі, аеродром – заміновані. Тут було зосереджено досить сильне військове угрупування, що складалося із 4 – х танкових і декількох піхотних дивізій.
      За стратегічним задумом командування фронтом і Ставки Верховного Головнокомандуючого було прийнято рішення – оточити і знищити угрупування противника шляхом обходу її з північного заходу військами 5 – ї гвардійської армії під командуванням генерал – лейтенанта Олексія Семеновича Жадова, який, до речі, пізніше став почесним громадянином м. Кіровограда,  а з півдня – обхідним маневром військами 7 – ї гвардійської армії (командуючий – генерал – полковник Михайло Степанович Шумилов) і 5 –ої гвардійської танкової армії під командуванням генерал – полковника Павла Олексійовича Ротмістрова – також майбутнього почесного громадянина обласного центру.
      У визволенні міста приймали участь бомбардувальний і штурмовий авіакорпуси 5 – ої повітряної армії генерал – лейтенанта авіації С. К. Горюнова.
      Підготовка Кіровоградської операції проводилася у суворій таємниці. У ніч на 5 січня наші війська зайняли вихідні позиції, а вранці, у відповідності з розробленим планом, почалась 50 – хвилинна артпідготовка. На ворожі позиції з усіх сторін обвалився вогненний шквал снарядів і мін.
8 січня 1944 року радянські частини повністю звільнили місто Кіровоград від гітлерівської навали.
Про непоправні втрати і жертви, нанесені фашистами у самому Кіровограді, переконливо свідчить один із документів, який знаходиться на постійному зберіганні у фондах Кіровоградського обласного державного архіву.
      Мова йде про акт Державної надзвичайної комісії по розслідуванню злодіянь, вчинених фашистськими  загарбниками, датований 24 квітня 1944 року: «Перед відступом із Кіровограда німецькі загарбники підірвали і спалили всі будівлі промислових підприємств, а обладнання вивезли в Німеччину…
      На основі показань свідків, заяв громадян, протоколів допитів, даних розкопок і висновків судово – медичної експертизи встановлено, що у Кіровограді німецько – фашистськими загарбниками і їх ставленниками за час окупації закатовано і розстріляно біля 72 тисяч радянських громадян, в тому числі:
            а) в колишній фортеці за містом – біля 50 тисяч радянських військовополонених і мирних громадян
             б) в районі першого Захарівського мосту в балці – 7 з половиною тисяч громадян.
            в) на території колишньої німецької тюрми – біля 4 – х тисяч людей.
            г) на території табору військовополонених по вулиці Шевченка – біля 4 – х тисяч військовополонених.
            д) на північній околиці передмістя Новоолексіївки – біля 4 – х тисяч мирних громадян.»
       У місті є ряд пам’яток,  які увічнюють героїзм нашого народу в роки окупації міста.
Пам’ятний знак на честь підпільної групи П. Лахмана. (вулиця Терешкової, 231).
      В період окупації Кіровоградщини фашистськими загарбниками, в Кіровограді діяло 6 підпільно – диверсійних груп. Одна з них, якою керував Петро Іванович Лахман, діяла на міському молокозаводі. В загоні Лахмана було до сотні підпільників. Вони разом з молокопродуктами транспортували у бідонах вибухівку, зброю.
      Вони пробиралися у табір військовополонених, розповсюджували листівки, допомагали полоненим харчами, мінували шосейні шляхи. Група виводить з ладу сільськогосподарський інвентар, псує зв’язок у німців. Загін Лахмана неодноразово в ряді сіл зриває відправку молоді в німецьке рабство. Восени 1943 року за доносом зрадника були схоплені учасники підпільної групи.
      Їх били прикладами, залізними прутами, ногами. Напівживих поскидали на підводи і в районі Захарівського мосту в глибокому яру розстріляли. Серед страчених були Петро Лахман, Петро Залізняк, Петро Білявський, Микола Кукало та інші.
      В 1976р. згідно рішення облвиконкому №146 від 23березня 1976р. на приміщенні міського молокозаводу було встановлено меморіальну дошку на честь загиблих підпільників, яку було виготовлено Кіровоградськими художньо – виробничими майстернями. Пам’ятний знак з граніту прямокутної форми з написом: «На міськмолокозаводі з січня 1942р. по листопад  1943р. діяла група партизан – підпільників у складі тт. Лахмана П.І., Урсатьєва М.М., Риндіної П. Г., які по – звірячому були закатовані німецько – фашистськими загарбниками. Вічна слава партизанам!».
      На розі вулиць Калініна та Леніна(Двірцевій) встановлено меморіальну дошку, на честь підпільників міста, які діяли на його території в роки війни.
      Також увічнено пам’ять тих героїв, подвиги яких відомі далеко за межами області.
      Пам’ятна дошка на честь Єгорова Олексія Семеновича на вулиці Декабристів, 10. О. С. Єгоров в роки Великої Вітчизняної війни був заступником командира партизанського з’єднання на Україні, потім командиром першої Чехословацької партизанської бригади. За героїзм і відвагу, проявлені в боях, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, він нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, Червоного Прапора.
      Уряд тодішньої Чехословацької республіки на відзнаку бойових заслуг Єгорова заснував орден «Партизанська зірка О. С. Єгорова».
      З 1956р. і до останніх днів він працював першим  заступником  голови Кіровоградського облвиконкому.
Вшановуючи його пам’ять, на будинку, де він жив, встановлена меморіальна дошка, виготовлена Полтавськими художньо – виробничими майстернями.
      Меморіальна дошка виготовлена з лабрадориту, на ній вгорі справа мозаїчний портрет, нижче напис: «В цьому будинку з 1958р. по 1970р. жив Герой Радянського Союзу О. С. Єгоров».
       Напередодні Дня Перемоги 2010 року в Кіровограді у бронзі увіковічнили пам’ять нашого земляка, Героя Радянського Союзу Григорія Куроп’ятникова (1921 – 1982).
      В березні 1943р. катер, на якому служив  Г. Куроп’ятников, конвоював військовий транспорт з вантажем для фронту. Німецька авіація вчинила на судна масовий наліт. В розпал бою Григорій Олександрович був тяжко поранений – осколком йому відірвало ліву руку. Знемагаючи від болю, він продовжував стріляти по ворожих літаках. Стікаючи кров’ю, зумів збити один з них. Водночас Куроп’ятников помітив димову шашку, що горіла неподалік від місцезнаходження глибинних бомб. Останнім зусиллям моряк викинув її за борт і цим врятував катер і його екіпаж від загибелі.
Г. О. Куроп’ятникову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
      Григорій Олександрович – кіровоградець. Після війни жив і  працював у рідному місті.  Його іменем названо одну з вулиць Кіровограда, а також прикордонний сторожовий катер на Чорному морі.
      Час нестримний і немилосердний. Спить герой вічним сном на Фортечних валах Кіровограда. Відтепер на гранітному постаменті завжди стоятиме Герой Радянського Союзу Г. Куроп’ятников,  аби пам’ять про його подвиг залишалась в серцях земляків.
       Йому не було ще й двадцяти, коли доля приготувала для нього, як і для мільйонів земляків, тяжке випробування небаченою до того кровопролитною війною. Олексій Шаповалов те випробування витримав з честю. Партизан – підпільник, відчайдушний військовий розвідник, який зміг проникнути у саме ядро абвера.
      Невтомний борець за мир, щедрої, світлої душі людина – таким знали Олексія Трохимовича Шаповалова ми, його земляки.
      В обласному центрі на вулиці Гоголя біля будинку №76, в якому тривалий час мешкав О. Т. Шаповалов, відкрито меморіальну дошку на честь Олексія Шаповалова.
      Колишній командир О. Шаповалова Євген Березняк підготував книги про їх розвідгрупу: «Я – «Голос»,  «Пароль Dum Spiro». Про них є телевізійний фільм «Майор Вихор».
      Пам’ятний знак воїнам – спортсменам, м. Кіровоград, стадіон спортклубу «Зірка».
      В роки Великої Вітчизняної війни спортсмени виявили велику мужність в боротьбі за Батьківщину. Багато спортсменів, працівників фізкультурного  руху не повернулися з полів битви.
      Товариші: І.І. Фісанович (капітан 11 рангу, командир підводного човна, здійснив безприкладний подвиг по знищенню підводних човнів і важких кораблів противника),  А. Н. Петренко, брати Юрченки – партизани – підпільники на території Кіровоградської області проявили відвагу і мужність в боротьбі з фашистами, знищивши велику кількість живої сили і техніки ворога, врятували багато людей від німецького рабства.
Володимир Ткаченко – тренер по боксу;  Сергій Олешко – футболіст, легкоатлет;  Володимир Войцеховський – легкоатлет; Олександр Борошко – боксер; Юхим Коц – футболіст; Олексій Водяних – важкоатлет – всі вони героїчно захищали нашу Батьківщину в різних родах військ і віддали своє життя для Перемоги.
      Рішенням облвиконкому від 11.Х11.1984р. за №592 дозволено виготовлення пам’ятного знака. На кам’яній брилі з червоного граніту у верхній частині напис: «Воинам – спортсменам – отдавшим жизнь за Родину». На меморіальній дошці – фотографії і прізвища 29 спортсменів з написом: 1941 – 1945 рр. Пам’ятний знак встановлено на гранітному постаменті.
       Перший пам’ятник воїнам – визволителям встановлено ще у 1944 році в Театральному сквері (вул. Леніна (Двірцева), 4) поряд із захороненням загиблих воїнів (69 чоловік).
      8 січня 1944 року Кіровоград був звільнений від фашистських загарбників. На честь воїнів, які загинули при визволенні міста, згідно рішення облвиконкому від 5.V.1944 р., встановлено пам’ятник. Скульптор – Е. Ф. Мандич.
      Пам’ятник постає перед нами у вигляді залізобетонної скульптурної групи: два воїни радянської армії, біля гранітного обеліску, увінчаного металевою п’ятикутною зіркою. Постамент – з граніту. На фасадній стороні напис: « Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины. 8 января 1944г.».
      Пам’ятник встановлено на ступінчатому гранітному стилобаті.
      9 травня 1997 року зафіксовано факт пограбування з пам’ятника 9-и барельєфних фрагментів. Останки загиблих воїнів у березні 1955р. були перенесені до військово – меморіального кладовища на території фортеці:
                  Хто ти, скажи, невідомий солдат,
                  Чом ти завмер, зупинився,
                  Знаю, що йшов ти на Кіровоград –
                  Може в Інгул задивився?
                  Може пітьма тобі шлях застеля
                  Холодом, дротом колючим,
                  Може тебе зупинила Земля
                  Поглядом горя болючим?
                  Хто ти, скажи, невідомий солдат,
                  Чом ти завмер, зупинився?
                  Може ти батько мій, може мій брат
                  В бронзу важку перелився?
                                          (Анатолій Курганський).

      Пам’ятний знак на честь звільнення м. Кіровограда. (місто Кіровоград, район Лісопаркової, ріг вулиць Паркової і Короленка).
      5 – 7 січня 1944 р. в районі Кіровограда військами 5 – ої гвардійської армії під командуванням гененрал – лейтенанта О. С. Жадова, 7 –ої гвардійської армії генерал – полковника М. С. Шумилова та 5 – ої танкової армії генерал – полковника П. О. Ротмістрова було оточено і завдано великих втрат п’яти  ворожим дивізіям.
      8 січня 1944 року м. Кіровоград було звільнено.
      В 1974 р. на честь 30– річчя звільнення міста, згідно рішення облвиконкому № 232 встановлено пам’ятний знак . Автори: скульптор А.  Мацієвський, архітектори А. Губенко, В. Кривенко.
Пам’ятний знак  являє собою земляний насип (курган), на якому встановлено дошку з написом: «Кіровоград визволено в січні 1944 року». Біля підніжжя насипу до вершини ведуть залізобетонні східці , обрамлені гранітними плитами. Висота насипу – 3 м., діаметр – 15 м.
      Пам’ять про визволення Кіровограда увічнена також у розташованій біля Будинку офіцерів (зараз – штаб військової частини Міністерства з надзвичайних ситуацій) стелі, на якій викарбувані найменування 23-х стрілецьких, танкових, артилерійських, мінометних, інженерно-санітарних частин і з’єднань 2-го Українського фронту, котрі брали участь у визволенні Кіровограда від окупантів. Вгорі напис: «Минуть століття, але ніколи не забудуть вдячні кіровоградці тих, хто визволяв місто від німецько-фашистських загарбників».
       Поряд встановлено військово – технічний пам’ятний знак «Гармата – 76».  До нього прикріплена меморіальна дошка, яка засвідчує: «Ця гармата була на озброєнні 11 – артилерійської дивізії, яка брала участь у визволенні Кіровограда від німецько – фашистських загарбників у січні 1944 року». ( До 1968 року знаходилася у військово-історичному музеї артилерії інженерних військ у Санкт – Петербурзі ).
       На вулиці Шевченка знаходиться також пам’ятник скульптурного зображення воїна з каскою і вінком слави, встановлений в 1959 році – до 15–річчя визволення міста.
      Тут знаходилась братська могила  радянських військовополонених, закатованих фашистськими палачами в місцевому концтаборі. Їх прах пізніше перенесли до військово – меморіального кладовища на Фортечних валах.
       Для кожного з нас священним місцем є військово – меморіальне кладовище на території фортеці св. Єлисавети.
       Відкрито кладовище у 1944 році. У 1955 році було проведено перезахоронення останків воїнів зі скверу Театрального, а у 1967 році – з різних частин міста перезахоронено останки учасників громадянської війни на Кіровоградщині, а також – підпільників П. І. Лахмана, О. З. Бур’янової,
А. А. Жабо, радянських воїнів. 9 Травня 1970 року від могили Невідомого солдата (по вулиці Шевченка, 3) на меморіальне кладовище був перенесений Вічний  вогонь. Кладовище дістало найменування військово – меморіального. На початку кладовища в двох братських і справа від головної алеї в сорока двох братських і вісімдесят чотирьох одиночних могилах поховані: 4 борця,  які загинули за встановлення радянської влади в 1921 – 1922 рр; 43 підпільника і партизана, розстріляні гестапівцями в 1943 році; 36129 радянських воїнів, які загинули 5- 8 січня1944 року при звільненні міста, а також  - померлі герої у післявоєнні роки.
      Нинішній вигляд кладовище набуло після реконструкції 1985 – 1993років. Автори: скульптори В. І. Агібалов,  Я. Й. Рик; архітектори В. Є. Кривенко, А. О. Максименко, Є. О. Черкасов.
У глибині кладовища скульптура скорботної жінки, що уособлює «Батьківщину – матір». Вздовж головної алеї – поховання 18 Героїв Радянського Союзу та двох кавалерів 3–ох орденів Слави.
      На могилі льотчика, Героя Радянського Союзу Миколи Оксентійовича Зінченка -  гранітний бюст. Звання Героя Радянського Союзу М. Зінченко удостоєний за проявлену мужність і відвагу ще під час фінської кампанії.    26лютого 1944року льотчик був збитий у повітряному бою під Кіровоградом. Бойові  друзі поховали його на військово – партизанському кладовищі в районі Новомиколаївки. Потім останки  Героя були з почестями перенесені на військово – меморіальне кладовище. Іменем М. Зінченка названа одна з вулиць обласного центру, де встановлена меморіальна дошка з відповідним написом.
       У м. Кіровограді ви можете бачити ще цілий ряд пам’ятників і пам’ятних місць, пов’язаних з героїкою великої битви за Вітчизну. Так, на вулиці Медведєва біля заводу «Червона Зірка» до 100 – річчя заснування цього підприємства в 1974 році встановлено пам’ятник робітникам – червонозорівцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни (рішення облвиконкому №1808 від 25.1Х.1967р.). Автори: скульптори – А. Мацієвський,  В.Френчко; архітектор – А.Губенко.
      22 червня того пам’ятного року завод достроково завершував свій піврічний план. Радісна трудова напруга панувала в цехах. І раптом: «Війна!» На мітингах, які почалися прямо біля верстатів, робітники давали клятву самовіддано відстоювати Вітчизну. Колектив, у якому батьків і братів, покликаних на фронт, заміняли дружини і сестри, подвоїв свої трудові зусилля. Навіть якщо падали ворожі бомби, робота не припинялася. Значну частину устаткування працівники заводу встигли евакуювати в глибокий тил. І коли фашисти захопили місто, то не змогли налагодити нормальне виробництво.
      З першого дня окупації в місті широко розгорнулася підпільна робота. І найактивнішу участь в ній брали заводчани. Підпільники влаштовували диверсії, псували зв’язок, розповсюджували листівки. Ніякі тортури не могли їх зупинити, багато відважних борців – членів заводського колективу стали жертвами кривавого фашистського терору.
      На фронтах Великої Вітчизняної війни здобували перемогу 5837 робітників та службовців заводу «Червона Зірка», 502 червонозорівці загинули в боях з фашистськими загарбниками. Дев’ятьом з них присвоєно високе звання  Героя Радянського Союзу.  Пам’ять Героїв Радянського Союзу А. Антонова,  Г. Тарана та інших увіковічена і  там,  де вони звершили свої подвиги.
      А рідний завод вшанував пам’ять своїх безстрашних синів і дочок відкриттям пам’ятного меморіалу. І тих, хто поліг на полі бою, і тих, хто загинув від тортур.
      Пам’ятник у вигляді залізобетонної  скульптурної групи: воїна з автоматом і робітника. В 1982 році скульптурну групу заковано в мідь. Постамент цегляний,  обкладений туфом.
      По обидві сторони прямокутного постаменту напівкруглі цегляні стели, облицьовані туфом. На фасадній стороні стели зліва – контурні зображення бойових епізодів, в центрі – викарбувано прізвища 502 загиблих воїнів – червонозорівців. Справа – п’ятикутна металева зірка і напис: «Краснозвёздовцам, павшим в годы Великой Отечественной войны за свободу и независимость Родины. Дела и  ратные подвиги ваши бессмертны в памяти поколений». Перед стелою зліва на двох залізобетонних тумбах дата: «1941 – 1945рр.».
       Увагу кіровоградців і гостей міста неодмінно привертає цікавий монумент Слави героям громадянської та Великої Вітчизняної воєн, встановлений на вулиці 50–річчя Жовтня (біля Колгоспного базару). Скульптори: В. Дяченко, М. Короткевич; архітектори: В. Кур’ято і Ф. Юр’єв.  Монумент відкрито в 1977 році.  Пам’ятник – це виконані у бронзі постаті воїнів у повний зріст: один – часів громадянської війни, другий – періоду Великої Вітчизняної  біля обеліска у вигляді розгорнутого прапора. Вони здіймаються на трищаблевому постаменті, який облицьований плитами червоного граніту. Динамічна композиція пам’ятника строго зрівноважена. Віссю симетрії є штик, на його руків’ї схрестились руки обох воїнів.  Вони зображені в єдиному пориві, що символізує ідею захисту своєї Вітчизни на різних етапах історії.
      На фасадній стороні пам’ятника  дати: 1918 – 1921; 1941 – 1945; та напис: «Памяти героев – поклонись! Верности Отчизне – поклянись!». Висота пам’ятника – 6 м; висота обеліску – 11 м.
В наш час пам’ятник потребує реконструкції.
       На території аеропорту в обласному центрі встановлено пам’ятник військовому льотчику Петру Вересоцькому.
      Пам’ятник було споруджено завдяки фронтовикам – ветеранам, з  допомогою міського відділу культури Кіровоградського міськвиконкому, державної льотної академії, політичних партій, підприємців області. Але згодом сталося непередбачуване – якісь вандали сплюндрували пам’ятник, який пізніше був відновлений.
      Хто ж він – Петро Вересоцький?
      Все далі відходять у минуле немеркнучі роки воєнного лихоліття. З кожним роком все важче розкривати сторінки маловідомих подвигів.
      8 чи 9серпня 1941року (а Кіровоград німці захопили 5–го) годині о другій дня над східною околицею Бобринця пронісся літак з червоними зірками на крилах. Бобринець ще був прифронтовим містом і окупанти відкрили по літаку шалений вогонь. Винищувач було пошкоджено, він задимів, почав падати. Пілот вистрибнув з парашутом. Літак впав між приміським селом Піщане і Бобринцем, на березі ріки Сугоклеї. Льотчик приземлився і відстрілювався, але був поранений в ногу. А коли набої скінчилися, фашисти взяли його в полон. Невідомо, чому німці не пристрелили його на місці,  як це вони завжди робили.
      Пораненого привезли у військовий госпіталь №45 з тяжко пораненими червоноармійцями,  яких не встигли евакуювати. Ось яким запам’ятала Петра Вересоцького 18 – річна санітарка Любов Григорівна Скороход,  яка за ним доглядала: «Пілотові на той час було років 20 – 22. Чорнявий,  худорлявий, симпатичний, середнього зросту, був дуже енергійний,  жвавий, подобався дівчатам,  добре говорив українською мовою».
      Після одужання німці відвезли полоненого в Кіровоград, в табір для військовополонених. Йому вдалося якимось чином приховати від табірного начальства, що він – пілот (а їх до роботи на аеродромі окупанти не допускали). Петро придивлявся до порядків на аеродромі. Життя в’язнів було нестерпним.
І ось одного разу, коли пунктуальні німці обідали, з групи в’язнів, які проходили повз літаки, один сміливець миттєво підскочив до винищувача, заліз у кабіну і літак помчав на зліт. Та з першого заходу злетіти не вдалося. За другим разом літак стрімко піднявся в повітря і розвернувся над аеродромом. Виявилося, що винищувач був з повним боєкомплектом. Полонений льотчик добре знав аеродромне господарство. Ненависть до фашистів була такою, що він спочатку атакував бензосховище,  яке спалахнуло, а потім наніс вогневий удар по літаках. Після цього відчайдушний сміливець полетів назустріч фронту у напрямку Знам’янки. Можна лише уявити, що творилося після цього на аеродромі. Почалися допити, слідство і полонених перевели до Уманського концтабору.
      Яка ж подальша доля героя? Чи відзначений він хоч якоюсь нагородою? Чи залишився він живий? Якщо полоненому льотчику Дев’ятаєву за втечу на німецькому бомбардирувальнику присвоєно звання Героя Радянського Союзу,  то Петро Вересоцький,  безсумнівно,  цього також заслуговує: він не лише захопив літак,  а й наніс вогневий удар по фашистах.
       Серед численних пам’ятників того періоду варто відзначити  технічний пам’ятник – гвардійський міномет «Катюша»,  встановлений у 1974 році біля автовокзалу. Одна з таких реактивних установок брала участь у розгромі фашистів під Кіровоградом.
      В 1974 році згідно з рішенням облвиконкому №232 від 24.1973р. встановлена ракетна установка М – 13 «Катюша». Автор – архітектор
      В. Візняк. Реактивна установка М – 13 «Катюша» вмонтована на автомобілі ЗИС – 6, встановлена на гранітному постаменті. Пам’ятник увічнює подвиг бійців-артилеристів. Нещодавно пам’ятник було оновлено.
      Ще один військово-технічний знак «Танк – Т – 34» встановлено при в’їзді в місто зі сторони Криворізького шосе на вулиці Родимцева. Архітектор – Н. Нирко. Танк встановлено на залізобетонному постаменті. На танку напис – «За Родину!». На постаменті меморіальна дошка з написом: «Мужественным воинам – танкистам, освобождавшим г. Кировоград». Пам’ятник вшановує пам’ять воїнів 5-ої гвардійської танкової армії, яка завдала важких втрат п’яти ворожим дивізіям.
      У багатьох містах і селах України застигли на постаментах ці легендарні бойові машини. Стоїть пам’ятний знак «Танк Т – 34» і при в’їзді в м. Олександрію. У нього своя історія. Виготовлений на кошти українського письменника, драматурга Олександра Корнійчука, і вручений екіпажу у складі Є. Терещенка, В. Тертичного і К. Козлова, саме тут, у боях за Олександрію прийняв  своє бойове хрещення цейтанк «Т – 34».
      За виявлені героїзм, мужність і особисту відвагу при звільненні Кіровоградщини від гітлерівців, більше 400 солдатів, сержантів, офіцерів удостоєні звання Героя Радянського Союзу. При звільненні нашого краю віддали своє життя 41 Герой Радянського Союзу.
Всі ці події і їх доблесні учасники увічнені в 907 пам’ятниках та пам’ятних знаках області.
      Пройшли роки. Багато змінилося у цьому світі. Вже немає Радянського Союзу. Однак, залишилося головне – Перемога і Подвиг.
Та сьогодні поряд з вдячністю визволителям, яка відображена в меморіалах, пам’ятниках, пам’ятних знаках існує і варварське відношення до пам’яток. Свідченням того є факти пограбування: у травні 1997 року знято бронзові фрагменти з пам’ятника воїнам – визволителям у парку Театральному;  знято бронзові зірки з надгробків на військовому кладовищі на Фортечних валах, викрадено при вході  на кладовищі (грудень 1998, січень 1999) меча та вінка Слави; в квітні 2000-го бронзова табличка з іменами виконавців з пам’ятника Богдану Хмельницькому та бронзові літери з пам’ ятника Т. Г. Шевченку.
      Дійсно, можна сказати: під охороною, але без захисту. Відсутні дієві закони, які б захистили загиблих за свободу і незалежність рідної землі від вандалізму окремих представників нинішнього покоління. Але поза всяким сумнівом, що пам’ять про доблесть і героїзм буде жити.
       Сучасний етап історичного розвитку відображений в пам’ятниках через події афганської війни, участь наших земляків в бойових діях в різних куточках світу та соціально – екологічної катастрофи ХХ соліття – аварії на Чорнобильській А Е С.
      Ніхто із 118 молодих хлопців, яких провели батьки та друзі до Радянської Армії з міст і сіл степової Кіровоградщини і які повернулися до рідних домівок у цинкових трунах, не знали, що їм доведеться віддати своє життя, захищаючи чужу їм революцію, втручаючись у міжусобну боротьбу далекого афганського народу.
      Вони не хотіли помирати, але так само, як і тисячі учасників інших інтернаціональних конфліктів, йшли на смерть, виконуючи наказ. І ми, усвідомивши всю безглуздість тієї війни, не повинні забувати про них, бо їхня смерть – то урок на майбутнє.
       Про це завжди нагадує пам’ятник воїнам – інтернаціоналістам на березі Інгулу. Пам’ятник воїнам – інтернаціоналістам всіх поколінь Кіровоградщини являє собою скульптурну групу воїнів на низькому круглому постаменті. Композиція масивна, гіперболізована, пронизана внутрішнім рухом, об’єднуючи їх в одне ціле. Робота скульпторів:
             І. Баніна, О. Ребліна. 1993 рік.
                  Шлях ваш короткий,
                  коротшим не стане.
                  Траси, як води, його не змели.
                  Стали землею ви в Афганістані,
                  Квітами ставши на рідній землі.
                                          (В. Гончаренко).

      Пам’ятник «Жертвам Чорнобиля» збудований до 10-річчя непоправної трагедії – вибуху на Чорнобильській атомній електростанції в 1986 році. Він покликаний показати катастрофу з її чорною невідворотністю та людськими жертвами.
      Розкриття теми йде через композиційну побудову із сильним звучанням кожного її елемента. Особливо великий акцент сконцентровано на стилізованій фігурі жінки – символу спасіння ціною життя. Такої смислової ваги надав пам’ятнику автор проекту О. Кривко.
       Ідея встановлення пам’ятного знака Ангела-хранителя Кіровограда виникла 1997 році. Коли, на той час генеральний директор корпорації «Інгул – Габро», депутат обласної Ради, Віктор Шмідт відвідав Західну Україну, йому сподобалося, що там, перед в’їздом в кожне село чи місто стоїть хрест, біля якого можна зупинитися, попросити Божого прощення та благословення на добрі справи.
      Віктор Федорович дізнався з історичної літератури, що перед в’їздом до Єлисаветграда з південного боку на околиці біля невеликого містка було колись встановлено Розп’яття. Своїми задумами В. Шмідт поділився зі своїми земляками. Установлення монументу на честь 2000-річчя Різдва Христового підтримали також діячі культури, науки, мистецтва, громадські організації та політичні партії різних спрямувань.
      Пам’ятник «Ангелу – хранителю міста» встановлено до 250-річчя м. Єлисаветграда – Кіровограда в 2004 році. По периметру фундамента колони – напис: «Храни, Боже, Україну». Пам’ятник створено скульптором Анатолієм Гончаром та архітектором Віталієм Кривенком. Монумент встановлено на площі Незалежності, що також не є випадковим. З цієї площі бере початок вулиця Велика Перспективна (К. Маркса - Велика Перспективна), одна з найстаріших вулиць міста. Звідси починається історичний центр Єлисаветграда. Тому з точки зору містобудування є логічним розташування пам’ятного знака саме тут.
Він добре сприймається при під’їзді до центру вулицями Маланюка, Медведєва, а зважаючи на перепад висот між площами Кірова і Незалежності (майже 35 метрів), є домінуючою вертикаллю. Цей пам’ятник – символ нашої віри, нашої надії на краще. 
       Ви, мабуть, звернули увагу, що прізвища Аркадія Мацієвського і Віктора Френчка, – відомих скульпторів у нашому місті, - майже завжди звучали поруч. Це – рідкісне явище, коли художники працюють в парі, але їм повезло. Вони обоє такі фанати, що ще донедавна могли цілодобово самовіданно служити «важкій артилерії мистецтва: глині, цементу, бетону, арматурі, каменю», - як жартома називав скульптуру Аркадій Мацієвський. Спільна творча праця принесла добрі плоди.
      На жаль, у грудні 2006 року А. Мацієвський відійшов у вічність.
      А в січні 2007р. в Кіровоградському обласному художньому музеї відбулася посмертна виставка творів скульптора, присвячена пам’яті митця.
      До національних святинь належать не лише пам’ятники та пам’ятні знаки, але й архітектурні пам’ятки, які мають як історичну цінність, так і були пов’язані з іменами видатних людей нашого краю, а тому запропонований
Перелік пам’яток історії та монументального мистецтва Кіровоградщини, які пропонується внести до Національної програми забезпечення збереження і використання пам’яток історії та культури.

м. Кіровоград
- Будинок,  в якому жив І. К. Карпенко-Карий (Тобілевич) – український драматург, 1871 – 1883 рр., пам’ятний знак встановлено в 1960 р., вул. Тобілевича, 16
- Будинок, в якому жив М. Л. Кропивницький – український драматург, театральний діяч, пам’ятний знак встановлено в 1978 р., вул. Кропивницького, 172/42
- Будинок колишнього земського реального училища, де навчалися М. Садовський, П. Саксаганський, Є. Маланюк, Д. Бєдний, Ю. Яновський, вул. Фрунзе, 6
- Будинок, в якому жив Г. Г. Нейгауз – видатний піаніст, вул. Калініна
- Будинок, в якому народився і жив О. О. Осьмьоркін – російський художник (1892 – 1911 рр.), вул. Леніна (Двірцева), 89
- Будинок колишньої чоловічої класичної гімназії, в якій навчалися Винниченко, І. Тамм, Г. Лангемак, пам’ятний знак, вул. Шевченка, 3
- Військове кладовище, 1944 р., реконструйовано – 1985 – 1995 рр., скульптори: В. Агібалов, Я. Рик; архітектори: В. Кривенко, А. Максименко. Поховано близько 4 тисяч воїнів, вул. Ушакова
- Військові та цивільні будівлі Х1Х ст., вул. Ушакова
- Земляні укріплення і казарми ХV111 ст.
- Комплекс військово-адміністративних будівель:
а) Палацовий корпус, вул. Леніна, 2
б) Корпус кавалерійського училища, вул. Орджонікідзе, 9
в) Манеж, вул. Орджонікідзе, 11
г) Штабний корпус, 1848 р., архітектор – Верлон, вулиця Орджонікідзе, 13
- Могила В. І. Григоровича – вченого, філолога-славіста. 1876 р. Пам’ятник – 1892 р. Скульптор – Б. Едуардас. Ровенське кладовище
- Пам’ятник «Ангел –хранитель міста». – 2004 р., скульптор – А. Гончар та архітектор - В. Кривенко
- Пам’ятник Б. Хмельницькому – гетьману України. 1995 р. Скульптори: О. Гончар, М. Вронський; архітектори: А. Губенко, В. Кривенко, площа Б. Хмельницького
- Пам’ятник В. Винниченку – письменнику, політичному діячеві. 2010р.
Скульптор – В. Цісарик та архітектор – В. Кривенко
- Пам’ятник О. Пашутіну – міському голові в Х1Х ст. 2009 р.архітектор: В. Кривенко, скульптор: Л. ЯремчукПам’ятник Т. Г. Шевченку – українському письменнику, поету.
       Скульптор: А. Мацієвський, архітектор: А. Губенко, вул. Шевченка, 5
       Приміщення колишньої приватної гімназії, в якій в 1914 – 1918 роках навчався А. О. Тарковський – російський поет; пам’ятний знак – 1992р., вул. Володарського, 36 Приміщення театру, в якому було засновано український професійний драматичний театр (1882 р.), вул. Леніна (Двірцева, 4) Пушкінське народне училище (1899 р.), пам’ятний знак – 1999 р., вул. Генерала Шумілова, 30 Фортеця святої Єлисавети. ХV111 ст. 1754р.
       Культурний рівень кожної людини визначається шанобливим ставленням до минулого свого народу, до його духовних цінностей.
У нас – своєрідне місто, воно має своє неповторне обличчя. І зберегти його – обов’язок кожного.

Список використаної літератури

      Ганоцький В. Чорнобиль – наш біль, - Кіровоград: Центрально – Українське видавництво, 2006. – 70 с.       Єлисаветградська гімназія. Книга 1–а. – Кіровоград, 1997. – 190 с.
       Історія міст і сіл Української Р С Р.
       Кіровоградська область. К.: 1972. – 816 с.
      Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність. / За загальною редакцією О. В. Чуднова. – Кіровоград: Імекс. – ЛТД., 2008. – 640 с.: іл.
       Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста. – Кіровоград: ТОВ «Імекс-ЛТД», 2008. – 104с.
Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі. – Історико – публіцистичний нарис. – Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004. – 296с.
Місто і люди. Єлисаветград – Кіровоград, 1754 – 2004. – Кіровоград, 2004. «Імекс – ЛТД», 2004. – 304 с.: іл.
       Місце подвигу – Афганістан.: Методичний вісник. №24. – Кіровоград, 1999.
       Памятники истории и культуры УССР. Каталог – справочник. – К.: Наукова думка, 1987.
      Фонд газетних вирізок обласної бібліотеки для дітей імені А.Гайдара.
       Шевченко С. І. Старі стіни:Єлисаветградська громадська жіноча гімназія (1860 – 1920 рр.). – Кіровоград: Редакційно – видавничий відділ Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, 2007. – 180 с.+ 32 с. кол. іл.
       Шурапов В., Федосеєва Р. Земний уклін тобі, Солдате. – Кіровоград: «Код», 2004. – 340с.  

Скачать