Періодичні видання I півріччя
Нові надходження грудень 2013 січень 2014 лютий 2014
Слухаємо "Веселку" Радіопрограма "Веселка"

Смотреть аниме онлайн

 

  Кіровоградська обласна бібліотека для дітей ім. А.П.Гайдара

Відділ бібліографії та краєзнавства

МИ - З КОЛИШНЬОГО  ДИКОГО  ПОЛЯ...
     (Наш край в легендах, переказах, художніх творах)

Матвієнко Л. В. –
завідуюча відділом
бібліографії та краєзнавства.

                                           На південь пролягає битий шлях
Через степи, і села, і діброви.
Хто перший торував його в віках
 Які точились тут колись розмови?
Чия ступала вперше тут нога
І відпечатались чиї копита?
Все замела далеких літ пурга,
Метелиця століть несамовита..
Г.Донець. Битий шлях.


        Кожен, хто не байдужий до історії рідного краю, мабуть, не раз задавав собі такі питання: коли була заселена людьми наша місцевість, хто саме заснував поселення? Адже територія нинішньої Кіровоградщини була на перехресті багатьох історичних подій, не раз знаходилась в центрі національно-визвольної боротьби.
        Що нам відомо про наших далеких предків?
        На жаль, археологи виявили мізерно мало. В нашій області відомо близько двох з половиною тисяч курганів. Є й інші пам’ятки археології – майстерні, стоянки, городища, могильники. А всього на Кіровоградщині має бути близько шести тисяч пам’яток археології.
        Поверхня нашої нинішньої Кіровоградщини, як і переважної більшості України, кілька мільйонів років тому була залита водою. Але внаслідок руху земної кори, відповідних процесів в її надрах, сталось піднесення суші. В результаті змін природних і кліматичних умов, поступово змінювались рослинний і тваринний світ нашої місцевості. Про це красномовно свідчать останки колишніх тварин, нині вже вимерлих, у відділі природи  обласного краєзнавчого музею. Та й ряд вулканічних вивержень, які активно діяли в минулому, поступово змінювали  поверхню суші.
        Зараз, як свідок, залишився згаслий вулкан близько села Бовтишки Олександрівського району. Кратер його вже втратив колишню форму.
        „Хто ми? Хто наші предки?”, - запитує Ліна Костенко у відомій поемі-феєрії    „Скіфська Одіссея ”:
                         ... чому на землях цих, де Київ,
                        іще до літописних лихоліть,
                        так, наче нам хто чорну дірку виїв
                        у історичній пам’яті століть ?
        Землеробські племена, які в VII-III  століттях до н.е. населяли степові райони між Доном і Дунаєм з легкої руки давньогрецького історика Геродота дістали назву скіфських. Геродот повідомляє, що скіфи-орачі (праслов’янські, чорноліські племена) сіють хліб, просо, вирощують цибулю, часник, чечевицю.
Численні знахідки археологів дають можливість зробити висновок, що ще в сиву давнину причорноліські  землі оброблялися. Наші далекі пращури були саме хліборобського роду.
        В обласному краєзнавчому музеї зберігається найбільша на Україні колекція унікальних скіфських статуй VI-V ст. до н.е., знайдених на території Кіровоградщини.
        Про Скіфію пише і батько вітчизняної історії – Нестор-літописець: „І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і сьогодні. Через те називали їх греки „Велика  Скіфія”.
        Скіфи створили першу державність на Україні і столиця цієї древньої держави збереглася. Це містечко Запорізької області - Кам’янка-Дніпровська, нині пересічний районний центр, що загубився в степах, а в ті часи – столиця великої держави, куди з усіх міст Древньої Греції пливли купці зі своїми товарами: вином, олією, різноманітними виробами, а поверталися із зерном, худобою, рабами.
Уся торгівля проводилась морем, річками та сушею.
        Основним на суші був Чорний шлях, який йшов по  водорозділу між Бугом і Дніпром. Від Чорного шляху йшли відгалуження на північ та захід. Чорний шлях починався в Польші, йшов на Львів, Умань, Торговицю, через річку Синюху, Вільшанку, Добровеличківку, поряд з Малою та Великою Виссю, проходив Бобринець, доходив до витоку Ташлика і Бугу та Караванного шляху. Чорний шлях дістав свою назву від Чорного лісу. Чорним шляхом користувалися київські князі Олег, Ігор, Святослав. В XV-XVII століттях Чорний шлях набуває великого стратегічного значення: його широко використовують кримські татари для розбійницьких нападів на Україну.
        І тепер ще багато ділянок сучасних доріг області зовуть Чорним шляхом.
                        Дорога...
                        Поросла тернами, снігами задута
                        Узута в сирицю, кривава, роззута
                        Ота, що до ніг --праслов’янським
                                                                         племенам :
                        Полянам, древлянам і всім безіменним.
                        Дорога козацька, повстанська дорога.
                        Крізь дикі поля й ненаситні пороги.
                        Дорога Хмельницького, Гонти, Шевченка...
                        ... Дорога... гуде наче мідь
                        Дзвоном прадавніх століть.
                                                                                ( П.Воронько )
        В описанні Скіфії згадується: скіфи-землероби займали простір на схід три дні шляху від річки Гіпаніс (сучасний Південний Буг) до Пантікапеса (тобто до Інгула). Що означають ці назви ? 
        По-скіфському Пантікапес – це: рибний шлях. Ці річки у верхів’ї були зв’язані озером і стародавні греки вели торгівлю з скіфами, і одним із товарів, які вони вивозили була риба.
        Другою гіпотезою є певне сполучення двох слів: монгольського „панти”, яке означає молоді не окостенілі роги марала і латинського „капіо”— ловля. Дослівно –„ловля пантів”. У ті часи в лісистих долинах цих річок водилися олені.
        Ще одна гіпотеза назви „Інгул”. Інгул згадується в історичних  джерелах X-XIстоліть. Першим його виявили, судячи з назви, турецькі завойовники, що здійснювали набіги у ці краї з берегів Чорного моря. Їх вразила велика кількість озер, розташованих  по течії річки. Тому й назвали вони її Єнічел – нове озеро. Пізніше назва трансформувалась в Інгул.
        Скіфські племена відбили перший в історії наших земель завойовницький напад – перського царя Дарія в IV столітті до н.е. Ця подія відображена в книгах: Б.Прилежаева-Барская „В Северном Причерноморье” (Л.:Детгиз,1958) та „Дерево пам’яті” (К.: Веселка, 1990).
        Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну: то була остання з відомих персам вільна земля  і цар Дарій бажав увічнити себе у величних скульптурах, як переможця вільної землі  Скіфії. Коли через два тижні все перське військо переправилось на лівий берег Дунаю, мілетський тиран  Гістіей, який збудував міст і тепер лишався тут стерегти його, спитав у царя: „Ми стерегтимо міст аж до твого повернення, але коли це буде?”. Замість відповіді Дарій узяв у свого колісничного батіг і нав’язав на ремені рівно шістдесят вузлів. „Розв’язуватимеш щодня по вузликові,- сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. - Якщо я не повернуся, поки ти порозв’язуєш усі вузли, значить мені сподобалося у цій країні і я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися  додому, до своїх жінок і дітей”.
        Від річки Порати (так називалася ріка Прут) до Бористену (Дніпра) цар не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були спалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти. Відступаючи, скіфи все знищували на своєму шляху.
        Серце Дарія раділо. Ще жодне плем’я  не відступало перед персами так безоглядно і стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край. Скіфського війська ніде не було видно, хоча провідники заспокоювали Дарія, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі тече широка і глибока ріка Бористен (Дніпро).
        Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо. Переправивши своє  велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дарій розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя: „Чому,  лякливий скіфе, зайцем втікаєш від мене? Спинись, давай поміряємося силою, а там нехай боги вирішують, кому віддати перевагу : тобі чи мені !”
        Скіфський цар звелів переказати перському цареві : „Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. От якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці, чи ні.”
        Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали де скіфи ховають своїх небіжчиків. А перслідувати скіфів стало ще важче. В персів закінчилися харчі та корм, вони мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх. До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою. Перси почали забивати коней  та вже непотрібних в’ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.
        Так минув тиждень, і Дарієві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузлами. На тому батозі лишилося менш як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей зруйнує міст і попливе назад, вирішивши, що він, Дарій, уже підкорив Скіфію й надумав зазимувати там. Знову шле Дарій гінця до скіфів: „Нерозумний скіфе! Мене ще ніхто в світі не перемагав! Якщо не маєш сили й зваги в серці – пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду у срібному глекові й землю у золотій мисі. І я допущу тебе до себе й дозволю на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак  мого черленного царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і лишишся моїм вірним рабом.”
        Скіфський цар вельми розлютився , але тоді лише  махнув рукою й звелів послу відвезти перському цареві скіфські дарунки. Гонець щасливо повернувся  до перського стану й передав ті дарунки своєму цареві Дарію: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп’яному глечику, а також кілька гострих добре оперених стріл.
        Дарій запитав гінця: „Що звелів тобі переказати словами скіфський цар?”
        „Він велів переказати: „Якщо ви, перси, не шугнете у небо шуліками, або не сховаєтесь у мишачі нори, або не зникнете у болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі.”
        Тепер Дарій не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів. Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли у цих неосяжних, спалених степах. Так тривало страшних пів тижня, голод у перському війську скосив багато людей, у стані почалося людоїдство. Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали провідники, через те перси мусили рухатися  тією самою випаленою смугою, якою досі йшли на схід. Персидська армія, яка вважалася непереможною, втекла з ганьбою із скіфських степів. Цар Дарій втік з частиною війська за Дунай, залишивши на загибель своїх воїнів. Своїм радникам він сказав, що завоювати скіфів неможливо, бо волю вони люблять більше ніж золото, і що їм завжди допомагає рідна земля.
        Так закінчується бувальщина про похід перського царя Дарія на Скіфію.
        Потім будуть монголо-татарські завойовники, поляки, шведи, французи, німці.  А наші предки успішно відбили перший похід інтервентів на слов’янську землю.
        Хто тепер пам’ятає про це?
        На наших землях залишилось немало назв, які нагадують про тисячолітнє існування  (до V ст.) грецьких поселень. Насамперед, це місто  Ольвіополь (тепер Первомайськ). Від скіфського царя Скіля залишилася ще й сьогодні назва села Скалівські хутори  (Новоархангельський район).
        На рубежі нової ери  на територіях, про які йде мова, з’являються перші слов’янські племена. Чи не найбільшими з них були племена уличів. По Іпатському літопису уличі „сиділи по Бугу і по Дніпру І було без ліку їх і сиділи... аж до моря... Край той греки називають Великий Скуф.”
        Археологи на Південному Бузі, в басейні Тясмину (Гайворонський, Світловодський р-н) знайшли залишки поселень уличів. Виявлено залишки 21 залізоплавильного горна. З утворенням в IX столітті Київської держави, землі де жили уличі, привернула увагу київських князів. Вабили їх високий рівень ремесел і землеробства уличів. В Іпатському літописі в 885 р. читаємо: „Князь Олег володів древлянами і полянами, а з уличами і тиверцями  воював. „Цей народ був не лише працьовитим, а й свободолюбивим: не вдалося Олегу підкорити уличів. Справу попередника продовжив князь Ігор. Він почав з ними затяжну боротьбу, яка тривала три роки. Зрештою, уличі не змогли встояти проти сильного суперника і змушені були відступити за Дністер, де губляться їх сліди.
        Ще одну спробу дослідити земні сліди українців зробив київський археолог Юрій  Шилов  (ж. „Всесвіт”.-1991.- №6.)
        Автор доволі переконливо стверджує, що кілька тисячоліть тому на Україні, зокрема, на території нашого краю, перебували стародавні індійці, які досить тісно контактували з місцевим населенням. І досі українці мають прізвища, які дивовижно перегукуються з індійськими: Сахно, Пересада, Шамрай, Самрай, Шудра і Шудря. Шовіністична наука продовжує замовчувати відкриття українських археологів – величезних протоміст на землях українського  Полудення і центру - в Криму, Черкаській, Кіровоградській, Київській областях. За кількістю жителів ці протоміста на кілька порядків переважали відомі міста Месопотамії, Єгипту та навіть Індії. Тут були свої святилища і обсерваторії, власна писемність  буквенно-звуковим алфавітом. Знайдені трипільські написи датуються III-II тисячоліттям до н.е.
        В кінці III на початку I тисячоліття до н.е. тут почало формуватись основне ядро протослов’янських племен (Літ. Україна.-1991.- 9 травня).
        Перша літературна згадка про територію нинішньої області належить Київському літопису. Записом, датованим осінню 1190 року, літописець повідомляє про одну з численних сутичок руського війська з половецьким. Події розгортаються в басейнах річок  Мала та Велика Вись, а перемогу над половцями руські війська здобули у верхів’ї річки Інгулець: „Того ж року Святослав зі сватом  своїм  Рюриком, утишивши землю Руську, а половців підкоривши під волю свою і порадившись пішли удвох на лови по Дніпру в човнах на устя Тясмину і, тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони на забавлялися обидва і пробули у приязні і у веселості всі дні, і вернулися до себе”.
        Ця літописна згадка про мужність і хоробрість наших пращурів, що боронили південні кордони Київської Русі не випадкова. Ця ж тема широко відтворена в усній поезії нашого народу – в  думах, піснях, легендах. Значна їх частина пов’язана з конкретними місцями та подіями, що розгорталися на землях нинішньої Кіровоградщини, чи з історичними особами, що  діяли на її території. Адже цей степовий край уподовж кількох століть був кордоном  нашої Батьківщини, ареною постійної боротьби проти різноманітних нападників, що загрожували їй. Якщо спробувати визначити бодай орієнтовно хронологічні рамки цієї боротьби, то вони сягають раннього періоду Київської Русі, а завершуються, очевидно, останнім походом на Єлисаветградщину татарської орди на чолі з ханом Керим-Гіреєм в 1768-1769 рр. Ці події відображені в таких думахта народних піснях: „Івась Вдовиченко Коновченко”,Сторожа біля Чорного лісу і полонена дівчина”, „Ой, над Бугом над рікою”, „Ой, за річкою та й за Синюхою”, „Ой, летів пугач”.
        З навалою татаро-монгольських завойовників життя між Інгулом і Інгульцем по суті завмирає на кілька століть. Наші степи перетворюються у так зване Дике поле, на якому лише гасали кочівники та випасали табуни своїх коней. Здичавіли колись оброблювані ділянки, покрились дерном, а пізніше – ковилою. „Дике поле” – історична назва українських і російських степів Причорномор’я і Приазов’я (межиріччя Дністра і Дона), де в XIV-XVI ст. збиралися втікачі від феодального визиску і ставали козаками. Південний кордон освоєння території України, яка входила на той час в склад Великого князівства Литовського, приблизно проходив на Правобережжі землями Черкаської, Кіровоградської, Вінницької, Одеської областей, на Лівобережжі Дніпра – по річці Сула.
        Ось як відображено цей період в художній літературі :
        1. „... тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря був зеленою незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів... Хай вам чорт, степи, які ви хороші !”,-  так змальовував Дике поле Микола Васильович Гоголь.
        2. О.Єфименко. Татарські напади// Древо пам’яті. Кн.. історичного оповідання. - К.: Веселка, 1990.
„О, звичайно, на самих кордонах українських там, де починається Дике поле, - безмежний, безлюдний степ, - ті сміливі люди, що зважились там оселитися ні на хвилину не забувають про татар. Та й як їх забути? Хай поховалися їх слободи й хутори у гущавині терну й бур’яну, по глибоких балках—та хіба не знайде їх гостре око ногайця? Як вовки повсякчас гасають хижаки по степах, придивляються, де б пограбувати безборонний хутір, одігнати табун коней або черідку скоту, забрати в полон неозброєну людину, щоб продати її в Криму в тяжку неволю.”
                        А там, де плещуться води
                        Під подувом хвиляста смуга
                        Списи монгольської орди
                        Виблискують потойбіч Буга.
                        Ті, що лишились там живі,
                        Схиляють плечі над плугами,
                        І сіють просо татарві,
                        Із островерхими шапками.
                        Там виє зголоднілим псом
                        Блукаючи простором, вітер,
                        Там напувають кумисом    
                        І кажуть смак його хвалити.
                        Звідтіль лиш часом, уночі
                        Проб’ється хтось уплав крізь води
                        І довго, з жаху тремтячи,
                        Сказати слова він не годен.
                                (С.Гординський. Поезія. - К.:1990.- с.123)

        Ні з чим не зрівняний, неповторної краси край розкинувся у західній частині нашої області: Новоархангельський, Ульяновський, Голованівський райони. Тут відчувається подих сивої давнини. У пам’яті місцевих жителів   історичні події переплелися з легендами і міфами:
                        Тебе я знаю кілька тисяч років.
                        Ти простилався в буйній ковилі
                        На всі чотири сторони землі –
                        Незайманий, рівнинний і широкий...
                        Зникали ріки, гасли зорі в небі
                        А ти –живий, і я побіля тебе -
                        В неспокої, в тривозі, в боротьбі.
                        На Січ пробравшись з панської неволі,
                        Прапращур мій колись козакував,
                        Одгонив турка і мечі кував,
                        І шкварив „козачка” в козацькім колі...
                        ...Ішов на смерть за землю за свою.
                        Хоч власної було, що під ногами.
                        Посічений у битві ворогами
                        Спочив у придніпровському краю.
                        За що ж поліг? Чого він домагався?
                        А ми, про нас, нащадків, турбувався ?
                                 (Є.Доломан. Роздуми степу і неба//
                                 зб. Доломан Є. Квітуче літо. Лірика, гумор, поеми. –  К.:Дніпро,1970. - 268С.)

        
Несе свої води Синюха. Назва річки Синюхи (Сині води) походить від синюватого кольору води. Ще в XI-XII ст. вона із своєю притокою Вись для Київської Русі слугувала водним рубежем від нападу половців.
        Річка Сухий Ташлик – ліва притока Синюхи. Назва походить від тюркського: ташлик (дослівний переклад - кам’яний ) – Суха річка серед каменю.
        Річка Чорний Ташлик –права притока Синюхи – річка серед чорного каменю.
                        Ріки дитинства кришталеве лоно,
                        мов друге небо, світиться між  трав.
                        Була Синюха в давнину кордоном
                        двох дужих  ворогуючих держав.
                        І пращур мій, тут змурувавши хату,
                        у плині звичних клопотів і справ
                        тримав пістоля й шаблю на підхваті,
                        а в час тривожний у жупані й спав.
                        Середньовічний місяць блідочолий,
                        печально визираючи з-за хмар,
                        мов рахував могили в Дикім полі
                        по всіх нашестях турків і татар.
                                        (А.Загравенко. Кордон// Загравенко А.
                                         Іскрини дощу.—Дніпропетровськ.:Промінь,1990)

        На правому березі Синюхи стоїть село Торговиця (Новоархангельський район). Перша згадка про Торговицю датується 1331 роком, хоча історія його сягає у далеку сиву давнину. Точну дату виникнення Торговиці ще не встановлено. Дехто запевняє, що ця подія трапилась „в літо 1032р”, коли Ярослав Мудрий почав ставити міста на Росії. Інші називають XII століття, коли на землях Київської Русі бурхливо виростали „гради” - міста. Давня Торговиця до монгольських часів мала своїх умільців-ремісників. З півночі сюди підступали ліси, що зумовило розвиток теслярства, бондарства, бортництва (розведення бджіл у бортах  для одержання меду). Жінки традиційно ткали полотно. На чорноземах збирали добрий урожай. А близькість кочового степу сприяло розвиткові скотарства. Отже у цих місцях було чим торгувати. На велелюдних торгах у Торговицю сходились жителі Галичини, Київщини, Волині, Владимиро-Суздальського князівства, волохи, литвини, угорці. Торговиця стала одним із осередків нової спільності: тут оселилися не тільки найсміливіші, а й вмілі люди, котрим треба було і господарювати, і боронити себе в разі потреби.
        Довгі роки Київська держава ходила у татаро-монгольському ярмі. Визволення від гніту прийшло несподівано. На початку XIV століття – на берегах Балтики виникло дуже розвинуте Литовське князівство. Литовські князі, скориставшись занепадом Київської Русі, почали захоплювати землі України. Причому робили це практично мирно. На відміну від інших завойовників, литовці не грабували місцеве населення, не втручалися в його життя, побут, культуру. Особливо розширились литовські володіння на Україні за  великого князя Ольгерда. Протягом кількох років Ольгерд створив могутню і обширну державу, яка займала територію від Балтійського до Чорного моря.
        Природно, діяльність Ольгерда помітили татаро-монголи. Вони вирішили покласти край  територіальним претензіям  литовського князя. Зібравши сильне військо, ординці пішли у володіння Ольгерда. Однак князь був готовий до такого перебігу подій. Він закликав під свої знамена ополчення із селян і міщан, які жили на берегах Синюхи, Південного Бугу, Ятрані. З ними він вийшов назустріч золотординцям. Для битви було обрано місцевість на правому боці урочища Синя Вода, через яке протікає річка Синюха.
        Влітку 1363 року великий князь Литовський Ольгерд вщент розбив на Синіх водах (тепер Синюха) татарське військо, поклавши край пануванню ординців у Південно-Західній Русі. Місцем цієї битви вважається околиця с.Добрянки. (Вільшанський район). Поле, де відбулася битва, місцеві жителі до цих пір звуть татаркою.
        Битва на Синій Воді залишила про себе чимало слідів у письмових джерелах . Зокрема  у Густинському літопису відзначається, що Ольгерд „пішов у поле і побив на Синій воді татар, трьох братів: князя Качибея,  Кутлубучу і Дмитра”.
        Цікаво описана ця битва в книзі польського церковного історика А.Похилевича „Сказания о населеннях местностях Киевской губернии”.
        Золотоординцям було завдано поразки, від якої вони так і не змогли отямитись. Відбулася битва у 1362 році, тобто за 18 років до битви Куликовської (1380). Минуло вже більше 630 літ з дня славної перемоги українського народу над монголо-татарськими ордами. Наша історія замовчує цей факт, в той час як Куликовська битва називається „першою серйозною спробою визволитись від татарського іга”.
        Бурхливе XIV століття, коли гриміли бої на Синіх водах, Білобережжі, стало періодом, коли на просторах нинішньої Кіровоградщини поселився люд хана Тохтамиша. Тому зрозуміло татарське походження козацьких родів Чечеліїв, Камбурліїв, Гебердіїв, що мали маєтності на Єлисаветградщині вже за часів Катерини II. І сьогодні на карті області збереглися села Чечеліївка (Петрівський р-н), Камбурліївка (Онуфріївський р-н) і т.д.
        Півтисячоліття тому на історичній арені з’явився феномен, який не має     аналогів у світі – українське козацтво.
        „Зволожений щедрою росою, степ дихав пахучим настоєм диких трав... На неприбраному сухостої і отавах то тут, то там  блукали табуни коней, череди худоби, отари овець. То був великий шлях, яким мандрували численні орди народів,    що вийшли з безводних степів Середньої Азії, шукаючи собі щасливішої долі на просторах плідної землі Європи. Скіфи, а за ними готи і сармати, гунни й авари, хозари й печеніги, а потім половці – всі вони побували тут, виживаючи одні одних з благодатного дніпро-дунайського краю, аж поки не      з’явилися кровожерливі орди, що знищили своїх попередників і сплюндрували      слов’янські землі. Останніми з’явились турки-османи, які прибрали до рук своїх одновірців татар і з зазіханням поглядали на багатющі сусідні землі.
        Тим часом руські племена линули до Чорного моря, шукаючи шляхів до      заморських країв.
        Тут зіткнулись два світи : азіатський і європейський, магометанський і християнський, між якими зав’язалася уперта багатовікова боротьба.
        Вільнолюбиві слов’яно-руські підданці, що не терпіли розгнузданої сваволі своїх панів тікали на пониззя південних річок, у незаймані ліси і степи, тут промишляли на дикого звіра, ловили рибу, випасали худобу, і, господарюючи на нових землях, неминуче стикалися з непрошеними азіатськими забродами. Поволі відчайдушна степова вольниця виросла в могутню військово-господарську громаду, що стала надійним вартовим південно руських кордонів і в XVI ст. назвалася СІЧЧЮ ЗАПОРОЗЬКОЮ.”  Так описує появу козацтва С.Добровольський у книзі „Очаківський розмир” ( К.:Дніпро, 1984).
        Запорізька Січ. Козаччина. Легендарна святиня українського народу відображена в творах письменників України XIX початку XX століття.

  1. Ю.Опільський  „Упирі”.
  2. Є.Гребінка „Чайковський”.
  3. А.Чайковський „За сестрою”.
  4. Д.Мордовець „Сагайдачний”.
  5. М.Кропивницький „Богдан Хмельницький”.
  6. П.Куліш „Чорна рада”.
  7. Т.Шевченко „Назар Стодоля”.
  8. М.Вовчок „Маруся”
        Запорізька Січ. Це була велика територія, що дорівнювала сучасній Англії (нинішні Дніпропетровська,         Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Донецька, Луганська області).
                        Народе мій! В його гарячих жилах
                        Козацька кров пульсує та гуде.
                                        / В.Симоненко/
        Як свідчить академік Дмитро Яворницький у недавно поверненій з небуття „Історії запорозьких козаків”, територія теперішньої Кіровоградщини майже повністю збігається із землями Буго-Гардівської паланки з центром у Запорозькому Гарді на Бузі.
        До зруйнування Січі (1775р.) на територіях Південної України тільки за приблизними підрахунками жило понад 200 тисяч чоловік, було 4 тисячі слобод, зимівників та хуторів. Зимівники у більшості розміщувалися на берегах річок. Найбільше їх засвідчено на Інгулі –17,  на Дніпрі –14, Інгульці та Громоклії – по 11, Бузі – 7, Мертвоводі – 4. Але це не завадило пустити плітку про якусь пустелю... Звідси й анекдот про „потьомкінські села...” А навіщо було Потьомкіну  ліпити якусь бутафорію, коли понад Дніпром тяглися вже тоді багаті села: Мишурін Ріг, Плахтіївка, Косарівка, Пушкарівка. Відстань між цими густонаселеними і багатими селами не перевищувала 25-30 км. Щоб позбавити нас історичної пам’яті, щоб перетворити наші душі на дике поле, вигадали, що тільки „матушка-государыня” заселила нічию землю і тому вона „істинно русская”.
        Кому не відома картина художника Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Та не всі знають, що цей шедевр живопису відображає події, які відбувалися у нашому краї три з лишнім століття тому, коли на цій землі творив подвиги славний кошовий Січі Запорізької Іван Сірко.         ...Був теплий квітень року 1663. Полковник Торговицького полку Іван Сірко приймав у себе командира півтисячного загону московської раті та донського козака Григорія Косачова. Той приніс звістку, що кримські і ногайські татари кількістю до 10 тисяч воїнів стали табором в урочищі Цибульник під Криловим (поблизу нинішнього Світловодська) і готують напад на Січ. ...І хоч було у Сірка людей вп’ятеро менше, ніж татар, перемогу святкували козаки. ...Не було, певне, заклятішого ворога у запорожців, ніж турецький султан Мухаммед IV. Він систематично робив набіги на Україну, винищив тисячі людей, зрівняв з землею 17 міст в т.ч. такі великі як Ладижин і Умань. Грабіжник ставив перед собою завдання розгромити запорозьке військо і спустошити Кіш. Але перш ніж відправити військо на Запоріжжя, султан вирішив залякати козаків і послав їм листа, де „повелівав” запорозьким козакам здатися добровільно. Іван Сірко, прочитавши листа, гучно розреготався. А далі скликав кошову раду і в присутності усього коша козаки написали відповідь турецькому султану. У цій розповіді згадується КРИЛІВ.
        У XII столітті на лівому березі Тясмину виникло поселення Крилів.
        На початку XVII століття воно одержало статус міста. Побіля нього і почали виникати перші козацькі слободи. На території нашого краю навряд чи знайдеться ще одне місто, яке так часто згадується в історії.
В 1625 році під Криловим відбулася битва козаків гетьмана Марка Жмайла з поляками. В 1634 році в Крилові та на околиці діяли  повстанські загони на чолі з гетьманом Павлюком (Бутом). Для боротьби з поляками збирав тут сили Богдан Хмельницький. Не раз громив татар і поляків під Криловим славний кошовий отаман Іван Сірко.
        Багатьом відома українська народна пісня „Ой на горі та женці жнуть”. Згадаймо початок її :
                        Ой на горі та женці жнуть.
                        А попід горою
                        Яром, долиною
                        Козаки йдуть.
                        Попереду Дорошенко
                        Веде своє військо
                        Військо запорізьке
                        Хорошенько.

        Хто ж такий ватажок війська Запорозького – Петро Дорошенко? На Січ він прийшов в 1600 році. На той час вже повністю склався устрій козацької вольниці. Основною військово-адміністративною одиницею був курінь. Всі курені, а їх у Січі за час її існування нараховувалось 38, мали власні імена. Одним із перших був заснований курінь Крилівський. Він значиться під номером 7. До нього зараховували вихідців із Крилова і навколишніх поселень. Є всі підстави стверджувати, що Дорошенко потрапив до цього куреня, а значить він був уродженцем названих місць, найвірогідніше – Крилова. Цікава деталь: гетьман Петро Дорошенко, ставши воєводою, був одружений вдруге уже в Росії і що його правнучка по прямій лінії –         Наталія Миколаївна Гончарова стала дружиною О.С.Пушкіна.
Трагічна доля чекала козацьке місто. Воно було повністю знищене за своє вільнодумство в XVII ст. А друге знищення відбулося коли після спорудження Кременчуцької ГЕС було затоплено форпост козаччини – Новогеоргіївськ  (так було перейменовано Крилів). Величезною калюжею площею у 2250 кв. км (це перевищує територію трьох нинішніх районів, розташованих на берегах Дніпра: Олександрівського, Онуфріївського, Світловодського), затоплено майже 50 тисяч селянських садиб, понад 200 тисяч гектарів найродючіших  у світі придніпровських земель, здатних прогодувати пів-України.
        За висловом відомого російського історика XIX століття Соловйова „останнє татарське нашестя мало місце в 1769 році”. Тоді, 7 січня, кримський хан Крим-Гірей на чолі багатотисячної орди вирушив у похід. Коли поглянути на карту, то помітно, що значна частина кривавого маршруту агресора пролягала територією нинішньої Кіровоградської області.
        Цікавими є нотатки Барона де Тота „Про татарський набіг 1769 року на Ново-Сербію”. Барон де Тот на час описаних ним подій виконував функції французького резидента при дворі кримського хана. (У відділі краєзнавства та рідкісної книги обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського збереглися ці матеріали).
        Описуючи все значне, що трапилося, автор пише: ,,Армія рухалась у напрямку до Бугу, ми перейшли його по кризі і зупинилися табором. Це була наша перша зупинка в запорізьких степах”.
        Як бачимо, ці землі – ні з точки зору француза, ні з точки зору татар - „нічийними”  не вважалися. В ті часи фортеця св.Єлисавети, яка стала основою для виникнення нашого міста, крім форпосту проти козацьких вольностей, мала бути ще й укріпленням на випадок татарських набігів. Але татари вважали за краще обходити стороною небезпечні місця. Так трапилося і цього разу. Татари дізналися від полонених, що „фортеця має сильний гарнізон”. Тому, зупинившись на ночівлю на березі річки Аджамки, вирішили обійти фортецю.
        Ось як описує цей похідВ.Пікуль у своєму романі „Фаворит”.
        „Аджамка имела до тысячи дворов, но жители укрылись под стенами Елисаветградской крепости, штурмовать которую Крым-Гирей не решился, а смельчаки-ногаи бежали, убоясь русских пушек. В Аджамке татары нашли обилие фуража и пищи, много дров для отопления жилищ. Отовсюду сгонялись большие стада и толпы ясырей (пленных). На долю каждого татарина досталось пять-шесть невольников, около 60 овец и 20 волов, но ни один татарин не чувствовал себя обременённым…”
        Барон де Тот пише, що не дивлячись на всі намагання розшукати жителів Аджамки, цього зробити не вдалося і тільки другого дня, коли підпалено було всі скирди хліба і сіна „ті нещасні”, щоб врятувати себе і результати своєї праці, змушені були з”явитися. „Наказ про спалення Аджамки було виконано наскільки поспішно і вогонь розповсюдився по будинках з солом’яними дахами з такою силою і швидкістю, що ми самі ледве встигли вийти з полум’я”,--повідомляє де Тот,-Півтораста сіл було спалено подібним чином і величезна хмара диму розповсюдилась на 20 миль...” Страшні часи довелося пережити нашим предкам в цих степах. Багато крові пролилося:
                        Мертвіє степ. У полі зранку
                        Промчала з гиком татарва.
                        На чужину вродливу бранку
                        Женуть за море, як товар.
                        Мертвіє степ... Чорніє лихо.
                        Від спеки набуха чоло.
                        Кепкує сич могильним сміхом
                        Над мертве, спалене село.
                        Ординський меч козацькі груди
                        В запеклім герці проколов.
                        Мертвіє степ... І на безлюдді
                        Тече свята слов’янська кров.
                        (А.Німенко.  Триптих пам’яті// Німенко А.
                              Грифонажі.- К: 1990.-с.74.)

         За постійних татарських набігів козацтво встановлювало на курганах сторожові вежі, на яких запалювали вогонь, попереджаючи про появу татар. Часто на передових курганах козаки гинули, не встигнувши відійти. Кургани для них ставали могилами (звідси і назви „могили”)
        У творі З.Тулуб „Людолови” барвисто змальовуються степи, що були протягом кількох сторіч ареною кривавих битв слов’ян проти кримських татар: „Знаючи хижацький звичай татар,- говориться в романі,-  козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з’явиться на обрії чорна хмара-орда. Безкраї степи були безмовними свідками багатьох трагічних історій, тяжких мук і лихої долі бранців, що потрапляли в аркани татар-людоловів”.
        Про один з епізодів боротьби козаків з татарсько-турецьким військом розповідає легенда, пов’язана з Високою могилою, що розташована між селами Антонівкою і Роздільним Долинського району. Тут, на березі Інгулу, ординське військо натрапило на козацький загін. У нерівному бою козаки здобули перемогу, полонивши багато татар. Відсвяткувавши успіх в бою, козаки змусили полонених ординців наносити шапками велику могилу-сторожу серед поля. Так з’явилася в степу Висока могила, що й сьогодні вражає своїми розмірами, а місцеві жителі кажуть, що в добру погоду з неї видно м. Долинську за три десятки кілометрів від могили. Повз Високої могили тягся з Єлисаветграда давній-предавній Чумацький шлях, яким проїжджав і малий Т.Шевченко з чумаками. З Єлисаветграда Чумацький шлях ішов повз село Клинці, перетинав Аджамську балку, повз Фирсові могили на Інгуло-Кам’янку.
        А кілометрів за 6 від Інгуло-Кам’янки в широкій балці, недалеко с.Новосавицького  Долинського р-ну знаходилася нічна стоянка чумаків з колодязем та просторими випасами по балках. Звідси шлях тягнувся повз Високу могилу і на мілководний переїзд через річку Березівку, що лежав між селами Антонівкою Долинського р-ну та Жовтневим Устинівського р-ну. Вище цього перїзду на пагорбі був побудований собор, який під час подорожі Тараса ще стояв. Більше 150 км пройшов тоді Тарас з чумаками по землі сучасної Кіровоградської області. Побачив він тут дикий степ, покритий ковилою-тирсою, побував на Високій могилі.
        Відомий історик Запорізької Січі академік Д.І.Яворницький свої лекції     завжди починав з пісні:
Ой, у полі могила
З вітром говорила:
„Повій вітре, буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла”.
        Могила може говорити не тільки з вітром, а й з людиною, тільки треба розуміти її мову. Вона доведе вам матеріальними, археологічними документами –хто, яка людина тут лежить, розкаже про уподобання небіжчика, домашній побут, звичаї, релігійні вірування. Могили, як і наші степи, були і лишаються понині темою творчості письменників, художників, про них складено у народі багато пісень та легенд.
„Чубата могила – і серце розрає.
Чубата могила – над оком орла,
А далі розгнуздана далеч безкрая,
Мов з лука козацького пружна стріла.
Чубата могила в степу, як дзвіниця…”
        Так описував в своїй поемі „Чубата могила” Валерій Юр’єв. Чубату могилу в Петрівському районі. Чубата – влучно названа народом за те, що ще здалеку було видно її високе чоло, на якому сивів чуб ковили.
        В назвах деяких могил відбито романтично-трагічні випадки з народного життя. Так, два запорожці, осівши зимівником в урочищі річки Жовтої, закохалися в одну жінку, а після її смерті назвали поселення і могилу на ім’я коханої Ганни.
        Оспівана Жовтоводська, описана Савур-могила. Потрапивши в полон до хижих татар, козак Супрун каже:
Ой, і виведіть мене, виведіте
На Савур-могилу,
Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
Я на мою Україну!
        Тепер старовинні назви великих і малих могил забуті, хоча в народній пам’яті вони не зникають. Так, тільки в Петрівському районі серед степів височать могили: Близниці, Водянські, Китаєва, Верблюжа, Чумацька, Головківська, Гроблена, Товста Січова, Навезена Січ, Маякувата, Гостра Бекетові, Богданівська, Стареча, Близниці Петрівки, Вовча, Оголянська, Жовтоводська, Савур-могила. Деякі з них височать до 8-9 метрів над степом. А малих, розораних – безліч. Всі вони –цікаві пам’ятки матеріальної культури, залишки нерозкритої книги життя, яке тисячоліттями кипіло в цьому степу з буйними полями, луками, джерельними ріками.
        Один з сигнальних постів на могилі був на місці теперішньої Нової Праги (Олександрійський район). Цікаве дослідження з історії поселення провів краєзнавець Федір  Миколайович Плотнір (газ. „ Єлисавет”.-1992.-20 травня). Він повідомляє, що на правому березі річечки Свинарної на крутій горі стояла висока могила. З неї по долині проглядався простір майже до Чорного лісу, а також  далеко було видно на південь за Донський шлях та на північний схід. У наш час могилу ту майже розгорнули бульдозерами. Ось біля того сторожового пункту ранньої осені 1728 р. побудував свою землянку запорізький козак Петрик, заснований ним хутір дістав назву Петриківка. Скоро на цих родючих землях оселилися інші втікачі з Поділля, Придніпров’я, російські старообрядці. Свою нинішню назву селище отримало в 1821 році на честь російського полку, який 1813 р. Відзначився в боях за визволення Праги від наполеонівських військ. У часи Коліївщини Петриківці брали участь у походах Максима Залізняка. Військові частини в Новій Празі та близьких поселеннях знаходилися аж до початку XX ст., коли їх було направлено в діючу армію на Далекий Схід –на російсько-японську війну. В Новій Празі до наших часів збереглися (з деякими перебудовами) поселенські хати та приміщення, де тепер розташовані поліклініка, сільська хлібопекарня. Нова Прага – селище з цікавою історією, бо чи багато у нас знайдеться таких поселень, які були б засновані  запорожцями, а потім стали важливим військовим поселенням, де в різні часи побували три самодержавці, Пушкін і Горький, маршали Конєв і Ротмістров? В селищі один час перебувала шабля Наполеона.
        А скільки славних вихідців з самої Нової Праги? Саме нашому земляку –новопражцю  Григорію Честахівському довелося проводжати в останню путь Великого Кобзаря. З його ініціативи і під його керівництвом прах Шевченка перевезли з Петербурга до Канівської гори і поховали там.  Автор популярної пісні „Їхав козак за Дунай” Семен Климовський похований неподалік від Нової Праги. (газ. „Кіровоградська правда.  - 2000.- 16 березня.).
На високих могилах
у сивих степах.
Поцупкішав чебрець і
безсмертям пропах.
Там нема обелісків
і знаків нема-
Тільки тиша, як вічність, 
чатує німа.
Тільки ворон, убравшись у траур
стоїть
Вартовим над загиблими
з давніх століть.
Та ж до правнуків степ,
як судьба, вируша,
І летить, як провидець –
козацька душа.
(М.Малахута. На високих могилах // Малахута М.
Поезія 90’ 1.- К.: Рад.письменник, 1990.- Вип. 1.-
с. 103.)
        Історичне минуле нашого краю, його культура, побут, історія, життя людей, багатства краю та природні умови привертали увагу вчених, географів, краєзнавців.
        Зокрема, природні умови краю, Чорний ліс та його околиці в комплексі досліджував видатний російський вчений географ і статистик, Почесний член Петербурзької Академії Наук Петро Петрович Семенов Тян-Шанський (1827 – 1914). Під керівництвом та участю вченого на основі статистичного дослідження були створені і видатні багатотомні географічні видання, зокрема, 19-томне видання „Росія. Повний географічний опис нашої Батьківщини”. Томи 7 і 14-й присвячені описові території України та нашого краю. Видатний вчений детально дослідив Чорний ліс та його околиці.
        Чорний ліс і Чута складали колись єдиний ліс, який був продовженням знаменитого в історії гайдамак Мотронинського лісу Київської губернії. Вони перетиналися 2 ріками: Ірклейцем і Інгульцем
        Важливу роль у зосередженні і формуванні гайдамацьких загонів відіграв Чутянський ліс. Чимало пісень та романтичних легенд створено про Чутянське козацьке замчище, а в 30-х–40-х роках XVIII ст. про Чуту, як оплот гайдамаччини. Гайдамаччина – народно-визвольний рух проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту. (Козацька старшина поступово захоплює землі вільних поселенців у верхів’ях Інгулу, Інгульця, вздовж  Тясмину і Синюхи. Місцеве населення чинило рішучий опір феодальним утискам).
Це знайшло відображення в піснях:
Не славная Чута
Густими дубами,
А славная Чута
З Низу куренями.
А й у Чуті в лісі
Козаки гуляли,
З лядської області
Добич вони мали.
        Так розпочинається пісня „Не славная Чута”, записана відомим етнографом і фольклористом Ястребовим на Єлисаветградщині.
        Всі ви знаєте картину „Козак Мамай”. Хто ж він – козак Мамай? Чи справді реальна особа, чи мав Мамай свого прототипа і кого саме?
        Найбільш відома картина „Козак Мамай” зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Цікаві відомості ми знаходимо в газеті     „Народне слово” (1991.- 17 січня, 7 березня). Відмічу лише, що серед матеріалів гайдамацького руху є й такі, які підтверджують, що в середині XVIII ст. діяв гайдамака під таким іменем. З 1740 р. Марко Мамай поселився в с.Ухівці біля Цибулева (нині Знам’янський р-н). Тут він ставить хату, де живе з дружиною. Серед селян Мамай користується повагою. Протягом двох років його обирають своїм отаманом. Згодом Мамай переселився в с.Калантаївку, звідки й пішов у гайдамаки. В 1750 р. Був полонений під Чорним лісом. Гайдамацький ватажок був повішений, потім четвертований. Голову в шапці було виставлено на мосту в Торговиці, що на Синюсі, на острах гайдамакам. Однак страта гайдамацького ватажка не перешкодила повстанському руху. Побратим Андрій Марченко, одягнувши шапку Мамая, продовжував гайдамакувати під його іменем.
Пам’ять про гайдамацького ватажка збереглася в топоніміці: його іменем було названо дуб в Холодному Яру. У с.Цибулевому на Кіровоградщині, топонім Мамаїв Яр пов’язаний з легендою, що в ньому знайшов отаман свій  останній притулок. Марку Мамаєві присвячена пісня:
Ой на біду, на горе,
Козак уродився.
В чистім полі, край дороги
Ляшкам сподобився.
        Різні за манерою виконання картини  про козака Мамая об’єднує глибока повага художників до образу народного захисника.
        Крім того, на території області були ще Нерубайліс (біля Федваря – Підлісне, Олександрівського р-ну) і Круглик(біля с.Цибульово Знам’янського р-ну). З тюркської означає „земляні яблука”.
        Чорний, Чута, Нерубай і Круглик – ліса, які відігравали важливу роль для запорозьких козаків – вони часто знаходили притулок в цих лісах від набігів татар, турок, поляків. У козаків XVIII ст. навіть склався особливий термін  „утік до Чорного лісу”— значить став гайдамакою. А тому народні перекази часто говорять про місцезнаходження в цих лісах підземних погребів з дорогоцінними скарбами, про сумні голоси, які нібито чути між деревами, про сивих вусатих запорожців в червоному, як вогонь, одязі і з люльками в зубах, які сидять на купах золота в підземних печерах і т.д.
(Д.Яворницький. Історія запорозьких козаків.)
        В різних історичних джерелах є згадки про гайдамаків в Бірках, Бовтишці, Нерубайці, Ставидлах, Осоті та інших селах Олександрівського р-ну. В поході від Мотронівського монастиря до Умані гайдамаки проходили Осотою і в ній для збереження закопали свої скарби і частину зброї. Пізніше цю зброю було знайдено і передано в Ермітаж.
        Вільні козаки-зимівники не хотіли миритися із підневільною долею. Козацька вольниця кликала їх до зброї, а тому чимало наших предків поповнювали гайдамацькі загони Чорного та Чутівського лісів.
Перекази розповідають, що в долині колись був маковий луг, прозваний Макортень, а мак взагалі був неодмінною ознакою весняного степу. З цим і пов’язане народне трактування слова „гайдамаки”. Як тільки весняний степ просихав та вкривався травами й маками, молоді нащадки січовиків збиралися в гурти й „гайда по маках” до Чорного лісу. Ось така цікава й не полишена логіки версія про походження назви „гайдамаки” й досі побутує в згаданих місцях. А макові поля наказала винищити  та ж Катерина II.
Коли вигнали з України польську шляхту, землі перейшли у володіння Війська Запорозького. На той час ще багато земель гуляло і на них осідав хліборобський люд, який і обробляв ниви, випасав худобу на власний розсуд.
        Масове заселення території сучасної Кіровоградщини  відбувалося на початку та в середині XVIII століття. В степах народжуються фортеці, форпости, шанці – Архангельськ (нині Новоархангельськ), Миргород (Новомиргород), Давидовка (Петроострів), Цибулеве тощо.
        На початку 18 ст. виникли козацькі зимівники на берегах лівої притоки Інгулу – Аджамці. Вони дали назву однойменному селу. У 1752 р. засноване Грузьке, приблизно у ті роки Калинівка, Клинці, Овсяниківка, Покровське, Компаніївка.
        Друге за величиною місто області – Олександрія. Перші відомості про нього належать до 1751р. Виникло воно на території Дикого поля. За ім’ям засновника козака Уса, спочатку називалося Усівкою (його предок Ус значиться у першому козацькому реєстрі 1581р). Після створення в 1752 р. Нової Сербії населений пункт став укріпленням і почав називатися Бечея, або Беча (вона нагадувала новим мешканцям – сербам про місцевість, звідки вони прийшли). Шанець Бечея був тоді оперезаний глибоким ровом і обнесений високими земляними валами. В 1784 р. укріплення Бечеястало повітовим містом з назвою Олександрійськ (на честь великого князя Олександра), а пізніше отримало сучасну назву. За часів Січі засновано Андріївну, Вогнівку, Голованівку (Бекша), Дівоче поле, Звенигородку, Косівку, Червонокам’янку.
Особлива біографія у Попельнастого. У письмових джерелах село згадується вперше 1765р. На території села у балці Княжі Байраки 2 травня 1648р. відбулася історична битва часів визвольної війни 1648-1654 років. Війська Богдана Хмельницького тут здобули першу перемогу над поляками, яскраво описану в літописі Григорія Грабянки. У тій битві „все польськоє військо єдино мечем  убієнно, а другоє в плін... заведено”- пише літописець. В історію ця битва увійшла під назвою Жовтоводської, бо відбулася в урочищі Жовті Води. Ніякого відношення до сучасного міста Жовті Води Дніпропетровської області битва не має.
        Крім літописної історії утворення населених пунктів краю, найбільш чисельними  є легенда  і перекази про історію масового заселення території нашої Кіровоградщини. Їх можна умовно розділити на 3 групи.
*   *   *
        Група легенд і переказів про села і міста області, що започаткувалися козацькими зимівниками.
        Старожили с.Свірневого Голованіського району розповідають, що спочатку козацькі загони облюбували цю багату джерелами і соковитими травами місцину для постою. На одному з пагорбів вони закопали у землю сворінь (дерев’яну палю), до котрої припинали коней. То і постій одержав назву Свірневий. Згодом котрийсь із козаків обрав собі колишній постій для зимівника, який і успадкував і його назву. Колись поруч із цією місциною пролягав чумацький шлях. На березі степової річечки Боковеньки зупинялись на ночівлю чумаки, співали, розповідали бувальщини чи небилиці, веселилися. Через те, як переказують, місцевість і одержала свою назву Веселі Боковеньки. Цей степовий куточок полюбився Миколі Львовичу Давидову – нащадкові Дениса Давидова, героя Вітчизняної війни 1812 року (за іншими переказами, він був онуком декабриста В.М.Давидова). Закінчивши Московський університет, він приїхав у свій маєток і заходився створювати дендрологічний сад. То була не тільки данина моді другої половини XIX століття, а й бажання збагатити степовий край новими красивими і корисними рослинами.
        Між широким Дніпром і Південним Бугом розкинулася щедра земля Кіровоградщини. Дві могутні ріки обіймають її, а перетинають десятки річок і річечок, отих тихоплинних і говірких Біанок, Синюх, Сріблянок, що, мов разки намиста розсипані по всьому краї, а серед них – чарівна і прудка Ятрань. В усі часи люди селились виключно біля води. Місцевість, де несе свої води Ятрань, історична. На грецькій мові Ятрань (ятер) – лікар. Чому саме так назвали річку? Бо тут на її берегах росла  величезна кількість лікарських рослин, які греки використовували в медицині. Та й вода чиста, мов сльоза, повітря цілюще, наповнене дмухняним ароматом. На звивистих берегах Ятрані розташовано немало сіл. Найбільше – Перегонівка  (Голованіський р-н), згадується у письмових документах 1760 р., ще давніша Лебединка (рік заснування – 1682 ), у 60-х р. XVIII століття виникло Покотилове (Новоархангельський р-н). А ще є на річці Ятрань село Ятрань (Новоархангельський р-н). Корінням своїм воно теж пірнає у XVIII ст. У ті далекі часи на берегах Ятрані поселився козак Когут і назвав село Когутівкою. Пізніше село дістало назву Ятрань.
Черпніть із Ятрані води,
Вдихніть пахучого настою,
де очі радують красою
і литий колос, і плоди.
Священні хліб наш і меди.
Священна велич супокою
над знаменитою рікою,
де чесних пращурів сліди.
І птахів спів на всі лади,
і синява над головою,
і дуб з осколком під корою –
усе це наше назавжди.
Черпніть із Ятрані води.
(А.Загравенко. Ятранські ронделі// Загравенко А.
Іскрини дощу.- Дніпропетровськ.: Промінь, 1990).

        Світловодський район. Фортеця Табурище (або вірніше Таборище) своєю назвою зобов’язана колишньому козацькому табору, який тут знаходився. З посиланням на австрійського дипломата Еріха Лясоту робиться висновок, що поселення це вже існувало в 90-і роки XVI ст. У Таборищі бували князі київські, громили ворогів полки отамана кошового Івана Сірка, гетьманів Павла Бута (Павлюка) і Богдана Хмельницького. Ось як згадує про свій рідний край український письменник Віктор Соколов: „Поблизу міста Кременчука на високих придніпровських кручах розкинулось моє рідне село Таборище, назване так ще в ті сиві часи, коли в цих місцях стояла табором козацька вольниця. Одна з його вулиць, по якій збігали білі мазанки з крутої гори до самої річки, називається Чорноморською. Розповідають, що колись старий запорізький козак Чорномор, втративши в жорстокій січі з кримською ордою всіх своїх товаришів, піднявся вверх по Дніпру, аж сюди, до Високого каменю, який, мов величезний чорний клик якогось затонулого чудовиська стирчав посеред ріки, і тут, біля підніжжя зморшкуватої гори, що поросла дубняком, поставив собі хату. Пройшли роки, і по обидві сторони від неї довгим білим ланцюжком витяглась ціла вулиця”.
Наш земляк поет Валерій Юр’єв так пише про цей край:
... Про ці краї легенда є така
Колись давно на місці Таборища
Зустрів козак чужого вояка
І в кревнім герці навісного знищив.
І сам упав обличчям до Дніпра,
Руді вітри насипали могилу...
Відтоді з неї проростала сила,
Ту силу, кажуть дикий степ ввібрав.
І хто ступав на трави, на піски –
За ним шуміли, грали колоски.
(В.Юр’єв. Монологи землі.- К.: Рад.письменник,
1965.- с.40)

        На високих кручах над плесом збудував хату і поселився в ній запорізький козак Устин зі своєю чарівною дочкою Устиною. Дівчинку виховував батько. Мати померла молодою. Тож виховував батько Устину по-козацькому. Вона з дитинства добре їздила верхи, гарно стріляла з лука, вміла вполювати дичину, ловити рибу. Припав до вподоби край ловильних степів, не стріляного звіра, неполоханої риби хороброму запорожцю і його доньці. Сюди на вільні землі втікали кріпаки від жорстоких панів-кріпосників. Серед тих втікачів був юнак Іван-гарний, як сонце, стрункий як тополя, мав лагідне серце. Але бідний. Полюбила Устина Івана. Та куцим було їхнє щастя. Одного вечора прийшли в хату свати, але не від Івана, а від багатія Панаса. Устина призналася батькові, що кохає іншого. Але батько й слухати не схотів: „Будеш дружиною Панаса !”. Та недарма Устинка була козацького виховання. „Якщо не з коханим, то ні з ким ”,- подумала. Діждавшись темної ночі, тихо вийшла дівчина з хати і пішла до глибокого плеса. „Господи, прийми мою душу ”,-  мовила і стрибнула у воду. Вранці кинувся батько шукати доньку, та не знайшов її. Гірко заплакав, та пізно. А село Іванко назвав іменем коханої Устинівкою.
        З цієї групи легенд ще один цікавий переказ, який потребує перевірки.
Поблизу Жовтих Вод, де Богдан Хмельницький розгромив війська шляхетської Польщі є селище Петрове. На його околиці понад берегом Інгульця тягнеться балка Воронова. Кінець її, розмитий весняними паводками, згори нагадує курячу лапу. Тут, за давніми переказами, знаходиться козацька скарбниця. Має там лежати човен золота, чимало зброї, сідла та жупани. Схованка та під землею, вкрита великим каменем. Під каменем мурована криниця, засипана золотавим піском. Під ним – три тесані камені. Вони затуляють хід до печери, в якій знаходиться скарб.
        Цікаво те, що в 30-х роках трактористи випадково зачепили плугом за ту кам’яну брилу. Потім вода та вітер оголили її. Метрової товщини граніт приблизно в 4-5 кв.м. площею, довго не могли зрушити з місця. Лише в 1959 р. за допомогою вибухівки підірвали цю тисячопудову покришку. Яким же було здивування, коли під каменем справді побачили муровану криницю із золотавим піском. Переказ, що його тривалий час вважали за легенду, як виявилось, має під собою основу.
*   *   *
       Ще одна група переказів і легенд про історію заселення області пов’язана із роздарюванням Катериною II земель колишньої Буго-Гардівської паланки.
        Державні діячі цариці Катерини, головним чином, князь Потьомкін, вирішили скасувати Січ, після чого почали щедро роздавати запорозькі землі російському дворянству та козацькій старшині:


                                Ой, під городом, Єлисаветом
                                Сизі орли позлітались,
                                Ой, там пани сенатори
                                Та до міста поз’їжджались,
                                Пани сенатори, превеликі генерали
                                Совіт-раду учиняли.
                                Ой, як би нам, ой, як би нам
                                Запорозьку землю одібрати.
                                ...Ой ізібрали вони собі спосіб добрий
                                Запорожцям волю дати-
                                Приказали вони по всій їх землі
                                Слободи заселяти.
                                        (Плісецький М. Думи та історичні пісні.- К.: 1941.- с.134.)


        На початку січня 1757 року у фортеці святої Єлисавети зібралися на з’їзд уповноважені змішаної комісії для опису запорозьких земель і розмежування їх з Новою Сербією і Новослобідським полком. Комісія була створена за наказом цариці Єлизавети. Цілий рік кошовий атаман Данило Гладкий з осавулом Калнишем  та писарем Чугуєвцем просиділи у столиці, чекаючи прийому у гетьмана чи в імператриці. А відрядили їх січовики до берегів Неви, аби вони відстояли право запорожців на свої законні володіння, які останнім часом уряд почав сильно урізати. Спочатку на Синюсі спорудили Новоархангельський шанець, далі – Орловський, біля Бугу. А на  початку 1751 року сам гетьман повідомив кошового, що північні землі Бугогардівської паланки, від Бугу до Дніпра, верхів’я Висі та Інгульця аж до самого Омельника віддаються сербським переселенцям, які прибули в Росію з полковником Хорватом. А це майже половина території паланки. Ще більшого утиску зазнали запорожці, коли у верхів’ї Інгулу було споруджено фортецю св.Єлисавети. Нові поселенці вели себе зверхньо щодо запорожців: не пускали їх рибалити, спустошували оброблену землю, чинили наругу над церквами. Та робота у комісії не йшла. Петро Калниш із Петербурга приїхав фактично ні з чим. Хіба що з новим прізвищем. Гетьман Розумовський, який сам був звичайним собі селянським парубком Кирилом Розумом, дорікав осавулу: як то він може носити таке неоковирне прізвище –Калниш. Додай лише закінчення – і ти вже не якийсь там простачок-січовик, а благородний. Переговори, у Єлисаветі, ясна річ, не задовольнили козаків. І Петро Калнишевський знову зібрався у далеку дорогу, до царських палаців. Не просто поїхав – повіз дарунки столичним вельможам від коша: найкращих коней-скакунів, рибу, навіть рідкісні заморські дива –верблюдів та каву. Знову більше року оббивали царські пороги запорозькі посланці і – безрезультатно. Протягом семи років Петро Калнишевський намагався захистити від загарбання вольності запорозькі. Поле битви його розтягнулося від фортеці св.Єлисавети до Петербурга, а противники були різного рангу: від коменданта фортеці Муравйова і сербського полковника Хорвата до імператорів Росії. А цих імператорів Петро Калнишевський пережив аж дев’ятеро (від Петра I до Павла I). Тут принагідно сказати, що сам він жив у трьох століттях: народився 1690 року (17століття), помер – 1803 (19столітя). Булаву кошового отамана вперше одержав у віці 72 років – у 1762 році. Він – єдиний кошовий Січі, який обирався на цю посаду десять разів підряд.
        Не добившись позитивного результату за столом переговорів, кошовий Калнишевський різко міняє тактику. Він добре зрозумів, які методи взяв на озброєння царизм для освоєння завойованих земель: сюди посилено переселяли людей чи не з усього світу. Серби, поляки, болгари, молдавани, німці, не кажучи вже про росіян тисячами переїздили на благодатні землі запорозькі, селилися тут назавжди. Калнишевський обрав єдино правильний у тих умовах засіб протистояння завойовникам – залюднювати запорозькі землі переселенцями - українцями. Тому особливо багато поселень виникло у другій половині XVIII століття, у теперішніх Бобринецькому, Компаніївському, Долинському, Кіровоградському, Новгородківському районах. А щоб в уряді не виникло підозр відносно інтенсивного заселення земель, Калнишевський, як кошовий, оголосив їх своєю власністю. Сам він ще раніше, до обрання кошовим, облюбував собі місце на березі Інгульця, у давньому козацькому зимівнику. Назвали його Петровим. За Калнишевського воно переросло в село, а нині є районним центром. (газ. Народне слово.-1992.-17 березня).  
        Калнишевський часто відвідував зимівники: Кущівський курінь на Інгулі. Бував у гостях у козака Лелеки, зробив дарунок місцевій церкві. Є підстави гадати, що під час роботи комісії він жив саме у цих зимівниках.  Мабуть, ніхто в Україні так не зрозумів підступності російського царизму, як Петро Калнишевський. Але у відкриту „кидати” рукавичку він не міг – сила була на боці Росії. Старий атаман прийняв гру противника, продовжував загравати з Катериною та її оточенням. І водночас твердо проводив у життя свою лінію, спрямовану на залюднення земель і зміцнення Січі.
        Місто Мала Виска виникло в другій половині XVIII століття. Спочатку селище називалося Кудашевим – за прізвищем поміщиці Кудашевої, якій Катерина II подарувала 918 селян і понад 8 тисяч десятин землі. Нинішню назву місто отримало від річки Малої Висі, на берегах якої розташовано. За розповідями старожилів на місці нинішнього міста був хутір Никодима. Козак Никодим мав велику сім’ю. Жителі хутора займалися землеробством, мисливством, збирали мед диких бджіл. В річці було багато риби, в степах водились зграї дрохв і іншої дичини. Родючий чорнозем неозорого степу, хороший клімат приваблювали селян, і, незважаючи на набіги татар і турків, виникали поселення. Згодом хутір став шанцем Єлисаветградського пікінерського полку.
                        Зелена моя колиска,
                        Селище рідне моє
                        З гарною назвою Виска
                        Посеред степу встає.
                        Звідки береш ти соки
                        Щоб лан золотий колосивсь ?
                        Що ж у тобі високе
                        Вись моя, матінко Вись ?
                        В каторзі прадіди наші
                        Голови гордо несли,
                        За це їх поміщик Улашин
                        Під різки валив на ослін.
                        Звивайся, червона пташко,
                        Востаннє, щоб пан звеселивсь !
                        Встає, піднімається важко
                        Вись моя, матінко Вись...
                        (В.Бровченко. Вись// Бровченко В.
                        Найдорожче.- К.: Дніпро, 1981).

        Степи Олександрівщини тримають у вічній схованці тисячі людських доль. Земля тут густо полита кров’ю...
        Знаменитий Холодний Яр, який збирав найхоробріших лицарів волі, усіх, хто не терпів шляхетської наруги і кріпацького поневолення. Стара Осота, Бірки та інші населені пункти району. А скільки легенд і переказів зберегла пам’ять людська про неповторні дні славного минулого. У цьому місці Тясмин розливається широким плесом. Красиве, неповторне воно в обрамлені мальовничих берегів.
        Бірки Олександрівського району. (Бірки – множини від слова „бір”, що означає сосновий ліс). Вони славляться не тільки красою і цілющим повітрям. До сьогодні вітер і дощі нагадують бірчанам трагедію, що розігралась колись у піщаних кучугурах. Після негоди люди знаходили і знаходять тут уламки древніх мечів, шматки візерунчастої кахлі. Копаючи погреби і колодязі, бірчани натрапляють на обгорілі колоди, цеглини, старі монети із зображенням невідомих воїнів.
        Що це ? Відгомін яких подій ?
        Здавна відповідь на ці запитання бірчани черпали з легенд, які від покоління до покоління передаються в селі. А йдеться ось про що.
        Сотні літ тому у часи володарювання князів Київських, стояло над Тясмином місто – велике й багате. З трьох боків захищало його води Тясмину, з четвертого –високий вал. Звалося це місто – Бірградом. Жили в місті ремісники й землероби, навідувались сюди купці і кочівники. Але не вони визначали долю Бірграда. Бо було це, насамперед, місто-воїн, сторож південних кордонів Київської Русі. Постійно надходила біда до Бірграда з півдня – з степів половецьких. Не раз і не два жителі міста ціною крові своєї зупиняли наскоки кочівників. Але найстрашніша біда прийшла звідти, звідки її не чекали. Одного разу гонець приніс повідомлення: з півночі в степ надходить велика орда, яка вже потоптала священний Київ, кров’ю і стогоном сповнила всю землю. Ось-ось незвані гості будуть на берегах голубої Тесьми (так звали ріку давньоруські літописці). Мовчки вислухала громада похмуру звістку. Ніхто не здригнувся, не залементував. Порішили: битися до останньої краплі крові, смерть прийняти у місті своєму, а не гибіти у поганській неволі. А щоб не зміг ворог бенкетувати на тілах їхніх, щоб не знайшли поживу хижі загарбники, надумали бірчани всі свої коштовності потопити у найглибшому місці річки. Увечері зібралася громада знову. Цього разу на березі Тесьми. Ніби на свято прибралися жінки і діти, у повному бойовому вбранні стояли воїни. Жоден купець світу не втримався б від захопленого вигуку, уздрівши багатства, які принесли і привезли ці люди з собою до води. І ось настав очікуваний момент. До берега кіньми підвезли священний вантаж – величезний цар-дзвін з головної дзвіниці церкви. Мить – і він опустився у чорну вечірню воду. Дзвін, який був душею міста, який десятки літ кликав на свято і битву. За „царем” осунувся другий дзвін, третій, четвертий... А далі у розгойдану глибочінь посипався барвистий дощ золотих монет, тарілей, перснів, підвісок... Летіло у воду те, що добувалося роками важкої праці. Місто прощалося з радістю назавжди. А на ранок під валами вже гарцювали перші вершники великої орди. Зав’язалася жорстока січа. Мужньо билися бірчани, навіть жінки і діти гинули на вежах зі зброєю в руках. Та нерівними були сили – з диким торжеством увірвалися нападники до міста. Та що це? Ніде – нічого. Пустка. Лиш поскрипують двері в порожніх хатинах та тріщить полум’я на закривавлених валах. Жах охопив передніх ординців. Орда відсахнулась від стін порожнього Бірграда, коні понесли похмурих нападників у степ. Місто, яке не могло стримати ворога живим, перемагало його мертвим. З тих пір минуло сотні літ. Заросло лісом, затяглось піском древнє попелище, поміняв русло Тясмин, назавжди поховавши під берегами незліченні скарби. Тільки дощі та вітри відкривають час від часу завісу над мертвим містом, нагадуючи нащадкам про давню трагедію.
        У першій половині XVII століття на лівому березі Тясмина виникло поселення. 1785 року воно стало містечком Олександрівкою. За народним переказом назва походить від імені першого поселенця Олександра. В 1793 році містечко подароване разом з жителями вірному слузі царського трону Потьомкіну. А той „переподарував” Олександрівку (так само з усім рухомим і нерухомим майном і людьми) своєму родичу Бжозовському. А чому б і не зробити щедрий подарунок – адже у володінні „світлішого” була майже вся Правобережна Україна.                           
        На перетині річки Великої Висі та її притоки Гептурки двісті п’ятдесят літ тому запорозький козак Тресяга збудував першу хату, поклавши таким чином початок новому зимівнику. До речі, за переказами ще 600 літ тому, нині мілководна річечка Гептурка, була такою глибокою і широкою, що аж до Турії (село в Новомиргородському р-ні) заходили кораблі і вели жваву торгівлю. Невдовзі сюди потягнулися селяни-переселенці й козаки Миргородського полку. Новому поселенню дали назву Новомиргород.
        Майже одночасно з ним на протилежному березі річки виник інший населений пункт – Златопіль. Ще в 1850 році дід відомої української письменниці Зінаїди Тулуб, О.Тулуб записав легенду про історію Златополя. Колишня прикордонна корчма, поставлена польським магнатом Любомським, на межі Польщі з Росією й наречена ним же Гуляй-поле, новим володарем цих земель – князем Потьомкіним, об’їжджаючи свої нові володіння, відвідав й Гуляйпільську корчму. Хитрі поляки, аби задобрити нового господаря, піднесли йому в дарунок діжечку червонців. Розчулений Потьомкін вигукнув: „То це ж не Гуляй-поле, а Золоте поле”. З того часу й стали звати містечко, що виросло навколо корчми – Златополем.
        З історією обох міст пов’язані життя і діяльність багатьох видатних людей. В гімназії викладачем історії працював кириломефодієвиць Олександр Тулуб, тут чумацькою валкою проїжджав малий Тарас Шевченко. Про це він писав у своїх творах. Тут навчався письменник Микола Зеров, народився декабрист Євген Оболенський, служив поручиком у гусарському полку творець вічної „Енеїди” Іван Котляревський. Вподовж кількох років проходив військову службу російський поет Афанасій Фет, бував Олександр Пушкін. Уродженцями були Борис Гончаренко,  Юрій Мокрієв, Євген Поповкін, Петро Біба.
                        ...Тут запорожці в ніч татарську
                        Ішли й верталися на Вись.
                        Тут Пушкін, кажуть, на поштарських
                        У Кам’янку летів колись.
                        А там, дрімаючи тихенько,
                        Брели воли між нив і трав.
                        І з батьком сам Тарас Шевченко
                        Чумацьким шляхом мандрував.
                        (Біба П. Братерство.- К.: Дніпро, 1983).

                                                *   *   *
        Окрему групу становлять перекази про заснування населених пунктів втікачами з-за Синюхи, з українських земель, поневолених Польщею.
        Тут цікавий матеріал дають села Добровеличківського, Вільшанського, Маловисківського, Олександрівського району. Навіть прислів’я збереглося: „Пройшов Вись – не журись”.
                        Ішли літа, мінялися події –
                        Немов церковні дзвони відгули
                        Віків далеких бурі - сніговії
                        Події ті навіки замели.
                        Але жили в людських серцях надії
                        Із панської звільнитись кабали...
                        (Г.Донець. Там, за Дніпром.- Донець Г.
                        Ритми життя. Вибране.-К.:Дніпро,1970.-220С.).
        В 1773 році, коли точилася затяжна війна між Туреччиною і Болгарією, яку вів болгарський народ за свою незалежність, близько 500 болгар звернулися до російського царя з проханням надати їм притулок, захистити від яничарів. Так, супроводжені драгунами графа Рум’янцева, з’явилися сім’ї болгар у фортеці Єлизавети. Їм було милостиво дозволено заселяти безкраї степи і надано можливість зайняти стільки землі, скільки за день зможуть здолати запряжені у вози з домашнім скарбом їх воли. Ось таким чином і зв’язала доля болгар з Вільшанським районом на Кіровоградщині. Та й назви сіл, де оселились болгари, промовляють самі за себе: Добре, Добрянка, Станкувате, Дорожинка.
        Івангород Олександрівського району. Виникло ще за часів польського панування. Переказ розповідає, що в одного польського пана був наймит на ім’я Іван. І дуже хотілося сіромасі стати вільним. Не раз просив Іван пана дати волю. І ось після чергового прохання пан „змилостивився”: „Поший волову сорочку, одягни і носи. Як зносиш, так і станеш вільним”. Заплакав Іван, - коли ж зносити сорочку з волової шкіри? Й життя не вистачить. Але добрий чоловік порадив: „А ти на ніч ляж у гній у воловій сорочці. Сорочка попріє, полопається...” Так і зробив Іван. Наступного дня прийшов до пана у „зношеній” сорочці. За винахідливість дав пан волю Іванові, а той побудував хату. Так і виник Івангород – „Іванів город”.
        Відома легенда про заснування Добровеличківки ковалем Величком  в другій половині XVIII століття. За переказами, тут на чумацькій зупинці, першим поселився втікач – кріпак коваль Величко. Згодом поряд заснувався хутір, названий Добровеличківкою. Його заселяли українські селяни з-за річки Висі, що рятувалися від польсько-шляхетського гніту.
        Добровеличківка – один з центрів чорноземних грунтів на Україні. Глибина залягання високоякісного чорнозему досягає півметра. Тож не дивно, що фашистські загарбники вагонами вивозили звідси землю!
                        Грунти кіровоградські, вам привіт!
                        Я виростав на теплім вашім лоні.
                        З його теплом я вирушав у світ
                        Вернувся і схиляюсь у поклоні.
                        ...Чорнозем наш хоч у сакви бери,
                        Хоч маж на хліб, казав мій дід, бувало.
                        Незбагненні чорнозему дари
                        Для тих, хто совістю не гендлювали...
                        (П.Біба. Чорноземи //Біба П. Братерство.- К.:Дніпро, 1983)

        І, мабуть, є щось символічне в тому, що центр України знаходиться на північно-східній околиці районного центру Добровеличківки – селищі з такою доброю назвою. А поруч ще й села Любомирка, Дружелюбівка. Добро, любов, дружба - те, що завжди було притаманне українському народу.
Не будемо зупинятися на історії нашого міста – це тема окремої розмови. Єдине, що відзначимо: декілька років тому Кіровоград облетіла сенсаційна звістка: на Великій Балці знайдено будинок з табличкою, що свідчить про часи давніші, ніж часи заснування нашої фортеці. Певно, вже 1752 року, до „історичного” 1754 року існувало місто. Та й суто українські назви – Лелеківка, Балка, Кущівка змушують вірити в заселення району Кіровограда ще за часів Богдана Хмельницького. А вже назви Арнаутово, Балашівка, Первозванівка свідчать про приплив нової людності із Балкан, Росії, Угорщини. Чи не пора нам уже пошукати нарешті глибших своїх коренів на Кіровоградщині, ніж ті, про які мовилося дотепер?
Наша культура започаткована надзвичайно давно. У 1616 році маємо започатковану вищу освіту в Україні, а в Росії - це було темне царство; російські царі цього періоду навіть не вміли підписатися, були безграмотними і на документах державної ваги ставили хрестики. В 1654 році сірійський представник вищого духовенства Павло Алепський, подорожуючи через Умань до Києва, на території теперішнього Маловисківського району, був приємно вражений, як дорослі і діти молилися, добре співали, всі вміли читати. А через 200 років, за переписом 1883 року, в Малій Висці з 3061 селянина лише 28 уміли читати і писати, письменних жінок зовсім не було. Так російський царизм „дбав” про добробут і культуру українського народу. Чому ж тоді нація з такою древньою культурою, історією, мовою дозволила себе закріпачити? Існує причина економічного характеру.
        Ось така легенда.
        Христос роздавав усім народам землю: роздав усю та лишив Україну. І десь наостанку прийшли українці і сказали: „Боже, дай і нам шматок землі”.
                - „А що ви робили до того, коли всі народи брали землю?”,- спитав Христос.
                - „А ми молилися Тобі...”
                - „Ну, оскільки ви молилися Мені, то я вам віддаю ту частину, яку залишив собі”.
        Три чверті світового запасу чорнозему знаходиться в Україні. Працьовитість наших людей притягала у всі часи колонізаторів: і з Півдня, і зі Сходу, і з Півночі. Ми знаємо, що нас називали і малоросами, і мужиками якимись третьосортними. Щодо українців – цей термін пішов гуляти від поляків, які робили штучні теорії нібито Україна – це окраїна Польщі. Потім цю ініціативу блискуче перейняла Московська держава і також почала називати нас окраїною своєї держави. Ось це і є найголовнішою причиною нашого занепаду.
        Багата наша історія. Скільки ще її сторінок невідомі народові. І добре, що тепер вони повертаються до нас, нащадків наших славних пращурів.
                        Я – з колишнього Дикого поля...
                        ...Де зродилася пісня і мова
                        Та з народами визріло братство,
                        Де сопілки душа калинова
                        Нам дорожча була за багатство.
                        ...Я з колишнього Дикого поля,
                        Де раби не водилися зроду.
                        (В.Бровченко) 


Художні твори, використані в рефераті:

        Басенко К. Початок: історичний роман. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1997.- 554 с. - (Укр. історичний роман ).
        Дерево пам’яті: книга українського історичного оповідання: у 4-х вип. - К.: Веселка, 1990-1993. Вип.1. - 607 с.; Вип.2. - 557 с.; Вип.3. - 510 с.
        Добровольський С. Очаківський розмир: історичний роман. - К.:Дніпро,1969. - 411с.
        Пикуль В. Фаворит: роман-хроника времен Екатерины ІІ: В 2-х т. – К.: Воениздат, 1991. Т.1- 558 с.; Т.2 - 528 с.
        Прилежаева-Барская В. В Северном Причерноморье.- Л.: Детгиз, 1958.- 102 с.
        Смоленчук М. Степів чани: історична повість. – К.: Дитвидав, 1963. - 106 с.
        Страшнова П. Степовими шляхами: роман.- К.: Рад. письменник, 1956.- 320 с.
        Тулуб З. Людолови: історичний роман. - К.: Дніпро,1986.-Т.1- 470с.,Т.2 -571с.
        Поетичні твори: П.Біби, Г.Донця, П.Воронька, В.Бровченка, С.Гординського, А.Загравенка,         В.Симоненка,  Є.Доломана, А.Німенка, а також фольклорний матеріал із історії краю.

        Список використаної літератури:

        Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса.: Маяк, 1994. -390 с.
        Грушевский М. Очерки истории украинского народа. – К.: Лыбидь,1990. - 398 с.
        Кизименко П. Пам’ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини. – Кіровоград.: Поліграфо – видавничий центр «Мавік», 2003. – 246 с.; 3л іл.
        Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність. За загальною редакцією О.В.Чуднова. – Кіровоград:І мекс-ЛТД, 2008. – 640с.: іл.
        Кузик Б., Білошапка В. Кіровоградщина: історія та сучасність центру України. В 2-х т. – Д.: «Арт-Прес», 2005. – Т.1 – 452с.; Т.2 – 496 с.
        Не знаю іншої любові (Кіровоградщина в художній літературі): Рекомендаційний  бібліографічний покажчик. - Кіровоград, 1991.
        Українська доля Нової Сербії: історичні нариси з минулого Кіровоградщини (Кіровоградщина в українсько – сербських зв’язках (1752 – 2002). - Кіровоград.: ПВЦ « Мавік», 2004. – 168с.; 10л. іл..
        Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. В 3-х т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т.1 – 1990 – 592 с.; Т.2 – 1990 – 560 с.; Т.3 – 1991 – 560 с.

Список використаної періодики:

         Вечірня газета. – 2000. – 30 червня, 14 липня; 2007. – 11 січня.
        Дніпро. – 1991. - № 4, 5, 6.
        Кіровоградська правда. – 1991. – 27 лютого, 12, 24 липня; 1994. –   7 квітня; 1997. – 16, 30 жовтня; 1998. – 14 червня; 1999. – 16, 23 жовтня; 2000. –10 лютого; 2002. – 8 листопада; 2006. – 18  листопада; 2007. – 5 жовтня.
        Київська старовина. – 1999. - № 2. – С. 21 – 22.
        Літературна Україна. – 1991 – 24 січня, 9 травня.
        Молодіжне перехрестя. – 2007. – 11 жовтня.
        Молодий комунар. – 1991. – 6 квітня, 18 травня.
        Народне слово. – 1990. – 1,20 листопада, 6 грудня; 1991. – 24 травня, 7, 11 червня, 9, 14 липня, 2, 3, 21 серпня, 21 вересня, 1жовтня; 1992. – 15 січня; 1993. – 16, 21, 23 вересня; 2009. – 2 червня, 29 вересня.
        Сільське життя плюс. – 2008. – 10, 17 квітня, 8 травня, 14, 28 серпня.
        Україна молода. – 2006. – 11, 15 серпня.
        Українська культура. – 1991. - № 1. – С. 32.