Пропонуємо почитати Пропонуємо почитати
Буктрейлери Буктрейлери
Презентації Презентації
Періодичні видання I півріччя II півріччя
Бібліотечні клуби Бібліотечні клуби
Бібліотеки в Інтернеті Бібліотеки в Інтернеті
Електронний каталог Електронний каталог

аниме

Відділ бібліографії та краєзнавства

 ДЕКАБРИСТИ  І  НАШ  КРАЙ

       
        На початку 19 ст. у цілому ряді населених пунктів Єлисаветградського та Олександрійського повітів було розміщено військові частини, в яких проходили службу майбутні декабристи, члени таємних політичних товариств Об’єднаних слов’ян, Північного та Південного товариств. Деякі з них тут мали свої маєтки. На землі, що нині зветься Кіровоградщиною народилися п’ять визначних діячів декабристського руху.
       У 2005 р. виповнилося 210 років від дня народження Івана Івановича Сухинова і Миколи Івановича Лорера (точні дати народження не встановлено), у 2006 р. 210 років від дня народження Володимира Павловича Романова (12 липня) і Євгена Петровича Оболенського (6 жовтня). Наймолодший серед декабристів-земляків (1802 р. н.) – Олександр Семенович Пестов.
       У рідних степах знайшли останій притулок декабристи В. П. Романов, М. І. Лорер, а також близький до декабристів генерал Микола Миколайович Раєвський (1771-1829), похований у сімейній усипальниці в с. Розумівці Олександрівського району. Два зяті генерала – М. Ф. Орлов (чоловік Катерини) та С. Г. Волконський (чоловік Марії) були в числі керівників повстання. Його дочка Марія Миколаївна – першою серед жінок – дружин декабристів прибула на каторгу у 1827 році.
       Крім того, наш край з різних причин відвідували, або деякий час проживали тут декабристи Вегелін О. І., Волконський С. Г., Давидов В. Л., Лихарєв В. М., брати О. Поджіо та Й. Поджіо, Якушкін І. Д., Лісовський М. Ф., Громницький П. Ф., Тютчев О. І., Мазган П. Д., Орлов М. Ф.
       Цікавий факт до теми “Декабристи і наш край” знаходимо, вивчаючи матеріали т. зв. Підвисоцького селянського заворушення. Про що йдеться? З 1811 року селяни с. Підвисокого (нині Новоархангельський р-н Кіровоградської обл.), посилаючись на те, що попередній власник маєтку звільнив їх від панщини, почали добиватись через суд звільнення від кріпосної залежності. Протягом 6 років вони відмовлялись виконувати панщину, і тоді у 1817 році у Підвисоке прибула перша, але далеко не остання військова команда для припинення заворушення. Та не допомагали ні арешти, ні тілесні покарання, ні тюремні ув’язнення, ні каторга. Бунт, що тривав 15 років, було задушено лише після розгрому декабристського руху, у 1826 році. Одним із тих, кого посилали на втихомирення заколотників, був Сергій Григорович Волконський, який «не впорався» із завданням, як сказано у документі «завдяки послабленню дій над бунтарями» і був відкликаний з військами до Умані. Документ про це зберігається у Підвисоцькому краєзнавчому музеї.
У 1990 році, до 165-річчя повстання декабристів, Кіровоградська ОУНБ разом з товариством охорони пам’яток історії та культури видала бібліографічний покажчик «Декабристи і наш край».
       Ця література, а також деякі краєзнавчі матеріали, що були надруковані після видання покажчика, покладено в основу реферата.
       Звернімо увагу на деякі імена, події, дати.
       Оболенський Євген Петрович народився у Новомиргороді у1796 році. УРЕ подає дату 20 квітня. Але публікація в «Кіровоградській правді» вчителя історії Р. Вавренюка, дозволяє зробити висновок, що дата ця – помилкова. Справжньої метричної книги, де було б зафіксоване народження Є.Оболенського досі не знайдено. А квітнева дата перейшла у довідкові видання із свідчень про таїнство хрещення, тобто хрестини, які відбулись у квітні 1798 р. То коли ж народився Оболенський? У вже згаданій статті наводиться три особистих листа Є.Оболенського, у яких він сам згадує дату свого народження. Отже - 6 жовтня 1896 р. - це названий самим Оболенським день. Але ймовірно, що 210-річчя від дня його народження відзначатиметься традиційно у квітні.
       Князь за походженням, він мав друзів серед тих, хто брав участь у компанії 1812 року, був палким прихильником поглядів П.І. Пестеля. Начальник штабу повстання, він замінив на Сенатській площі С. Трубецького, поводив себе спокійно і мужньо. Його діалог з генерал-губернатором Милорадовичем, дуже популярним серед солдатів, увійшов у багато книг про день 14 грудня 1825 року.  «Головний після Рилєєва» – це формулювання суду над декабристами стосується Є. Оболенського. «Один із найлютіших змовників», – таку помітку зробив цар Микола 1 проти його прізвища.
       Є.П. Оболенський був засуджений до відрубання голови, але милістю Миколи 1 одержав довічне каторжне ув’язнення і заслання до Сибіру. Там він одружився з простою селянкою. Цікаво, що після царської амністії дружина його стала княгинею, їхні діти теж успадкували титул, але сам Є. Оболенський був позбавлений свого князівства назавжди. Помер у Калузі у віці 69 років. Залишив спогади.

1. Вавренюк Р. Коли народився Оболенський. // Кіровоградська правда. - 1986.- 23 листопада.
2. Мемуары декабристов. Северное общество М.: Изд. Московского ун-та, 1981. - С. 77-120.

Пестов Олександр Семенович. В неосяжній літературі про декабристів ім’я його згадується часто, але між іншим. Короткі характеристики, що дають йому мемуаристи й фахівці, містять більше запитань, ніж відповідей.
       Батько майбутнього декабриста, Семен Семенович Пестов, родом із Петербургу, мав маєток у с. Високі Байраки біля Єлисавету, а з 1819 р. постійно жив у маєтку дружини – с. Пантазіївці Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Знам’янський р-н.).
       Мати Олександра – красуня Марія Олексіївна Пантазій, була знатного грецько-сербського роду, який потрапив до Нової Сербії через трагічні умови свого життя у Туреччині. Коли 1750 року І. Хорват вивів на нові землі 200 сербських гусарів, між ними був і молодий Пантазій, дід майбутнього декабриста, заснувавший Пантазіївку, де оселив мало не тисячу кріпаків, збудував церкву, садибу, насадив овочеві сади, виноградники, шовковичні дерева. Ця Пантазіївка і дісталась Марії як меншій донці. Одружившись із Семеном Семеновичем Пестовим, вона народила 9 дітей. Олександр був третім сином цієї родини і народився 1803 року у с. Високі Байраки Єлисаветського повіту. За іншими джерелами - у м. Олександрії у 1802 році.

1. Єлисавет. - 1992. - 23 грудня. - С. 2.
2. Ленінський прапор. - 1989.- 4 липня, 1983. - 26 січня.

        У січні 1826 року, коли Олександр Семенович був у батьків у Пантазіївці, його було заарештовано. На жаль, посланець з Кам’янки від В. Л. Давидова, що віз попередження про арешт, через бездоріжжя забарився і Пестова було заарештовано саме тоді, коли він готувався до втечі. Але він встиг попередити свого однодумця Бжеського, якому вдалось уникнути арешту. Ще на початку 20 сторіччя у с. Пантазіївці зберігались оповідання про те, як Пестова було вночі заарештовано і увезено в «чорній кареті» і як плакали за ним селяни.
       Засуджено Олександра було по 1 розряду за № 23 – на смертну кару через відсічення голови, яку милостивий цар замінив на довічну, а потім 20-річну каторгу. Та не судилося нашому землякові скористатися цією милістю. Після обряду громадянської страти декабристів він провів більше року в одиночній камері Шліссельбурзької фортеці, маючи за сусіда І. І. Пущіна. Потім – Нерчинські рудники, Петровський завод.
       Наталя Бракер, автор нарису “Декабрист Олександр Семенович Пестов”, написаного у 1931 році, згадує два листи О. Пестова до матері. Окрім звичайних родинних турбот і запевнень у своєму взагалі непоганому положенні, в одному з листів Олександр пише, що живе в одному коридорі з подружжям Волконських. З мемуарних заміток інших декабристів видно, що Олександр жив життям усієї громади, поділяючи радощі і негаразди. Та тривало це недовго. Помер він несподівано швидко, незважаючи на намагання лікаря з декабристів Ф.Б.Вольфа врятувати товариша. Причиною хвороби була гангрена («антонів вогонь») спинної кістки. За два дні його не стало. Маємо дві різні дати за різними джерелами-листопад 1833 року, або 1832 р. Ця несподівана смерть дуже вразила засланців. Товариші на руках несли його до церкви і проводжали в останню путь до кладовища, зібравши поміж усіма кошти на спорудження пам’ятника. У 1925 році могилу О. Пестова було реставровано, знаходиться вона попереду склепу О. Г. Муравйової
       Романов Володимир Павлович народився 12 липня 1796 р. у м. Олександрія у дворянській родині. У 14-річному віці вступив до Морського кадетського корпусу, через рік став гардемарином, незабаром отримав звання мічмана за участь у перевезенні російської гвардії із Франції до Кронштадту. До берегів Іспанії плавав уже в числі лейтенанта. Блискучий початок кар’єри військового було зупинено царем після подій 14 грудня 1825 року.
       17 січня 1826 року він був заарештований у с. Березівці Олександрійського повіту, де гостював у родичів. Приводом для арешту стали листи Володимира Романова до К.Рилєєва, призначеного управителем Російсько-Американської компанії, до якої надсилав свої географічні проекти наш земляк. В одному з листів, який привернув увагу царя, читаємо:
«В том письме просил Вас известить меня, нету ли каких препоручений у Вас на Севере, т. е. посылка к полюсу или для описания Северной нашей Америки, а я на все готов, а ежели нету, то хоть на Юге, во вновь учреждаемой компании, а я желаю быть полезным и исполнять все, что будет препоручено от вашей компании, и найдете готового, душевно Вам преданного Владимира Романова. Мысли мои и стремление к полезному все те же. Какие были, как в последний раз мы с Вами рассуждали».
       Лист був датований 6 грудня 1825 року. Дата листа, посилання на Північ і Південь а особливо приписка про вірність обговореним ідеям дали привід звинувачувати В.Романова у причетності до декабристських ідей. І хоча суд не зміг нічого довести, розпорядження царя було таким: протримати три місяці у Петропавлівській фортеці. А потім перевести на службу у Чорноморський флот і щомісяця доповідати про його поведінку.
       З цього часу доля В.Романова на довгі роки  пов’язана з Чорним  морем. Після закінчення Кримської війни він почав збирати матеріали з історії російського флота. Це вилилось у декілька томів «Матеріалів з історії флота». 
       У 1861 р. Романов у званні контр-адмірала назавжди залишає службу і поселяється у с. Березівці Олександрійського повіту.
       Помер В. П. Романов 11 жовтня 1864 року, похований на міському кладовищі м. Олександрії.
Яскрава особистість з багатим духовним світом, він прожив творче і багате на події життя. Про кожну рису його характеру і кожен напрямок його діяльності можна розповісти багато цікавого. А зібрана разом, така інформація викликає подив: як могло це все вмістить у себе одне людське життя?
       Географ, дослідник, він брав участь в експедиції до берегів Іспанії на фрегаті «Проворний», до берегів Російської Америки на кораблі «Кутузов».
       Брав участь у військових компаніях та походах. Під час російсько-турецької війни очолював загін учбових кораблів, був поранений, але залишився на посту. Нагороди, щоправда, не отримав. Натомість командуючий Чорноморським флотом вимушений був вислуховувати нарікання Миколи І на те, що дозволив декабристу керувати морськими офіцерами. За участь у турецькому поході (Росія допомагала Турції воювати з Єгиптом) був нагороджений турецькою золотою медаллю і орденом Станіслава 2-го ступеня. Під час  кримської компанії командував флотилією з 15 канонерських лодок. Був у оточенні в Севастополі, коли російські війська вже відступали. Ризикуючи життям, В.П.Романов на баркасі під ворожими кулями особисто врятував більше ста захисників міста, був сам контужений, але довів операцію до кінця. За цей геройський вчинок був нагороджений і отримав чин капітана І ранга. Після бойових операцій у Греції нагороджений орденом та золотою шаблею з написом «За хоробрість». Скільки ще нагород і підвищень по службі чекало б талановитого офіцера, якби не викреслював цар його прізвище у списках кандидатів на такі нагороди. Не міг пробачити йому дружби з Рилєєвим та Бестужевим, не вірив, що Романов не знав про плани декабристів і не поділяв їхніх поглядів.
       Протягом життя В. Романов глибоко вивчав проблеми економічні і стан різних галузей сільського господарства. Про широту його інтересів свідчить те, що його праці з’являлись у виданнях Російського географічного товариства, Вільного економічного товариства, товариства сільського господарства Півдня Росії, Московського товариства сільського господарства, Головного товариства покращеного вівчарства, Комітета шовківництва.
       Під час своїх чисельних експедицій та подорожей Володимир Павлович, як справжній вчений, не залишався осторонь того оточення, у якому опинявся, він вивчав мову і звичаї народів, спосіб їх життя і залишив цікаві спостереження етнографічного характеру, які стосуються Іспанії, Греції, індійських племен Америки. Обдарований лінгвіст, він під час служби на Кавказі склав словник абхазьких та інших черкеських нарічь. Любов до слова, до літератури сприяли знайомству В. Романова з відомим російським поетом А. Фетом, військова служба якого проходила на території Олександрійського і Єлисаветградського повітів. А. Фет залишив спогади про їхні зустрічі в родинному маєтку Раманових-Сніжковому (Федорівської сільради) та Крилові (м.Світловодськ).
       Не вся наукова спадщина В. П. Романова збереглася, але й те, що вціліло, свідчить про те, що все своє життя він присвятив вирішенню однієї з важливих проблем декабристських програм-вивченню вітчизни у науковому відношенні.
       Лорер Микола Іванович народився 1795 р. в с. Водяному Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Петрівський р-н Кіровоградської обл.)
       Учасник закордонного походу 1812 р., про який залишив «Спогади російського офіцера». Будучи людиною далеко не революційних, скоріше конституційно-монархічних переконань, Лорер, здавалось би, нічого спільного не міг мати з Південним товариством. Але на пропозицію Є. Оболенського він відповів згодою, дізнавшись що в товариство вступили люди, яких вважав за своїх друзів і яким вірив.
       Порядний і чесний, Микола Іванович став довіреною особою Павла Івановича Пестеля і його заступником. Лорер мав очолити повстання у разі відсутності Пестеля. У Лорера зберігались документи товариства, більшість з яких він спалив за кілька днів до арешту. Був засуджений за ІV розрядом - 10 років заслання і вічне поселення, позбавлення чинів і дворянства.
       У 1839 році його направили на Кавказ у діючу армію у чині рядового, де він прослужив до своєї відставки. Решту життя (помер у 1873 р.) він провів у Водяному, де написав один з найталановитіших творів декабристської мемуаристики - «Записки мого часу».
       Мемуари  М. І. Лорера мають підзаголовок «Воспоминание о прошлом». Ці спогади охоплюють і мотиви вступу до таємного товариства, і портрети товаришів, характеристику Є.Оболенського, П. Пестеля, розповідь про аудієнцію у Миколи І, про «Русскую правду» П. Пестеля і відмову дати свідчення про те, де вона переховується. Це і цікава історія з апельсинами у Петропавлівській фортеці, яка висвітлила відношення до ув’язнених інших людей, і щемні спогади про делегацію від гвардійського полку, яка прийшла провести свого колишнього командира у Сибір, підпливши під мури Олексіївського равеліну на човні. Це і романтична історія одруження декабриста Івашова. А поряд - гіркі спогади про смерть Олександри Григорівни Муравйової та відмову царя виконати її передсмертне бажання-бути похованої на батьківщині. Спогади про заслання до населеного пункту Мертвий Култук і несподіваний порятунок. Звістка про направлення на військову службу на Кавказ, спогади про відвідання О. Одоєвського на смертному одрі, звістка про загибель В. Лихарєва. Лорер досконало володів словом. Його опис останнього вечора, у якому брав участь М. Ю. Лермонтов, викликає аналогії із сторінками роману «Герой нашего времени», а красномовні деталі побуту та психологічні спостереження допомагають уявити обстановку, у яку потрапили декабристи і Лермонтов на Кавказі. Спогади М. І. Лорера містять і опис того, як повідомлялось про смерть Лермонтова, як зустріли цю сумну звістку сучасники. Микола Іванович Лорер як представник від Тенгинського піхотного полку, ніс труну з тілом поета, якого спочатку поховали на схилі гори Машук, у П’ятигорську.
       Мемуари містять і розповідь про заступництво племінниці О. О. Россет-Смирнової, про відставку і повернення додому, у с. Водяне, де він приймав гостя, колишнього приятеля-Лева Сергійовича Пушкіна, брата геніального поета.
       Написані живо і яскраво, «Записки мого часу» М. І. Лорера, незважаючи на мемуарний характер, межують з кращими художніми творами минулої епохи.
       Сухинов Іван Іванович народився у 1795 р. у м. Крилові (поблизу сучасного Світловодська). У 14 років поступив на військову службу, у 17 років, під час Вітчизняної війни 1812 року був поранений (4 раніння). Поручик Черніговського полку, член Товариства об’єднаних слов’ян. Активний учасник повстання Чернігівського полку. Після розгрому повстання він чи не єдиний з усіх не пожадав загинути за дворянський романтизм. Не чекаючи, поки його заарештують, з фальшивим паспортом опиняється у Кишиневі, шукає шляхи до турецького кордону, але попадає у пастку, приготовлену жандармами.
       Його засудили до смертної кари, яку замінили вічним засланням до Сибіру на каторжні роботи, позбавили чинів і дворянства. Почувши слова вироку, І. Сухинов вигукнув «І в Сибіру світить сонце!»
       Не змирившись із вироком, він і в Сибіру продовжує боротьбу. Його любов до Вітчизни трансформувалась у ненависть до уряду. Відтак визрів і план повстання на каторзі: розброїти охорону, звільнити всіх ув’знених і втекти з Росії до Китаю. Оскільки декабристи негативно поставилися до цього задуму, Сухинов зібрав навколо себе карних злочинців, переважно простий люд. Вже готували зброю і визначили день нападу, але знайшовся зрадник, і всіх учасників змови заарештували. Вирок щодо Сухинова був таким: покарати чотирмастами ударами батога, поставити на обличчі тавро і посадити у в’язницю. Аби не зазнати такого ганебного покарання, Сухинов вирішив покінчити життя самогубством. Двічі він труївся, але лікар повертав його до життя. Так і не дізнавшись, що вирок замінили на розстріл, він повісився у камері в ніч перед стратою.
       «Сухинов був людиною, котра подібно більшості лицарів, викуваних із чистої криці, носила у серці одну із кращих людських якостей-палку любов до Вітчизни». Таку характеристику дав нашому землякові С. Муравйов-Апостол. Свої спогади про Сухинова залишили М. Бестужев, І. Якушкін, І. Горбачевський, М. Волконська, П. Анненкова.
       Відгуки про Сухинова таких різних людей дозволяє скласти більш адекватне уявлення про його значення і роль у декабристському русі. По різному навіть вказується прізвище - Сухинов, Сухинин, Суханов. Згадаємо, що справжнє його ім’я - Іван Сухина. Трагічна доля цього близького до простого народу офіцера висвітлює всю велич і трагізм ідей декабризму.
       Постать І. І. Сухинова привернула до себе увагу письменників. Так з’явились історичні повісті: Ф.Бурлачук «Черниговского полка поручик»; А. Афанасьев «И помни обо мне» та вірш Олександра Тараненка «Змова».
       Волконська Марія Миколаївна народилася 25 грудня (за старим стилем) 1805 року. Її дитинство і юність пов’язані з с. Бовтишка (Олександрійського району), родинним маєтком Раєвських. Мати, Софія Олексіївна, була онукою М.В.Ломоносова. Батько, Микола Миколайович Раєвський-прославлений генерал, герой війни 1812 року. Згадують, що коли у вересні 1829 р. він помирав у оточенні рідні зупинив погляд на портреті доньки Марії і сказав:
       «Вот самая удивительная женщина, которую я когда-либо знал!»  
       М. Волконська залишила спогади, видані як «Записки М. Волконской», про неї писали її сучасники, її образ постає зі сторінок художніх творів Ф.Бурлачука «История одного портрета», М. Сергеева «Подвиг любви бескорыстной», Н. Некрасова «Русские женщины», О. Одоєвського «Был край, слезам и скорби посвященный». Ранню юність Марії Рєвської осяяла зустріч з Олександром Пушкіним. Спільна з родиною Раєвських подорож до Гурзуфу поклала початок поетичним рядкам, присвяченним Марії великим Пушкіним.
       «Я помню море пред грозою…» («Евгений Онеги»), «Кавказский пленник», «Бахчисарайский фонтан», «Полтава» – в кожній з цих поем, а також у листах, думках і серці першого поета Росії відтепер буде жити вона.  Коли О.Бестужев надрукував у ж. «Звезда» не порадившись із О. Пушкіним, один із поетичних творів, присвячених Марії – елегію «Редеет облаков летучая гряда…», він отримав листа, в якому Пушкін, зокрема, писав:
       «Бог простит тебя, но ты осрамил меня в нынешней  «Звезде», напечатав три последних стиха моей элегии…Вообрази моё отчаяние, когда я увидел их напечатанными! Журнал может попасть в её руки; что же она подумает…
       Признаюсь, одной мыслью этой женщины дорожу я более, чем мнениями всех журналов на свете и всей нашей публики».
Серед тих, хто проводжав Марію (вже не Раєвську – Волконську) до Сибіру був і Пушкін. Він не встиг передати їй своє «Послання» декабристам, оскільки Марія дуже поспішала. (Послання «В Сибір» пізніше привезе О. Муравйова.)
       Княгинею Волконською Марія стала 11 січня 1825 року і поїхала до Умані, де проходив тоді службу чоловік. У грудні, після арешту П.І.Пестеля, Сергій Волконський відвіз дружину до батьків у Бовтишку, але річницю свого весілля Волконські сподівалися відсвяткувати разом.
       У Бовтишці 2 січня 1826 року у Марії народився син Микола. 5 січня хвору дружину і сина відвідав Сергій Волконський, але одразу ж поїхав до Умані, де 7 січня був заарештований і відправлений до Петербургу. Нічого цього не знала Марія. Хвора, із запаленням мозку, у хвилюванні за долю чоловіка зустріла вона річницю подружнього життя. Про арешт їй стало відомо лише на початку березня, і одразу Марія почала опікуватись долею чоловіка. Та життя готувало молодій княгині нове випробування. Вирішивши їхати за чоловіком, вона повинна була розлучитися із сином. Розлука виявилася довічною. У 1828 році Марія Миколаївна отримала звістку про смерть сина. Епітафію на могилу Нікколіно (так звали його в родині) написав О. Пушкін.
       У наступному 1829 році у Читинському острозі Марія народила донечку, яка прожила декілька годин. Чоловікові, сину Михайлу та доньці Нелі (діти народилися в Сибіру) присвячує Марія Миколаївна своє життя. Крім того, вона допомагала друзям свого чоловіка та їхнім рідним, підтримуючи у важку хвилину іноді добрим словом, а частіше – ще й матеріально. Вона писала багато листів до рідних тих в’язнів, котрим заборонили листуватись. Листи проходили потрійну цензуру: коменданта, канцелярії Іркутського генерал-губернатора, третього відділення. Місяцями по російському бездоріжжю блукали листи, іноді з переплутаними адресами. Звістки запізнювалися. Так, 9 листів написала Марія вже покійній свекрусі, а сама протягом трьох місяців читала у листах від рідні привіти і поцілунки вже померлій дитині.
       Багато чого довелось пережити Марії. Не випадково її записки справили таке враження на М. Некрасова. Згадує син Марії Миколаївни – Михайло Сергійович Волконський:
       «Некрасов по-французски не знал, по крайней мере, настолько, чтобы понимать текст при чтении, и я должен был читать, переводя по-русски, причём он делал заметки карандашом в принесённой им тетради. В три вечера чтение было закончено. Вспоминаю, как при этом Николай Алексеевич по несколько раз в вечер вскакивал и со словами: «Довольно, не могу!» - бежал к камину, садился к нему и, схватившись за голову, плакал, как ребенок.
       Сину Марії Волконської Михайлу у свій час довелось зіграти написану царем роль у спектаклі «царська амністія» - саме М.С.Волконський привіз з Іркутська маніфест про монаршу милість тим, хто вцілів після 30-річного перебування в Сибіру.
       Родина Волконських переїхала до Іркутська, потім у с. Вороньки Чернігівської губернії, де влітку 1863 р. завершилось життя Марії Миколаївни. Волконський Сергій Григорович пережив її лише на рік.
       «Эта женщина должна быть бессмертна в русской истории» - таку оцінку дав М. Волконській один з жителів Петровського заводу.
       Додамо до цього - і в українській теж, оскільки ім’я її тісно пов’язане з Україною.
Історичний нарис Кузьми Повелька «Фатальні три дзвінки»-це розповідь про життєвий шлях трьох декабристів - Володимира Лихарєва, Йосипа та Олександра Поджіо. Сюжет взято з життя. Усі вони були заарештовані у зв’язку з повстанням декабристів у с. Янівці (нині Олександрівський р-н Кіровоградської області). Звідси починався шлях у безсмертя. У Янівці - родинному маєтку братів Поджіо - у трагічні грудневі дні 1825 року, коли в Петербурзі вже йшли допити арештованих членів Північного товариства, зібралися 27-річний підполковник Олександр Поджіо та їхній родич, теж палкий прихильник ідей Пестеля 25-річний Володимир Лихарєв. Зробивши спробу підняти 19 дивізію, спалили усі папери і готувались до арешту.                         
       Перший дзвінок фельд’єгерської трійки налякав янівчан за два дні до Нового 1826 року. Арештували Володимира Лихарєва, який у цей час гостював з дружиною в родині Поджіо. Володимир Лихарєв і Йосип Поджіо були одружені на рідних сестрах – Катерині і Марії Бороздіних (їхній батько, сенатор Бороздін, зробив чимало для того, аби в його родині якнайшвидше перестали навіть згадувати про опальних зятів).
Володимиру було тяжко залишати дружину, яка чекала дитину.Син народився у с. Телепине у травні 1826 року, коли батько знаходився у казематі Петропавлівської фортеці. У вироку судді віднесли його до другого розряду і покарали позбавленням чинів і дворянства і довічною каторгою. Володимир мужньо сприйняв вирок і у листі до сестри писав: «Я пишаюсь моїми кандалами». Потім - Читинський острог без права листування, с.Кондиське Тобольської губернії, потім – м. Курган. У 1833 році він отримав звістку, що його приголомшила: виконуючи волю батька, Катерина Андріївна вдруге вийшла заміж. Людина, яку не злякали кандали, виявилася беззахисною перед новим випробуванням долі. Володимир просив перевести його у діючу армію, на Кавказ. Його направили до Тенгінського полку, де в той час служив і М. Ю. Лермонтов. 11 липня 1840 року обидва вони були в бою при річці Валерік. Про цей бій залишив спогади М. І. Лорер:
       «В останній справі, де його вбито, він був з Лермонтовим серед стрільців. Бій майже закінчувався, обидва приятелі йшли попід руки, часто зупинялись. Але куля горця метка, і гвинтівка рідко дає промахи. В одну з таких зупинок ворожа куля поразила Лихарєва в спину навиліт і він упав навзнак.» («Червона зірка.» - 1982. - 11 листопада).
       Володимира було поховано на місці загибелі. Могила не збереглася. Після його смерті серед особистих речей знайшли портрет красивої жінки, дуже майстерно виконаний. Це був портрет Катерини Шостак, бувшої Лихарєвої, у дівоцтві – Бороздіної.
       … Другий дзвінок фельдєгирської трійки порушив морозну тишу над Янівкою на третій день нового 1826 року. За ким? За Олександром? За Йосипом? За обома?
Хто вони такі, ці брати з дивним прізвищем? Як потрапили у наші степи ?
       Їхній батько, Віктор Амадеа Подді, або як його називали в Росії Віктор Якович Поджіо - італієць за походженням, римо-католицького віросповідання. За 8 років на російській службі отримав звання обер-офіцера і право на родове дворянство. Жив у Одесі, був почесним громадянином Одеси, де на його кошти був побудований перший в Одесі Комерційний театр, що стояв на місці сьогоднішнього оперного. Його сини народилися на Єлисаветградщині, вважали цю землю своєю другою батьківщиною, і не пошкодували для неї та для її майбутнього ні кар’єри, ні здоров’я, ні життя.
       Олександр був блискучим військовим, мав непересічний талант політика. Міг би стати математиком, істориком. Навчання в Одеському училищі, Петербурзькому пансіонаті, служба в Преображенському полку–це все лише передмова до трагічної долі Олександра Поджіо. Якщо старший брат Йосип був членом лише Південного товариства, то Олександр – і Південного, і Північного користувався повагою з боку Пестеля, В. Давидова, С. Волконського, С. Муравйова–Апостола, М. Бестужева–Рюміна. У невдачу і провал повстання він просто не хотів вірити. Навіть після арешту Пестеля гаряче умовляв друзів піднімати 19 дивізію і йти ва–банк.
       Вирок – 20 років каторги і довічне заслання. Двічі скорочували строки каторжних робіт, спочатку до 15, потім до 13 років, і нарешті влітку 1839 р. прийшло звільнення.Олександр одружився, шлюб виявився вдалим і був осяянний любов’ю і взаєморозумінням. Народилась донечка, яку назвали Варею. Батько хотів дати улюбленій донечці належну освіту та виховання, але злидні та хвороби ставали на перешкоді. Нарешті цар дав дозвіл, а друзі допомогли з коштами, і родина Поджіо виїздить на 8 років за кордон. До цього періоду відноситься знайомство О.Поджіо з О.Герценом, описане у спогадах Герцена, і дружба Варі Поджіо з юною Сонею Перовською, чому є підтвердження– фотографія подруг.
       Віддавши заміж улюблену доньку, Олександр приступає до виконання свого останнього заповітнього бажання–померти на рідній землі. Свій останній притулок він знайшов у с. Вороньки Черніговської губернії, у дочки Волконського, тут його й поховано.
       Не дуже жалувала доля й старшого брата–Йосипа. Залишивши живим у Вітчизняну війну 1812 року, знову послала несподівано тяжкий удар: померла під час пологів молода дружина. Залишилось четверо малих дітей, яким була потрібна мати. Нею погодилась стати Марія Андріївна Бороздіна. Йосип і Марія обвінчалися всупереч волі її батька. Це було на початку 1825 р. в Одесі, а на початку 1826 р. – пролунав третій дзвінок фельд’єгерської трійки над Янівкою. З цієї хвилини ні матері, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Янівки Йосип вже не побачить. Вирок суду: позбавити чинів і дворянства, 12 років каторжних робіт і довічне заслання.
       Марія зібралася їхати за чоловіком до Сибіру, але проворний сенатор Бороздін почав писати листи і прохання, аби його зятя покарали суворіше і домігся свого: Йосипа заховали там, де вже не могла поділити його долю Марія. 8 років ув’язнення у Шлісельбурзькій фортеці, у т.ч. 2 роки без права листування.
А сенатор умовляв дочку забути чолоіка. Він розповів, що в своїй одиночній камері Йосип позбувся зубів, що ревматизм викрутив йому руки й ноги, що серцем він став геть слабий і скоро позбудеться розуму. А от коли вона відмовиться від нього і дасть згоду вдруге вийти заміж, Йосипа одразу випустять з камери і відправлять на поселення.
       Коли у 1834 році Йосип Поджіо їхав на місце каторги з великою надією на майбутню зустріч з Марією, вона вже була дружиною князя Гагаріна. І лише син Лев, що народився від їхнього шлюбу, єднав ці дві понівечені долі. Він виросте сам стане батьком двох синів, що продовжать родинне дерево Поджіо. Ще до сьогодні живуть нащадки Поджіо у різних країнах від Росії до Індії, пишаючись своїм славним предком. Та слава приходить, як правило, після смерті, а життя посилає нові випробування. І хто знає, які з них найтяжчі. Випробування бідністю теж постало перед Йосипом. Його мати, Магдалина Йосипівна, відчуваючи близьку смерть, написала у заповіті, аби частину її маєтку віддали Йосипу та його дітям. Та цар не затвердив цього заповіту. І не дав згоди на новий шлюб каторжанина з вільною поселянкою. Помер Йосип Поджіо у 1848 році в Іркутську, не лишивши після себе, як сказано в поліцейському донесенні, ніяких особистих речей. Коли Йосипа хоронили, католицький священник, згідно віросповіданню покійного, йшов за домовиною. Та коли траурна процесія порівнялась з Володимирівською церквою, прославлений священник вийшов у повному облаченні, приєднався до похоронної процесії і провів небіжчика до кладовища. Який промовистий факт, яке визнання того рівня духовності, що був властивий Йосипу Поджіо.
       Кузьма Повелько у своєму історичному нарисі стверджує, що обидва Поджіо народилися у Янівці. УРЕ подає для Олександра – місто Миколаїв. Краєзнавець О. Авербух з Миколаєва підтримує це місце народження для обох братів. «Советская Историческая Энциклопедия» – не подає місце народження, лише дати. Очевидно, що сучасним історикам ще вистачить білих плям для дослідницької роботи, у т. ч. в архівах, які зберігають ще багато відкриттів та таємниць.
       Так, декабристи були різного етнічного походження, належали до різних соціальних прошарків суспільства, мали різні політичні погляди і різне віросповідання, вони відрізнялись зовнішньо і рисами характеру, були покарані за різними розрядами і категоріями, користувались підтримкою багатих і знатних родин або назавжди загубились для своїх рідних у глибині сибірських рудників, були оспівані і прославлені на весь світ чи загинули без сліду, але всіх  цих людей об’єднувало те, що вони прагнули кращого життя для своєї батьківщини, і пошуки цих шляхів привели їх під прапори декабризму.
       Шануймо усіх і зокрема тих, хто пройшов під цими прапорами по нашій землі. Не забуваймо їх

Використана література:

Афанасьев А.В.  …И помни обо мне: Повесть об Иване Сухинове.–М.: Политиздат, 1985.–315 с.,ил.–(Пламенные революционеры).

Бурлачук Ф.Ф.  Сожженные мосты: Ист. повесть.–К.: Молодь, 1981.–256 с.

БурлачукФ.Ф.    Черниговского полка поручик: Ист. Повесть.–К.: Рад.письменник, 1982.–216 с.

Волконская М.Н.  Записки  М.Н.Волконской. Предисл. М.Сергеева. Примеч. Б.Г.Кокошко.–М.: Мол.гвардия, 1977.– 96 с., ил.–(Компас).

Декабристы и Сибирь: (Сборник материалов научной конференции в г. Чите, посв. 150-летию восстания декабристов).–Новосибирск: “Наука”, 1977.–262 с.

Декабристы рассказывают…/Сост. Э.Павлюченко.–М.: Мол. гвардия, 1975.–336 с., ил.–(Тебе в дорогу романтик).

Калугін Ю.І.  Декабристи на Україні.–К.: Молодь, 1971.–374 с.,іл.,–(Життя славетних, вип. 15).

Мемуары декабристов. Северное общество М.: Изд.-во Москов. Университета, 1981.- 400с, ил.

Нечкина М.В. День 14 декабря 1825 года.-3-е.- изд., с изменениями М.:Мысль,1985.-256с., ил.

Нечкина    М.В.   Декабристы.­­­­-М.: Наука, 1982.­-184 с( Страницы истории нашей Родины).

Павлюченко Э.Л. В добровольном изгнании: О женах и сестрах декабристов.-М.: Наука, 1984.­- 160 с., ил ( Страницы истории нашей Родины).

Пасецкий В.М., Пасецкая- Креминская Е.К. Декабристы- естествоиспытатели М.: Наука, 1989.- 256 с (Научно-биографическая литература).

Повелько К.І.      Фатальні три дзвінки: Проза.­­- Кіровоград: Державне Ценрально-Українське видавництво, 1994.-72 с( Поети і прозаїки краю. Вип.ІІ).

Принцева Г.А. Декабристы в изобразительном исскустве.-М: Исскуство, 1990.- 230 с., ил(Собр.Гос.Эрмитажа)

Своей судьбой гордимся мы: Декабристы в Сибири /Сост. М. Сергеев.-Иркутск: Вост.-Сиб. кн. изд.-во, 1973.-344 с.

Сергеев М.Д. Подвиг любви бескорыстной. Рассказы о женах декабристов.-М.: Мол. гвардия, 1975.- 208 с., ил.- (Пионер- значит первый).

Хандрос Б.Н. Всматриваясь в лица: Докум.- худож. повествования.- 2-е изд., доп.- К: Молодь, 1990.- 256 с.

Бібліографічний покажчик

Декабристи і наш край: До 165-річчя повстання декабристів: Бібліографічний покажчик.-Кіровоград, 1990

Публікації у місцевій періодиці,
які не увійшли до покажчика:

Авербух Е.С. “Минуле знову ми переживаєм…”: З історії рідного краю: (Декабристи Поджіо) // Кіровогр.правда.-1990.-2 груд.

Авербух Е.А. Сибірський засланець: (30 серпня 1992 року виповнилось 200 років від дня народження Йосипа Поджіо) // Кіровогр. Правда.-1992.-12 верес.

Бонфельд С. Декабристи і наш край //Кіровогр.правда.-1990-20 груд..   

Бракер Н. Декабрист Олександр Семенович Пестов // Єлисавет.- 1992.-23 груд.

Бухаров В. Раевские.// Елисаветградские ведомости. – 2003. – 24 октября – 26 декабря.

Грушецкий И. Непокоренный поручик: ( И.И.Сухинов) // Украина-Центр.-1995.- №33.-с.17.

Куманський Б. Там, на висолому пагорбі Розумівки.( М. Раєвський.)//Народне слово. – 2002. – 5 вересня.

Лозова Т., Чебишев В. Храм часів задушевної сімейності: ( У церкві с. Березівка Олександрійського р-ну похований наш земляк, декабрист В.П.Романов) // Молодий комунар.-1991.-12 січ.

Матівос Ю. Обірване коріння: (Декабрист І.Сухинов- нащадок запорізьких козаків) // Нар. слово.- 1991.- 25 черв.

Нагірний В. Довірена особа Пестеля: (Микола Іванович Лорер) // Вечірня газета.-1992.-15 трав.

Черніговського полку поручик…( До 200-річчя від дня народження І.І.Сухинова) // Нар. слово.- 1995.-1 січ. 

Прізвища декабристів, про яких згадується у рефераті:

Лорер Микола Іванович (1795, с. Водяне (нині Петрівський р-н) - 1873,
Полтава)

Оболенський Євген Петрович (6.10 (14.04) 1796,  м. Новомиргород - 26.02.1865, м. Калуга)
Пестов Олександр Семенович (1802, м. Олександрія (або 1803, с. Високі Байраки, нині Кіровоградського р-ну) - грудень 1833, Сибір, Петровський завод)

Романов Володимир Павлович  (12.07. 1796, м. Олександрія - 11.10. 1864,    с.Березівка, Олександрійського р-ну).

Сухинов Іван Іванович (1795, с.Червона Кам”янка, Олександрійського р-ну - 1.12.1828, Зерентуйський рудник Великого Нерчинського заводу).

Раєвська (Волконська) Марія Миколаївна (25 (грудня ст. стиль) 1805, (ймовірно, с.Бовтишка або Розумівка Олександрівського р-ну) - 10.08. 1863, с.Воронки Чернігівської губернії).