Вулиця Юрка Тютюнника

        Вулиця Карбишева була перейменована на Юрка Тютюнника рішенням Кропивницької міської ради «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду» №1359 від 15.11.2022 р.

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський) м. Кропивницький.

        Карбишев Дмитро Михайлович – російський та радянський військовик, генерал-лейтенант інженерних військ, професор Військової академії Генерального штабу, доктор військових наук. Особа, пов’язана зі встановленням радянської влади на території України.

Юрко Тютюнник

        20 квітня 1891 р. в селі Будище на Черкащині народився Юрій Тютюнник, військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Юрко Тютюнник походив із бідної селянської родини Йосипа та Марії Тютюнників, коріння якої походить із Шевченкових Моринців. По материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. Юрко Тютюнник походив із бідної селянської родини Йосипа та Марії Тютюнників, коріння якої походить із Шевченкових Моринців. По материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. За його власними спогадами, народження припало «на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили». У сім’ї було дев’ять дітей, але дорослого віку досягли п’ять (чотири сини й дочка).

        У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників – брати Юрія, есери Іван і Макар, розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу. Матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили, а братів заслали у Вологодську губернію «за мазепинство». Більше їх Юрко не бачив: один із братів у 1907 році втік із заслання за кордон, а інший при спробі втекти був поранений і застрелився.

        Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 року склав іспити у Київській приватній гімназії, але був мобілізований до війська. Військову кар’єру розпочав солдатом 6-го Сибірського стрілецького полку.

        До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. Коли Центральна рада почала вести переговори з німцями про тимчасову окупацію України «союзними» військами, він на знак протесту вийшов з її складу і відбув на Звенигородщину з метою зайнятися громадською діяльністю в рідному повіті. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш і став отаманом Вільного Козацтва, загони якого вже у травні налічували до 25 тисяч озброєних партизанів. До травня 1918 року частини Тютюнника контролювали великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями, а сам Юрко Тютюнник став одним з організаторів Звенигородсько-Таращанського повстання. Після ліквідації повстання виїжджає до Києва, де вступає на Вищі кооперативні курси й водночас налагоджує стосунки з українськими революційними організаціями. Пережив місяць арешту в Лук’янівській в’язниці, та коли в Києві підпільно створена Директорія оголошує початок загального повстання проти гетьмана Скоропадського, вийшов на волю й приєднався до боротьби. Проте Юрко Тютюнник не поділяв симпатій більшості Директорії до Антанти, яка висадила своє окупаційне військо в південних українських портах. Він намагався переконати командування відкрити фронт проти західних окупантів, а отримавши відмову, разом зі своїми загонами влився у військо отамана Григор’єва і став начальником його штабу. Взимку 1919 року повстанці перейшли на бік Червоної армії, а через деякий час знову відокремилися. У липні 1919 року Тютюнник на чолі Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти тимчасового уряду, корніловщини, гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Червоної армії, проти поляків, навіть проти Директорії. Юрко Тютюнник вірив у краще майбутнє України і боровся за життєздатність української нації й української ідеї. Саме він став ініціатором Першого зимового походу Армії УНР взимку 1919-1920 років.

        За участь у ньому його нагородили орденом «Залізний Хрест» за номером два. Цим же орденом нагородили і його дружину Віру, яка під час походу була сестрою-жалібницею. 5 жовтня 1920 р. Тютюнника підвищили до звання генерал-хорунжий.

        Очолений Тютюнником Другий зимовий похід став трагічною і водночас героїчною сторінкою історії, коли останні з борців за УНР зробили безперервний рейд, дійшовши майже до Києва. Та після запеклого бою котовці у листопаді 1921 року захопили в полон 359 вояків із війська Тютюнника. З невеликим загоном бійців генерал-хорунжий Тютюнник вирвався з кільця оточення й повернувся в Польщу.

        Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го р. Очолив партизансько-повстанський штаб.

        Боровся він і пером. У західноукраїнському часописі «Заграва» і «Літературно-науковому віснику» з’являються його спогади, присвячені визвольним змаганням. Тютюнник стає прихильником Дмитра Донцова – теоретика українського націоналізму. На початку 1923 р. у cтаніславському видавництві «Бистриця» побачила світ праця Тютюнника «Зимовий похід 1919-20 років».

        Його діяльність була небезпечна для радянської влади. Тому більшовицька спецслужба, для того щоб заарештувати Тютюнника, розробила агентурну операцію «Справа №39» (або «Операція «Тютюн»»). Було створено фіктивну «Вищу Військову Раду» (ВВР), яка нібито готувала антибільшовицьке повстання. Від імені цієї організації Тютюнникові запропонували прибути на терени радянської України й очолити повстанський рух.

        На що був розрахунок? Радянським спецслужбам стало відомо про напружені стосунки між Петлюрою і Тютюнником, про те, що останній ладен відійти від керівництва УНР, яке було пов’язане з польськими спецслужбами, й опертися на іншу, «чисту» антирадянську силу. Такою ніби й поставала ВВР.

        У ніч із 15 на 16 червня 1923 р. Тютюнник у супроводі І. Дуткевича переправився через Дністер, де проходив румунсько-радянський кордон. Обоє були добре озброєні. На радянському боці на них чекали «підпільники ВВР» – знайомі Тютюнника Г. Заярний і О. Стахів, яких завербувало ДПУ, а також група захоплення з шести осіб. Генерала вдалося знешкодити.

        Його переправили до Києва, а звідти – в тодішню столицю радянської України Харків. Поширеною є версія, що московське керівництво наполягало на розстрілі Тютюнника, однак його «відстояло» тодішнє українське радянське керівництво, маючи намір використати. Його й справді використали – і досить успішно. Тривалий час він відмовлявся від співпраці з радянськими органами, але тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або покаянний лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції». Для широкого загалу повідомили, що він перейшов на бік радянської влади добровільно.

        Після звільнення оселився в Харкові, працював у ВУФКУ (Всеукраїнське кінофотоуправління) сценаристом (ділив кабінет із колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою), разом з Олександром Довженком та Майком Йогансеном був співавтором сценарію фільму «Звенигора». Зблизився з членами ВАПЛІТЕ та Юрієм Яновським, який під впливом його спогадів написав роман «Чотири шаблі». Знявся у пропагандистському художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру»), де зіграв самого себе.

        12 лютого 1929 року Юрка Тютюнника заарештували вдруге, звинувативши в «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Для «дорозслідування справи» був висланий до Москви. Під час допитів чекісти намагалися вибити інформацію про Другий зимовий похід.

        20 жовтня 1930 року в Москві генерал Юрій Тютюнник був розстріляний. Його дружина, Віра Тютюнник-Левицька повідомлення про виконання вироку отримала лише в 1932 році.

        Трагічною була й доля дружини Тютюнника, яка після смерті чоловіка залишилася з дітьми без засобів для існування. Вона зверталася до українських письменників, які мешкали в харківському будинку «Слово», просила допомоги. Але їй відмовляли, бо всі боялися репресій і провокацій.

        Є свідчення, що жінка збожеволіла. Невідомою залишається і доля дітей генерала.

        28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України Юрка Тютюнника було реабілітовано.

Дізнатися більше:

Книги

Митрофаненко Ю. С. Розумівка-Холодний Яр. Повстанські стежки Чорного Ворона / Ю. С. Митрофаненко. – Київ: [б. в.], 2017. – 46 с.: фото.

Митрофаненко Ю. С. Українська отаманщина 1918-1919 років / Ю. С. Митрофаненко. – 2-е вид., випр. і доповн. – Кіровоград: Імекс ЛТД, 2016. – 238 с.: іл.

Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1919 р.: у вирі революції. Кн. 2 / упоряд. Ю. Митрофаненко. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2019. – 184 с.

Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. Рік 1920: проти білих і червоних окупантів. Кн. 3 / упоряд. Ю. Митрофаненко. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2020. – 276 с.: іл.

Публікації

Багацький Леонід. Таємниця роду Мартакі / Леонід Багацький // Народне слово. – 2017. – 6 липня. – С. 9: фото.

Незламна рішучість легендарного отамана: 125 років з дня народження Юрка Тютюнника // Урядовий кур’єр. – 2016. – 16 квітня. – С. 9: портр.