Вулиця Олени Теліги

        Вулиця Тельмана була перейменована на Олени Теліги розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» №24 від 19.02.2016 р.

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський).

        Ернст Тельман – лідер німецьких комуністів, один з головних політичних опонентів Гітлера.

Олена Теліга

        Серед українців, життя яких залишило яскравий слід в історії своєї Вітчизни, належне місце займає Олена Теліга – талановита поетеса, публіцистка, громадська діячка, закатована гітлерівцями в Києві у Бабиному Яру. Ім’я Олени Теліги стало відомим на рідній землі лише після того, як здійснилася її заповітна мрія, за яку віддала життя – Україна стала незалежною державою. За радянських часів її ім’я замовчувалося, бо було позначене, як й імена тисяч інших борців за незалежну Українську державу, тавром «українського буржуазного Націоналізму», віднесено до «ворогів народу». У роки «перебудови», коли привідкрилася залізна завіса, в періодичній пресі появилися перші публікації про Олену Телігу та її творчість, але вони були відомі лише вузькому колу спеціалістів.

        Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Коли Олені виповнилось п’ять років, Шовгенови з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) 1911 року переїжджають до Санкт-Петербурга, а в 1918 році родина перебирається до Києва. Дівчинку вчили музики, навчали мов: російської, німецької, французької. Лише рідної, української, вона в ті роки не знала й українкою себе не відчувала. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

        Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста.

        У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом, стала студенткою історико-літературного відділу (підвідділ української мови і літератури) щойно відкритого Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Її професорами були визначні українські вчені. Софія Русова викладала теорію й історію педагогіки, дидактику та інші педагогічні дисципліни, Леонід Білецький - народну поезію, вступ до історії літератури, історію української літератури, методику та історію поезії, Дмитро Дорошенко – історію України, Василь Сімович – українську та старослов’янську мови, Дмитро Чижевський – філософські дисципліни, Сергій Шелухин – основи права, Степан Сірополко – школознавство та бібліотекознавство. Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н. Лівицькою-Холодною, Є. Маланюком, Ю. Дараганом, О. Ольжичем, Л. Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала.

        У студентські роки Олена Шовгенова зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.

        Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д. Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.

        Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого.

        Її думки все частіше звертаються до рідного краю, до України, звідки надходили жахливі вісті. Більшовицький режим нищив селянство: насильницьке, брутальне заганяння всіх до колгоспів, розкуркулювання, висилання до Сибіру ні в чому не винних людей тільки за те, що хотіли жити і працювати на власній землі, голодомор косив мільйони людей. Нищили українську культуру, мову, розвіювались будь-які ілюзії стосовно проголошеної більшовиками «українізації», йшли арешти талановитих письменників, митців, які щезали безслідно. Пішов із життя, сам укоротивши собі віку, Микола Хвильовий, котрого Олена Теліга цінувала дуже високо і за те, що єдиний в українській літературі в романі «Вальдшнепи» створив образ української жінки Аглаї, який наближався до її ідеалу, і за те, що після своїх захоплень соціалістичною революцією та пізнішого розчарування її реальними результатами прийшов до переконання, «що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціальної, а національної революції».

                                                 День прозорий мерехтить, мов пломінь,
                                                 І душа моя горить сьогодні.
                                                 Хочу жити, аж життя не зломить,
                                                 Рватись вгору чи летіть в безодню.
                                                 Хоч людей довкола так багато,
                                                 Та ніхто з них кроку не зупинить,
                                                 Якщо кинути в рухливий натовп
                                                 Найгостріше слово – Україна.

        Коли 22 червня 1941 року німецькі війська рушили на СРСР, на українську землю і Організація Українських Націоналістів готувала похідні групи для роботи на окупованій території України, Олена Теліга була серед перших. Друзі відмовляли, виставляючи різні аргументи, але всі вони були безсилими перед волею Олени Теліги повернутися до Києва й розділити з рідним народом його долю. Супутником Олени Теліги в цій небезпечній подорожі на першому її етапі був Улас Самчук. Михайло ще не міг залишити Краків і мав виїхати в Україну пізніше. Олена планувала спочатку дістатися до Львова, а потім – до Києва. Як діяч Культурної референтури ОУН вона повинна була зв’язатися там з місцевими українськими націоналістичними силами і посилите боротьбу за згуртованість нації, за відродження культури, за незалежність. З Кракова виїхали в понеділок 14 липня 1941 року, а 16 липня перейшли убрід річку Сян і опинилися на землі України.

        Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.

        Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль.

        Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. Олена Теліга трималася мужньо. Підбадьорювала товаришів, говорила, що як голова Спілки письменників усю відповідальність за можливі звинувачення візьме на себе, хоч розуміла, що ризикує життям. У Києві йшли розмови про те, ніби в одній з камер на стіні бачили видряпаний напис: «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху – тризуб. Усі заарештовані разом з Телігами письменники і журналісти були розстріляні й поховані в Бабиному Яру. Точна дата трагедії невідома. Більшість дослідників сходяться на тому, що сталося це 21 лютого 1942 року.

        Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. Її ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. У березні 1992 року у Рівному, уперше в Україні, видано збірку творів Теліги «Найгостріше слово – Україна».

Дізнатися більше:

Книги

Жулинський М. Г. Олег Ольжич і Олена Теліга: нариси про життя і творчість. Вибрані твори / М. Г. Жулинський. – Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – 144 с.: портр.

Теліга О. Листи. Спогади: / упоряд. Н. Миронець / О. Теліга. – Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2003. – 400 с.: іл.

Публікації

Жінка нескореної долі: Олена Теліга // Позакласний час. – 2005. – №18. – С. 27-29.

Жулинський Микола. Ольжич і Теліга – вища ліга: вони поети й речники культурного націоналізму / М. Жулинський // Літературна Україна. – 2017. – 27 липня. – С. 8-9: портр.

Миронець Надія. Олена Теліга – письменниця й громадська діячка / Надія Миронець // Наша берегиня. – 2013. – №1. – С. 2-5.

Миронець Н. Олена Теліга: нове прочитання великої біографії / Н. Миронець // Українська культура. – 2006. – №8. – С. 37-39.

Олена Теліга – жінка нескореної долі: 7-й клас // Українська мова та література. – 2022. – №5-6. – С. 85-91.

Олена Теліга (1906-1942): її зброя – українське слово // Позакласний час. – 2018. – №6. – С. 27-28 (вкладка): портр.

Скочко Олена. Олена Теліга: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя» / Олена Скочко // Первая городская газета. – 2020. – 3 грудня. – С. 4: фот.

Скрипник Л. Олена Теліга: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя»: сценарій усного літературного журналу / Л. Скрипник, В. Глушаниця // Українська мова і література в школі. – 2016. – №5. – С. 44-49.

Сорока Юрій. Повернення. 1941: 75 років тому від рук нацистів загинула поетеса Олена Теліга: Уривок: За спогадами сучасників та листуванням / Ю. Сорока // Українська культура. – 2017. – №1. – С. 78-80: портр.; фот.

Соя Б. Сильні духом: Олег Ольжич, Олена Теліга – поети і герої / Б. Соя // Дивослово. – 2005. – №4. – С. 14-21.

Чечко Ю. Берегиня українського духу: поетеса Олена Теліга / Ю. Чечко // Шкільна бібліотека. – 2011. – №7. – С. 13-15.

Шпак Віктор. Олена Теліга: життя за Україну: 70 років тому загинула поетеса, для якої поняття «українка» і «патріотка» були тотожними / Віктор Шпак // Урядовий курєр. – 2012. – 21 лютого. – С. 10.