Вулиця Шульгиних

        Вулиця Калініна була перейменована на Шульгиних рішенням Кіровоградської міської ради від 16.12.2014 р. №3760.

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Калінін Михайло Іванович – російський революціонер, радянський державний і партійний діяч.

Шульгиних

        З родиною Шульгиних пов’язана більш, ніж 300-літня історія України, у тому числі і нашого міста. Коріння родоводу Шульгиних проросли з часів Козаччини. Полковник гетьмана Брюховецького Шульга згадується у документах Запорозької Січі за 1664 рік. У складі дипломатичного корпусу, надісланого у 1699 році до московського царя Петра, значиться козак Яцько Шульга, ймовірно, син полковника. Родинне гніздо Шульгів (Шульгиних) знаходилося у селі Шульгівці, яке існує й досі на території Дніпропетровської області. У середині XVIII століття козак Шульга мав зимівник на Інгульцю, неподалік сучасної Олександрії.

        Один із потомків роду Шульгиних і перебрався на береги Інгулу, коли тут було утворено Слобідський козачий полк з фортецею у центрі. Шульгин став одним із засновників купецького прошарку у новоутворених поселеннях. У спогадах, виданих за кордоном після більшовицького перевороту 1917 року, Олександр Шульгин відзначав: «Дід батька був військовим, трохи розбагатів, здобув, як офіцер, дворянство та певне з того часу став Шульгиним, бо первісне прізвище начебто було Шульга». Мова йде про Якова. Це ім’я було сімейним, воно повторюється у кількох поколіннях родини.

        Батько, Я. М. Шульгин був членом «Старої громади». У 1879 р. за участь у національному русі його заарештували й вислали до Сибіру. В 1883 р. він повернувся до Києва, а 1887 р. одружився. За українофільську діяльність батька, Якова Миколайовича, вважали політично «неблагонадійним», тому він не міг знайти роботи за фахом, і сім’я відчувала фінансові труднощі. У 1893 р. він отримав із Петербурга призначення на посаду контролера Єлисаветградського відділення Державного банку. В цьому ж році Шульгини з двома дітьми – Надією і Олександром – переїхали до Єлисаветграда. У нашому місті сім’я прожила шість років, тут народилися сини – Володимир (1894-1918 рр.) і Микола (1896-1935 рр.). Згодом, в еміграції, Олександр Шульгин, згадуючи дитячі роки, напише: «…Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким… і за час перебування там моїх батьків. А в 80-х роках це був навіть своєрідний, хоч і конспірований центр виховання українців.»

        Початки шкільних знань Володимир, як і інші діти, отримав вдома. У цьому процесі важливу роль відіграла мама, яка виховувала дітей в національному патріотичному дусі і вкраплювала любов до українського. Незважаючи на тотальне зросійщення суспільства того часу, вдома у Шульгиних ровмовляли тільки українською.

        Володимир ріс добрим, чуйним до навколишнього світу, він знав усіх пташок у саду чи в лісі, любив тварин і цікавився дивовижними рибками. Сім'я йшла на будь-які витрати, наймаючи вчителів. Вдома Володимир мав можливість грунтовно вивчати французьку на німецьку мови.

        Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників. Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю. А бабуся Єфросинія Устимович, у якої хлопчина гостював улітку, навчала його вечорами українських пісень.

        Сім’я Шульгиних, яка в останній період мешкала неподалік театру на колишній Дворянській, ходила на історичні п’єси («Сава Чалий», «Богдан Хмельницький»), комедії і драми Карпенка-Карого, захоплювалася грою корифеїв національної сцени.

        Практично всі українські діячі, приїжджаючи до міста, заходили до Шульгина, у т. ч. поет Микола Вороний, який саме переклав рідною мовою працю господаря про Коліївщину.

        21 липня 1899 р. Яків Миколайович звільняється з роботи за власним бажанням, і Шульгини переїздять до Києва. Володимир, як і молодший брат Микола, вступив одразу до четвертого класу приватної гімназії В. Науменка, яка вважалася однією з кращих у місті. 1911 року В. Шульгин перейшов до державної сьомої гімназії. Колишні однокласники згадували його як чистого і хорошого юнака з природною душевною грацією, в ньому гармонійно поєднувалась приваблива зовнішність із внутрішніми духовними якостями...

        Навчаючись у київській гімназії, Володя виявляв себе свідомим українцем, беручи участь у різних просвітницьких заходах, спрямованих на відродження української культури, мови. Наприклад, був учасником живого ланцюга молоді під час поховання композитора Миколи Лисенка в 1912 році.

        Юнак неабияк цікавився історією України, намагався досліджувати її маловідомі сторінки, був залучений до археологічних розкопок палеолітної стоянки неподалік села Мізин.

        Після закінчення гімназії у 1913 році вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Українофільська діяльність юнака спонукала охранку встановити за ним зовнішнє спостереження, під яке потрапляло і його студентське оточення. Жандарми дали Шульгину кличку «Книговський», вирішили, що він належав до «партії Української групи».

        Його друг, Володимир Наумович теж походив з родини, де панував український дух, а батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. За спогадами сучасників, навчаючись в університеті святого Володимира, обидва Володимири гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».

        Національно-політичні питання його захоплювали і в Саратові, до якого восени 1915 року евакуювався університет. Там юнак брав участь у нелегальних зборах студентів-киян, 1916 року здійснив поїздку через Волгу до українського с. Покровського. У створеному в Києві з ініціативи Л. Шульгиної та Л. Старицької-Черняхівської шпиталі для українських вояків, де навчались і грамоти, Володимир читав пораненим книги рідною мовою.

        1917 року В. Шульгин бере активну участь у державотворчих процесах. Коли постала потреба боронити столицю УНР від агресії Радянського Петрограда, із молоді Київського університету св. Володимира, Українського народного університету та української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства було створено студентський курінь Січових Стрільців. Володимир Шульгин – один із організаторів Помічного Студентського Куреня.

        На той час більша частина українського війська була деморалізована, оскільки в підрозділах активно працювали російські агітатори, закликаючи скласти зброю і «жити мирним життям, вирощуючи хліб і виховуючи дітей». На жаль, піддавшись їхнім брехливо-лицемірним закликам, багато українських вояків розійшлися по домівках. Ті ж частини, які залишилися вірними Центральній Раді, не могли чинити ворогу належний спротив. І тоді на допомогу прийшли молоді українці, серед яких були і студенти Київського університету Святого Володимира.

        «Збирайтесь, хлопці, на війну. Адже ніхто, крім нас, не захистить Україну! – сказав, звертаючись до товаришів-однодумців, Володимир Наумович. – Якщо не зробимо цього, історія нас не вибачить».

        Потрапивши до лап більшовиків під час відступу на Володимир Шульгін та Володимир Наумович мужньо прийняли смерть, підтримуючи один одного.

        У 30-ті роки ХХ століття труну з прахом В. Шульгина та його друга В. Наумовича таємно перепоховано на Лук’янівському цвинтарі Києва. Оскільки родина Шульгиних була добре знана в Києві, його прізвище не наносили на надгробок, побоюючись репресій з боку влади.

        Лише після того, як Україна стала незалежною державою, родичка Шульгина розкрила таємницю поховання відомому краєзнавцеві Людмилі Проценко. 29 січня 1996 року, в день 78-х роковин загибелі юнаків, вона показала могилу громадськості. Згодом на ній було встановлено пам’ятник, проект якого розробила студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Наталя Черній. На надгробку написали: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…».

        Родина Шульгиних відома й іншими знаковими особистостями. Найперше згадується Олександр Шульгин – перший міністр закордонних справ Української Народної Республіки. Разом із братом Миколою працювали в місії УНР в Парижі та редакції журналу «Прометей» у 1930-х.

        Закінчивши з медаллю Першу київську гімназію, Олександр Шульгин продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету (1910-1915 рр.). Водночас був заступником голови Київського земляцтва, одним із керівників організованого тут С. Єфремовим Товариства українських поступовців. Після Лютневої революції 1917 року Олександр Шульгин повернувся до Києва, де одразу поринув у вир національно-визвольної боротьби. З кінця березня 1917 року – член ЦК Спілки українських автономістів-федералістів, входить до складу Української Центральної Ради, пізніше – до Малої Ради. З липня 1917 року О. Шульгіна обирають Генеральним секретарем міжнародних справ УЦР. У найскладніший період діяльності Української Центральної Ради йому вдалося досягти певних успіхів у дипломатичних зносинах з країнами Антанти і домогтися визнання ними незалежної УНР. В період правління П. Скоропадського Олександр Шульгин був співробітником Міністерства закордонних справ, а з липня 1918 року – послом Української держави в Болгарії. Упродовж 1919 – початку 1920 років у складі делегації УНР брав участь у роботі Паризької мирної конференції. А восени 1920 року очолював делегацію УНР на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві. Відтоді і до 1939 року він репрезентував державний центр УНР в еміграції перед різними організаціями Ліги Націй. У 1923-1927 роках Олександр Шульгин жив і працював у Празі, пізніше – в Парижі, викладав історію і філософію в Українському вільному університеті і Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У 1926-1936, 1939-1940, 1941-1946 роках був міністром закордонних справ УНР у вигнанні.

        Після 1946 року Олександр Якович займається історичною наукою. Йому належать монографії, статті, підручники, зокрема «Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи» (1918 р.), «Нариси з новітньої історії Європи» (1925 р.), «Україна і червоний кошмар» (1927 р.), «Уваги до історії розвитку ранішнього капіталізму» (1928 р.), «Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині» (1934 р.), «Державність чи Гайдамаччина?» (1934 р.).

        На схилі життя О. Шульгин писав мемуари, які друкувала мюнхенська «Українська літературна газета». У них, в розділах «Нове заслання», «Родинне життя», «Приятель батьків – А. І. Михалевич», «Я буду істориком», «Український театр в Єлисаветі», відображено інгульську сторінку життя Шульгиних. У березні 1960 року Олександр Шульгин помер у Парижі, похований у м. Сарселі, Франція.

        Є інформація про їх не менш талановиту сестру Надію.

        Під час навчання на Бестужевських жіночих курсах Надія відвідувала разом із іншими слухачами зібрання вчителів математики, які були прихильниками реформ у викладанні предмету. Саме тут молода студентка познайомилась з методикою викладання математики німецького ученого Фелікса Клейна, який на її думку: «зламав мур між так званою елементарною і вищою математикою. Він хотів, щоб і в середній школі учні зрозуміли, яким могутнім засобом пізнати світ є математика. Він казав відкинути з гімназійних курсів непотрібний баласт, звернути увагу на поняття функції, функційної залежності, зв’язати математику з життям».Протягом 1915-1916 рр. Надія Шульгина працювала асистенткою професора Д. Граве в Київському університеті (тоді Університет св. Володимира). І саме в ці роки вона вийшла заміж. Точної дати одруження немає. Відомо тільки, що майбутній чоловік Надії – Роман Іщук на той час перебував у в’язниці Києва (з політичних мотивів), а Надія Шульгина разом з матір’ю носили обіди ув’язненим. За таких обставин відбулось знайомство Надії та Романа.

        У роки національно-визвольних змагань Надія Шульгина-Іщук долучається до культурно-освітніх процесів. Зокрема, 1917 р. у Києві видано її підручник «Задачник до систематичного курсу аритметики» ? перший український підручник із математики в УНР. Викладала в Першій українській гімназії ім. Т. Шевченка у Києві. Протягом 1926-1927 рр. працювала у Празі в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, де готувала учительські кадри для українських шкіл. Надія Шульгина-Іщук викладала в інституті математику й отримала тут вчене звання професора. В Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у 1924-1929 роках викладав всесвітню історію її рідний брат – Олександр.

        У 1927 р. родина Шульгиних-Іщуків переїхала до Рівного, де Надія влаштувалась на роботу вчителем математики у місцеву українську приватну гімназію: У рівненській гімназії Надія Шульгина-Іщук впроваджувала нестандартний підхід до викладання навчальної дисципліни – поєднуючи теорію із практикою: «Головно хотілося мені зблизити математику з оточуючим життям, показати, що математика не є наука відірвана від життя, що законам математики підлягає все, що нас оточує, що математика така природнича наука, як і фізика, хімія чи біологія, тільки її закони ще загальніші», ? напише згодом у спогадах. Зі встановленням радянської влади у вересні 1939 р. українську приватну гімназію реорганізували у десятирічну школу. Нова влада дозволила розпочати навчання у школі. До освітнього закладу прибули вчителі з радянської України, які контролювали виховний і навчальний процес. Надії та її чоловіку Роману вдалося уникнути репресій, проте, події тих часів назавжди залишились у пам’яті: «Мій чоловік Роман Іщук викладав тоді в тій же школі географію і в двох старших класах біологію, – згадувала Надія Шульгина-Іщук. – Його зимою почали викликати на ніч до НКВД – на «дискусію». Після такої ночі він мусив бути на час в школі. Так тягнулося аж два тижні. Вони хотіли переконати його, щоб він з ними «співпрацював». Вони категорично поставили йому вимогу «співпраці», і він категорично відмовився». Однак, на щастя для родини Шульгиних-Іщук все обійшлося.

        Вже через кілька місяців після німецької окупації та закриття двох українських гімназій, відділу освіти вдалося зберегти ще на деякий час функціонування середніх технічної та торговельної шкіл, для яких були розроблені навчальні програми. Однак і ці школи через деякий час заборонили. У 1944 р. родина Шульгиних-Іщуків покинула Рівне, деякий час мешкали у таборах для переміщених осіб у Німеччині. У таборі в Аугсбурзі перебувало чимало людей із фаховою вищою освітою. Там вони заснували школи та прообраз університету, де математику викладала Надія, а Роман (її чоловік) – географію України. У 1949 р. вся родина переїхала до США, поселившись у Філадельфії.

        В новій країні Надія Шульгина-Іщук продовжує педагогічну роботу та долучається до громадської діяльності української спільноти. У складі Світової федерації українських жіночих організацій проводила просвітницьку та культурно-виховну працю. У 1950-х роках Надія Шульгина-Іщук очолила виховну секцію Світової федерації українських жіночих організацій.

        Померла Надія Шульгина-Іщук 9 квітня 1979 р. На похорон окрім родини, друзів і знайомих, приїхало чимало колишніх учнів Надії Шульгини-Іщук. На панахиді митрополит Української автокефальної православної церкви в діаспорі Мстислав сказав про неї як про «нащадка родів українських патриціїв, які віками зберігали українську духовність».

        У газеті «Свобода» (США) в некролозі в пам’ять Надії Шульгиної-Іщук зазначалось: «Рід Шульгиних зложив Батьківщині найбільші жертви: дав українській справі інтелект і матеріальну підтримку – вклад і меценатство Якова Шульгина, жертву життя – брат Володимир поліг під Крутами, інтелект – брат Одександр Шульгин і сама Надія Іщук».

        Шульгиних в Кропивницькому пролягає від вулиці Шевченка до р. Інгул (Рибний пров.).

Дізнатися більше:

Книги

Леонтович О. В. Шульгини: батьки, діти, онуки / О. В. Леонтович. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 9 6 с.: іл.

Публікації

Батьки і діти: про щирий український рід Шульгиних // Позакласний час. – 2019. – №8. – С. 15-19 (вкладка).

Босько Володимир. Шульгини в Єлисаветграді. Наші земляки в бою під Крутами / Володимир Босько // Народне слово. – 2014. – 23 січня. – С. 8: портр.

Володимир Шульгин: від Інгулу до Крут [Текст] // Наше місто. – 2015. – 29 січня. – С. 3: фото.

Матівос Ю. Знайомтесь: сім’я Шульгиних / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2012. – 10 серпня. – С. 10: фото.

Матівос Ю. Повернення родини Шульгіних / Ю. Матівос // Вечірня газета. – 2019. – 22 лютого. – С. 12.

Меморіальна дошка Шульгиним // Наше місто. – 2018. – 1 лютого. – С. 1: фото. кол.

Олександр Шульгин. Міністр закордонних справ УНР і об’єкт розробки ДПУ-НКВС «Дипломат» // Вечірня газета. – 2021. – 25 червня. – С. 7-8.

Поліщук В. Була Миргородською, потім Калініна, зараз – Шульгіних / В. Поліщук // 21-й канал. – 2018. – 16 серпня. – С. 11.

Попович Л. Буде книга про Шульгіних / Л. Попович // Кіровоградська правда. – 2013. – 7 березня. – С. 2.

Пташник Т. Книга про Шульгіних / Т. Пташник // Наше місто. - 2013. – 26 вересня. – С. 3.

Семенюк Дмитро. Відкриття дошки Шульгиним та кілометр українських прапорів: як цьогоріч відзначили річницю бою під Крутами / Дмитро Семенюк // Первая городская газета. – 2018. – 1 февраля. – С. 2: фот.

Томашевська С. Інгульські сторінки життя Шульгіних побачили світ / С. Томашевська // Народне слово. – 2013. – 12 вересня. – С. 9.

Шевченко С. Лікар Пушкіна, предок Шульгіних, поет романтизму / С. Шевченко // Народне слово. – 2012. – 2 серпня. – С. 12.

Шевченко С. Михайлівська, будинок Дебренанбера: Де пройшли перші роки Володимира Шульгіна? / С. Шевченко // Народне слово. – 2010. – 2 лютого. – С. 4.

Шевченко С. Предок Володимира Шульгіна – український поет / С. Шевченко // Вечірня газета. – 2010. – 29 січня. – С. 7.

Шевченко С. Українські дипломати росли в Приінгуллі й Прибужжі / С. Шевченко // Народне слово. – 2008. – 7 лютого. – С. 3.

Шевченко С. Шульгіни: Інгульська сторінка / С. Шевченко // Вечірня газета. – 2012. – 27 січня. – С. 4.

Шепель Федір. З гнізда Шульгиних / Федір Шепель // Народне слово. – 2017. – 8 червня. – С. 10.

Шепель Ф. Що поєднує наше місто і зачинателя української дипломатії Олександра Шульгина / Ф. Шепель // Вечірня газета. – 2019. – 26 липня. – С. 3.

Шкабой В. «Шульгини. Інгульська сторінка»: рецензія / В. Шкабой // Народне слово. – 2014. – 23 січня. – С. 8: фото.