Провулок Сергія Шелухіна

        Провулок Правди було перейменовано на Сергія Шелухіна рішенням Кропивницької міської ради №1556 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків» від 04.05.2023 р.

        Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        «Правда» – газета, що тривалий час була щоденним центральним органом партії більшовиків (РСДРП (б), РКП (б), ВКП (б), КПРС) і найвпливовішим радянським виданням, фактично - головною газетою КПРС.

Сергій Шелухін

        Сергій Павлович Шелухін (6 жовтня 1864 року – 25 грудня 1938 рік) – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет. «Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники вбачали у його діяльності своєрідний «правовий вимір» українського державотворення», – зазначає відома українська історикиня Тетяна Осташко. Проте ім’я Шелухина, як і багатьох інших діячів, які відіграли важливу роль в українському національному русі та зробили вагомий внесок у науку, замовчувалося в радянський період, а його діяльність залишалася поза увагою науковців. Лише в незалежній Україні постать Сергія Шелухина поступово повертається до суспільного та наукового простору. Працював юристом у судових установах Єлизаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева (1890-1899 рр.), прокурором і суддею в Одесі (1899-1917 рр.).

        Сергій Павлович Шелухин (псевдоніми: С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко та ін.) народився 6 жовтня 1864 року в селі Деньги, Золотоніського повіту (нині – Черкаська область). Його родина мала дворянське походження та вела свій рід від полтавського старшинського роду Шолух. Перші знання він здобував вдома, де одним із його вчителів був Іларіон Бойко, син сестри Тараса Шевченка. Пізніше Шелухин продовжив навчання у Лубенській класичній гімназії, де вже в 8-му класі написав підручник з тригонометрії. Після закінчення гімназії обрав для навчання фізико-математичний факультет Київського університету, однак згодом перейшов на правничий факультет. Паралельно з юридичними дисциплінами вивчав предмети, що викладалися на історико-філологічному факультеті, відвідував лекції професора Володимира Антоновича, якого вважав своїм вчителем та натхенником у громадській справі. Сергій Шелухин згадував, що відвідував лекції вченого, які той читав у своїй квартирі для найближчих осіб.

        Університетські роки стали для Сергія Шелухина стартом його наукової кар’єри. Перші наукові статті з історії права, зокрема аналіз «Руської Правди», здобули високу оцінку викладачів, які навіть рекомендували йому продовжувати дослідження в цій галузі та залишитися в університеті як професорський стипендіат. Однак, через необхідність думати про заробіток, Шелухин був змушений відмовитися від наукової кар’єри. У 1888 році він завершив навчання та почав шукати роботу. В Єлисаветграді (нині – Кропивницький) обійняв посаду кандидата на судові посади в окружному суді, обирає спеціалізацію з цивільного права та пройшов усі щаблі кар’єри у сфері кримінального права. Шелухин також був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з’їзду мирових суддів, а згодом став прокурором Кишинівського окружного суду.

        У 1902 році Сергій Шелухин разом із родиною переїхав до Одеси, де протягом наступних 15 років працював в на судових посадах. Родина Шелухина проживала у двоповерховому будинку на вулиці Херсонській (нині – Пастера), 36, кв. 7.

        На момент прибуття до міста Сергій Шелухин уже був відомий в українській літературі під псевдонімом Сергій Павленко. Його цикл поезій, до якого входили твори «Весна», «Як не плачемо ми», «На вічну пам’ять Шевченкові», «З пісень про вітчизну», «Рибалка», «Я мучусь душею і серцем страждаю», було опубліковано у львівському журналі «Зоря». Там були також надруковані його переклади творів Володимира Короленка, Григорія Мачтета та англійського поета Томаса Мура. В Одесі Шелухин продовжував активно займатися літературною та перекладацькою діяльністю. У 1904 році в збірнику «На вічну пам’ять Котляревському» він опублікував свої вірші «Спочило серце» і «Добро посію я в народі», а також переспів вірша польського письменника Корнелія Уейського під назвою «Агар в пустині». Ім’'я Сергія Павленка, себто Шелухина, з двома поезіями: «Дарма!» та «Зимньої ночі», знаходимо і в альманасі «Багаття», який вийшов у 1905 під упорядкуванням Івана Липи.

        Сергій Шелухин активно долучився до українського громадського життя міста. Неодноразово виступав із доповідями в «Народній аудиторії» та брав участь у роботі Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті. Був членом багатьох культурно-освітніх організацій: Одеського товариства історії та старожитностей, одеських юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства. Входив до Одеської громади, після її розколу на стару і молоду, за спогадами Євгена Чикаленка, Шелухин очолив молоду громаду. У 1908 році разом з Іваном Луценком став одним із засновників товариства «З’єднаних слов’ян», яке об’єднувало представників різних слов’янських народів, зокрема сербів, болгар та українців.

        Після революційних подій 1905 року в Одесі стало можливим офіційне заснування товариства «Просвіта». 25 листопада того ж року одеський градоначальник затвердив його статут, що дало старт активній діяльності організації. На першому зібранні, яке відбулося 9 січня 1906 року, Сергій Павлович Шелухин був обраний заступником голови правління. Новостворене товариство ставило собі за мету сприяти розвитку української культури і підвищенню національної свідомості шляхом освіти рідною мовою, створенню національних шкіл, бібліотек, лекцій, вистав тощо. В Одеській національній науковій бібліотеці зберігаються примірник статуту товариства та його звіти за різні роки, що дає можливість дослідникам дістати уявлення про діяльність просвітян. У відділі рідкісних видань та рукописів ОННБ також зберігаються листи Сергія Шелухина до Михайла Комарова.

        Одеська «Просвіта» багато уваги приділяла лекційній пропаганді культурних здобутків українського народу. Прикметно, що Сергій Шелухин на вечорах «Просвіти» впродовж 1906 року виступав аж вісімнадцять разів. Його реферати були ґрунтовними дослідженнями в царині української історії та літератури. Тематика доповідей охоплювала широкий спектр питань: «Прикмети і характеристика українського, московського і польського національних типів в антропологічному огляді», «Про назви Україна, український, Велика і Мала Росія, великорос, малорос», «Минулий стан українського народу», «Схема "русской истории"», «Договір 1654 року» (Богдана Хмельницького з московською державою), «Про Мазепу в його поезії», «Котляревський в історичній перспективі», «Тарас Шевченко — народний поет», «Про Лесю Українку» та ін. Два реферати були присвячені краєзнавчим темам: «Біляївці та ясчани і їхні сусіди колись і зараз» та «Німецькі колонії в Херсонщині». Тексти багатьох його рефератів були втрачені разом із одеським архівом Сергія Павловича, а деякі з них згодом перетворилися на монографічні праці, що стосувалися української політології та історіографії.

        Вірною помічницею та соратницею для Сергія Шелухина була його дружина – Любов Миколаївна. Вона була серед ініціаторів проведення в Одесі різдвяних свят для дітей та інших заходів. Ці святкування стали доброю традицією. Так, у 1907 році на різдвяну ялинку, організовану в приміщенні «Просвіти» (вул. Софіївська, 30), завдяки зусиллям дружин просвітян, зібралося близько трьохсот дітей, які були в національних костюмах та співали і декламували українською мовою. А в 1906 році Любов Шелухина стала редакторкою газети «Вісти» - однієї з перших українських газет в Одесі.

        Сергій Шелухин, виступаючи переважно українською мовою та регулярно цитуючи класиків національної літератури, прагнув утвердити статус рідної мови як «самодостатньої та наукової». У 1905 році він став автором першого юридично обґрунтованого українського меморандуму, в якому відстоювалися права на використання української мови. Шелухин наголошував, що з наукової точки зору нашу мову слід називати українською, а не малоросійською. Посилаючись на юридичні аргументи меморандуму, Академія наук у Петербурзі була змушена визнати право українського народу використовувати свою мову, зокрема у видавничій діяльності. Цей документ відіграв значну роль у визначенні правового статусу української мови. Погляди С. Шелухина на мовне питання найбільш повно відображені у його статті «Значіння рідної мови для народності та творчості», яка вийшла також окремим виданням у 1911 році. У ній учений виступив на захист української мови й навів аргументи проти русифікаторської політики уряду.

        У грудні 1917 року Сергій Павлович обійняв посаду Генерального судді Української Народної Республіки. А після проголошення незалежності УНР у січні 1918 року його призначили міністром юстиції в уряді Володимира Голубовича. За часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського Шелухин був членом Державного Сенату. Саме він підготував перший офіційний документ щодо державного статусу української мови. У зверненні до прем’єр-міністра Федора Лизогуба він наголошував: «Відмова від державної мови – це не лише зречення національної ознаки української державності, але й величезна неповага до душі й совісті народу». Про високий державний авторитет Шелухина свідчить і те, що йому доручили очолити українську делегацію на переговорах з радянською Росією в 1918 році, де він проявив значні дипломатичні здібності й послідовно відстоював інтереси України. Після падіння Гетьманату в грудні 1918 року Шелухин знову обійняв посаду міністра юстиції в уряді Директорії, одночасно обіймаючи посаду Генерального прокурора. Варто зазначити, що за всіх українських урядів він показав себе як високопрофесійний фахівець та організатор, який завжди ставив інтереси України вище особистих чи партійних амбіцій.

        Як і багато інших свідомих українців того часу, С. Шелухин не визнав більшовицький режим в Україні та у 1921 році іммігрував до Чехословаччини. Життя вченого в еміграції так само було насиченим активною громадською справою. Він брав участь у роботі Громадського українського комітету, який об’єднав українську еміграцію з усіх українських земель та став підґрунтям для створення низки українських наукових та культурно-освітніх установ. З моменту заснування Українського Вільного Університету в Празі науковець, обіймаючи посаду професора карного права, займався викладацькою роботою. Він читав лекції з права та політичної історії, а також був обраний деканом факультету права і суспільних наук (1928–1935 рр.), до 1938 року був проректором Українського Вільного Університету. У 1924–1925 роках також викладав право в Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова. З 1 листопада 1925 року професор С. Шелухин працював у науково-дослідній установі – Українському Інституті Громадознавства, який згодом перейменували на Соціологічний Інститут. Він обіймав посаду директора відділу правознавства, який був поділений на секції та мав комісію для розробки законодавства. Протягом останніх років життя Шелухин активно брав участь у діяльності Українського правничого товариства в Чехословацькій Республіці.

        Сергій Павлович Шелухин помер 25 грудня 1938 року в Празі, де й був похований.

        Творча спадщина Сергія Шелухина налічує близько 210 праць, з яких приблизно 60 стосуються історії української держави та права, а близько 10 – питань історичної етимології та топографії України.

Дізнатися більше:

Книги

Босько В. Історичний календар Кіровоградщини на 2009 рік. – Кіровоград, 2008. – С. 152-155.

Гетьманчук Микола Петрович. Сергій Шелухін: суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали / М. П. Гетьманчук, Я. Б. Турчин. – Л.: [Дослідно-вид. центр Наукового т-ва ім. Шевченка], 2006. – 214 с. – Бібліогр.: С.192-212.

Зленко Г. Лицарі досвітніх вогнів: тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905-1909 рр. / Г. Зленко. – Одеса, 2004. – 252 с.

Шелухин С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. – Прага: Нова Україна, 1926. – 40 с.

Шелухин С. Звідкіля походить Русь: теорія кельтського походження Київської Руси з Франції: з орієнтовоч. карт. – Прага, 1929. – 129 с.

Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / відп. за вип. П. Пупін. – Репринт [празького] вид. 1936. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 248 с.: іл.

Публікації

Будівничий судової системи України: 7 жовтня – 154 роки від дня народження Сергія Шелухіна (1864-1938) // Позакласний час. – 2018. – №9. – С. 13-14 (вкладка): портр.

Величко Валентина. Професор Сергій Шелухін- історик, правознавець, громадсько-політичний діяч, письменник / В. Величко // Наука і суспільство. – 2015. – №3-4. – С. 45-47.

Шевченко С. Центральноукраїнці у Центральній Раді //Народне слово. – 2007. – 20 березня. – С. 3.