Провулок Христини Сушко

        Провулок Уляни Громової було перейменовано на Христини Сушко рішенням Кропивницької міської ради від 27.02.2024 р. №1837 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».

        Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський), В. Балка, м. Кропивницький.

        Уляна Матвіївна Громова – радянська підпільниця, член штабу підпільної молодіжної організації «Молода гвардія».

Христина Сушко

        Христина Євгеніївна Сушко (в дівоцтві Трубецька), санітарний поручник 6-ї Січової дивізії Армії УНР, лікарський помічник, голова правління Щипйорнівської філії Української спілки військових інвалідів, член проводу Союзу українок.

        Командарм Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко зараховував її до тих жінок, які «безоглядно патріотично служили національній справі».

        Христина Євгеніївна Сушко – офіцерка УНР, яка присвятила своє життя боротьбі за українську державність.

        Якщо в Українській Галицькій Армії жінки мали офіцерські звання хорунжих, то в армії УНР Христина Сушко була чи не єдиною жінкою-офіцером. Відомо, що вона проявила себе, як військова лікарка 6-ї січової дивізії Армії УНР і стала героїнею бою, який відбувся на Житомирщині у 1920 році.

        Про її життя до Української революції відомо мало, але героїчний шлях, який пройшла ця українка – вражає.

        Христина Сушко, народилась у Києві 9 вересня 1894 року в сім’ї князя Євгена Трубецького. Після закінчення гімназії вступила на медичний факультет Московського університету. На той час вона вже знала декілька іноземних мов – німецьку, французьку, польську і російську. До Першої світової війни дівчина із дворянської родини закінчила повний курс навчання на медичному факультеті Лозаннського університету (Швейцарія). З початком Першої світової війни добровільно вирушила на Південно-Західний фронт. Допомагала пораненим як сестра милосердя. У той самий час познайомилась зі своїм першим чоловіком – князем полковником Миколою Долгоруким, з яким побралась у 1915 році. 26 березня 1917 року в них народилась донька Світлана. На цьому й закінчилася її служба в російській армії. Виховувла й ростила дитину вдома у Києві.

        Невдовзі доля завдала молодій жінці першого удару: на початку лютого 1918 р. до міста увірвалися більшовицькі загони Муравйова, який офіційним наказом віддав своїм головорізам на поталу Київ на три дні. Жертвами червоного терору стало близько п’яти тисяч осіб, серед них чоловік Христини. Червоноармійці розстріляли митрополита Володимира, міністра освіти Володимира Науменка, сотні офіцерів. Вбивали усіх, хто говорив українською мовою. (Колишній член Реввійськради М. Муралов у спогадах писав, що був свідком доповіді Муравйова про українські справи Леніну, який заходився сміхом).

        Долею жінки опікувався Симон Петлюра, що був знайомий з її родиною. Саме він порадив Христині, щоб приховати дворянське походження, взяти псевдонім – Скачківська. Згодом доля занесла Христину на Наддніпрянщину, де вона познайомилася зі своїм другим чоловіком Романом Сушком – одним із командирів січових стрільців. Вона стає на службу УНР військовою лікаркою влітку 1919 року, в апогей визвольних змагань.

        У червні 1919-го у бою під Малою Салихою потрапила у полон. Серед спогадів наводиться факт, як комуніст, їдучи конем 8 верст, волочив свою жертву за довгі коси. У полоні була тяжко мучена, але спритністю та відважністю врятувалась з неволі.

        Вона втекла на даху переповненого комуністами потяга, а потім, надала українським військовим властям цінну інформацію про розташування більшовицьких частин, й знов взялася до своєї праці у війську.

        Невдовзі отримала поранення двома кулеметними кулями в праву руку, але проявила стійкість, лишившись на полі бою. Під час боїв в серпні отримала контузію, яка спричинила параліч правої сторони.

        Після лікування і народження другої доньки Романни у 1920 році, повернулась до армії УНР. Отримала призначення до 6-ї Січової стрілецької дивізії полковника Марка Безручка, де стала лікарем 46-го куреня дивізії, де служив її чоловік. З квітня бере участь в наступі польсько-українських військ на Київ. В червні, під час ар’єргардних боїв під Пергою, отримала важке поранення живота та пошкодження хребта. За сприяння Петлюри, жінка змогла отримати кошти на лікування.

        Попри проблеми зі здоров’ям та скрутне становище, Христина опікувалась положенням вояків, інтернованої в Польщі армії УНР. Брала участь в діяльності Українського Червоного Хреста, налагодила його зв’язки з Американським Червоним Хрестом. З липня 1922 року представляла інтереси військових інвалідів у Каліші та Щипйорно. Справу допомоги ветеранам армії УНР не залишала і в пізніші часи, вже в еміграції. Значною мірою її стараннями була відкрита «Хата інваліда», розрахована на 60 місць.

        Шлюб з Романом розпався у 1925 році через його підпільну діяльність в Українській Військовій Організації (УВО). Христині після тривалого лікування вдалось відновити рухливість кінцівок, облишивши милиці. В Римському університеті вона змогла нарешті завершити свою медичну освіту, обравши спеціальність кардіологія. Мала власну лікарську практику. Також підтримувала контакти з емігрантським середовищем.

        Приблизно у 1927 році одружилася з італійцем, лікарем Мангері, після чого оселилася в маєтку чоловіка на Сицилії в містечку Таорміна. Згодом вони розлучилися, у 1935 році Христина Сушко з доньками переїхала до Франції і оселилася в Ніцці, де започаткувала власну лікарську практику.

        У 1932 році познайомилась з провідником ОУН Євгеном Коновальцем. За деякими даними, протягом 1930-х рр. Виконувала функції таємного агента ОУН, перебуваючи у постійному зв’язку з Коновальцем та своїм колишнім чоловіком Романом Сушком.

        Після Другої світової війни, під ім’ям Христини Мангері як лікар-офіцер армії США, опікувалась таборами для переміщених осіб в Мангаймі, Вюрцбурзі, Ляйпгаймі, Діллінгені і Гюнцбурзі, де у переважній більшості перебували українці. Робота Христини Сушко у таборах для переміщених осіб завершилася, коли Німеччина почала їх ліквідовувати в 1950 році. Незадовго після цього вона перебралась на постійне місце проживання до Швейцарії.

        Христину поважали. Генерал Михайло Омелянович-Павленко, який у різний час командував армією Української Народної Республіки та Української Галицької Армії, згадував про неї, як про непересічну особистість. Найприкметнішою рисою воячки була сила духу, що дозволила здолати усі життєві та таборові випробування.

        Померла 7 лютого 1967 року у Женеві, Швейцарія, ставши для багатьох прийдешніх поколінь прикладом боротьби за Незалежність.

Дізнатися більше:

Книги

Коваль Роман. Багряні жнива Української революції: 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань: воєнно-історичні нариси / Р. М. Коваль. – 2. вид., випр. і доп. – Київ: Діокор, 2006. – 404 с. – (Видання Історичного клубу «Холодний Яр»). – Бібліогр.: С. 347-39.

Коваль Роман. Жінки у Визвольній війні: Історії, біографії, спогади: 1917-1930. – Київ.: Вид-во Марка Мельника, 2020. – 430 с.: фотоіл., портр.

Овад Христина. Полковник Роман Сушко (1894-1944): на вшанування його пам’яті / Х. Овад. – Торонто: [б.в.], 2006. – 305 с.: іл., фот.

Публікації

Вороний Микола. Доктор Христина Сушко / Микола Вороний // Незборима нація. – 2018. – №2 (лютий). – С. 3: портр.

Срібняк І. Непоказна звитяга (кілька епізодів з життя поручника Армії УНР, лікаря Христини Скачківської-Сушко, 1919-1925 рр.). – Наше Життя (укр.). – Т. LXXV, №1. – С. 13-16.

Швидченко Т. Жінки у боротьбі за українську державність у 1917-1921 рр. / Т. Швидченко // Українознавство. – 2019. – №4. – С. 8-24.