Вулиця Володимира Степанка

        Вулиця Червонофлотська була перейменована на Володимира Степанка розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» №24 від 19.02.2016 р.

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський) м. Кропивницький.

        Червонофлотець – військове звання і посада військовослужбовця рядового складу ВМФ СРСР.

Степанко Володимир

        Степанок Володимир Іванович (27 січня 1968 р., Майське, Джанкойський район – 26 січня 2015 р., Дебальцеве, Донецька область) – український військовик, підполковник (посмертно) Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

        Його батьки були хліборобами. Закінчив загальноосвітню й музичну школи. В його роду були кадрові військові, тож Володимир після восьмого класу намагався вступити до Київського Суворовського військового училища, але з певних причин не став суворовцем. В 1985 році вступив до Новосибірського вищого військово-політичного загальновійськового училища. Під час навчання наполегливо займався самовдосконаленням, як фізичним, так і моральним. Багато читав, займався боксом та гирьовим спортом. Про його цілеспрямованість, наполегливість і силу волі свідчить, зокрема те, що він вступив до військового училища, не розрізняючи певних відтінків кольорів. У Новосибірську перед екзаменами настільки ретельно готувався, що майже відмовився від їжі, пив тільки воду і навіть вивчив на пам’ять всі сторінки книги «Повний кольоровий Тест Люшера», тому знав, що надруковано на кожній сторінці та в якому кольорі. Тоді хтось із майбутніх його однокурсників і назвав його «Апостолом». З тих часів за ним закріпилося прізвисько «Апостол», яке залишилося на все життя. В училищі чоловікові часто доводилося драїти підлогу й відшкрібати казани, бо після відбою читав книги, періодичні видання, мав безліч зошитів та записників, у яких занотовував свої думки з приводу різних подій . Книги, періодику й записки зберігав у себе під матрацом і в тумбочці.

        Після закінчення в 1989 р. вишу став єдиним випускником на курсі, що не вступив до лав КПРС, що для такого вишу було винятковим фактом. Дуже пишався, що йому вдалося навчатися саме в роті аеромобільного спрямування. У подальшому також, що він є офіцером-спецпризначенцем. За час проходження військової служби мав 165 стрибків з парашутом.

        Був направлений для проходження служби до Туркестанського військового округу, де служив на посаді заступника командира парашутно-десантної роти по політчастині у військовій частині 33079. Брав участь у прикордонних сутичках з афганськими контрабандистами.

        Після здобуття Україною Незалежності повернувся до Криму, прийняв присягу і з січня 1993 р. служив на різних посадах у Феодосійському гарнізоні Одеського військового округу.

        У 1996-1998 рр. здобував другу військову вищу освіту в Київському військовому гуманітарному інституті (факультет виховної і соціально-психологічної роботи).

        Після закінчення інституту призначений на посаду старшого офіцера відділення виховної роботи 50-го навчального центру спеціальної підготовки в Кіровограді (військова частина А 0759). Активно брав участь в культурному та українському національному житті міста, його дружина очолювала відділ обласного художнього музею.

        У 2005 р. звільнився у запас. Брав активну участь в подіях Помаран-чевої революції та Революції Гідності.

        Після виходу у відставку працював на різних посадах, зокрема й на керівних. Він завжди в розмові повторював, що людина має розвиватися. Якщо йому було нецікаво працювати, то якою б грошовитою посада не була, він розраховувався. Казав: «Від роботи має бути задоволення й інтелектуальний розвиток».

        2009 року очолив сільськогосподарське підприємство і пропрацював на цій посаді два роки. Розповідав, що йому імпонує те, що він долучився до святого святих – вирощування зернових, адже хліб усьому голова, він захоплено розповідав як працює механізм сільгосппідприємства. Працював і на посаді фахівця з якості, і, як багато хто з військових пенсіонерів, в охороні. Але ця робота була йому нецікавою.

        Вдома Володимир бував не часто. Але коли він приїздив з відряджень, то у родині це ставало святом, яке обов’язково переростало у спільні поїздки Україною, які чоловік дуже любив, бо захоплювався розмаїттям і красою Батьківщини. Спочатку подорожували автостопом, а згодом власною автомашиною в різні куточки країни. Доволі часто бували у Хмельницькій області), щороку на декілька днів їздили на Сорочинський ярмарок: переглядали концерти, брали участь у різних ярмаркових акціях і програмах, відвідували музеї. Сім’ї подобалася тамтешня атмосфера наповнена народним колоритом.

        Володимира Степанка цікавило буквально все, ще з юнацьких років почав збирати книги: це і літературно-художнього спрямування, афоризми, довідники з різних галузей, а також військової тематики. Тож у родині завжди було дуже багато книг та періодики, після загибелі чоловіка дружина частину з них передала в госпіталь та бійцям на передову. Для нього не існувало невирішених питань, а також життєвих ситуацій.

        Володимир Іванович завжди був налаштований на оптимізм, залишилося дуже багато записів, афоризмів позитивного змісту Де б він не перебував, усюди щось занотовував: на газетах, на клаптиках паперу, у блокнотах. Загалом, не так, як усі, сприймав життя – прямо, чисто, без обману й окозамилювання. Особливістю його характеру було те, що він завжди казав те, що думав, тому й мав непрості стосунки з багатьма людьми.

        Навесні 2014 р., після окупації російськими військами Криму, повер-нувся до ЗСУ.

        З червня 2014 року майор Володимир Степанок разом з капітаном 1-го рангу Юрієм Олефіренком формує 42-й батальйон територіальної оборони Кіровоградської області «Рух опору». Обіймав посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом.

        З 5 серпня 2014 р. – заступник командира батальйону, 42-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада). За винятком трьох тижнів лікування у Кіровоградському обласному госпіталі, постійно перебував на передньому краї фронту. Із середини січня 2015 року перебував на ротації, але з огляду на активізацію ворога на дебальцевському напрямку, бійці й командири не полишали своїх бойових позицій.

        26 січня 2015 р. очолив загін із 72 бійців батальйону, які добровільно відгукнулися на заклик прийти на допомогу 128-й гірсько-піхотній бригаді, що зазнавала великих втрат під Дебальцевим. Того ж дня в районі висоти 307,9 (ОП «Валєра») біля села Санжарівка Бахмутського району Донецької області в бойову машину, біля якої він знаходився, влучив протитанковий реактивний снаряд. Під час вибуху загинув також водій – солдат В’ячеслав Отрішко.

        Вдома залишилися дружина Олена Валентинівна та донька Юлія. Похований на Алеї Слави Рівнянського кладовища Кропивницького.

Нагороди та вшанування

        Указом Президента України №311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

        3 квітня 2015 року Всеукраїнською громадською організацією «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «Звитяга» Степанка В. І. нагороджено нагрудним знаком «Гідність та честь» (посмертно).

        7 лютого 2015 року був нагороджений найвищою партійною нагородою – Золотим нагрудним знаком ВО «Свобода» (посмертно).

Дізнатися більше:

Публікації

Гуцулюк Максим. Несколько шагов к бессмертию / Максим Гуцулюк // Первая городская газета. – 2016. – 28 января. – С. 3: фото.

Зубець, Анастасія. Ордени полеглим / Анастасія Зубець // Народне слово. – 2015. – 27 серпня. – С. 2.

Іванова Ірина. Порошенко нагородив п’ятьох бійців із Кіровоградщини. Посмертно / Ірина Іванова // Кіровоградська правда. – 2015. – 9 червня. – С. 2: фото.

Колектив Кіровоградського обласного художнього музею. Війна забирає найкращих / Колектив Кіровоградського обласного художнього музею // Народне слово. – 2015. – 5 лютого. – С. 18: фото.

Маламен Оксана. Імена героїв у назвах вулиць / О. Маламен // Нова газета. – 2017. – 7 вересня. – С. 11.

Нагороджені посмертно / Наталія Земнорій // Народне слово. – 2015. – 11 червня. – С. 3.

Скочко Олена. П’ять років без Володимира Степанка / Олена Скочко // Первая городская газета. – 2020. – 30 января. – С. 3: фот.

Требунських, Ірина. Дощ та сльози на Театральній площі /Ірина Требунських // Народне слово. – 2015. – 5 лютого. – С. 7: фото.