Вулиця Олени Степанів

        Вулицю Посадочна було перейменовано на Олени Степанів рішенням Кропивницької міської ради від 27.07.2023 р. №1659 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський), Озерна Балка, м. Кропивницький.

        Посадочна – русизм.

Степанів Олена Іванівна

        Степанів Олена Іванівна (1892 р., с. Вишнівчик, Львівська область – 1963 р., Львів) – перша в світі жінка офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера. Була однією із організаторок Листопадового повстання 1918 року, брала активну участь в українсько-польській війні 1918-1919 років (четар Української Галицької Армії). Референт преси в Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському, патронеса одного з куренів Пласту. Олена Степанів була нагороджена срібною медаллю Хоробрості та Військовим хрестом. Ув’язнена радянських таборів.

        Олена Іванівна Степанів народилася 7 грудня 1892 року в с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт, Львівська область в сім’ї священика УГКЦ. Батько Олени був добрим пастирем, ініціював створення читальні товариства «Просвіта» у селі.

        З 1910 р. навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт». 1912 р. вступила до Львівського університету на філософський факультет, студіювала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» (очолила його першу жіночу чоту у Львові). Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Разом з ровесницями бігала до домівки «Сокола-батька» на пополудневі години руханки, які вів професор Бобровський. «Сокіл» був її першою сходинкою.

        Згодом стала членом пластової організації, яка вела військову підготовку. Саме «Пласт» наповнив її життя глибинним змістом і це був вибір на все життя: іти на допомогу потребуючому, слабшому, пропонувати руку дружби, навчати місійності, обов’язковості, пунктуальності, сумлінності в роботі; чесності, людської та національної гідності; бути спритнім і мужнім оборонником і патріотом.

        Олена, як членкиня Пласту – разом з тими, в кого є потреба рятувати світ, хто знає, що в горнилі війни можна втілити ідею творіння української військової сили і надію на визволення України.

        Навесні 1912 року стає членом Повітової Січі, восени вступила на філософський факультет Львівського університету. Дівчина певна того, що жіноцтво теж може стати поряд з чоловіками для здобуття незалежності. Серпень 1914 року. У підльвівському яру чинилася нова для України історія «... за право до свобідного життя бути вірним Богові і Україні...».

        У Львівському університеті Олена слухала лекції М. Грушевського, Степана Рудницького (відомого географа, знищеного органами НКВД 1937 р.), Кирила Студинського (загинув від рук енкаведистів 1941 р.). Вона була членом створеної І. Франком радикальної партії, Академічної громади, Драгоманівського гуртка, працювала з Євгеном Коновальцем у проводі Українського студентського союзу.

        Олена Степанів хотіла йти на війну, але їй забороняли, бо вона жінка. Вона знайшла тоді в шафі січової домівки військовий однострій, трохи його перешила і пішла фотографуватися на документи. Фотограф упізнав у ній жінку, її арештувала поліція. Коли її вели вулицями, перехожі гукали: «Жінка-шпигун!». Та в неї були добрі друзі. Остання сотня Володимира Старосольського ще була у Львові, і він визволив Степанівну з поліції, взяв її у свою сотню – і вони вирушили в Карпати.

        У серпні 1914 р. вступила до Леґіону Українських Січових Стрільців; як хорунжа УСС брала участь у боях на горі Маківці – героїчні подвиги відважних дівчат (Олени Степанів, Софії Галечко, Ганни Дмитерко) оспівані у багатьох стрілецьких піснях.

        Тут прийняли присягу 33 жінки-січовички. Це був відділ «Січових Стрільців ІІ». Першу стрілецьку жіночу чоту при Львівському товаристві «Січові Стрільці ІІ» очолила обозна Олена Степанів, її заступником стала Ольга Левицька. «Ми не мобілізуємо жіноцтво. Ми збираємо добровольців, що мають пластову, спортивну чи військову підготовку або ж прагнуть її здобути. Жінки теж можуть воювати. Та то лише за покликом і переконанням», – стверджувала Степанівна. Сама ж була сильна духом, красна душею, обережна у замислах, бистра в ділах.

        Олена Степанів стала першою жінкою серед старшин товариства «Січові стрільці-ІІ».

        Часто ім’я Олена у списках переписували на «Олег», бо не могли повірити, що то не хлопець.

        10 листопада 1914 року Олену Степанів нагородили «Медаллю хоробрости» за бій під Комарном.

        У квітні-травні 1915 року підхорунжа Олена Степанів відзначилася в боях на горі Маківці.

        31 травня 1915 року поблизу Лісовичів під Болеховом разом з двома оточеними сотнями Січових Стрільців потрапила Олена Степанів у російський полон.

        Шанували та поважали Степанів за її розум, відвагу та вміння обходитися з людьми не лише полонені австрійські офіцери, а й московські власті, що завідували табором. Очевидець оповідав, що «москалі дуже стережуть Степанівну, бо кажуть, що мужчини йшли на війну з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом».У жовтні 1918 року, як член Головної управи Української галицької армії, вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.

        Деякі російські офіцери пропонували її повісити. Вона цього не боялася, але ... «сумно було дуже ... тужно за домом і Галичиною». Всі полонені ходили вільно, тільки Олену водили під конвоєм. Невидимі, але відчутні сліди Шевченка у тих краях, молитви до Всевишнього допомагали не впасти духом і підтримувати слабших.

        Її поведінка, праця, розум, організованість і неабияка любов до людей викликали незаперечну повагу серед австрійських полонених. Її особиста доля і приклад мужності були потужною заявою української національної ідеї у європейському масштабі. Після Лютневої революції включилися в роботу Ташкентської української громади. 17 серпня 1917 року через Швецію повернулася до лав УСС і продовжила свій бойовий шлях як четар УГА.

        Була моделлю для спортивного підручника, марки з її зображенням продавались по всій Європі. Коли вона поверталась з російського полону через Швецію, Фінляндію її зустрічали як кінозірку.

        Під час перебування в полоні Олені Степанів наказом ч.20 від 12 липня 1915р. було присвоєно офіцерське звання хорунжого.

        У 1919 році виїхала до Відня, де продовжила навчання.

        14 липня 1920 року одружилася з Романом Дашкевичем, підполковником Січових Стрільців. Повернулася до Львова зі ступенем доктора філософії. Від 1922-го до 1935 року викладала історію та географію в Гімназії сестер Василіянок у Львові. У жовтні 1924 року стала головою Товариства жінок з вищою освітою. «Українська жінка в світлі історії», - наукові реферати Олени Степанів - Дашкевич.

        У 1926 році народився син Ярослав, майбутній доктор історії, в’язень сталінських таборів.

        Від 1935-го до 1939 року була референтом оргвідділу Ревізійного Союзу Українських Кооператорів.

        Під час Другої світової війни Степанів навідріз відмовилася залишати Львів, хоча в той період в еміграцію подалася сила-силенна українців. Олена Іванівна говорила: «Я залишаюся зі своїм народом».

        У 1941-1944 рр. керує Статистичним бюро міста Львова, викладає у Львівському університеті, де виконувала обов’язки доцента економічної географії та в Інституті радянської торгівлі.

        У 1943 році відпускає чоловіка в еміграцію, а сама стверджує, що буде «тут жити і працювати, де випаде».

        У 1946-1948 рр. вивезена в «почесну» депортацію до Києва.

        1948-1949 рр. – науковий співробітник Природничого музею АН УРСР у Львові. Написала понад 75 наукових праць.

        Напередодні Нового року (30 грудня 1949 року) Олену Іванівну заарештували за «зраду батьківщини». Її звинуватили в зберіганні націоналістичної літератури, такої як «Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’яних літ», «Галицько-Волинський літопис» тощо. До того інкримінували таємні зустрічі з Романом Шухевичем і публікації антирадянських статей. Олена провини не визнала й усе заперечувала. Прокурор вимагав 25 років позбавлення волі. Степанів засудили на 10, проте, як особливо небезпечну державну злочинницю, відправили до Мордовського табору.

        Бо ж не зреклася сина Ярослава, не купилася на пропозицію співпрацювати з новою окупаційною владою.

        У червні 1956 року повернулася до Львова із сином Ярославом. Легендарна Степанівна мешкала з сином у найманій кімнатці. Жили на убогу пенсію.

        Померла Олена Степанів-Дашкевич 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

        Автор близько 75 праць, в тому числі спогадів «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914», «Напередодні великих подій» (1943 р.), довідника «Кооперативи здоров’я» (1930 р.), монографії «Сучасний Львів» (1943 р.), «Трудові резерви Львівщини» (1949 р.) тощо. Особливо актуальною (ще й можливо, до сьогодні) є книга Олени Степанів «Крим – ключ до Чорного моря», що надрукована була 1943 року у львівському журналі «Дорога».

Дізнатися більше:

Книги

Кос Анна. Героїня України Олена Степанів / Анна Кос. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2005. – 32 с.: іл.

Лазарович М. Степанів Олена Іванівна // Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: енциклопедія. – Т. 3: П-С. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. – С. 495-497.

Науменко К. Є. Степанів-Дашкевич Олена // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – Київ: Наукова думка, 2012. – Т. 9: Прил-С. – С. 846.

Олена Степанів: наукові праці. Есе. Спогади / Наукове товариство ім. Шевченка; ред. і упоряд. О. Шаблій. – Львів: Видавничий центр Наукового товариства ім. Шевченка, 2003. – 607с. арк. фотоіл.: фотоіл., портр. – Бібліогр.: С. 582-585.

Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського, Львів. від-ня, Ін-т нац. Пам’яті у Львові; [упоряд.: Г. Сварник, А. Фелонюк; передм. Я. Дашкевич]. – Львів: Піраміда, 2009. – 631 с.: фотогр.