Провулок Софії Русової

        Провулок Ростовський було перейменовано на Софії Русової рішенням Кропивницької міської ради «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду» №1359 від 15.11.2022 р.

          Провулок знаходиться в Фортечному районі (Кіровський).

        Ростов – російське місто Ростов-на-Дону, найкримінальніше місто Європи, відоме фальсифікованими судовими процесами над українськими військовополоненими.

Русова Софія

        Русова Софія Федорівна (уроджена Ліндфорс; 18.02.1856, с. Олешня, тепер Чернігівського району Чернігівський педагог, громадсько-освітня діячка, одна з організаторок жіночого руху в Україні. Дружина О. Русова.

        Мати – Ганна Жерве – походила з аристократичного французького роду, що багато років проживав у Російській імперії. Батько – Федір Ліндфорс – мав шведських предків, які також давно опинилися в Росії, був палким російським патріотом. Одружившись на дочці генерал-губернатора м. Омська, у якого служив ад’ютантом, полковник Ф. Ліндфорс згодом разом із родиною переїхав із Сибіру на Чернігівщину, де біля с. Олешня купив садибу та 1000 десятин землі. 1865 р. родина переїхала до м. Києва.

        1865-1870 рр. С. Ліндфорс навчалася у Фундуклеївській гімназії, яку закінчила із золотою медаллю.

        1871 р. Софія та Марія Ліндфорс відкрили в Києві перший приватний дитячий садок, вихованцями якого здебільшого були діти української інтелігенції, зокрема, дочки М. Старицького Марія (див. М. Старицька) і Людмила (див. Л. Старицька-Черняхівська). Завдяки зв’язкам із родиною Старицьких С. Ліндфорс познайомилася з М. Драгомановим, І. Нечуєм-Левицьким, М. Лисенком, Оленою Пчілкою, О. Русовим.

        1874 р. в Петербурзі вийшла заміж за О. Русова. Допомагала чоловікові готувати до видання повний текст «Кобзаря» Т. Шевченка, який було опубліковано 1876 р. м. Празі.

        У 1882-му році, після кількох місяців ув’язнення, Софію Русову випустили на волю під поліцейський нагляд, вона поїхала до Єлисаветграда, де на той час перебував чоловік Олександр з дітьми, здійснюючи перепис Єлисаветградського повіту.

        Подружжя Русових було знайоме з Іваном Тобілевичем та членами його родини, вони жили в сім’ї драматурга. Розгорнули у місті культурноосвітню роботу, відвідували засідання народницького гуртка «Громада».

        Однак через те, що Херсонська губернія (центром якої був Єлисаветград) перебувала під особливим наглядом і в ній заборонили жити «піднаглядним» особам, Русову вислали за її межі у 1883 році.

        У складні часи творення української державності початку ХХ століття життя Софії Русової було пов’язане з постійними переїздами, і в Єлисаветграді вона бувала неодноразово.

        З Русовими в Єлисаветграді пов’язані будинок Тобілевичів по вулиці Тобілевича та будівля колишньої повітової земської управи, що на розі вулиць Шевченка та Чорновола, у якій сьогодні один з корпусів гімназії.

        З 1909 р. родина жила в м. Києві, де С. Русова викладала в Комерційному інституті, комерційній школі 1 Учительського товариства, Фребелівському інституті.

        Після Лютневої революції 1917 р. С. Русова відігравала найактивнішу роль у будівництві національної системи освіти в Україні. У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі була обрана членом Української Центральної Ради від просвітницьких організацій Києва. Водночас очолювала департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства) освіти, була головою Всеукраїнської учительської спілки, членом редакційної колегії та активним автором журналу.

        Через події громадянської війни 1920 р. переїхала до м. Кам’янець-Подільського, де викладала в університеті та учительській семінарії. Наприкінці 1921 р. емігрувала, з 1923 р. жила в м. Празі. Викладала в Українській господарській академії в м. Подєбрадах (1922-1923 рр.) та Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в м. Празі (1923-1933 рр.). У м. Празі 1924-1925 рр. взяла участь у створенні притулку для дітей українців-емігрантів, який очолювала впродовж п’яти років, консультувала педагогів Української народної школи, що діяла з 1936 р. при цьому притулку, як опікунка допомагала роботі Української реальної гімназії, співпрацювала з Українським інститутом громадознавства (з 1929 р. – Український соціологічний інститут). Похована в Празі на Ольшанському цвинтарі.

Дізнатися більше:

Книги

Антонець Н. Б. Русова Софія Федорівна // Українська педагогіка в персоналіях: у 2 кн. / за ред. В. О. Сухомлинської. – Київ: Либідь, 2005. – Т. 2: ХХ століття. – С. 136–145.

Зайченко І. В. Педагогічна концепція С. Ф. Русової / І. В. Зайченко. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2006. – 264 с.

Русова Софія. Мемуари. Щоденник / С. Русова. – Київ: Полиграфкнига, 2004. – 544 с.

Софія Русова – педагог, державний діяч, просвітитель: до 155-річчя від дня народження: біобібліогр. покажчик / упоряд. А. М. Доркену, Т. В. Лога. Київ: [б. в.], 2010. – 176 с.

Публікації

Горовий А. Жінки, якими пишаємося (Анна Ярославна – королева Франції, Євпраксія, Софія Русова, Наталя Кобринська та ін.) / А. Горовий // Палітра педагога. – 2004. – №1. – С. 3-4.

Євдокименко Ірина. Публіцистична і педагогічна майстерність Софії Русової / І. Євдокименко // Вісник Книжкової палати. – 2014. – №8. – С. 24-27.

Манжура Марія. Софія Русова – славна дочка України: урок-телепередача / Марія Манжура // Початкова освіта. – 2006. – №15. – С. 11-15.

Матівос Ю. Педагог від Бога: 165 років від дня народження Софії Русової / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2011. – 18 лютого. – С. 10.

Чиренко Н. Софія Русова / Н. Чиренко // Шкільний Світ. – 2006. – №47. – С. 19.