Вулиця Євгена Плужника

        Вулиця Гмирьова була перейменована на Євгена Плужника рішенням Кропивницької міської ради від 28.09.2023 р. №1693 «Про перейменування вулиць та провулків».

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Олексій Гмирьов – російський революціонер і поет.

Євген Плужник

        Постать Євгена Плужника увійшла в історію української літератури доби «розстріляного відродження», а також у перелік жертв сталінських репресій 30-х років ХХ ст. Про нього більшість науковців, письменників, критиків пишуть як про обдарованого митця, інтелектуала, художні світи віршів якого близькі будь-якій людині. А як же склалася його життєва доля?

        Плужник Євген Павлович народився 26 (14) грудня 1898 року у слободі Кантемирівці (псевдонім – Кантемирянин) Богучарського повіту Воронезької губернії (тепер Воронезька область Росії) в багатодітній сім’ї дрібного купця. Батько походив із селян Полтавської губернії, землі не мав, заробляв успішно працюючи у фірмі, що торгувала сукном і вовняними матеріалами. Мати – з Воронежчини, із заможної родини, турботлива і дбайлива. Вона хворіла на туберкульоз, тому померла молодою, залишивши кількох дітей (найменшому, Євгенові, минуло 7 років). Дітьми і господарством стала опікуватися літня самотня родичка. Батько прагнув дати синам і дочкам не лише середню, а й вищу освіту, піклувався про них.

        Початкову освіту здобув у Кантемирівській школі, потім навчався в гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова, Бердянська, Боброва. У гімназійні роки Є. Плужник не регулярно відвідував або й зовсім ігнорував заняття, які його не цікавили, проте він любив історію і літературу, багато часу проводив у бібліотеках і кінотеатрах. Батько терпляче спрямовував сина до науки. 1918 року Євген Плужник разом із родиною переїхав на Полтавщину, де упродовж двох років туберкульоз забрав життя його сестри, батька і брата.

        У 1918 р. Євген вчителював у початковій школі села Велика Богачка (Миргородщина). Він викладав мову і літературу, а також організував драматичний гурток. Як слушно зазначає дослідник Л. Череватенко, «самому Є. Плужникові його театральне минуле придасться ще, коли він працюватиме над власними п’єсами».

        З 1921 р. Є. Плужник жив у Києві, де вже здобували освіту старші діти Павла Плужника. Найбільше його підтримувала сестра Ганна. Через соціальне походження (не пролетарське і не селянсько-незаможницьке) він не міг вступити до Київського інституту народної освіти, тож спочатку навчався у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, а потім у Київському музичнодраматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Після цього в його житті були і періоди безробіття, напівголодного існування з гострим переживанням непотрібності суспільству його творчості.

        Із Київським музично-драматичним інститутом була пов’язана й історія Плужникового кохання: тут навчалася його кохана Галина Коваленко, здобуваючи другу, після історичної в Київському інституті народної освіти, вищу освіту. З-поміж численних шанувальників, які могли стати їй вигідною парою, Галина обрала саме Євгена – високого, гарного, а ще такого дивного у словах і вчинках. Драматичним їхнє кохання було тому, що парубок знав про своє захворювання на туберкульоз (хвороба супроводжувалася легеневими кровотечами) і відкрито застерігав кохану, але вона вирішила: «Помиратимемо разом». Вони одружилися 1923 року. Про свою любов дев’яностолітня Галина Коваленко згадувала так: «Я молоденька була, мамі кажу: «Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я заплющу очі й на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена». 1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис). У цьому ж році у київській газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» з’являються перші його вірші, підписані псевдонімом «Кантемирянин». Вони мали переважно публіцистичний характер. Галина Коваленко стала для поета головним сенсом життя, найбільшою цінністю, тією, заради кого варто було видряпуватися зі страшних урвиськ, що в них кидала Є. Плужника доля і тоталітарна антилюдяна влада: нападів недуги, бідності, політичних утисків і репресій. Вона розуміла, з ким звела її доля, першою відчула чоловіків талант, незвичайність, тож не тільки вірно кохала, а й підтримувала, залучала його, делікатного й скромного, до кола київських літераторів, спонукала публікувати результати творчої праці.

        1926 року завдяки дружині вийшла у світ перша книжка поетових віршів під назвою «Дні». 1927 року побачила світ і його остання прижиттєва поетична збірка «Рання осінь», яка мала прихильну рецензію Ю. Меженка, а іншими була розкритикована. Окрім поезії, він є автором роману «Недуга» (1928 р.) та трьох п’єс «Професор Сухорат», «У дворі на передмісті», «Болото» (текст невідомий). Є Плужник написав також віршовану п’єсу «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати») та переклав твори М. Гоголя, А. Чехова, М. Шолохова.

        Доля Євгена Плужника трагічна. Працюючи над збіркою «Рівновага» та драматичними творами, на початку 30-х років він уже очікував свого арешту. Збірка поезій під назвою «Рівновага» (1933 р.), яку Плужник підготував до друку, лишилася ненадрукованою: разом із багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до «Вибраних поезій» Є. Плужника та були надруковані 1966 року.

        4 грудня 1934 р. у розпал репресій проти української інтелігенції письменник був заарештований. 25 березня 1935 р. Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок (смертна кара), який пізніше було замінено десятьма роками заслання. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації з підготовки терактів». На підставі всього цього робився висновок, що «перебування його на волі є соціально небезпечним», а тому Є. Плужник підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». У січні 1935 року письменників із різних міст України (Києва, Харкова, Полтави та ін.) доставили до спецкорпусу НКВС у Києві як учасників розгалуженої підпільної контрреволюційної організації. У цій сфабрикованій справі в ролі звинувачених були Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Куліш, Г. Епік та ін. 27–28 березня того ж року відбувся судовий процес виїзної Військової комісії Верховного Суду СРСР. Суд над 17 звинуваченими тривав одну ніч – з 22 години 27 березня до 5 години 28 березня – у колишній церкві Інституту шляхетних панянок, що був перетворений на Республіканський НКВС. Вирок – усім найвища міра покарання – розстріл, який було замінено найтривалішим терміном ув’язнення у спецтаборах – 10 років. Є. Плужник сприйняв заміну розстрілу на тривале ув’язнення як надію на життя, мріючи коли-небудь таки повернутися до коханої дружини. Невдовзі після арешту та слідства хворий на туберкульоз поет потрапив до концентраційного табору на Соловецьких островах, що в Росії. У Соловецькому таборі, де Є. Плужник відбував покарання, спочатку сидів у загальній камері. В умовах тісноти, задухи, антисанітарії, холоду дійшов до крайнього виснаження і був переведений до табірного лазарету. Євгена Павловича не стало 2 лютого 1936 р. внаслідок загострення туберкульозу, у день народження його товариша В. Підмогильного, якого розстріляли пізніше – в 1937 р. Віршів, які Є. Плужник написав у таборі, досі не знайдено. Не відомо, де саме його могила на зрівняному із землею соловецькому цвинтарі.

        4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Є. Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину». Проте арешт Плужникових творів у СРСР тривав ще десять років, до 1966 р., було заборонено і будь-які їх дослідження. Історія життя Є. Плужника – це частина історії колоніальної, тоталітарної України ХХ ст., водночас його творча біографія – яскравий вияв оригінального, національного таланту: Нехай комусь судився довший Шлях до останньої межі, Свій коротенький перейшовши, Не нарікатиму – я жив! («Нехай комусь судився довший», 1927). Прагнення творчої самореалізації він здійснював у щирому слові, образно виражаючи власну думку і переживання, інтуїтивне осяяння і раптове враження, почуття і світобачення. Поетові було заради чого боротися за життя: кохання і творчість допомагали вистояти у цій боротьбі. Короткий вік, мученицька смерть є наслідком злочину, вчиненого державою СРСР.

Дізнатися більше:

Книги

Плужник Є. П. Недуга: роман / Є. П. Плужник. – Київ: Знання, 2016. – 239 с.

Розстріляне Відродження: українська репресована лірика / худож. О. К. Перепелиця. – Донецьк: БАО, 2009. – 256 с.: іл.

Публікації

Бачив життя до останнього дна. Сотнями ран: 26 грудня – 120 років від дня народження поета, драматурга, перекладача Євгена Плужника // Позакласний час. – 2018. – №11. – С. 16-17 (вкладка): портр.

Жулинський Микола. «О коротенька, наче смерть, дорого...»: Євген Плужник – «убієнний син» народу суворої долі / М. Жулинський // Літературна Україна. – 2012. – 22 листопада. – С. 1, 4-5.

Капко Б. Й. Огляд творчості Євгена Плужника / Б. Й. Капко // Все для вчителя. – 2011. – №34-36. – С. 150-153.

Павлів Ірина. Євген Плужник – один із провідних поетів Розстріляного Відродження, його творча біографія, трагічна доля. Урівноваженість душевного стану ліричного героя, мотив туги за минущістю краси, гармонією світу і людини, мить і вічність у чуттєвому вираженні. «Вчись у природи творчого спокою...», «Ніч... а човен – як срібний птах!...» / І. Павлів // Бібліотечка «Дивослова». – 2019. – №5-6. – С. 42-47: портр.

Салига Тарас. Плужник поміж двох таборів: до 80-ї річниці з дня смерті поета на Соловках / Т. Салига // Літературна Україна. – 2016. – 4 лютого. – С. 8-9, 13: портр.; фот.

Скорбота волі: 120 років від дня народження Євгена Плужника // Шкільна бібліотека. – 2018. – №11. – С. 86-87: портр.

Токмань Ганна. Євген Плужник: 1898-1936 / Ганна Токмань // Дивослово. – 2009. – №11. – С. 49-56; №12. – С. 36-43.

Тримбач Сергій. «Прийшов до мене чорт о другій ночі...»: 26 грудня, на Різдво, минуло 125 літ від дня народження поета Євгена Плужника (1898-1936) / С. Тримбач // Українська літературна газета. – 2024. – Січень. – С. 39.