Вулиця Симона Петлюри

        Вулиця Котовського була перейменована на Симона Петлюри розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» №24 від 19.02.2016 р.

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський).

        Котовський Григорій Іванович (24 червня 1881 р. – 6 серпня 1925 р.) – до революції 1917 р. займався бандитизмом, потім радянський військовий діяч. Дивізія Котовського, що придушувала національну революцію в Україні, відзначалася особливою жорстокістю: вояки регулярно грабували, вбивали та випалювали міста й містечка. Ці ж кавалерійські частини згодом брали участь у придушенні Тамбовського повстання. Котовський відзначався жорстоким поводженням з полоненими та їх розстрілами. Особливо лютував, коли чув українську мову. Він безпосередньо причетний до розстрілу 359 полонених вояків армії УНР – учасників Другого зимового походу. Їх розстрілювали групами впродовж трьох днів. Разом з Михайлом Муравйовим влаштував «червоний терор» в Одесі. Жертвами більшовиків тоді стали понад 2000 цивільних мешканців міста.

Петлюра Симон Васильович

        Симон Васильович Петлюра народився 22 травня 1879 року в сім’ї міщан козацького походження. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила із давнього козацького роду Марченків. У Симона Петлюри було 8 сестер і братів. Доля більшості з них склалася трагічно. Старший брат Федір після здобуття освіти працював агрономом у Кобеляцькому районі на Полтавщині, був членом Української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин у 1907 році. Молодший брат Олександр закінчив Полтавську духовну семінарію, але обрав кар’єру військового – капітан в царській армії, полковник в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в монашки і померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами). За не зовсім зрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводика Павла Іваненка. Марина і Феодосія заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у «поширенні петлюрівства», розстріляні. Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.

        Початкову освіту Симон здобув у церковно-парафіяльній школі. 1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», творів Котляревського й історичної літератури. Із 1898-го р. належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, у 1901 р. виключений з семінарії через революційний і «мазепинський» дух – участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.

        1900 року познайомився із харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури «Самостійна Україна». Петлюра стає активним членом Революційної української партії. 1901-го р. брав участь у 3 Всеукраїнському студентському з’їзді, представляв громаду духовної семінарії. Навесні 1902 року був одним з організаторів протесту семінаристів із вимогою скасувати шпигунство, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети.

        Рятуючись від арешту, Симон Петлюра у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань. У Катеринодарі (нині Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили але як «неблагонадійному» заборонили викладати. Тож кубанський історик, член-кореспондент Російської АН Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник. У той час він підготував першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области». Одного разу молодого Петлюру вразили вечорниці у станиці Смоленській. Співали майже виключно старовинні думи й історичні пісні: про Байду, Нечая, Сагайдачного, Морозенка. Повертаючись Петлюра сказав Кузьмі Безкровному: «Ми не пропадемо, коли на Кубані, до якої Петербург вживає найбільших русифікаторських заходів, панує українська пісня!»

        На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. 1902 року налагоджував співпрацю з «Літературно-науковим вістником», а наступного – «Записками Наукового товариства імені Шевченка», редагованими Михайлом Грушевським. Писав також для РУПівських газет «Добра новина», «Праця», місячника «Гасло». На прохання РУП облаштував у власному помешканні міні-друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го заарештований. У березні наступного року випущений під заставу й виїхав до Києва.

        Восени 1904 року для налагодження Закордонного бюро РУП і редагування партійного органу РУП «Селянин» Петлюру відрядили до Львова. Там він познайомився з Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, вступив до Наукового товариства імені Шевченка, почав друкуватися у виданнях НТШ та в галицькій періодиці. Переклав у співавторстві «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII віку» Миколи Стороженка, професора Московського університету. Праця опублікована у Львові 1905-го зі вступом і під редакцією Івана Франка.

        Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. В кінці 1905-го після амністії повернувся до Києва. Наступний рік у Петербурзі редагував партійний орган «Вільна Україна», у Києві працював секретарем щоденної Чикаленкової газети «Рада». Навколо неї згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов. 1907-1908 роки Симон Петлюра співредактор органу УСДРП «Слово», дописував до журналу «Україна». У «Літературно-науковому вістнику», де Симон Петлюра розпочав журналістську практику, він вперше опублікував дописи про театральне життя в Україні, наприклад «Український театр на Чорноморії». А злет його театрально-критичної думки, оцінки української драматургії, театрального репертуару і процесу в цілому з погляду впливу на розвиток суспільства припадає на 1906–1908 роки. Журнал «Україна» друкував статті «До ювілею Заньковецької», «Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)»; «Слово» – «Ювілей М. К. Заньковецької», «Уваги про завдання українського театру»; «Мир» – «Українське село і його драматург (Карпенко-Карий – Тобілевич)». Дмитро Дорошенко так говорив про цей бік журналістської праці Симона Петлюри: «Він був великим любителем театрального мистецтва, писав у «Раді» рецензії на українські театральні вистави, і його рецензії були дотепні, оригінальні, талановиті».

        1909-го (за іншими свідченнями, 1911-го) оселився в Москві. На вечірці українського земляцтва познайомився з полтавкою, студенткою Московського університету Ольгою Більською. З 1910 року жили в цивільному шлюбі (1915-го зареєстрували). В 1911 році народилась донька Леся. У Москві працював бухгалтером у транспортному товаристві «Росія», написав нариси (вони вийшли друком у Києві 1918 року під назвою «Незабутні»), видавав на кошти української громади журнал «Украинская жизнь». Михайло Грушевський так оцінив цей факт: [Симон Петлюра] «внаслідок організації 6 журналу «Украинская Жизнь» є визнаний політичний лідер не тільки в українців Москви, Росії, але й Світу…».

        Протягом 1916-1917 років обіймав у «Союзі Земств» посаду заступника уповноваженого Всеросійського земського союзу при штабі 4-ї армії Південно-Західного фронту. Це дало змогу відвідувати частини і вести політичну роботу серед вояків-українців. Лютнева революція 1917 року в Росії застала Симона Петлюру на Західному фронті у Білорусі. Після повалення самодержавства організував в Мінську (там на той момент мешкала родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд (відбувся 18-21 травня 1917-го в Києві). Його учасники обрали Симона Петлюру головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.

        Очільник Генерального секретарства військових справ спрямував головні сили на українізацію військових частин, створення українських збройних сил, поборювання неприхильного ставлення до формування армії деяких представників Центральної Ради і відкритого спротиву російського уряду та проросійських сил. 18 грудня 1917 року на протест проти пробільшовицької орієнтації голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка та рішення Центральної ради піти на укладання Берестейського миру Петлюра вийшов з уряду. Після відставки організував Гайдамацький Кіш Слобідської України (поділявся на чорних і червоних гайдамаків). У січні–лютому 1918 року вони разом із Січовими стрільцями відіграли вирішальну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал».

        У квітні 1918-го р. Петлюру обрали головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, опозиційного до Павла Скоропадського. Налагодив антигетьманське підпілля. 27 липня Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту. Майже 4 місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. В ув’язненні редагував працю «Оборона Батьківщини і підготовка війни і народу до війни». 13 листопада звільнений. Виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді 7 дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.

        У грудні 1918-го р. Директорія повалила гетьманську владу. 19 грудня 1918-го р. українська армія увійшла в Київ. Почалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агерсію проти України. Під натиском радянських частин на початку лютого 1919 року урядові установи УНР та військо залишили Київ. 11 лютого Володимир Винниченко виїхав за кордон. У травні Симон Петлюра очолив Директорію (одночасно вийшов із УСДРП). У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. За цих обставин багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го р. Польща уклала перемир’я з радянською Росією, війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.

        Російська пропаганда активно звинувачувала Петлюру у єврейських погромах. Справді, у той час відбулися численні криваві погроми євреїв. Їх вершили війська Антона Денікіна, червоноармійці, різні грабіжники та анархістські загони. 12 квітня 1919 року Директорія видала прокламацію, в якій ішлося: «Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв». Наступного дня Симон Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів. Згодом реорганізували армію і посилили дисципліну: напівсамостійні партизанські загони переформатували на регулярні військові частини, створили Державну військову інспекцію. Спалахи антисемітизму нейтралізували. 27 травня 1919-го р. Директорія прийняла закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Винуватців передавали до військових трибуналів. Під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах; у Райгороді – офіцера Міщука та кількох козаків; у містечку Смотрич – 14 козаків; страчено також отамана Семесенка – організатора страшного Проскурівського погрому в лютому 1919-го р.

        У листопаді 1920 року Україна повністю опинилася під більшовицьким контролем. Але на зламі 1920-1921-х рр. посилився повстанський рух. Зі зброєю в руках проти радянської влади виступили понад 40 тисяч невдоволених політикою воєнного комунізму, передусім – продрозверсткою. Наприкінці січня 1921 року Петлюра ініціював нараду старших начальників Армії УНР у Тарнові (Польща), де створили Партизансько-повстанський штаб під керівництвом відомого повстанського отамана Юрія Тютюнника для підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні. 17 жовтня головний отаман видав наказ, за яким Юрій Тютюнник із штабом і відділами мав почати похід на Україну. В жовтні-листопаді Українська повстанча армія Юрія Тютюника у складі трьох груп вирушила у Другий зимовий похід. Подільська група Михайла Палія-Сидорянського розгромила кілька «червоних» кавалерійських частин, дійшла до Бородянки на Київщині, але, не зустрівши головних сил, повернула до Польщі. Волинська група Юрія Тютюнника ліквідувала низку невеликих більшовицьких загонів, однак була розбита кіннотою Котовського на Житомирщині. 360 її вояків розстріляли під селом Базар. Останньою в похід вирушила Бессарабська група Андрія Гулого-Гуленка. Переправившись через Дністер, вона зайняла декілька прикордонних сіл і частину Тирасполя, але змушена була відступити до Румунії. Другий зимовий похід став завершальною сторінкою Української революції, засвідчивши готовність українців за будь-яку ціну здобувати державність. Після Другого Зимового походу Симон Петлюра розпочав створення сталих еміграційних інституцій Польщі. Так 1921-го р. постав Український центральний комітет у Речі Посполитій. 1923-го р. видав під псевдонімом О. Ряст брошуру «Сучасна українська еміграція та її завдання». Вказівки для української еміграції викладав також у публікаціях в українських часописах у Польщі – «Українська трибуна», «Трибуна України», «Табор».

        Москва постійно вимагала у Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до Варшави. Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та інституціями на території Польщі. Після того, як виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом на прізвище Степана Могили через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 р. дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька).

        Прибуття Петлюри до Парижа суттєво пожвавило еміграційний політикум. Для його згуртування 1925 року створили тижневик «Тризуб». Для Петлюри паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадськополітичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції. 25 травня 1926-го р. біля 14-ї години загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

        Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих і фінансованих Кремлем наклепів щодо антисемітизму Петлюри. На захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація задіяла й маніпульований нею міжнародний робітничий рух. Під потужним натиском французький суд присяжних звільнив убивцю від покарання. В СРСР комуністична пропаганда закорінювала в масовій свідомості поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як ворожі, шовіністичні, буржуазні, антибільшовицькі явища.

        «Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність», – в одній із промов підсумував свою боротьбу за Україну С. Петлюра.

Дізнатися більше:

Книги

Петлюра С. В. Московська воша: оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити / С. В. Петлюра. – Київ: Просвіта, 2016. – 104 с.

Петлюра С. В. І. Франко - поет національної чести: есе поетичної творчості / С. В. Петлюра. – Київ : Веселка, 2006. – 23 с.

Савченко В. А. Симон Петлюра / В. А. Савченко. – Харків: Фоліо, 2004. – 415 с.

Сергійчук В. І. Симон Петлюра / В. І. Сергійчук. – Київ: Україна, 2004. – 448 с.: іл. – (Українські державники).

Яневський Д. Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. Петлюра: таємна історія української державності / Д. Яневський. – Харків: Прапор, 2012. – 921 с.: іл.

Публікації

Бохан О. Видатна постать української історії: до 140-річчя від дня народження С. Петлюри (1879-1926 рр.): До 90-річчя від дня відкриття (1929 р.) у Парижі Української бібліотеки імені Симона Петлюри / О. Бохан // Дати і події: календар знаменних дат: 2019 рік перше півріччя. – 2018. – №1. – С. 80-84: портр. – Бiблiогр. в кiнцi ст.

Головний отаман військ та флоту УНР: 22 травня – 140 років від дня народження державного, політичного, військового діяча, журналіста, Голови Директорії Симона Петлюри (1879-1926) // Позакласний час. – 2019. – №4. – С. 10-17 (вкладка).

Матівос Ю. Його називали провідником нації та українським Гарібальді: політичний портрет Симона Петлюри / Ю. Матівос // Наше місто. – 2016. – 15 грудня. – С. 3.

Скочко Олена. Чиє ім’я носить твоя вулиця? Симон Петлюра / Олена Скочко // Первая городская газета. – 2019. – 26 декабря. – С. 5: фот.

Симон Петлюра – великий державний діяч: до дня народження Симона Петлюри: сценарій // Шкільний бібліотечно-інформаційний центр. Бібліотечна робота. – 2019. – №4. – С. 33-38.

Сорока Юрій. Остання воля Симона Петлюри: 25.05.1926 – день скорботи і пам’яті, 90 років тому вбили Симона Петлюру / Ю. Сорока // Українська культура. – 2016. – №3-4. – С. 8-11: портр.: фот.

Шпак Віктор. Сім куль для Петлюри: 85 років тому трагічно обірвалося життя великого патріота України / Віктор Шпак // Урядовий курєр. – 2011. – 1 червня. – С. 29.