Провулок Харитини Пекарчук

        Провулок Кабардинський було перейменовано на Харитини Пекарчук рішенням Кіровоградської міської ради №1477 «Про перейменування вулиць, провулків, тупика» від 09 лютого 2023 р.

        Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський), Солодкої Балки, м. Кропивницький.

        Кабарда – країна на Північному Кавказі, складова Черкесії.

Харитина Пекарчук

        Харитина Пекарчук – українська військова та феміністка, хорунжа Армії УНР. Перша жінка, яка отримала українську державну нагороду у ХХ ст. (жетон ордена Залізного хреста № 1, Хрест Симона Петлюри) за Перший Зимовий похід.

        Народилася 14 жовтня 1894 року в Сімферополі в русифікованій польській родині заможних землевласників. У родині Антона та Марії Ізбицьких було троє дочок та один син, з-поміж яких Крістіна (Krystyna) стала найстаршою дитиною і найбідовішою. Можливо, саме в ній прокинулися гени діда за материною лінією – бунтівний пан Скальський зажив слави як польський повстанець. Відомі й інші поляки, волинськi шляхтичі, брати у перших Генріх і Владислав Ізбицькі; наприкінці 1870-х рр. вони входили в київський терористичний гурток революціонерів-народників на чолі з Валер’яном Осинським (1853-1879 pp.), члени якого 28 травня 1878 р. вбили на розі Хрещатика і Бібіковського бульвару штабс-ротмістра Окремого корпусу жандармів, барона Генріха Гейкінга. Такою самою вільною правдолюбкою зростала й Тіна.

        У своїх спогадах Тіна писала. «Як тільки я почала ставати на ноги, я бралася до верхової їзди. Ніколи не було в мені більшої радості, як, тримаючись за гриву, летіти в простір. Згадую про це тому, що кінь був моїм справжнім другом, коли я стала вояком. Позатим почуття вільності та справедливості в мене настільки розвинулися, що інколи доводило мене до складних проблем… Мене українізувала служба і сезонові робітники в батьківському маєтку, що були переважно з Полтавщини і Київщини. Ще будучи дитиною, я страшенно любила, коли співали вони українських пісень. Я забувала про все, навіть про їжу і цукорки. У старших роках (1915-1916 pp.) я не пропускала жодної української вистави, хоча вчащання до театру нам в міській гімназії було заборонене. Та я перебиралася і крадькома займала місце на «гальорці».

        Потім Тіні потрапив до рук «Кобзар», що належав (за однією з версій) дядьку за материнською лінією, який «навчив його глибший зміст розуміти», бо то була друга після Біблії книжка. Відтоді школярка вивчала вірші Тараса Шевченка напам’ять та залюбки декламувала подругам у гімназії. За публічне читання поезії «мужицькою мовою» стихійна гайдамачка отримала сувору догану, на деякий час Тіні навіть заборонили відвідувати уроки.

        Про свою проукраїнську позицію Тіна писала: «Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим – її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту».

        15-річна гімназистка Тіна Ізбицька вийшла заміж за полтавця Адріана Книшенка родом із Золотоноського району. У мирі та злагоді вона жила з чоловіком, поки восени 1914-го p. Адріана не мобілізували на фронт Першої Світової війни. Довелося молодій дружині повернутися до... матері.

        Удома вона не всиділа і в 1915 році Тіна Книшенко вступила на службу до Таврійської губернської земської управи. Того ж року вона познайомилася зі службовцем Сімферопольської земської повітової управи Петром Близнюком, від якого отримала багато українських книжок.

        Коли 24 липня Український Маршовий Батальйон (курінь 34 запасного полку) вирушив на материк, Тіна Книшенко, яка у 1916 році скінчила курси сестер милосердя, приєдналася до нього як рядова під псевдом «Степан Книшенко». У жовтні батальйон в Ізяславі (Хмельницька область) увійшов до складу 6 запасного полку, який мав поповнити корпус генерала Павла Скоропадського.

        У добу Української Держави Тіна Книшенко працювала в Єлисаветграді друкаркою в повітовій комендатурі. Під час повстання в листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна.

        Під час заколоту, здійсненого 7 лютого 1919 р. в Єлисаветграді робітниками заводу сільськогосподарського машинобудування «Ельвольті» та доморослими ленінцями, разом із командиром полку й іншими старшинами Тіну заарештували, а військовий підрозділ роззброїли... Не розуміючи ні войовничий характер, ні бідову вдачу українки, повстанці Тіну звільнили та поставили на... кухню. Цим швидко скористалась молода воячка. Разом із бунчужним і ще кількома козаками вони роззброїли варту кавалерійської школи, в якій тримали старшин, та звільнити решту заарештованих побратимів.

        З огляду на обставини Тіна Книшенко часом виконувала обов’язки медсестри. Під час відступу українських військ з Єлисаветграда зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Невдовзі вона очолила санітарний потяг цього формування. На станції Роздільна приймала під опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин, врешті й сама захворіла тифом, але, попри хворобу, мусила продовжувати опікуватися пораненими.

        Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли бігли в атаку на ворога, Тіна завжди була попереду з рушницею, а коли відступали, відстрілювалася в останній лаві й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі її дуже любили.

        Одного разу, коли не було ліків, Харитині довелося створити плацебо: «Щоб морально піддержати хворих, ми інколи мусіли як дітей обдурювати їх. Десь удалося раз дістати запас натрону – очищеної соди. Ми розділили її на малі порції й часом, коли не мали нічого кращого, розділювали між хворих. Більшість їх була вдоволена, вірили, що воно їм помагає, раділи, що почувалися краще. Важкохворих бійців, яким потрібна була термінова операція, відвозили до шпиталю у Жмеринці, який працював під егідою Червоного Хреста».

        Харитина була особисто знайома з Ю. Тютюнником, брала участь у Першому Зимовому Поході.

        У 23 роки Тіна розлучилася з першим чоловіком, він перейшов на бік більшовиків. 22 липня 1919 р. Тіна Книшенко обвінчалася з командиром сотні Кінного полку імені І. Мазепи Іваном Пекарчуком та взяла його прізвище, після чого молодята... розійшлися по своїх частинах.

        На початку травня 1920 р. Харитина Пекарчук знову була поранена більшовицькими військами під час виконання доручення. Тривалий час жінка знаходилася у важкому стані. Була нагороджена жетоном Ордену Залізного Хреста Армії УНР.

        Після закінчення національно-демократичної революції, Харитина Пекарчук перебувала на території Польщі як інтернована військова а потім, почергово, мешкала у Чехословаччині та Польщі. За цей час Харитина перейшла на прогетьманську позицію. У Чехословаччині працювала в «Українській хаті», навчалася в Українській господарській академії. З початком Другої світової війни, Харитина Пекарчук повернулася в Україну. У грудні 1941 року Харитина Пекарчук переїхала з чоловіком до Вінниці, де організувала й очолила організацію «Жіноча Служба Україні». У 1943 році разом із чоловіком була заарештована гестапо за звинуваченням у зв’язках із партизанами; через брак доказів за кілька місяців подружжя було звільнене.

        А після закінчення війни вона з чоловіком змушена була знову покинути батьківщину та мешкати у Німеччині. Наприкінці свого життєвого шляху вона говорила що не жалкує про свої рішення та дії у минулому й була б готова вчинити так само при можливості.

        Від часу заснування Об’єднання Українських Жінок у Німеччині Харитина Пекарчук увійшла до неї, а оселившись у будинку для літніх людей у Дорнштадті (Німеччина), стала головою представництва організації; хворіючи останніми роками, майже втративши зір, вона не припиняла зв’язку з головною Управою.

        Померла Харитина Пекарчук 11 березня 1973 року.

Дізнатися більше:

Книги

Коваль Роман. Багряні жнива Української революції: 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань: Воєнно-історичні нариси / Р. М. Коваль. – 2. вид., випр. і доп. – Київ: Діокор, 2006. – 404 с. – (Видання Історичного клубу «Холодний Яр»). – Бібліогр.: С. 347-39.

Коваль Роман. Жінки у Визвольній війні: історії, біографії, спогади: 1917-1930. – Київ.: Вид-во Марка Мельника, 2020. – 430 с.: фотоіл., портр.

Публікації

Дучимінська Оксана. Де палає невгасне полум’я (Зустріч із Харитиною Пекарчук) // Наше життя (Our Life). – Філадельфія. – P. XXVI. Лютий Ч. 2. – 1969. – С. 9-10.

Іванець А. До питання про кримський період життя української діячки Харитини Пекарчук та її участь у збройному захисті УНР (1894-1920 рр.) // Українознавство. – 2017. – №4. – С. 126-141.

Кримська українка польського походження: [до 120-річчя від дня народження учасниці визвольних змагань 1917–1921 рр. у лавах Армії УНР Харитини (Тіни) Пекарчук] // Кримська світлиця. – 2015. – 2–9 січн. (№1-2). – С. 11.

Митрофаненко Ю. «Народне повстання» 1918 р. в Єлисаветграді / Ю. Митрофаненко, Н. Черткова // Історія України. – 2015. – №3. – С. 10-12.

Харитина Пекарчук (спогад про жінку-героя). – Вільне слово. – №6. – 1964. – С. 6-7.