Вулиця і провулок Сергія Параджанова

        Вулицю і провулок Пугачова було перейменовано на Сергія Параджанова рішенням Кропивницької міської ради від 27.02.2024 р. №1837 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».

         Вулиця і провулок знаходяться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Омелян Іванович Пугачов – донський козацький отаман, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773-1775 роках.

Сергій Параджанов

        Сергій Параджанов – український й вірменський кінорежисер, народного артиста УРСР, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Народився у Грузії та просидів у російських в’язницях за український націоналізм, виявився знаком світового кіно, зачинателем української поетичної школи, творцем, який занурив глядачів у прекрасне: фольклорне і містичне, вишукане і мистецьке. Його внесок у кіно важко переоцінити, а фільми важко не передивлятися. Він був парадоксальною яскравою особистістю, сентиментальною і романтичною людиною, іноді нещадною в своїх судженнях, але безмежно щирою і безнадійно закоханою в будь-які прояви краси, що його повсякчас оточувала.

        Сергій Йосипович Параджанов народився 9 січня 1924 року в Тбілісі, в старовинній вірменській сім’ї. Рік провчився у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту. У 1942-1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала воєнні госпіталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов , Озеров, Хуциєв, Миронер. Коли помер його вчитель Ігор Савченко, майстерню очолив Олександр Довженко, з яким у Параджанова склалися теплі стосунки. Сергій Йосипович згадував, що саме Довженко запропонував йому почати роботу на Київській кіностудії. Він мріяв знімати новий фільм у Києві й хотів, щоб Параджанов був його асистентом. На жаль, цим планам не судилося здійснитися: Довженко помер, так і не приступивши до зйомок фільму.

        У 1949 році влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію ім. Довженка, де і пропрацював до 1960 року; потім був режисером на студіях «Арменфільм» і «Грузія-фільм». Дебютом режисера в кіно став фільм «Андрієш». У 1965 році за мотивами творів Михайла Коцюбинського Сергій Параджданов поставив фільм «Тіні забутих предків», в якому вперше яскраво виявилася експресивна романтична манера художника. Ім’я Параджанова здобуло чималу популярність. Цей фільм став однією з найяскравіших подій радянського кіно першої половини 60-х рр., встав в один ряд з такими шедеврами, як «Летять журавлі» Михайла Калатозова, «Балада про солдата» Григорія Чухрая, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського. Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966 р.). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Всього за два роки прокату за рубежем фільм зібрав на різних міжнародних фестивалях 28 призів, нагород і дипломів, ставши однією з найвідоміших радянських картин.

        У 1968 році Параджанов приступає до зйомок художнього фільму «Колір граната» («Саят-Нова»). В картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав на вірменській, грузинській і азербайджанській мовах, історію його любові, його відношення до релігії світської влади, народу.

        Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос в цьому не призналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого відношення. У 1965-68 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 р. повернувся у Київ. 17 березня 1973 р. був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення «за спекуляцію», «за український націоналізм». Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Р. Росселіні, М. Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977 р. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар». Після закінчення терміну Сергій Параджанов виїхав до Єревану і у 1984 році поставив за грузинською народною легендою фільм «Легенда про Сурамську фортецю», а в 1988 році вийшла його остання картина – «Ашик-Керіб», знята за мотивами однойменної поеми М. Ю. Лермонтова. У 1989 році Параджанов приступив до роботи над черговим фільмом – «Сповідь», який повинен був стати автобіографічним. Проте зняти його Параджанов так і не встиг. У нього знайшли рак легені. У жовтні його привезли до Москви, зробили операцію, видалили легеню, але його стан не покращився. Тоді друзі порадили лягти у відому клініку в Парижі (три роки тому в ній лежав колега Параджанова – Андрій Тарковський). Проте дні Параджанова були ліченими. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він повернувся на батьківщину – правда, не в Тбілісі, а до Єревана, – де через три дні помер.

        25 липня Параджанова поховали в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном і іншими діячами мистецтва, літератури і науки республіки. Оразу ж після смерті він був названий останнім генієм кіно ХХ століття, один з найпарадоксальніших образів сучасної культури: всесвітньо визнаний режисер і рядовий в’язень радянського ГУЛАГу, загальний улюбленець і більмо на оці у керівників всіх типів, іронічний і нещадний співбесідник, одночасно сентиментальна і ранима людина – Сергій Параджанов.

        Про Сергія Параджанова знято фільми:

• 1990 – «Я – Сергій Параджанов», (автор – Церетелі Кора).
• 2013 – «Параджанов», (режисери – Серж Аведікян, Олена Фетисова).

        23 липня 1997 року в Києві врочисто відкрито пам’ятник Параджанову. На честь митця названо астероїд 3963 Параджанов.

Дізнатися більше:

Книги

Єфремов Сергій Олександрович. Історія українського письменства / С. Єфремов; Укр. віл. ун-т, Філософ. ф-т. – T. 1: Від початків по М. Костомарова: Київ-Ляйпціг 1919 [Вецляр 1924]. – 1989. – 445 с.: іл.

Єфремов, Сергій Олександрович. З громадського життя на Україні / Сергій Єфремов. – Київ: Вік, 1909. – 78 с.

Єфремов С. О. Шевченкознавчі студії / С. О. Єфремов; передм. Е. Соловей. – Київ: Україна, 2008. – 368 с.: портр.

Публікації

Величко О. Сергій Єфремов про творчість Григорія Сковороди / О. Величко // Розкажіть онуку. – 2004. – №10, жовтень. – С. 53-57.

Лицар українського національного духу. До 140-річчя від дня народження С. Єфремова (1876-1939) // Дати і події. 2016, друге півріччя: календар знамен. дат , №2 (8) / Нац. парлам. б-ка України. – Київ, 2016. – С. 79–84.

Наєнко Михайло. «Вивести нас на дорогу може тільки геній на зразок Шевченка...»: шевченківські мотиви в мемуарах Сергія Єфремова / М. Наєнко // Літературна Україна. – 2016. – 3 березня. – С. 1, 5: портр.

Рибалко Павло. Сергій Єфремов та Іван Тобілевич: краєзнавча розвідка / Павло Рибалко // Народне слово. – 2020. – 4 червня. – С. 8-9: фото.

Харчук Роксана. Шевченківська тема у щоденниках Олександра Лотоцького і Сергія Єфремова / Р. Харчук // Дивослово. – 2020. – №3. – С. 44-52. – Бiблiогр. в кiнцi ст.