Провулок Михайла Омеляновича-Павленка

        Провулок Олександра Матросова було перейменовано на Михайла Омеляновича-Павленка рішенням Кропивницької міської ради «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду» №1359 від 15.11.2022 р.

        Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський).

        Матросов Олександр Матвійович – радянський смертник, рядовий-піхотинець часів Другої світової війни, що закрив амбразуру своїм тілом. Герой Радянського Союзу. Його образ радянське військове керівництво активно використовувало під час війни для наснаги недосвідчених солдатів, спонукаючи молодих людей йти на невиправдані ризики. За підрахунками військових істориків, подвиг Матросова у Радянській Армії здійснили 273 бійці. Серед «матросівців» – майже половина українців. 45 героїв закрили собою амбразуру ще до Олександра Матросова. Об’єкти топоніміки його імені перейменовані на тій підставі, що «діяльність Олександра Матросова не пов’язана безпосередньо з опором та вигнанням нацистських окупантів з України».

Омелянович-Павленко Михайло

        Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (08.12.1878-29.05.1952 рр.) – військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, головнокомандувач Української Галицької армії та Армії Української Народної Республіки. Брат І. Омеляновича-Павленка. Народився в Тифліській губернії (нині територія Грузії). Походив зі старовинного козацького роду, 1912 року до власного прізвища «Павленко» додав родове «Омелянович» і став називатися Омелянович-Павленко. Закінчив Павлівське військове училище в Санкт-Петербурзі (1900 р.), Офіцерську стрілецьку школу в Оранієнбаумі (1913 р.). Учасник російсько-японської війни 1904-1905 рр., де був відзначений кількома бойовими нагородами та достроково отримав черговий чин штабс-капітана. Начальник навчальної команди (1906-13 рр.), командир роти лейб-гвардії Волинського полку. Результатом його військово-педагогічної діяльності стало видання методичної навчальної літератури: «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных» (1905 р.), «Тактическая подготовка унтер-офицеров» (1907 р.), «Программа для боевой подготовки молодых офицеров» (1914 р.). Учасник Першої світової війни, полковник гвардії (1915 р.).

        З перших днів революції підтримав український рух, активний учасник українізації армії, один із засновників Одеської військової громади, яка надіслала делегатів на Перший Український військовий з’їзд. У липні-серпні 1917 р. командував гвардії Гренадерським полком на Південно-Західному фронті, повернув боєздатність військовій частині, яка була розкладена більшовиками. З серпня 1917 р. – командир військ. гарнізону Катеринослава (нині м. Дніпро), на цій посаді підтримував український рух та українізацію військових частин. З грудня 1917 р. – український військовий Комісар Одеси, потім перебував на Румунському фронті.

        З квітня 1918 р. працював у Головному штабі української армії в Києві. За Української Держави – командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві (складалася з українізованих частин Румунського фронту), генерал-хорунжий. Отаман Катеринославського козацького коша (листопад 1918 р.). Перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки.

        У грудні 1918 р. відряджений з групою вищих офіцерів до Західноукраїнської Народної Республіки. Очолив УГА, провів переформування УГА та довів її до боєздатного стану. З червня 1919 р. – військовий радник диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. Після об'єднання армій УНР і ЗУНР був генералом для особливих доручень штабу Головного Отамана Симона Петлюри, командиром Запорізького корпусу Армії УНР, очолював делегацію на переговорах з командуванням білогвардійської Добровольчої армії. З 5 грудня 1919 р. – командувач Армії УНР (до липня 1921 р.), здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР 1919-1920 рр., яким урятував армію від остаточної катастрофи, брав участь у польсько-радянській війні 1920 р., генерал-поручник Армії УНР.

        Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Каліші, Тарнові. З 1924 р. – у Чехословаччині, мешкав у Празі, викладав у вузах, очолював Союз українськи ветеранських організацій, 1925 р. заснував і очолив Музей визвольної боротьби України. Співробітничав з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів.

        Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції. 1945 р. став одним із засновників і першим головою Товариства (Союзу) українських вояків. Голова Вищої військової ради (1945 р.), військовий Міністр Державного центру УНР на еміграції (1947-48 рр.), генерал-полковник.

        Помер у м. Париж (Франція), похований на кладовищі Пер-Лашез.

Дізнатися більше:

Книги

Омелянович-Павленко Михайло Володимирович. Спогади командарма (1917-1920) / М. В. Омелянович-Павленко; упоряд. М. Ковальчук; голов. ред. Ю. Олійник. – Київ: Темпора, 2007. – 608 с.

Омелянович-Павленко Михайло. Українсько-польська війна 1918-1919 / Михайло Омелянович-Павленко. – Київ: Фоліант, 2016. – 163 с.: іл.

Середницький Ярослав Антонович. Павло Шандрук. Перша світова і три російсько-українські війни / Ярослав Середницький. – Тернопіль: Мандрівець, 2015. – 224 с.: карти, фото. – (Сер. «Невідома Україна міліарна»; кн. 3). – Бібліогр. С. 212-224.

Шевченко Сергій Іванович. Вершники на Інгулі: научно-популярная литература / Сергій Шевченко; КДПУ ім. Володимира Винниченка. – Кіровоград: Авангард, 2013. – 331 с.: фото. – Бібліогр. С. 313-329.

Публікації

Генерал для особливих доручень: 8 грудня – 140 років від дня народження військового діяча, генерал-полковника Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка (1878-1952) // Позакласний час. – 2018. – № 11. – С. 9-10 (вкладка): портр.