Вулиця Василя Нікітіна

        Вулицю Червонозорівська було переймемо на Василя Нікітіна розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» №24 від 19.02.2016 р.

          Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський), Новомиколаївка.

        Попередня назва Червонозорівська містила у собі згадку про один з головних радянських символів – червону зірку. Червона (марсова) зірка символізувала революційну боротьбу трудящих за визволення від голоду, війни та рабства. П’ятикутна зірка символізувала п’ять континентів, залиті кров’ю революції.

        На державному прапорі та гербі СРСР зображення червоної зірки було затверджено у 1923 році на сесіях ЦВК СРСР, а у 1924 році такий вигляд прапора та герба був закріплений у Конституції СРСР. У Латвії і Литві червона зірка є символом тоталітаризму та радянської агресії та заборонена для використання.

        Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» забороняє використання прапорів, символів, зображення або іншої атрибутики, в яких відтворюється поєднання серпа, молота та п’ятикутної зірки, плуга (рала), молота та п’ятикутної зірки.

Нікітін Василь

        Нікітін Василь Олександрович (1868 р., Полтава – 1942 р., м. Бєлгород) – український громадський діяч, дворянин, юрист, педагог, перекладач, подвижник української культури, перший голова єлисаветградської «Просвіти».

        Василь Нікітін народився 1868 року в Полтаві в родині помічника бухгалтера Полтавського земства – росіянина за походженням і українки, яка походила з родини службовців.

        Коли передчасно 1880 року померла його мати, батько, важко переживаючи її смерть, переїхав до Вязьми. Тож гімназію Василь закінчив у Вязьмі. 1891 року закінчив юридичний факультет Московського університету. Ще під час навчання в Москві 1887 року познайомився з виступами трупи М. Л. Кропивницького, а 1888 року під час перебування в Новоукраїнці познайомився з Марком Лукичем особисто і з тих пір підтримував з ним товариські стосунки.

        1903 року його було переведено до Єлисаветграда на посаду члена окружного суду. 1911-1917 років працював міським нотаріусом.

        В Єлисаветграді В. Нікітін став справжнім подвижником української культури. Працюючи нотаріусом, він почав організовувати у себе вдома літературно-музичні зустрічі.

        З оприлюднених 1917 року жандармських архівів стало відомо, що В. Нікітін як «український соціаліст» числився неблагонадійним. З того ж 1917 року він стає лектором української мови на заводах, в установах політпросвіти, викладає українську мову та літературу в школах і технікумах, а згодом організовує єлисаветградську «Просвіту» і стає її першим головою.

        1917 року у нього вдома збиралися зацікавлені в розвитку української культури люди, такі як М. Левитський, О. Михалевич, К. Шило, актори трупи І. Мар’яненка, Л. Ліницька, М. Петлішенко, В. Верховинець та ін.

        Під час голоду 1921 року він переїхав до Любомирки, де завідував трудовою школою Новоукраїнського району. Працював у Добровеличківці, де викладав українську мову й правознавство. Там від голоду померла його дружина Наталія Олександрівна Шапошникова.

        1923 року повернувся до Єливетграда, де почав працювати викладачем української мови (зокрема, в Єлисаветградській сільгоспшколі). Згодом в радянські часи займався краєзнавчою діяльністю. Став секретарем філії Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.

        1929 року у жовтні Василь Олександрович був заарештований за підозрою в начебто зв’язках з контрреволюціонерами. При обшуку у нього було вилучено книги української тематики. 1930 його вислали до Казахстану на 3 роки як члена «підпільної організації СВУ», хоча винним себе не визнав.

        Не отримавши дозволу жити в УРСР, оселився неподалік від Бєлгорода у середньої доньки, де й помер у червні 1942 року.

        П’ятеро його дітей Фауст, Юрій, Ніна, Марія і Тетяна були виховані в дусі любові до України, до її культури і традицій. По-різному склалися їхні долі, але усі вони залишилися свідомими українцями.

Дізнатися більше:

Книги

В ім’я України: Василь Нікітін: листи, статті, спогади / уклад. С. Шевченко. – Кіровоград: Імекс ЛТД, 2011. – 106 с. – (Єлисаветградське коло).

Кавалерія: від Єлисаветградського офіцерського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи ім. Будьонного (1850-і – 1930-і рр.): книга-альбом / авт. тексту Сергій Шевченко; фото, архівні, картограф. матеріали Олександр Чуднов. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2015. – 231 с.: фото.

Кіровоградський краєзнавчий вісник / Кіровоградська обласна спілка краєзнавців. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2007. – Випуск 1 / відп. ред.: К. В. Шляховий ті ін. – 2007. – 224 с.

Краєзнавчий вісник Кіровоградщини / Кіровоградська обл. організація Національної спілки краєзнавців України. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2008. – Вип. 2 / ред.: О. О. Бабенко, Л. А. Гайда, Т. А. Григор’єва та ін. – 2008. – 226 с.: фото.

Степанов В. М. В. Нікітін – жертва сталінського терору // Кіровоградщина на зламі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи / В. Степанов. – Кіровоград, 1999. – С. 85-87.

Шевченко С. І. Перший голова «Просвіти» (В. Нікітін) // Вершники на Інгулі С. І. Шевченко. – С. 240.

Шевченко С. І. Перший голова міської «Просвіти» // Лицарі українського степу: збірка статей (1983-2008 рр.) / С. І. Шевченко. – Кіровоград, 2008. – С. 69-270.

Публікації

Нічишина Наталка. Чиє ім’я носить твоя вулиця? Червонозорівська – Василя Нікітіна / Наталка Нічишина // Первая городская газета. – 2019. – 8 августа. – С. 4.