Вулиця Любомира Гузара

        Вулиця Комарова була перейменована на Любомира Гузара рішенням Кіровоградської міської ради №1477 «Про перейменування вулиць, провулків, тупика» від 09 лютого 2023 року.

        Вулиця знаходиться в Фортечному районі (Кіровський), Новоолексіівка, Друкарня, м. Кропивницький.

        Комаров Володимир Михайлович (1927 p., Москва – 1967 p.) – льотчик-космонавт СРСР, Герой Радянського Союзу (1964, 1967 pp.). Загинув під час посадки космічного корабля «Союз-1». До міста стосунку не мав.

Любомир Гузар

        Блаженніший Любомир – був людиною безмежних горизонтів. Він був не просто релігійним діячем і єпископом із Західної України, він не був постаттю відомою лише у колах греко-католиків, західноукраїнських проєвропейськи спрямованих інтелігентів. Любомир – титан українства, моральний авторитет нації, прогресивний глава УГКЦ, який повів церкву на Схід. Вічно молодий духом пластун стояв на Майдані й запевняв юних парубків, які йшли на Схід, що мир – то не є відсутність боротьби. Коли йому хотіли поставити запитання, він відповідав запитанням: «Чим можу послужити?» – ніби наголошуючи, що кожен його вчинок був служінням в ім’я Бога. Мудрець, який пояснював молоді, що таке Дух шляхетної простоти та «високоякісна» людина. Він навчав не бути снобом, а бути собою, щоб дати відчути іншому його гідність. Люди, які походять із родової шляхти, але поводяться «просто» – це справді висококультурні люди. Натомість чимало є «новобагатих», яким бракує простоти, адже вони прагнуть будь-що показати власну вищість. Звертання і поведінка таких людей позбавляє їх шляхетності й маркує як пустих.

        Народився Любомир Гузар 26 лютого 1933 року в родині Ярослава Гузара та Ростислави Демчук у Львові, де закінчив народну школу та перший клас гімназії.

        У 1944 році сім’я його батьків виїхала до Австрії: у місті Зальцбург продовжив навчання в українській гімназії, а переїхавши у 1949 в США, закінчив середню освіту в Малій духовній семінарії. Був членом «Пласту». Капелан молодечих таборів Спілки Української Молоді (СУМ) у м. Елленвілі (штат Нью Йорк, США).

        У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, одержав ліцензіат богослов’я. 30 березня того ж року владика Амвросій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика.

        У 1958-1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у м. Кергонксоні (штат Нью-Йорк, США) як душпастир оселі «Союзівка» Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в м. Елленвілі. З 1965 року – настоятель парафії Пресвятої Трійці в м. Кергонксоні.

        У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія). У 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана» в Римі.

        У 1993 році разом зі всією спільнотою з м. Гроттаферрата (Італія) повернувся на рідну землю. Після повернення зі США, мешкав у передмісті Львова – селі Зимна Вода на вул. Сірка. У 1993-1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.

        14 жовтня 1996 року Синод Єпископів УГКЦ обрав Блаженнішого Любомира єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами.

        21 лютого 2001 року Любомир Гузар став Кардиналом Католицької церкви з титулом Святої Софії на Віа Боччеа у м. Рим (Італія).

        21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва, а титул Блаженнішого Любомира змінився на «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький».

        Любомир Гузар вважав, що в українському суспільстві за роки радянщини й пізніше важкі часи після розвалу Союзу були зруйновані моральні цінності. Людей 11 десятиріччями відучували приймати власні рішення. За небажання відмовлятися від принципів безжально карали. Коли ж прийшла незалежність, не всі гідно зустріли свободу. Заради шматка хліба дехто пішов на приниження, а дехто – на злочини. Збагачувалися не розумніші, а нахабніші. Гузар бачив завданням церкви повернути людям утрачені духовні цінності. Наступні п’ять років єпископ напружено працював, розбудовуючи УГКЦ в Україні. Щодня мав не менше десятка важливих зустрічей. Листувався з безліччю людей. Вирішував найрізноманітніші питання, розбирав конфлікти. Вимогливий до себе й до своїх працівників, Гузар при цьому був уважний до кожного. Він сам їздив країною, спілкувався з людьми. І завжди підкреслював, що не є главою церкви, а лише тимчасово заступає хворого митрополита. Небагато хто, крім найближчих помічників, знав, що й сам Гузар має серйозні проблеми зі здоров’ям. У нього сильно зіпсувався зір. Не допомагали окуляри з товстими лінзами. Не допомогли й кілька операцій. Свої листи Гузар диктував секретареві, а потім правив «на слух». Утім, і слух став його підводити. Та 2001 року йому довелося взяти на себе повну відповідальність за мільйони вірних УГКЦ в Україні й усьому світі. На 87 році життя Мирослав Іван Любачівський помер. І Синод єпископів обрав своїм главою 68-річного Гузара.

        На той час греко-католицька церква з місцевої, галицької, уже стала загальноукраїнською. Тож логічним кроком стало перенесення центру керування до столиці держави – у Київ. Це викликало неабиякий спротив з боку православної церкви Московського Патріархату. Вона активно просувала ідею єдності України з Росією, а у грекокатолицькій церкві, як і за комуністичних часів, бачила «агента Заходу». Її обурення посилилося, коли через півроку до України завітав Папа Римський Іван Павло ІІ. Московські ставленики намагалися продемонструвати, що в центрі та на заході України є лише одна віра – православ’я. Та зустрічі з Папою в Києві збирали стільки людей, скількох не зібрав би жоден політик чи навіть популярний співак. Для того, щоб усі охочі могли послухати його проповіді, зібрання проводили на великих стадіонах. І навіть ці стадіони не могли вмістити всіх. Що вже казати про Львів – тут на одну із зустрічей з понтифіком зійшлося понад 700 тисяч людей. Того ж року Папа зробив Гузара одним із своїх найближчих помічників – кардиналом. До того кардиналами католицької церкви були Йосиф Сліпий і Мирослав-Іван Любачівський. На хіротонію Гузар прийшов у традиційному облаченні греко-католицького священика, яке різнилося від шат римокатолицького священика. Це не було викликом – лише даниною пошани своїй церкві, її особливостям. І новопосвяченому було неважливо, що з двох символів кардинальського стану, персня й червоного капелюха, він отримав лише перстень – адже на голові вже був його звичний ковпак. Утім, він і персня майже одразу зняв і сховав у кишеню, бо греко-католицькі Патріархи такого не носять.

        На церемонію до Рима Гузар запросив родичів і близьких з Америки. Та радість усього сімейства була затьмарено. Сестра Любомира, Марта, тоді була дуже хвора. Напередодні церемонії посвячення в кардинали Любомир літав до неї в Дейтройт. А в ніч після посвячення брата Марта померла. Любомир, якого розбудили сумною звісткою, повернувся до себе й став молитися за душу своєї сестри. Він сумував, але у відчай не впадав – вірив, що душа її безсмертна, і попереду їх чекає зустріч. Минали роки. Але храмів не вистачало. Попервах київські греко-католики змушені були тіснитися у двох невеличких капличках – на Аскольдовій могилі й у церкві Миколи Доброго на Подолі. 2002 року мрія потроху почала здійснюватися. Після довгих прохань греко-католики отримали дозвіл будуватися на лівому березі Дніпра, із видом на золоті бані Києво-Печерської лаври. Патріарший собор Воскресіння Христового дуже відрізнявся від старовинних львівських храмів. Це було бажанням Блаженнішого – він хотів бачити сучасну будівлю. Будівництво собору Вознесіння Христового тривало понад десять років. Воно стало справою всіх вірян: пожертви на нього надсилали греко-католики з устого світу. Владика Гузар принципово не бажав брати грошей у багатіїв або політиків. Він не хотів, щоб ці люди пізніше могли зажадати від церкви якихось віддяк. Так церква остаточно прописалася в Києві. А Любомир Гузар у 2002-му році отримав українське громадянство. Свою сімдесяту весну він зустрів уже в офіційному статусі українця: «Якщо я є Главою Української церкви, то не можу бути громадянином іншої держави».

        У 2011 році Гузар знову показав, як треба поводитися гідно. Річ у тім, що стан здоров’я Блаженнішого Любомира погіршувався. І врешті він прийняв неочікуване для багатьох рішення – подав у відставку з посади глави грекокатолицької церкви. Ще у 2001 році, коли Гузара обрали Предстоятелем, він одразу повідомив своїх співбратів, що коли йому виповниться 75, то він передасть свій уряд наступникові. Сам Любомир Гузор демонстрував спокій і впевненість. Він ішов з посади Глави Церкви, але залишався невід’ємною її частиною. Він смиренно прийняв свій статус і не мав жалю з приводу втрати посади. Та, незважаючи на поважний вік і слабке здоров’я, навіть після зречення продовжував активну діяльність. Відвідував соціальні та громадські заходи, виступав на конференціях, багато спілкувався з різними діячами та посадовцями, проповідував, читав лекції. Особливо подобалося йому зустрічі з молоддю. Гузар жартував, що до сорока років людина хоче спілкуватися зі старшими від себе, а після – з молодшими. Він радо приходив на розмови до університетів, молодіжних організацій, запрошував до себе. Він, сивочолий мудрець, до якого прислухалася вся Україна, казав школярам і студентам: хочу поговорити з вами про те, що вам цікаво, хочу краще знати ваше життя. Відповідаючи на їхні запитання, часто використовував улюблене слівце «застановлятися». Воно озачає задуматися, поміркувати. 16 Закликав юних застановитися над питанням добра й моралі, над своїми шляхами в майбутнє. Це слово фактично були короткою формулою давньої настанови його матері Ростислави: подивись, оціни, застосуй. Гузар любив ділитися спогадами про свої пластунські роки. Він ініціював спільні паломництва української молоді до міста Ченстохова в Польщі та польської молоді – до Зарваниці в Україні. Сам брав участь у них. Блаженніший також підтримував захисників України й молився за них. А тим, хто питав, чи може християнин піднімати руку на ближнього свого, відповідав без вагань: не можна нападати, не можна ненавидіти, але боронити себе, свій край, своїх рідних і близьких – необхідно. Помер Блаженніший Любомир Гузар, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, 31 травня 2017 року у с. Княжичі, поблизу м. Києва. Похований у м. Києві в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового.

Дізнатися більше:

Книги

Гузар на кожен день / уклала О. Климончук. – Харків: Фоліо, 2021. – 415 с.

Гузар Л. Про гріхи і чесноти / Л. Гузар. – Харків: Фоліо, 2018. – 141 с.: іл.

Климончук О. М. Любомир Гузар / О. М. Климончук. – Харків: Фоліо, 2020. – 121 с.

Опанасенко О. Любомир Гузар / О. Опанасенко; іл. М. Мороз. – Київ: ІРІО, 2019. – 160 с. – (Видатні українці).

Щоткіна К. Любомир Гузар. Хочу бути людиною / К. Щоткіна. – Харків: Віват, 2017. – 272 с.

Публікації

Біла А. Любомир Гузар – моральний авторитет століття / А. Біла // Шкільний світ. – 2017. – №22. – С. 13-18.

Біла А. Ольга Гузар – забута легенда / А. Біла // Шкільний світ. – 2017. – №20. – С. 18-22.

Гузар Любомир. Потреба говорити / Любомир Гузар // З перших уст. – 2016. – 11 лютого. – С. 3: фот.

10 порад Любомира Гузара батькам про виховання дисципліни в дітей // Шкільний світ. – 2017. – №19. – С. 23.

Іванов М. Любомир Гузар – назавжди / М. Іванов // Літературна Україна. – 2017. – 15 черв. – С. 4.

Кльосова О. Він завжди був самим собою / О. Кльосова // День. – 2018. – 15-16 черв. – С. 18-19.

Коляда І. Моральний авторитет нації. Блаженніший Любомир Гузар / І. Коляда // Історія в школі. – 2018. – №1. – С. 11-18; №2-3. – С. 23-33.

Лебідь Н. «Не майте страху. Творіть добро!» / Н. Лебідь // Україна молода. – 2017. – 2-3 черв. – С. 4 ; Голос України. – 2017. – 2 черв. – С. 6.

Любомир Гузар: «Будьмо обережні. Держава не постає на криках і кличках» // Дзеркало тижня. – 2019. – 9 лют. – С. 1-2.

Порхун Т. «Основне в житті – пізнати, як робити добро і оминати зло» / Т. Порхун // Країна. – 2017. – №22. – С. 24-27.

Скирта О. Гузар і Гаврилишин про мораль і щастя / О. Скирта // Ураїнське Слово. – 2017. – 1-6 черв. – С. 3.