Провулок Громадівців

        Провулок Щербаковський було перейменовано на Громадівців рішенням Кропивницької міської ради «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду» №1359 від 15.11.2022 р.

            Провулок знаходиться в Фортечному районі (Кіровський).

        Щербаков Олександр Сергійович (1901 p., Руза, Московська губернія, Російська імперія – 10 травня 1945 p., Москва) – радянський партійний і державний діяч, секретар ЦК ВКП(б). У 1942-1943 роках заступник наркома оборони СРСР, голова Ради військово-політичної пропаганди, начальник Радінформбюро.

Громадівці

        Наприкінці 1870-1880-х рр. у Єлисаветграді діяв дуже активний гурток «українофілів» – місцева Громада, організована за принципом Старої Громади (Київ). На її чолі стояв лікар Опанас Михалевич, що мешкав і практикував у Єлисаветі в 1878-1885 рр. та з 1892 р. до самої смерті. Її учасниками в різний час були Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), майбутній фольклорист і музикознавець, один із засновників Української Центральної Ради Олександр Волошин, земські статистики Олександр Русов і Феофан Василевський, Софія Русова, заступник прокурора Єлисаветградського окружного суду Дмитро Маркович, студенти Іван Стиранкевич і Микола Левитський, учні реального училища Євген Чикаленко, Олександр Тарковський (згодом – провідник місцевих народовольців), Андрій Грабенко, Михайло Васильєв тощо. Почасти до громади належали Марко Кропивницький та Микола Тобілевич (Садовський). Унікальною рисою Громади Єлисавета була ґрунтовна програма перекладів художньої та освітньої літератури, значно докладніша та послідовніша, ніж у інших регіональних Громадах того часу. Громадівці збиралися то у Михалевича, то в будинку Івана Тобілевича.

        Значний внесок у пожвавлення роботи громадівців з другої половини 70-х років ХIХ ст. зробив лікар Опанас Іванович Михалевич. Ще за часів студентства починається зв’язок Михалевича з Київською Громадою, а 1873 р. він входив до її складу, під впливом якої з часом перейняв ідеї народників. Знав Драгоманова і захоплювався його працями, поглядами. Народництво та близькість до Громади звернули на Михалевича увагу адміністрації, і після обшуків його було вислано з Києва.

        Обравши собі на життя Ніжин Чернігівської губернії, він довго там не затримався, бо його тягло в народ. Він дістав посаду земського лікаря в Полтавській губернії і влаштував там одне з перших лікарських відділень в с. Шишаках Миргородського повіту. З Полтавської губернії його було взято на військову службу під час російсько-турецької війни в Ніжин лікарем шпиталю. Після війни Михалевич повернувся до Києва, але не дістав дозволу залишитись в місті. Тому в громаді обговорювалося питання, куди йому їхати, і В. Антонович наполіг на Єлисаветграді, де на його думку були надто потрібні українські інтелігентні сили. З 1878 по 1885 рр. Михалевич проживає у Єлисаветграді, з перших кроків набувши в місті та околиці славу одного з найкращих і найпопулярніших лікарів. Популярність Опанаса Івановича була наслідком його надзвичайно співчутливого і безкорисливого ставлення до своїх пацієнтів, особливо з простого народу. Заробляючи значні гроші своєю практикою, він не тільки нічого не брав з бідних, а навіть сам давав їм ліки та допомагав грішми. Згадуючи своє перебування в Єлисаветграді, Софія Русова пише: «Жив у Єлисаветграді ще один видатний українець, лікар Михалевич, демократ чистої води, євангельської моралі у відносинах з людьми. Довго його українська діяльність ховалася за його великою обережністю; місцева поліція шанувала його і як людину, і як найкращого лікаря в місті, і теж дивилися крізь пальці на його українські симпатії, на близькі стосунки з селянами околишніх сіл». Почесним членом єлисаветградського гуртка й великим авторитетом в галузі літературної праці і видавництва став відомий етнограф В. А. Менчиц – великий приятель Михалевича.

        Як уже відзначалось, одним із організаторів і ідейних керівників Єлисаветградської громади 60 – 80-х років ХIХ ст. був Іван Карпович Тобілевич, один із фундаторів українського театру.

        Спочатку робота гуртка була невелика і майже не мала іншої прояви, крім українських спектаклів. Євгеній Чикаленко пише у своїх спогадах: «В Єлисаветграді тоді я на своїм віку вперше побачив українську виставу, яка зробила на мене вражіння на все життя: йшла п’єса «Назар Стодоля», і мені здається, що ліпшого Назара (К. Карий) та ліпшого Кичатого (Кропивницький) я вже ніколи потім не бачив; з того часу я не пропускав жодної вистави і бачив: «Сватання на Гончарівці», «Наталку-Полтавку», «Гаркушу», «Дай серцю волю, заведе в неволю».

        Крім українських спектаклів, гуртківці почали ретельно працювати над поширенням української літератури і до цензури було зроблено багато перекладів з російської мови художніх творів та інших праць. У Тобілевичів продовжували збиратися члени гуртка, які розгорнули перекладацьку діяльність. Іван Карпович, крім перекладів з Гліба Успенського, береться написати нарис політичної економії за Мілем. Одержують завдання і новоприбулі учасники гуртка – друзі Олександра Тарковського, що разом навчалися з ним у ремісничій школі. 1885 року Опанаса Михалевича разом із іншими членами гуртка було заарештовано – він просидів 2 роки в одиночній камері одеської в’язниці. Михалевича за організацію Громади вислали на 5 років до Сибіру. Івана Тобілевича заарештували та позбавили права жити в Україні. Він оселився у Новочеркаську, де перебував під гласним наглядом поліції.

        У 1892 році закінчився строк заслання, і доктор Михалевич повернувся в Єлизаветград. Спочатку він займався приватною практикою, а в кінці 90-х років одержав посаду лікаря у першій міській лікарні.

        У 1918-1919 рр. за тяжких умов тодішнього життя доктор Михалевич почав втрачати практику, а вечорами не міг працювати через брак світла. Єдиною втіхою семидесятилітнього лікаря була гра на скрипці, але і це треба було робити потайки, щоб не привертати уваги злодіїв до своєї квартири. Невдовзі Панас Іванович овдовів і життя його ще більше ускладнилося. Щоправда, державні мужі згадали про діяльність лікаря і призначили йому невелику пенсію «за окремі заслуги перед революцією», як сказано у постанові Наркомсобезу. Але недовго користувався нею лікар-гуманіст:

        1 лютого 1925 року Панаса Михалевича не стало. Згідно з його бажанням, Панаса Івановича поховано без духівництва на Биківському кладовищі, поруч з дружиною. Із знищенням кладовища згинула остання згадка про неординарну особу – народного лікаря і громадського діяча.

Дізнатися більше:

Книги

Гусейнов, Григорій Джамалович. Незаймані сніги: п’ятнадцять мандрівних історій: документальні повісті: в 3-х кн. / Григорій Гусейнов. – Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2010. – Кн. 3. – 551 с.: іл.

Публікації

Бракер Н. Опанас Іванович Михалевич: (1848-1925 рр.) / Н. Бракер // Єлисавет. – 1992. – 8 липня. – С. 2-3.

Ім’я моєї вулиці // Кропивницький вечірній. – 2023. – 29 червня. – С. 3: фото.

Колесник Дмитрій. Розвиток краю у XIX столітті / Дмитрій Колесник // Народне слово. – 2014. – 31 липня. – С. 20: фото. кол.

Матівос, Ю. Лікар, громадський діяч / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 1987. – 17 травня. – С. 3.

Світло українця Михалевича // Наше місто. – 2018. – 30 серпня. – С. 4: фото.