Вулиця Алли Горської

        Вулицю Чайковського було перейменовано на Алли Горської рішенням Кропивницької міської ради від 27.02.2024 р. №1837 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Чайковський Петро Ілліч – російський композитор, диригент і педагог.

Академік Доленко

        Алла Горська народилася в Ялті в радянізованій номенклатурній родині. 1941-1943 рр. пережила в Ленінграді зі своєю матір’ю дві блокадні зими. Закінчила художній інститут у Києві за фахом живопис(нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Її творчим наставником був Сергій Григор’єв. Влітку 1952 року вийшла заміж за Віктора Зарецького, й до трагічної Аллиної смерті їхні імена завжди називалися в парі. Квартира подружжя на вулиці Рєпіна, так само, як і майстерня на вулиці Філатова, у шістдесятих були місцем, де збиралися, гуртувалися молоді неофіти, – ті, чиї імена згодом стануть символом незалежної України. Творчий шлях Алли Горської починався успішно: її ім’я мало не зі студентських літ «вписувалось» у загальносоюзний контекст. Досить згадати хоча б те, що вона була учасницею Третьої Всесоюзної виставки дипломів художніх вузів (робота «Санкомісія»), виставки творів молодих художників СРСР до VІ Всесоюзного фестивалю молоді й студентів 1957 року, республіканської виставки 1960 року, на якій експонувався її груповий портрет бригади комуністичної праці П. Польщикова (шахта «Північна-2»). З-поміж відомих робіт Горської – низка портретів, зокрема «Автопортрет з сином» (1960 р.), «Портрет батька» (1960 р.), «Портрет В. Симоненка» (1963 р.), а також «Абетка» (1960 р.), «Біля річки» (1962-1963 рр.).

        Шукаючи свій мистецький «квіт папороті» серед простих трудівників, Алла виявляла не стільки лояльність до тодішніх мистецьких тенденцій пафосного звеличення «досягнень соціалізму», «трудових подвигів правофлангових», скільки свою внутрішню повагу до людей звичайних професій, інтерес до їхнього повсякденного життя, яке було природнішим, органічнішим, аніж життя партійних бонз чи державних функціонерів. Здобуваючись на своє власне опертя в житті, той внутрішній «стержень», який робить людину людиною, вона мимоволі шукала цього й в інших. Такі мистецькі десанти у «трудову гущу» Алла Горська практикувала й пізніше – коли її захопив вир шістдесятницького руху з його домінантою громадянського й мистецького «самовизначення». Тоді на її мольберті з’явилися, зокрема, полотна з портретами О. Довженка, Б. Антоненка-Давидовича, І. Світличного, В. Симоненка, Є. Сверстюка чи, скажімо, ескізи обкладинки до книжки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл»…

        Тож, творча спадщина Алли Горської вражає не лише її творчими пошуками у царині монументального мистецтва, зразками високої мужності, послідовності, відданості, а й тим, що художниця залишила у мистецькій скарбниці України цілу галерею портретів своїх сучасників – українських шістдесятників – такими, якими їх знала, якими вони були тоді, в 60-х: молодих, рвійних, нескорених, покликаних вітром волі. Разом із В. Симоненком і Л. Танюком відкривала місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962-1963 рр.), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум №2»). Після цього В. Симоненко був жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963 р.

        1964 р. Горська в співавторстві з О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати».

        Художники створили макет вітража у натуральну величину 76 на 89 сантиметри з фарбованого скла, чорних дерев’яних рамок, із мотузками, просякнутими смолою. За допомогою картону та паперу в центрі макету митці зобразили Тараса Шевченка, який однією рукою пригортає мати-Україну, а в іншій тримає високо піднятого Кобзаря. Образ доповнювали рядки: «Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!». Роботу назвали «Шевченко. Мати».

        Алла Горська з колегами задумали створити вітраж модерністичний, як інтерпретацію поетичної інтонації, а саме праведного гніву поета. Хоч соцреалістична критика і підкреслювала «революційну суть» його поезії, та погодитись на те, щоб в університеті було постійне нагадування про Шевченка-бунтаря, вони не змогли.

        Побачивши макет, партійне керівництво наказало терміново скликати засідання. Вочевидь, зображений на вітражі Шевченко та образ України-матері не вписувалися у рамки радянської ідеології. Не дочекавшись висновків комісії, ректор Київського університету Іван Швець на очах десятків студентів власноруч розтрощив «ідеологічно шкідливий вітраж», при цьому обурюючись.

        «Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами?», – згадувала слова Швеця Михайлина Коцюбинська.

        Тож комісія аналізувала навіть не макет вітража, а його уламки. 13 квітня 1964-го р. бюро київського обласного правління Спілки художників УРСР винесло вердикт: «Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим як стилізованим зображенням богоматері. Шевченківські слова написані церковно-слов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле».

        Авторів вітража виключили зі Спілки художників УРСР. Для того, щоб поновитись у Спілці Алла Горська поїхала до Москви. Відтоді мисткинею зацікавився КДБ, у її квартирі організували прослуховування.

        1965 року Україною прокотилася перша хвиля репресій, серед її жертв – співавтор вітража, близький друг Алли Горської, художник Опанас Заливаха. Його звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. Художник відбув п’ять років концтабору у Мордовії. Тим часом Горська писала листи політв’язням, підтримувала їх на засланні, а також допомагала тим, хто повертався з таборів. Київська квартира художниці та її чоловіка Віктора Зарецького стала центром підпільного мистецького життя.

        Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, систематично – з О. Заливахою. У квітні 1966 р. подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою.

        Горська була на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 року у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду.

        У квітні 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під «Листом-протестом 139-ти». Діячі науки і культури звернулися до вищого керівництва СРСР з вимогою припинити переслідування, арешти та суди над дисидентами. Після цього художницю вдруге виключили зі Спілки художників. За родиною митців почали демонстративно стежити, Горську неодноразово викликали на допити.

        «Творчість Алли Горської стала доступна для вивчення лише після 1991 року, – каже мистецтвознавиця Діана Клочко. – Твори виключеної зі Спілки художників мисткині не могли ніде демонструватись публічно. Вона працювала над мозаїками у Донецьку та Маріуполі практично інкогніто, допомагаючи колегам, без права бути згаданою у творчому колективі. Її викреслили з публічного життя, аналогічно, як і Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Їм заборонили слово, їй – візуальний образ».

        За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

        28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку у Києві на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова, щоб взяти швейну машинку у свекра. Додому художниця більше не повернулася. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на колії знайшли тіло батька Віктора Зарецького. А 2 грудня у погребі будинку свекра міліція виявила тіло 41-річної Алли Горської.

        Слідство дійшло висновку, що свекор Іван Зарецький убив свою невістку через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство. Проте друзі та рідні Алли Горської були переконані – мисткиню знищила радянська влада. Похорон Горської 7 грудня 1970 р. на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в мітинг протесту. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.

        Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972 р., здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту.

        Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа.

Дізнатися більше:

Книги

Горська Алла Олександрівна: [біогр. довідка] // Митці України: енциклопед. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ, 1992. – С. 181.

Горська Алла. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та упорядку-вання Олексія Зарецького та Миколи Маричевського. – Київ: Спалах. ЛТД, 1996. – С. 240.

Душа українського шістдесятництва. / упоряд. Людмила Огнєва. – Донецьк: «Норд-Комп’ютер», 2009. – 40 с.

Життєпис мовою листів: Алла Горська / упоряд. Людмила Огнєва. – Донецьк: «Норд-Комп’ютер», 2009. – 204 с.

Публікації

Андронік, О. Й. Опозиційний рух України в кінці 50-х – на початку 80-х рр. 20ст. / О. Й. Андронік // Історія та правознавство. – 2010. – №11. – С. 14-16; №14. – С. 19-21; №15. – С. 13-20.

Дига Н. Сузір’я яскравих зірок митців-шістдесятників: усний журнал / Н. Дига // Українська література в загальноосвітній школі. – 2010. – №9. – С. 43-46.

Кравченко Ярослав. Повернення Алли Горської: «На шаблях сидіти жорстоко...»: до 85-річчя від дня народження / Я. Кравченко // Дзвін. – 2014. – №9. – С. 152-155.

Круліковська Л. М. Червона тінь калини: до 40-річчя від дня смерті Алли Горської / Л. М. Круліковська // Все для вчителя. – 2010. – №25. – С. 38-41.

Кучер Наталя. Історія портрета з калиною : про картину Віктора Зарецького «А ми тую червону калину та й піднімемо» / Наталя Кучер // Українська культура. – 2010. – №9-12. – С. 70-71.

Малюта Іван. Незламна Алла: про українську художницю Аллу Горську / І. Малюта // Літературна Україна. – 2015. – 10 грудня. – С. 5: портр.; iл.

Магрицька Ірина. Ми приречені говорити!: вечір пам’яті поетів-шістдесятників для учнів старших класів / І. Магрицька // Українська мова та література. – 2015. – №23-24. – С. 84-89: портр.

Орлова Є. Г. Жінки в історії українського мистецтва / Є. Г. Орлова // Мистецтво в школі. – 2011. – №3. – С. 2-6.

Нова Віка. «На щаблях сидіти жорстко...»: виставка пам’яті Алли Горської / Віка Нова // Образотворче мистецтво. – 2011. – №2. – С. 36-27.

Совість шістдесятництва: 18 вересня – 90 років від дня народження художниці-дисидентки Алли Горської // Позакласний час. – 2019. – №8. –С. 39-40 (вкладка): портр.