Вулиця Євгена Чикаленка

     Вулиця Медведєва була перейменована на Євгена Чикаленка розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» №24 від 19.02.2016 р.

          Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

      Медведєв Дмитро Миколайович (1898-1954 pр.). Один з керівників радянських каральних органів, активний організатор політичних репресій, брав участь у знищенні українського національного руху.

Чикаленко Євген

        Євген Чикаленко – меценат, видавець, публіцист, землевласник, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців.

      Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України. 1918-го р. відійшов від політики та спостерігав за розгортанням подій в Україні, але не брав у них безпосередньої участі.

      Чикаленко Євген Харлампієвич народився 9 грудня 1861 року на Херсонщині в селі Перешори в родині землевласника Харлампія Чикаленка. Дід Євгена Чикаленка служив козаком Бузького козачого війська, дослужився до підхорунжого і залишився жити на Херсонщині. Мати Євгена не ладила з батьком. Життя в Перешорах було їй чужим. Вона переїздить до повітового міста Ананьєва, куди до неї привозять дітей на побачення. А діти, як згадує Євгеній Харлампійович, ростуть «в достатку, але без батьківської уваги і піклування».

      Степ, виповнений пахощами трав, отари овець, жваві гурти хлопчаків-односельців та тужлива українська пісня вкарбувалися в душу молодого українця, і він проніс любов до них через усе життя.

      Батько не встиг вивести дітей у люди, помер 1871 р. на 41 році життя. Діти залишилися під опікою дядька, Петра Івановича Чикаленка. Виконуючи волю брата, дядько влаштував дев’ятирічного Євгена до великопанського пансіону англійця Рандаля. Цей пансіон через три роки очолив Соколовський і перетворив його на прогімназію. До закладу прийшли нові вчителі, на той час відомі люди. Це Олексій Андрієвський, Петро Ніщинський, Леонід Смоленський та інші. За порадою Соколовських, хлопець перечитує «Тараса Бульбу» Гоголя, і відтепер «не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами довго не міг заснути і все мріяв про те, як би йому, як Колумб, знайти нову землю і там заснувати Запорозьку Січ».

      У прогімназії Соколовських Євген Чикаленко навчався два роки. За цей час перечитав багато українських книжок. У вересні 1875 р. дядько віддав його до реальної школи в Єлисаветграді (заснована місцевим земством). Тут на шкільній лаві він сидить разом з Панасом Тобілевичем (пізніше знаний як Панас Саксаганський). В Єлисаветграді потоваришував з Тобілевичами – Іваном (майбутній драматург І. Карпенко-Карий) та Миколою (актор Садовський). Брати Тобілевичі при Громадському клубі організували аматорський театральний гурток і по суботах ставили українські вистави. Ці вистави назавжди запали в душу молодому Чикаленку. У Єлисаветграді хлопець уперше бере участь і в політичних розмовах.

      Весною 1881 року Чикаленко закінчив реальну школу і вирішив вступити до вищої школи (агрономічної). За порадою Михалевича їде до Києва. Як людина, що закінчила реальну школу, він не мав права вступати до університету. Юнак вирішив стати вільним слухачем на природничому факультеті університету. Перебування у Київському університеті позначилося знайомством Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм.

      В. Антонович запросив юнака до співпраці в «Словарній комісії» при Старій громаді. Хлопець охоче погодився. У вересні 1882 року їде до Москви, де вступає в Петрово-Розумовську господарську академію (нині Тимірязівка). Та оскільки в Москві почалися студентські заворушення, академію закрили на невизначений час. Тоді юнак їде до Харкова, де його зараховують вільним слухачем «природописного відділення» Харківського університету. Три роки хлопець навчався тут. Під керівництвом професора Зайкевича пильно студіює агрономію.

      У Харкові Євген входить до складу української студентської громади. В Харкові Євген Чикаленко одружився з курсисткою з Лубенщини – Марією Вікторівною Садик. А тим часом поліція напала на слід гуртка, й молодого землевласника було засуджено на 5 років під явний нагляд поліції (із забороною проживати у Києві, Харкові, Петербурзі й Москві). Чикаленко для проживання обирає село Перешори, куди й переїхав з родиною у травні 1885 року. Десять років під наглядом поліції (спершу явним, а потім таємним) прожив Євген Харлампійович у Перешорах. Спираючись на знання одержані під час навчання у Харкові, та на інформацію з фахових журналів, він почав порядкувати по-новому.

      У Перешорах він подарував селянам грунт і хату для школи та домігся, щоб навчання в ній велося українською мовою. Тут селянським дітям їх рідною мовою читали книжки й співали пісні. В 1894 році Є. Чикаленко переїздить з родиною до Одеси. Тут входить до української Громади й стає її активним членом. Першу скрипку в цьому гурті грає колишній учитель Євгена Харлампійовича – Леонід Анастасійович Смоленський, який непохитно вірив у життєздатність української нації та у її відродження. Саме в Одесі Є. Чикаленко допоміг Михайлу Комарову згуртувати осередок для укладання російсько-українського словника. В 1896 році на кошти Є. Чикаленка цей словник вийшов у Львові в 4-х томах.

      Перебуваючи в Перешорах, ще 1892 року Чикаленко задумав написати для селян популярну книжечку про «чорний пар». В Одесі він цей задум здійснив, створивши «Розмови про сільське хозяйство». Брошуру вперше надрукували 1897 р. в Одесі. Потім багато разів передруковували, і розійшлася вона тиражем понад 500000 примірників. Селяни, навіть переселяючись до Західного Сибіру, брали її з собою.

      Відтепер Чикаленко цілком присвячує себе інтересам українського національного руху. Меценатство стає справою його життя. У 1895 році до редакції «Київської старовини» він уніс 1000 крб. на премію для найкраще написаної популярної історії України. Згодом Є. Чикаленко виділив тисячу карбованців, на які Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові заснувало фонд допомоги українським письменникам.

      З 1897 р. журналу «Київська старовина» дозволили друкувати художні твори українською мовою. Є. Чикаленко зі своїх статків виділив певну суму на оплату праці українських письменників. На сторінках часопису з’явилися твори Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Володимира Винниченка, Миколи Чернявського та ін. Допомога Євгена Чикаленка дала змогу журналу стати цілком українським виданням з відділами критики, хроніки та бібліографії.

      У ці ж роки М. Грушевський через пресу звернувся до українського загалу зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців. Євген Харлампійович для цієї справи дав 25000 карбованців. При цьому поставив одну умову: студентам з Наддніпрянщини слід надавати тут кімнати в першу чергу. В 1904 році М. Грушевський організував у Домі літні університетські курси, на які приїхало кілька десятків чоловік (у тому числі і діти Чикаленка). Видатки на ці курси покрив Євген Харлампійович.

      З 1900 р. переїздить на постійне проживання до Києва, де його прийняли до Старої Громади. Громада тоді видавала щомісячник «Київська старовина» й активно працювала над упорядкуванням словника «Словника української мови», укласти який доручили Б. Грінченку. У Києві Б. Грінченко жив у Є. Чикаленка (словник вийшов друком протягом 1907-1909 років у редакції «Київської старовини»).

      В Києві він заснував і славнозвісні «понеділки» своєрідний літературний салон. Був Є. Чикаленко, до речі, разом з Василем Смиренком, ще одним видатним українським меценатом, також і засновником української газети «Рада». Газета висвітлювала найдрібніші факти українського культурно-національного життя. Чикаленко вважав, що газета стала прапором українського національного руху, а для нього самого – питання національної честі.

      Щоб підтримувати газету, Є. Чикаленко не раз виявляє героїчні зусилля. Щорічно покриває дефіцит видання (на його долю випадає 10000-12000 крб.), облаштовує будинок, продає землю. Відрадою для нього було те, що родина підтримувала його.

      1914 року розпочалася Перша світова війна. За наказом військових властей газету Є. Чикаленка було закрито. Поліція почала пильно придивлятися до особи та діяльності видавця «Ради». Євген Харлампійович їде до Петербургу, а звідти у Фінляндію, де й пробув у санаторії до весни 1915 року. Тут почав писати свої «Спогади».

      До самої революціїї 1917 року Чикаленко хворий був змушений блукати з місця на місце, перебуваючи то в Москві, то в Петербурзі, тайком навідуючись до Києва.

      Революція застала Євгена Харлампійовича в Києві. Почав працювати український уряд на чолі з В. Винниченком. Старший син Чикаленка був членом Центральної Ради й Київської міської думи, а менший – Петро працював секретарем Голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка.

      У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини. Перебуваючи в еміграції, він і далі вів свій «Щоденник», куди занотовував усе, що чув, бачив і думав про Україну. На початку 1920 року Євген Харлампійович зумів перебратися до Варшави, де зустрівся з С. Петлюрою, який допоміг йому виїхати спершу до Чехословаччини, а звідти до Австрії. Тут у 1922 році переніс дві тяжкі операції, які лише уповільнили розвиток хвороби. В 1925 році він переїздить до Праги, де очолює Термінологічну комісію при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.

      Змучений хворобами, 20 червня 1929 року Євген Харлампійович помер у Празі, його тіло було спалене в крематорії Ольшанського цвинтаря, а урну з прахом перевезено до Подєбрад і поставлено в спільному колумбарії, де стоять урни інших українських діячів. Євген Чикаленко всі свої сили й знання віддав рідній Україні. І сьогодні ми його шануємо як одного з тих, хто готував грунт для здобуття державної незалежності.

      «Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», – ці слова належать землевласнику та меценату Євгену Чикаленко, який свої статки витрачав на розвиток української справи.

Дізнатися більше:

Книги

Вовк Людмила. Євген Чикаленко. Людина-магніт / Людмила Вовк: [голов. ред. Л. Вовк, ред.: Ю. Дворецька, О. Федорович]. – Київ: АДЕФ-Україна, 2024. – 77 с.: іл. – Бібліогр.: С. 75-77.

Старовойтенко І. «Євген Чикаленко: людина на тлі епохи»: монографія. – Київ: Темпора, 2009. – 544 с.

Чикаленко Євген Харлампійович. Спогади. / Є. Х. Чикаленко; передм. В. Шевчук. – Київ: Темпора, 2003. – 416 с.: фото. – (Vita Memoriae).

Публікації

Бахін Сергій. Ювілей мецената у Музеї літератури: чергову річницю з дня народження Євгена Чикаленка відзначили в Національному музеї літератури. 9 грудня йому виповнилося б 155 років / С. Бахін // Культура і життя. – 2016. – 16 грудня. – С. 9: портр.

Бончковський Зиновій. Євген Чикаленко: «Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені»: у червні виповнилося 86 років з того часу, як пішов із життя Євген Чикаленко, визначний громадський діяч, благодійник, меценат, агроном, землевласник, видавець і публіцист / З. Бончковський // Майстер-клас. – 2015. – №6. – С. 7: фот.

Горобець Олександр. Моє прочитання Євгена Чикаленка / О. Горобець // Українська культура. – 2018. – №1. – С. 50-51: фот. кол.; портр.

Лук’янчук Георгій. Євген Чикаленко та меценатство в українському націєтворенні / Г. Лук’янчук // Українська культура. – 2018. – №1. – С. 52-55: портр.; фот. кол.

Любарський Р. Портрет Євгена Чикаленка з’явився на конверті / Р. Любарський // Народне слово. – 2011. – 15 грудня. – С. 11: фото.

Панченко Володимир. Чикаленко повертається в місто своєї юності / Володимир Панченко // З перших уст. – 2016. – 31 березня. – С. 1, 12: фот. кол.

Синьоок Тетяна. Меценатство як вибір: до річниці від дня народження Євгена Чикаленка / Тетяна Синьоок // Літературна Україна. – 2012. – 5 січня. – С. 13.

Скочко Олена. Євген Чикаленко: чиє ім’я носить твоя вулиця? / Олена Скочко // Первая городская газета. – 2020. – 18 червня. – С. 11: портр.