Вулиця Чорних запорожців

        Вулиця Олександра Матросова була перейменована на Чорних запорожців рішенням Кіровоградської міської ради №1477 «Про перейменування вулиць, провулків, тупика» від 09 лютого 2023 року.

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський), В. Балка, м. Кропивницький.

        Олександр Матвійович Матросов – радянський смертник, рядовий-піхотинець часів Другої світової війни, що закрив амбразуру своїм тілом.

Чорні запорожці

        «Чорні запорожці» – військове формування кавалерії армії Української Народної Республіки, що існувало в 1918-1920 роках. «Чорні запорожці» або «чорношличники»; повна назва – кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців).

        За різними оцінками, це формування мало 300-400 шабель, 200-400 багнетів і польову батарею. В зимовий похід 1920 р вийшли в кількості 417 вояків, повернулися 500.

        Дивізіон було розгорнуто з кінної сотні 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії Збройних Сил Української Держави в грудні 1918 року.

        Однострій складали: чорні шапки (у старшин – каракулеві, у козаків – смушкові) з чорними шликами, чорні жупани (кітелі), чорні штани, світло-сірі черкески (замість шинелей), чорні чоботи. Всі вони мали старовинну козацьку зачіску – «оселедець» (довге пасмо волосся на поголеній голові).

        Однострій, завдяки якому бійці кінного дивізіону 2-го полку ввійшли в історію як «Чорні запорожці», було пошито у Кременчуці наприкінці січня 1919 р. У своїх мемуарах командир підрозділу Петро Дяченко згадує, що сукно для пошиву – сіре на черкески та чорне на штани – було здобуто у грудні 1918 р. в боях з махновцями біля Лозової. Однострій складали: чорні шапки (у старшин – каракулеві, у козаків – смушкові) з чорними шликами, чорні жупани (кітелі), чорні штани, світлосірі черкески (замість шинелей), чорні чоботи.

        Знамено Чорних запорожців мало скошений край із зображенням тризуба на лицьовому боці з написом «1-й кінний полк Чорних Запорожців». Зворотна сторона знамена містила зображення черепа з кістьми й написом «Україна або смерть». Ад’ютант 2-го Запорозького полку сотник Никифор Авраменко згадував: «Чорношличники... в полон не здавалися, билися відчайдушно. Славилися нещадними і непримиренними... Люди, що, крім невгамовної відваги, готові на небезпечну справу, позбулися з почуттям страху всього іншого людського, хорошого».

        У грудні 1918 p. – квітні 1919 p. дивізіон брав участь у ІІ-й українсько-більшовицькій війні на сході України. Восени 1919 p. – навесні 1920 p. дивізіон, розгорнутий в кінний полк, взяв участь у рейді по тилах ворожих військ.

        5 січня 1920 року «чорні запорожці» вступили до міста Голованівськ Балтського повіту, 19 січня – в Саврань того ж повіту. 24 січня відбулася переправа полку на східний берег річки Синюха.

        9 лютого в селі Байбузи штаб полку одержав наказ про приєднання до Київської групи отамана Юрка Тютюнника; при цьому полк Чорних запорожців і Мазепинський кінний полк зводились в бригаду на чолі з полковником Петром Дяченком. 10 лютого вояки полку, продовжуючи похід, вступили до містечок Білозір’я та Сміла Черкаського повіту. 13-15 лютого точилися бої кінного полку Чорних запорожців з частинами Червоної армії за Золотоношу. 1 березня запорожці повторно вступили в Голованівськ, 5 березня – в Бершадь та Гайворон, 14 березня зайняли Голованівськ Балтського повіту; 16 березня – Богопіль. Приклади бойової відваги та винахідливості цей полк показав у боях за Вознесенськ.

        У травні 1920 p., після повернення з походу, полк був інтернований поляками. Згодом увійшов до складу Окремої кінної дивізії відновленої армії УНР. Наприкінці літа 1920 p. увійшов до складу 1-ї Запорозької дивізії армії УНР; брав участь у Радянсько-польській війні, зокрема, у боях під Сидоровом.

        У листопаді 1920 року, під натиском Червоної армії, полк разом з іншими підрозділами Дієвої армії УНР змушений був перейти річку Збруч (кордон з Польщею) і його знову було інтерновано в таборах для полонених на території Польщі.

        Треба розуміти, що чорношличники не могли отримувати належного забезпечення тому майже все їх «багатство» було видобуто боями. Про це згадував полковник Дяченко: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».

        На своїх раменах винесли вони тягар Першого зимового походу (6 грудня 1919 р. – 6 травня 1920 р.). Доки Головний отаман Симон Петлюра вів «Мінські» – чи то пак Варшавські – переговори, Українська армія партизанила на рідних теренах.

        На початку операції полк Чорних запорожців нараховував 212 шабель, 20 кулеметів, 1 гармату.

        За п’ять місяців вони подолали 1800 км ворожого запілля, не маючи достатньо набоїв, амуніції, не програвши жодного бою, атакували ворога тільки будучи впевненими у перемозі, після розвідки, котру принципово вів сам 25-річний Петро Дяченко.

        «Полк завше був готовий до бою, але бився тільки тоді, коли хотів його командир, а не тоді, коли хотів ворог.

        За час Зимового походу захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика», – пише Роман Коваль у новій книзі «Чорні перемагають: Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади», підготовленій спеціально для сучасних українських козаків, які воюють із російськими окупантами.

        «Від виходу на партизанку і до повороту полк Чорних запорожців, маючи спеціальні завдання, місяцями блукав без зв’язку з іншими частинами, що виробило у старшин і козаків почуття сили і впевненості в собі. До того ж старшини і козаки безмежно вірили командирові полку, за яким – і то без зайвих питань – ішли, куди він вів».

        Як і сто років тому, в нашій армії є частина, вояків якої вороги прозвали «Чорними» – 72-га Окрема механізована бригада. Її бійці брали участь в обороні Маріуполя та в боях за Донецький аеропорт у 2014-2015 роках, билися за Авдіївку у 2016-2017 рр., а в лютому-березні 2022 року зупинили й розбили російську армію на підступах до Києва. Після оборони Києва бригада обороняла Вугледар, відбиваючи численні масовані штурми противника до осені 2024 року. Після виходу з Вугледара бригада була переведена на південь, а згодом опинилася на Покровському напрямку в Донецькій області, де проводить стабілізаційні дії.

        Наприкінці липня 2024 року бійців 72-ї бригади нагородив Головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Олександр Сирський, вручивши нагрудні знаки «Хрести хоробрих», «Срібні хрести» та «Золоті хрести» за самовідданість та професіоналізм.

Дізнатися більше:

Книги

Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. – Київ: Стікс, 2010. – 176 с.

Коваленко С. Чорні Запорожці: історія полку. – Київ: Стікс, 2012. – 119 с.

Чорні перемагають: спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади / ред.- упоряд. Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб «Холодний Яр», 2017. – 144 с.: фотоіл.