Провулок Степана Чарнецького

        Провулок Архангельський було перейменовано на Степана Чарнецького рішенням Кіровоградської міської ради №1477 «Про перейменування вулиць, провулків, тупика» від 09 лютого 2023 року.

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Архангельськ – місто в Росії.

Степан Чарнецький

        Степан Чарнецький (1881-1944 рр.) – український поет, перекладач, фейлетоніст, журналіст, редактор, режисер, театральний критик, автор патріотичного гімну Українських січових стрільців «Червона калина» («Ой у лузі червона калина...»).

        Степан Чарнецький народився 21 січня 1881 року в селі Шманьківці (нині Чортківського району Тернопільської області). Степан Миколайович був тринадцятою дитиною у селянській родині, а батько величезного сімейства помер ще до народження сина.

        Хлопцеві вдалося здобути початкову освіту в школі міста Станіславів. Далі була львівська гімназія та реальна школа, потім – інженерний факультет Вищої політехнічної школи (нині Національний університет «Львівська політехніка»). Деякий час він працював за спеціальністю – інженером, помічником начальника дільниці на залізниці. Потім референтом преси Львівського магістрату, науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки.

        Проте з юних років Степана вабив світ мистецтва. Він писав поезії та новели, фейлетони під псевдонімом Тиберій Горобець, займався також редакторською роботою в українських газетах і часописах Галичини. Зажив слави Чарнецький і як театральний діяч. Зокрема, він був художнім керівником і режисером театру Руської Бесіди – першого українського професійного театру, що діяв у Львові з 1864 року. Писав праці з історії українського театрального мистецтва.

        На формування і становлення Степана Чарнецького як поета безпосередньо вплинуло середовище літературного угроповання «Молода муза». Дебютував поетичною збіркою «В годині сумерку» 1908 року, до якої увійшло 48 віршів, укладених у 7 розділах. Окрім поезій, писав фейлетони і новели, які часто публікував на шпальтах тогочасної преси. Співпрацював із редакціями багатьох газет і журналів («Воля», «Літературно-науковий вісник», «Діло», «Руслан», «Українське слово») та був редактором низки часописів («Український голос», «Український вісник»). Був режисером і художнім керівником театру товариства «Руська бесіда», зокрема здійснив постановки драм Івана Франка «Украдене щастя», Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»), опублікував «Нарис історії українського театру в Галичині». Степан Чарнецький працював і на перекладацькій ниві: здійснив переклад твору «Конрад Валленрод» Адама Міцкевича.

        Протягом нетривалого часу Степан служив у австро-угорській армії. Степан Чарнецький щиро співчував українським воякам, яким довелося битися на різних, далеких театрах воєнних дій.

        У 1914 році Чарнецький працював над постановкою трагедії Василя Пачовського «Сонце руїни» про гетьмана Петра Дорошенка. Замість фінальної пісні-скарги «Чи я в лузі не калина була», поет вирішив вигадати більш оптимістичний фінал, ввівши у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки». Він переробив у ній слова так, щоб текст краще вписувався у зміст вистави, а останній куплет залишив без змін.

        Для оптимістичнішого фіналу Степан Миколайович вставив у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки». Він дещо переробив у ній слова, щоб її текст краще вписувався у зміст вистави. Та останній куплет залишив без змін. Крім того, Степан Чарнецький доробив до пісні нову, споріднену з народною, мелодію.

        Завдяки виставі пісня, а особливо її остання строфа «Ой у лузі…» стала відомою. Від акторів театру пісню сприйняла молодь. У серпні 1914 року в Стрию «Ой у лузі…» вперше почув чотар УСС Григорій Трух від стрільця Іваницького. Той її навчився від артистів львівського театру. Григорій Трух до першої строфи «Ой у лузі…» додав ще три, які й склали текст патріотичного гімну українських січових стрільців «Червона калина» («Ой, у лузі червона калина похилилася…»).

        Поезія стала піснею-гімном, її співали українські січові стрільці, пізніше – бійці Української повстанської армії. Вона стала настільки популярною, що навіть найвідоміший військово-історичний часопис, що видавався у міжвоєнному Львові, мав назву «Літопис Червоної Калини», а видавництво, колектив якого складався з колишніх військових УСС і Галицької армії, називалося «Червона Калина».

        У радянські часи як національно визнана пісня-гімн вона перебувала під забороною, співалася тільки на закритих підпільних зібраннях українських патріотів і дисидентів. Цю пісню зі сцени й в ефірі швидше можна було почути за океаном поміж українських діаспорян, аніж над Дніпром чи Дністром. Її виконувала у концертах й уславлена Українська республіканська капела під орудою Олександра Кошиця і в його обробці.

        24 серпня 1991 року в стінах Верховної ради України після проголошення Незалежності було виконано уривок пісні «А ми тую червону калину підіймемо».

        Під час Першої світової війни Степан Чарнецький присвятив щемливі поетичні рядки українським воякам, яким довелося битися на фронтах, захищаючи інтереси імперій-поневолювачів – Австро-Угорської та Російської. Війна несла горе й смерть воякам та мирному населенню, тож поет не міг залишитися байдужим:

        Іване без роду, Іване без долі

        Куди не ходив ти, кого не видав?

        У спеку, у стужу, у лісі і в полі

        Ти гинув, а славу сусід добрий взяв...

        Поет глибоко відтворив трагедію України, сини якої з Полтави і Карпат мусили загинути за інтереси чужої імперії.

        Степан Чарнецький був відомий також як співавтор (разом із Богданом Весоловським) пісні-танго «Прийде ще час». Існує навіть версія, що текст до танго написав сам поет Степан Чарнецький, який був під час одного з виступів «Ябцьо-джаз» у львівському клубі «Бесіда».

        Після 1939 р. Степан Чарнецький працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки (нині – Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України).

        У шлюбі з полькою Іреною Чарнецькою-Поповчак вони виховували двох доньок – Олександру та Ксенію.

        Останні роки життя Степана Чарнецького позначилися тяжкими хворобами, отриманими внаслідок зачадіння у власному помешканні. Він помер 2 жовтня 1944 року на 64-му році життя і був похований на Личаківському цвинтарі Львова.

        З нагоди 110-ї річниці від дня народження поета, було відкрито пам’ятник Степанові Чарнецькому та символічно висаджено 110 кущів червоної калини.

Дізнатися більше:

Книги

Історія української культури / І. Крип’якевич [та ін.]; редактор І. Крип’якевич. – 4-те видання стереотипне. – Київ: Либідь, 2002. – 656 с.

Ковалів Юрій. Історія української літератури кінець ХІХ – поч. ХХІ ст.: підручник: у 10 т. Т. 1. У пошуках іманентного сенсу / Ю. Ковалів. – Київ: Академія, 2013. – 510 с. – (Альма-матер).

Мистецтво України: Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; за ред. А. В. Кудрицького. – Київ: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с.

Поети молодої музи / уклад., авт. передм. М. М. Ільницький. – Київ: Дніпро, 2006. – 672 с.

Тільки вперед: поезія про російсько-українську війну // Кіровоградська правда. – 2022. – 7 квітня. – С. 7: фото.

Чарнецький Степан Миколайович // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. – Київ: Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. – Т. 6: Т-Я. – С. 716.

Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. – Львів: Літопис, 2014. – 584 с.

Публікації

Чарнецький С. Не жди спокою!..: вірш / С. Чарнецький // Друг читача. – 1991. – 31 лип. – С. 4.