Провулок Михайла Бойчука

        Провулок Шишкіна було перейменовано на Михайла Бойчука рішенням Кропивницької міської ради від 27.02.2024 р. №1837 «Про перейменування вулиць, провулків, тупиків, проїзду».

        Провулок знаходиться в Подільському районі (Ленінський) м. Кропивницький.

        Шишкін Іван Іванович – російський художник-пейзажист, живописець, рисувальник і гравер-аквафортист.

Бойчук Михайло Львович

        Михайло Бойчук – художник світового рівня, основоположник українського монументального мистецтва, заснованого на національних традиціях.

        Народився 30.10.1882 р. в селі Романівна, що на Терєбовлянщині – краю Поділля. Малярські здібності хлопця завважив сільський вчитель і вже не припиняв домагання перед його батьком про те, що йому слід продовжити навчання у Львові. Важко довелось вмовляти селянина, який того і чекав, щоб скоріше підростали сини, а з ними і надія на робочі руки на землі. А було в батька понад десять гектарів цієї вічної надії селянина на гарантований хліб насущний для усієї сім’ї. І таки вчитель переконав господаря, і Михайло пішов в малярську школу до Львова, а після, за сприянням Патріарха Андрея Шептицького, навчався в Краківській академії красного мистецтва, яку закінчив із срібною медаллю. У наступні роки робить свої виставки у Львові і Кракові, отримуючи схвальні відгуки в пресі. Переїжджає в Париж, і ще активніше продовжує працю на ниві мистецтва. Там отримує визнання видатних майстрів пензля тогочасної Франції за новий напрямок у мистецтві – монументалізм. Бере активну участь у постійних виставках, які і сам організовує. Досягає високої майстерності в царині мистецтва. А хто із галичан не мріяв про Велику Україну, про це козацьке царство волі, відвойоване шаблями у завойовників рідної землі. І коли появилась нагода реставрувати церкву гетьмана України Кирила Розумовського, що в с. Лемеші, – їде туди без вагань. По дорозі вступає в рідне село і бере із собою брата Тимка, який у вільний час від сільської праці розмальовував паркани і стіни здібною рукою маляра-самоучки. І тільки Бойчуки приступили до роботи, як імперії почали Першу світову війну, щоб розширити свої володіння, використовуючи пропаганду словесної облуди. Братів, як людей з ворожої Австро-Угорської імперії, погнали етапом в Сибір. І тільки через пару років вони повертаються в Київ і залучаються до розбудови Української Народної Республіки. Михайло разом з іншими 320 Антін Субчак видатними митцями, за участю президента М. Грушевського, засновують Українську академію мистецтв. Професор М. Бойчук при академії створює школу «Бойчукістів». Брат Тимко став учнем академії і плідно працює на ниві мистецтва, першим вступивши на дорогу братового монументалізму. Але вистояти перед навалою нових московських колонізаторів УНР виявилось безсила. Перший голод при совітській владі став причиною передчасної смерті вже відомого художника Тимка Бойчука у 1922 р. Це була велика втрата для Михайла, та він наполегливо продовжує реалізувати свою ідею монументалізму в Україні і став відомим у світі. З болем переносить насильницький голод-геноцид 1932-1933 рр. А в цей час групами і поодинці визбирує НКВД українську інтелігенцію, яка стала носієм і фундатором української державності в 20-ті роки. Художня лінія М. Бойчука, відома під назвою «бойчукізм», базувалася на зверненні до традицій народного мистецтва, візантійського іконопису, давньоукраїнського живопису і малярства, італійського проторенесансу як першоджерела української національної форми. Незважаючи на суперечливість ідейноестетичної програми, що доводила до конфлікту між архаїчною формою і новим змістом, «бойчукізм» був одним із визначних явищ української культури і мистецтва середини 1920-х років. Визначною монументальною роботою були фрески Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.). Вони складалися з великих тематичних панно (одне з них виконав особисто М. Бойчук), портретів та орнаментального оформлення. Цикл розписів був присвячений історико-революційній тематиці, зображенню життя нового українського села. Фрески свідчили про відхід від традиційних композиційних схем, спільність із творчим методом Д. Рівери. Використовуючи формальне прикриття так званого УРСР, більшовицька влада чинить над українським народом бузувірські насильства, а фактично знищуючи все українське. Врешті органи НКВД дійшли і до «Бойчукістів», вимагаючи від них огидного зречення своїх ідей і плодів творчої праці. Але від Михайла отримали категоричне заперечення. Те саме продемонстрували його учні та послідовники. В протоколі допиту він звинувачує владу в репресіях проти української інтелігенції. Виїзна сесія суду з Москви засуджує його до вищої міри покарання – смерті, а його твори на знищення. Розстріляний 13 липня 1937 р. Така ж доля спіткала його послідовників і дружину. Щез безслідно його син Петро. Репресивна машина нового московського імперіалізму працювала на повну силу. І невідомо скільки пройде часу, щоби теперішня українська влада врешті сказала, де їх не поховали, а сховали нелюди митця світового масштабу! Його реабілітували Верховним судом СРСР від 1 лютого 1958 р. Із присудженого на знищення мистецького доробку дещо збереглося, але мало. Рідна хата згоріла як жертва колгоспного безладу. Безвихідь в тюремних застінках довела Михайла до висновку, що смерть краща за відречення від своїх переконань і мистецького надбання. Честь йому і вічна шана від нащадків. До відомих його творів належать: «Пророк Ілля», «Біля яблуні», «Голова спасителя», «Фрагмент розпису казарм», «Плач Ярославни», «Жіночий портрет», «Портрет жінки», «Орач», «Дівчина», «Портрет Богдана Лепкого», «Пастушок» та ін.

        Його творчість просякнута прагненням відродити мистецьку традицію на основі візантійського фрескового живопису та традиціях Давньої Русі. Бойчуку було чужим радянське пролеткультівське малярство, яке пропагувалося в Київському художньому інституті, де він викладав протягом 1920-х років. Твори, яким митець намагався надати созвучного історичній епосі змісту, говорили національною формою. Вони були самобутніми, тож їхній автор був небезпечним для влади.

        У 1992 р. братам Бойчукам споруджено пам’ятник. В тернопільській обласній організації Національної спілки художників України є премія М. Бойчука. Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну отримав ім’я Михайла Бойчука.

Дізнатися більше:

Книги

Білокінь Сергій І. Бойчук та його школа / С. І. Білокінь; пер. резюме та текстівок англ. мовою К. Калиновської. – Київ: Мистецтво, 2016. – 255 с.

Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва: [альбом / Нац. худож. музей України, Нац. акад. мистецтв України, Фонд сприяння розвитку Нац. худож. музею України; вступ. слово: А. Мельник; вступ: М. Шкандрій; авт. тексту і кат.: Л. Ковальська, Н. Присталенко; фот.: Е. Мейєр, Ш. Спенс]. – Хмельницький: Галерея, 2010. – 281 с.

Соколюк, Людмила Д. Графіка бойчукістів. – Харків; Нью-Йорк: Вид. часопису «Березіль»: Коць, 2002. – 221 с.

Український модернізм = Ukrainian modernism: 1910-1930: [альбом / вступ. ст.: А. Мельник; авт. ст.: А. Мельник та ін.; ред.: О. Климчук; фот.: М. Андреєв, М. Іванов]. – Хмельницький: Галерея, 2006. – 287 с.

Публікації

Бойчук Михайло Львович // Укр. культура. – 2000 – №4 – С. 26.

Бородюк Наталя. У «Мистецькому Арсеналі» бойчукізм уперше показали як явище / Наталя Бородюк// Урядовий кур’єр. – 2017. – №239. – С. 9.

Громова І. Н. Школа українських монументалістів Михайла Бойчука / І. Н. Громова // Мистецтво в школі. – 2011. – №7. – С. 8-12.

Загаєцька Олена. Олександр Мельник: «Бойчукізм – це відчуття свого народу в контексті світової культури» / О. Загаєцька // Образотворче мистецтво. – 2013. – №1. – С. 38-39.

Соколюк Л. Д. Графіка Бойчукістів. – Харків: Видання часопису «Березіль»; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2002. – 224 с.

Соколюк Л. І все-таки він був універсалом: із нагоди 130 річчя від дня народження Михайла Бойчука / Л. Соколюк // Образотворче мистецтво. – 2013. – №1. – С. 30-33. – Бібліогр.: 21 назва.

Соколюк Л. Шевченківська тема у творчості Бойчукістів / Л. Соколюк // Образотворче мистецтво. – 2014. – №1. – С. 69-71.

Так він прийшов до ідеї монументалізму: Михайло Бойчук (1882-1937) // Шкільний світ. – 2012. – №36. – 18-20.