Вулиця Катерини Білокур

        Вулиця Овражна була перейменована на Катерини Білокур рішенням Кіровоградської міської ради №1477 «Про перейменування вулиць, провулків, тупика» від 09 лютого 2023 року.

        Вулиця знаходиться в Подільському районі (Ленінський), Кущівка, м. Кропивницький.

        Овражна – русизм.

Катерина Білокур

        Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 р. у с. Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Яготинський р-н Київської обл.) в селянській родині. Будинок, в якому зросла художниця, в майбутньому знана в найвіддаленіших куточках світу, був споруджений у 1909 р., коли дід Катерини, Йосип, поділив землю між своїми синами Василем та Омельком, і сім’я із двома дітьми, Катериною та Григорієм, оселилася у щойно побудованій просторій хаті під залізним дахом. У цьому будинку в сім’ї Білокурів з’явився на світ ще один син – Павло. Не довелося Катрі ходити до школи: читати й писати дівчинка навчилася від батька та діда, самотужки опанувала «Буквар». Дівчинка із дитинства любила квіти, хотіла якось зберегти їх для пам’яті, для душі. Але ж цвітіння квітів таке швидкоплинне! І Катря потай від усіх почала робити перші малярські замальовки на клаптиках паперу, на стінах повітки, на шматочках домотканого полотна. Схвалення чи заохочення чекати не було від кого,ба більше від батьків. Але в талановита дівчинка мала велику мрію та неймовірне бажання навчитися малювати. З автобіографії Катерини Василівни дізнаємося про її спробу вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки: «В 1923 чи в1924 році я прочитала в журналі «Радянське село», що в Миргороді є технікум художньої кераміки, а що таке кераміка, я не знала, але навіщо вона мені, коли є там слово художній, а це для мене все значить...». Проте розмова щодо вступу почалася і закінчилася одним запитанням: чи є в дівчини документ про закінчення семирічки? Його в Катерини не було. На велике щастя, у Богданівку завітало подружжя – Іван Григорович та Ніна Василівна Калити, молоді вчителі-ровесники К. Білокур. Вони помітили здібну дівчину іКатря почала відвідувати організований ними драмгурток. У 1928 р. К. Білокур дізналася про набір студентів до Київського театрального технікуму й вирішила ще раз випробувати сили. До поїздки в Київ Катерина підготувалася ґрунтовно: взяла метрику й довідку про стан здоров?я. Але й там розмова почалася із запитання про семирічку – на цьому й закінчилася. З новою силою запалало бажання Катрі малювати. Товаришуючи з людьми, які її розуміли, допомагали з олівцями, папером та фарбами, вона все більше поринала в улюблену справу. І. Г. Калита, який теж малював, навчав Катерину основам живопису. Художниця болісно переживала відсутність моральної підтримки. В цей час вона здійснила справжнє паломництво до Канева на могилу Тараса Шевченка, де поклялася: «Буду художником!». Розпач часом був такий сильний, що ця побожна жінка ладна була попрощатися з життям. Її хворі ноги – нагадування про спробу самогубства пізньої осені 1934 р. у крижаній воді річки Чумгак. Катерина остаточно вирішує: «Я буду художником!». І починає вчитися самостійно. В листі до працівників Центрального будинку народної творчості вона пише: «Пряла, шила, ткала і взагалі виконувала всяку сільськогосподарську роботу. Малювати мені забороняли, бо куди мені з ним, а от кравцювання – це річ корисна. І я заходилась кравцювати,бо тут мені було більше можливості малювати, а в думці було, що прийде той час, що не буду бояться. І буду малювати хоч на старості літ, а хоч на один час, а буду художником і все, ой якби ви знали, яке це для мене чарівне слово – художник».

        І от прийшов той час – 1934 рік. І сказала я своїм рідним: батьку та матері, що я буду вчитися малювати і буду малювати і в неділю, і будень. Батькова відповідь була небагатослівною: «Ну малюй, будь ти проклята, лайки і доброго слова ти не слухаєш, а бити – я вже втомився з тобою б’ючись». Малюнки вугіллям на клаптиках залишилися в минулому, як і картини, написані фарбами власного виробництва на картоні й фанері. Художницю приваблювали олійні фарби, а пензлі вона робила сама.Катерина Василівна була обдарованою людиною. Вона гарно вишивала, співала, брала активну участь у самодіяльних спектаклях усільському клубі. Декорації до спектаклів малювала сама. Та найповніше її душа розкривалася в малюванні, шлях до удосконалення техніки Катерина проходила самотужки, часто долаючи неймовірні труднощі. «Я невдалу свою роботу рвала, кидала, а потім підіймала, зшивала і плакала, і тільки волячою працею я доходила до тієї святої істини». Вона навіть не знала, що полотно потрібно ґрунтувати. Тому перші спроби малювати олійними фарбами були невдалі. Фарба всмоктувалася у полотно, темніла,втрачала колір. Це пригнічувало, навіть розчаровувало. Та не з таких була Катерина Василівна, щоб відступати. Вже згодом художниця дізналася таємниці малярського мистецтва.В неї закохувалися, до неї засилали сватів, часом Катерина давала згоду, та щойно заходила мова про малювання і її рішення стати художницею – наречені дивувалися, гнівалися та цуралися обранки, вважаючи її чи то причинною, чи то прикро чудною та примхливою.1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у двоюрідної сестри, Катря почула по радіо пісню «Чи я влузі не калина була?» у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос співачки так вразили художницю, що вона вирішила надіслати листа співачці за досить дивною адресою: «Київ, Академічнийтеатр, Оксані Петрусенко». Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і знайшов адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив Оксану Петрусенко. Велику підтримку художниця отримувала також від Полтавського обласного будинку народної творчості, художників Матвія Донцова, Антона Середи, письменників Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, і звісно, як вже зазначалося, знаменитої Оксани Петрусенко, яка відкрила світові Катерину Білокур. Настав час, коли полтавська (нині київська) Богданівка стала мистецькою столицею народної художниці. Вона зацікавила багатьох людей своїми полотнами, вразивши найвибагливіших знавців та поціновувачів яскравою самобутністю, поетичною силою власних творів. Першою завершеною роботою Катерини Василівни вважається картина «Берізка» (1934 p.).

        З 1939 р. про художницю знали вже не тільки в Богданівці, а й у всьому районі. Тож працівники Полтавського обласного будинку народної творчості завітали до будинку Катерини Білокур із метою відібрати її роботи для виставки творів народних майстрів, присвяченої 125-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. А вже в1940 р. спочатку у Полтаві на обласній, а згодом у Києві на республіканській виставках вперше з’явилися картини художниці. Глядачі дуже тепло сприйняли твори Катерини Василівни. За участь у виставці 1940 р. вона одержала премію – поїздку до Києва та Москви. Здійснилася давня мрія К. Білокур: побачити «справжні картини справжніх художників». Все побачене в музеях надихало мисткиню, вселяло віру у правильність обраного шляху, збагачувало світогляд. Після цієї подорожі вона ще з більшим натхненням береться за роботу В 1941 р. у Полтаві відбулася перша персональна виставка художниці. На жаль, усі представлені на ній твори згоріли у пожежі, що трапилася у Полтавському обласному музеї. З довоєнного часу залишилися лише «Квіти і калина» (1940 p.), «Польові квіти» (1941 p.) та два портрети племінниць К. Білокур. Означені роботи не були подані на виставку. На жаль, це не єдина втрата творів художниці. Вже після війни на виставці в Луврі зникли дві роботи К. Білокур, зокрема знаменитий «Цар-колос».

        Знаменним для художниці став 1949 рік: Катерину Василівну прийняли до Спілки художників України. В 1951 р. вона взяла участь у декаді української літератури й мистецтва, представивши роботи «Берізка», «Сніданок», «Колгоспне поле», «Колгоспний достаток», «Буйна», «Цар-колос». Того самого року була нагороджена орденом «Знак Пошани», а у грудні 1956 р. отримала високе звання народної художниці Української РСР. К. Білокур тяжко хворіла, але радість від можливості творити, відчувати красу своєї землі, її буяння притуплювала біль. Рука ще впевнено клала на полотно чи папір розкішні,прозорі, сяючі барви. Важко знайти для майстрині аналогію. Її твори захоплювали і продовжують захоплювати не тільки простих глядачів, найприскіпливих знавців на виставках у Києві, Москві, Парижі. Невипадково відомий французький художник, один із найвидатніших митців ХХ ст. Пабло Пікассо, побачивши на виставці роботи самобутньої майстрині, назвав К. Білокур «геніальною українською селянкою» і зауважив: «Якби в нас була художниця такого рівня майстерності, ми б змусили про неї заговорити на весь світ!». Померла Катерина Василівна Білокур 9 червня 1961 р., похована в с. Богданівці. На могилі художниці встановлено бронзове погруддя. Майже на околиці села, в тій частині Богданівки, що колись називалася Загреблею, в хаті майстрині відкрили Меморіальний музей-садибу народної художниці України Катерини Білокур. З асфальтованої вулиці східцями, вимощеними бетонними плитами, відвідувачі прямують до обгородженої парканом садиби художниці. А від дороги – плетений тин, такий самий, як був за життя Катерини Василівни. Біля хвіртки встановлена стела з полірованого граніту, на ній – звернення до відвідувачів: «Вклонімося землі, де жила й працювала Катерина Білокур. Звідси, з біленької селянської хати, рушила у великі світи творчість народної художниці, пішла до людей її малярська поезія... Бережімо святиню!». Завдяки зусиллям ентузіастів та колишнього директора Яготинського державного історичного музею Олександра Степановича Непорожнього після смерті майстрині її будинок було врятовано і 26 листопада 1977 р. відкрито в ньому музей.

        Більшість робіт Білокур - це не натюрморти, як заведено вважати. На картинах помічаємо, що художниця поєднує різні квіти та овочі між собою, які не квітнуть в один і той самий час. Отже, вона вигадувала комбінації квітів. Як модерністка створювала свій світ. Але реальність теж потрапляє у цей світ - через чорний простір на картинах. Українська природа багата, але завжди поруч чигає чорнота: колонізація, терор, голод, війна.

        Зараз роботи художниці зберігаються у багатьох музеях України, зокрема Національному музеї декоративного мистецтва.

Дізнатися більше:

Книги

Авраменко Олеся О. Білокур [Текст] = Bilokur: [моногр. дослідж.] / Олеся Авраменко; [уклад.: О. Авраменко, Л. Строкова; наук. ред. О. Шестакова; пер. англ. А. Лясковський]; [Нац. акад. мистецтв України, Ін-т проблем сучас. мистецтва, Нац. музей укр. нар. декорат. мистецтва]. – Вид. 2-ге, випр. і допов. – Київ: Вид-во Горобець, 2021. – 167 с.: кольор. іл. – Рез. англ. – Бібліогр.: с. 166.

Білокур Катерина. Я буду художником!: докум. оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького / К. Білокур. – Київ: Спалах ЛТД, 1995. – 368 с.:іл.

Катерина Білокур = Kateryna Bilokur: [книга-альбом] / Катерина Білокур; [авт. вступ. ст., упоряд. Н. Розсошинська, М. Кагарлицький; пер. на англ. К. Калиновська]. – Київ: Мистецтво, 2015. – 151 с.: кольор. іл. – Текст укр. – Вступ. ст. англ.

Катерина Білокур очима сучасників: спогади, есеї, розвідки з архіву художників / упоряд. М. Кагарлицький. – Київ: Томіріс, 2000. – 432 с.: іл.

Світ Катерини Білокур: каталог творів колекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва / авт.-упоряд. Н. Розсошинська, О. Федорук; наук. комент. О. Шестакова. – Київ: ПП «ЕММА», 2000. – 63 с.: іл.

Скалацький Кім Григорович. Катерина Білокур. Портрет з натури: етюд-монографія / Кім Скалацький. – Полтава: АСМІ, 2012. – 51 с.: фотогр.

Публікації

«А наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»: Катерина Білокур (1900-1961) // Шкільний Світ. – 2011. – №44. – 15-18 (вкладка).

Горянін Є. Катерина Білокур – визначний митець України / Є. Горянін // Паросток. – 2012. – №1. – С. 30-32.

Дмитренко І. В. Чарівник слова про чарівницю пензля: олесь Гончар про народну майстриню Катерину Білокур / І. В. Дмитренко // Все для вчителя. – 2012. – №17-18. – С. 46-50.

Кагарлицький М. Вічна Катерина Білокур: до 50-річчя від дня смерті художниці / М. Кагарлицький // Літературна Україна. – 2011. – 9 червня. – С. 15-16.

Катерина Василівна Білокур // Позакласний час. – 2017. – №12. – С. 31 (тематична вкладка): портр.

«Квіти, як і люди, – живі, у них є душа»: Катерина Білокур // Колосочок. – 2021. – №29-32. – С. 5: портр.; кол. iл.

Малютіна О. О. Катерина Білокур: «Я хочу стати художником»: сценарій уроку про життєвий та творчий шлях видатної української художниці / О. О. Малютіна // Розкажіть онуку. – 2005. – №7-8. – С. 140-141.

Марченко Марина. Катерина Білокур: нове дослідження і картини, що «ожили»: рецензия / М. Марченко // Культура і життя. – 2020. – 25 вересня. – С. 11: iл.

Огороднійчук З. С. Чарівниця пензля – Катерина Білокур / З. С. Огороднійчук // Шкільна бібліотека. – 2012. – №21-22. – С. 104-108.

Усенко Лариса. Півстоліття без Художниці: залишивши світові свої невмирущі квіти, Катерина Білокур доживала віку у простій сільській хаті, без розкошів і зручностей / Лариса Усенко // Урядовий курєр. – 2011. – 18 червня. – С. 8.