Вулиця Батуринська

        Вулиця 2-ї п’ятирічки була перейменована на Батуринська розпорядженням «Про перейменування вулиць, провулків та інших об’єктів топоніміки міста» від 19 лютого 2016 року №24.

        Вулиця знаходиться у Фортечному районі (Кіровський) м. Кропивницький.

        У 1934 р. XVII з’їзд партії, який затвердив другий п’ятирічний план (1933-1937 рр.), пройшов під знаком покаяння колишніх опозиціонерів та визнання сталінського курсу.

        Батурин – резиденція гетманів Лівобережної України в 1669-1708 та в 1750-1769 рр.

Вулиця Батуринська

        Батурину належить особливе місце в історії державотворення козацької доби, ба навіть більше – він став символом невмирущості української національної ідеї, яка впродовж кількох століть підживлювала визвольні змагання і зрештою спричинила унезалежнення України.

        Першовитоки міста губляться у мороці століть. Поселення на березі Сейму вочевидь виникли ще у V–III ст. до н.е., а на зламі ХІ–ХІІ ст. тут постала фортеця, що мала контролювати ситуацію на південному сході Задесення. Друге народження Батурина – вже під сучасною назвою – відбулося у 20-х рр. ХVІІ ст., коли Чернігово-Сіверщина увійшла до складу Речі Посполитої. На думку істориків, саме тоді на старому городищі було відбудовано фортецю, яку влітку 1648 р. на початку Української революції середини ХVІІ ст. захопили козаки Б. Хмельницького.

        За цих обставин Батурин став сотенним містечком Чернігівського, а у 1649 р. Ніжинського полку. У 1663 р. гетьман І. Брюховецький підписав тут з представниками уряду Московського царства Батуринські статті, а наступного 1664 р. фортеця витримала облогу польського війська на чолі з королем Яном Казимиром. Тож не дивно, що у 1669 р., коли поділ України по Дніпру між Річчю Посполитою і Московським царством став доконаним фактом, новообраний гетьман Лівобережної України Д. Ігнатович (Многогрішний) облаштував свою резиденцію у Батурині. До того ж, найбільші міста Лівобережжя – Ніжин, Чернігів і Переяслав були, за словами сучасника, «попустошени и попалени» під час антимосковського повстання 1668 р. Відтоді у Батурині під керівництвом гетьманів Д. Ігнатовича та І. Самойловича розпочалися масштабні роботи по модернізації укріплень і розбудові інфраструктури міста.

        Але найвищого піднесення Батурин зазнав у 1687–1708 рр. за гетьманування І. Мазепи як столиця Української козацької держави і значний торговельно-ремісничий центр. На початку ХVІІІ ст. він складався з Цитаделі (площею близько 1 га), власне міста, захищеного потужними укріпленнями (звідси й назва цієї частини – Фортеця), площею понад 25 га, неукріплених посадів-передмість і Подолу. До Батурина прилягали численні садиби та хутори козацької старшини, у тому числі заміська резиденція І. Мазепи в урочищі Гончарівка, й, нарешті, Миколаївський Крупицький монастир. На думку дослідників, натоді в Батурині налічувалося 7–8 тис. мешканців, а гарнізон складався з 7,5–8 тис. вояків – сердюків та козаків. У Батуринській фортеці була зосереджена також гетьманська «армата» – артилерія.

        Дізнавшись про перехід І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ і фактичний початок антиросійського повстання, цар Петро І спрямував до гетьманської столиці корпус О. Меншикова, що складався з 20 тис. вояків. Після невдалої спроби схилити батуринський гарнізон до капітуляції, удосвіта 2 листопада 1708 р. російські війська вдерлися до міста. Сучасники змальовують справді апокаліптичну картину загибелі гетьманської столиці.

        Ці відомості підтверджують археологічні матеріали – насамперед виявлені на території Цитаделі численні поховання жінок та дітей без домовин зі слідами насильницької смерті. Трагедія 1708 р. зробила Батурин еталонною історико-археологічною пам’яткою козацької доби, культурний шар якої за ступенем насиченості артефактами й інформативності не має собі рівних, відтак історики цілком слушно називають його «українськими Помпеями».

        Після цього погрому столицю Гетьманщини було перенесено до Глухова, але й на згарищах Батурина поволі відроджувалося життя. За злою іронією долі деякий час Батурин належав О. Меншикову, а потім був повернутий гетьманському уряду. У 30-х рр. XVIII ст. неодноразово порушувалося питання про перенесення гетьманської резиденції до Батурина, але царський уряд щоразу уникав конкретної відповіді, мовляв «впредь учинено будет определение».

        Новий період в історії Батурина був пов’язаний з останнім гетьманом Лівобережної України К. Розумовським. У липні 1750 р. імператриця Єлизавета дозволила йому «резиденцію свою иметь в Батурине, так как и прежние гетманы оную там же имели, и бывшей там город возобновив». З цією метою тут почалося спорудження «национальных строений», виникли промислові підприємства, було відкрито лікарню, планувалося заснування університету. Втім, свій державотворчий проєкт К. Розумовський реалізувати не зміг. Восени 1764 р. під тиском Катерини ІІ він мусив скласти повноваження, а обезголовлена Українська козацька держава невдовзі була повністю інкорпорована до складу Російської імперії. Наприкінці життя К. Розумовський повернувся до Батурина і вже як приватна особа розгорнув тут масштабні роботи зі створення палацово-паркового комплексу над заплавою Сейму. Тут же у Воскресенській церкві у 1803 р. К. Розумовський знайшов свій вічний притулок.

        Нащадки гетьмана занапастили батьківський маєток. Французький дипломат і мандрівник Шарль де Лагард де Шамбона, який відвідав Батурин у травні 1811 р., занотував у своєму щоденнику: «Глибока самотність; терен оплутав троянди; чудові алеї перетворилися на лісові хащі, більше не даруючи жодної чарівності». Промислові підприємства занепали, а занедбаний палац К. Розумовського впродовж двох століть поволі руйнувався – усі спроби його реставрації дивним чином зазнавали невдачі. За цих обставин Батурин перетворився у звичайний імперський закуток, центр волості Конотопського повіту Чернігівської губернії і в такому стані пережив «довге українське ХІХ століття». Наступне «червоне ХХ століття» спричинило численні, хоча й суперечливі зміни в житті Батурина. За радянського часу у 1923 р. Батурин одержав статус села, а у 1960 р. – селища міського типу. У 1923–1931 і 1935–1960 рр. він був районним центром. Незмінним залишалося тільки байдуже ставлення влади до історико-культурної спадщини – вкладати серйозні кошти у реставрацію пам’яток гетьманської столиці, сама назва якої навіювала українському соціуму небезпечні для неї алюзії, ніхто й не збирався. Експозиція облаштованого в 1975 р. у колишньому будинку В. Кочубея Батуринського краєзнавчого музею оповідала про здобутки радянської доби і лише принагідно згадувала про козацькі часи.

        Ситуація принципово змінилася тільки після здобуття Україною незалежності. Вже у 1994 р. було створено Батуринський державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», який у 2008 р. одержав статус Національного. У 2002 р. була ухвалена Комплексна програма відбудови пам’яток заповідника, й національно-демократична громадськість України одразу ж долучилася до її реалізації. У квітні 2004 р. на території Цитаделі було встановлено пам’ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 р. – величезний кам’яний хрест із бронзовою фігурою розіп’ятого Ісуса Христа (автор – А. Гайдамака). Зібрані громадою кошти дозволили активізувати реставраційні роботи, але справжній прорив стався лише за президентства В. Ющенка. Низка Указів Глави держави надала роботам у Батурині системного характеру, а особистий патронат Президента забезпечив їх належні темпи. У результаті впродовж 2008–2009 рр. було відтворено дерев’яні укріплення Цитаделі, а на її території – гетьманський будинок, скарбницю, Воскресенську церкву, криницю. В усій своїй красі постав відреставрований палац К. Розумовського, а у приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи було відкрито Музей археології Батурина. В історичному центрі було облаштовано Майдан Гетьманської слави, який прикрасили скульптурні композиції, що відображають героїчне минуле Батурина (автори – М. Мазур та Б. Мазур). Водночас було реконструйовано Будинок культури, модернізовано дороги, електромережі, газогін і водогін. Згідно з постановою Верховної Ради України у 2009 р. Батурин було внесено до категорії міст районного підпорядкування.

        Майбутнє Батурина пов’язане з перетворенням його у туристично-рекреаційний, культурний і науково-просвітницький центр загальноукраїнського значення. Вигідне географічне розташування, наявність численних пам’яток історії та культури, чудова природа – усе це сприятиме подальшому розвитку старовинного міста над Сеймом.

        Батуринська різанина або Знищення Батурина московськими військами або геноцид у Батурині – каральні дії московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада (13 листопада) 1708. Під час цих дій, московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. В історію України ці події увійшли під назвою «Різанина в Батурині». Саме місто пограбували, в тому числі і православні храми, а потім, за наказом Меншикова, спалили, а церкви знищили.

        Тогочасні газети так описували події у Батурині – «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель». Такими назвами виходили провідні газети Франції – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «Clef du Cabinet». Вони писали, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства».

        Під час Північної війни гетьман Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і порушує зобов’язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 року. Це змусило його використати умови, створені Великою Північною війною (1700-1721 рр.), для розв’язання державницьких проблем іншим шляхом.

        Український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві і 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву та був змушений звернути в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини, а також Військо Запорозьке.

        Дізнавшись про перехід Мазепи на шведську сторону, московський цар Петро І дає наказ Меншикову знищити гетьманську столицю. Меншиков, скориставшись допомогою прилуцького полковника Івана Носа, який вказав таємний хід, увірвався з військами у резиденцію гетьмана Мазепи - Батурин і порівняв її з землею. Скориставшись відомостями Івана Носа про таємний хід у фортецю, московські війська о 6-й годині ранку, 2 листопада 1708 року, зайшли на територію Батурина та підступно напали на оборонців фортеці. Незважаючи на запеклий супротив гарнізону, протягом двох годин, московські війська завершили захоплення міста. Захопивши місто, московити вчинили наругу над мешканцями міста, яким рубали та розтрощували голови, ґвалтували жінок, катували всіх, починаючи від немовлят, жінок і дідів.

        Коли гетьман Мазепа 7 листопада 1708 року побачив наслідки московського погрому Батурина, «це видовище вразило його в саме серце»:

         «...Pевно плакав по Батурину Мазепа, спостерігаючи, скільки крові людської в місті і передмісті...»

Дізнатися більше:

Книги

        Батурин: гетьманська столиця ранньомодерної доби: Збірник документів і матеріалів / Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка та ін.; Редколегія: О. Б. Коваленко та ін. – Чернігів: SCRIPTORIUM, 2020. – 272 с.

        Батуринська старовина: збірник наукових праць, присвячений 300-літтю Батуринської трагедії / Ін-т історії України НАН України, Ін-т археології НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелозн. ім. М. С. Грушевського; укл. В. Коваленко; ред. З. Когут [та ін.]. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – 480 с.

        Киркевич В. Г. Гетьманська столиця Батурин: історична доля Батурина / В. Г. Киркевич, В. Д. Віроцький. – Київ: Техніка, 2007. – 192 с.: іл. – (Національні святині України).

        Лепкий, Богдан Сильвестрович. Не вбивай. Батурин: історичні повісті / Богдан Сильвестрович Лепкий; укл. Р. Д. Горак; худ. С. Г. Якутович. – Київ: Дніпро, 1992. – 535 с.: іл.

        Павленко Сергій Олегович. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. / Сергій Павленко. – 2-ге вид. – Київ: Вид. дім «KM Академія», 2008, 2009. – 267 с.: іл. – Бібліогр.: C. 259-265.

Публікації

        Ленченко Володимир. Відтворення Батуринського замку / Володимир Ленченко // Пам’ятки України. – 2008. – №3. – С. 8-17.

        Місцями козацької звитяги // Розкажіть онуку. – 2011. – №17-18. – С. 19-22.

        Поклад, Наталка. Голгофа Батурина / Наталка Поклад // Україна молода. – 2008. – 13 листопада. – С. 9.

        Реброва Наталія. Національний заповідник у Батурині / Наталія Реброва // Пам’ятки України. – 2008. – №3. – С. 2-7.

        Рибалка Ганна. Побачити цитадель: 300-річчя Батуринської трагедії / Ганна Рибалка // Україна молода. – 2008. – 19 листопада. – С. 8.

        Сердюк Наталія. Гетьманська столиця – Батурин / Наталія Сердюк // Географія та основи економіки в школі. – 2011. – №2. – С. 30-32.

        Чухліб, Тарас. Загибель Батурина: очима свідків / Тарас Чухліб // Урядовий курєр. – 2008. – 6 листопада. – С. 10.

        Яворівський, Володимир. Вогонь і пам’ять Батурина : уривок з роману «Іван окаянний. Настрашніші дні гетьмана Мазепи» / В. Яворівський // Літературна Україна. – 2021. – 8 травня. – С. 12-13: портр.; iл.