Пропонуємо почитати Пропонуємо почитати
Буктрейлери Буктрейлери
Презентації Презентації
Періодичні видання I півріччя II півріччя
Анонси Оголошення
Бібліотечні клуби Бібліотечні клуби
Безпека в Інтернеті Безпека в Інтернеті
Бібліотеки в Інтернеті Бібліотеки в Інтернеті
Електронний каталог Електронний каталог

 

«Невловимий месник»

    1. Хлопець із Соломірки
    2. Покликання
    3. Військовий вишкіл
    4. В’язень Бомону та лідер Руху Опору
    5. Бій у Дрокурі
    6. Втеча з Сен-Нікез
    7. Парад у День взяття Бастиліїї
    8. Вбивча зрада
    9. Герой двох народів
    10. Дізнатися більше

 

«Це був один із найпрекрасніших і мужніх солдатів руху Опору»
Фернан Орс

Хлопець із Соломірки

        17 лютого 1920 року у бідацькій хаті подружжя Василя Карповича і Катерини Сільвестрівни Пориків із села Соломірки (тепер с. Порик) на Поділлі народився первенець Василько. З дитинства його привчали до роботи. Він пас гусей і корову, допомагав поратись на городі. У вісім років батько віддав сина у сільську чотирикласну школу. Першою вчителькою Василька була Ніна Іванівна Соколова, котра викладала мову і природознавство. Вона прищепила хлопцю любов до всього земного, до рідної батьківщини. Василько добре вчився – одним із перших навчився читати і писати. Він мав нахил до малювання, музики і співів, любив ігри і спорт, умів майструвати. Навколо нього завжди збирались школярі. Грали в «Чапаєва», будували барикади і були «Гаврошами», гуртом збирали гербарії, насаджували коло школи квіти і дерева, влаштовували спортивні змагання. Ходили у поле збирати колоски, полоти посіви. А сам Василько нерідко після уроків і в дні шкільних канікул працював у полі поряд і старшими: водив коней у сівалці, а то й засівав ниву, жнивував. Батьки навчили його жати серпом, грабкувати косою, в’язати в’юрком снопи, молотити хліб.

        Хлопець ріс відчайдушним: міг стрибати з товаришами з крижини на крижину, врятувати дитину із палаючої копи сіна. Ніколи не був байдужим до чужої біди. Семирічну освіту Василь здобув у сусідньому селі Журавному.

Покликання

        Все більше припадав душею юнак до поля та подільських садів. Він виявив бажання стати агрономом. З надією пізнати секрети родючості землі, природи Василь у 1935 році вступив у Бобринецький сільськогосподарський технікум. Це був особливий період в житті Василя Порика. Тут, в технікумі, в основному, і сформувались його характер і погляди на життя. Він наполегливо вчився, до всього придивлявся, прагнув більше пізнати. У технікумі Василь ще більше захопився громадською роботою. Він редагував стінгазету, з його ініціативи почали діяти різні гуртки – художньої самодіяльності, фотоаматорів, спортивні – боксу, вільної і класичної боротьби та інші. Він один із курсу мав фотоапарат, яким його нагородили ще в школі за перемоги на районних спортивних змаганнях.

Військовий вишкіл

        Документи того часу свідчать, що юнак неабияк захопився військовою справою і вже вдруге подає документи у райвійськкомат: «Прошу направити мене на навчання до військового училища. Я зобов’язуюсь докласти всі зусилля і знання, щоб стати командиром Червоної армії». І коротка, але вражаюча на той час автобіографія: «Я член комсомолу із 1936 року, а також член усіх добровільних організацій. Я здав норми на всі оборонні значки». Після закінчення Бобринецького технікуму (1938 р.) Василь став курсантом Одеського військового піхотного училища. Згодом переведений в Охтирське, а потім – у Харківське піхотне військове училище.

        В перший рік перебування у військовому училищі його було призначено командиром курсантського відділення. Від своїх підлеглих він вимагав суворого дотримання армійського статуту, хороших успіхів у навчанні, сам був надзвичайно дисциплінованим.

        Порик був учасником хорового та гуртка легкої атлетики. Завжди у вільний час збиралися біля нього курсанти, коли він розповідав народні усмішки або співав жартівливі українські народні пісні. Багатьом запам’ятався цей середнього росту, але фізично здоровий, веселої вдачі юнак.

        Василь відзначався особливою силою, енергією. В його руках двопудові гирі були немов іграшки, і він жонглював ними ніби на арені цирку. Любив гімнастику, кульову стрільбу, добре ходив на лижах. На навчаннях виявляв завидну стійкість, витривалість, і завжди допомагав друзям. Якщо бачив, що хтось із товаришів слабший, і ледве не падає від втоми, забирав ручний кулемет, коробки з дисками, і давав відпочити товаришу. За спогадами курсантів, Порик був чуйним до товаришів. Здебільшого влітку підрозділи військового училища знаходились на тактичних заняттях в складних умовах. Порик завжди допомагав фізично слабим товаришам нести зброю, ділився з ними останньою водою з фляжки. Згадували також, що на одному з занять Порик ніс на спині знепритомнілого товариша більше двох кілометрів, аби було забезпечене виконання поставленого перед підрозділом завдання.

        У червні 1941 року випускник Харківського військового піхотного училища Василь Порик отримав призначення у 972 полк 275 стрілецької дивізії Київського особливого військового округа. Рівно через 10 днів після цих радісних для молодого командира подій почнеться Друга світова війна. Ще через кілька тижнів рота Василя Порика вступить в смертельну сутичку з німецьким танковим десантом на березі Сіверського Дінця між м. Ізюмом і м. Барвінкове.

        На цій річці піхотинці під командуванням молодого лейтенанта будуть прикривати переправу своєї дивізії. Вчорашньому курсанту доведеться піднімати своїх бійців в атаки. Рота, виконавши наказ вищого командування, захопить німецькі траншеї. Василя Порика навіть встигнуть представити до нагороди. Але вже в наступному бою, – важкому, до останнього патрона, що перейде в рукопашну, – лейтенант Порик виявиться важко пораненим і довгий час приходитиме до тями у ліску. Для своїх він буде значитися загиблим. Після війни дослідники його подвигу напишуть: «Це була перша смерть героя». Глухими шляхами вдалося добратися йому до рідної Соломірки, що вже була захоплена німецькими окупаційними військами.

        Сільський староста з озброєним жандармом нагрянули з обшуком до батьківської хати. При цьому староста збив з ніг батька і шмагав нагайкою. Василь, що переховувався на горищі, вступився за батька, вдалими прийомами звалив на долівку старосту і жандарма, розрядив автомата, зв’язав обох і випустив на вулицю.

        Того вечора старого Порика арештували, Василеві вдалося втекти. Він вирішив пробиратись на фронт в район Москви. Але на залізничній станції у Хмільнику потрапляє до рук гестапо. Звідти – на Вінницю, а там у товарняку полонених вивозять у Францію в департамент Па-де-Кале, у вугільний район, що на півночі країни. В поїзді Василь зустрічається з земляком Омеляном Гнатюком, з яким дружив до війни, а в Перемишлі – з Григорієм Карасюком з сусіднього села Голодьки. У Порика є наган, він захований у хлібині, яку передала синові мати через Павла – молодшого брата Василя. Хлопець мав намір скористатись зброєю, але надто пильно охороняли полонених фашисти.

        Влітку 1942-го Василя, в числі інших військовополонених, німці вивезуть на північ Франції і помістять в спецтабір Бомон.

В’язень Бомону та лідер Руху Опору

        Військовополонених німці використовували для роботи в шахтах. Голодні бранці з різних країн цілодобово, безперервним смертельним конвеєром кайлували на непосильних роботах. Спали в бараках по 100-120 осіб на дерев’яних двоповерхових нарах. Вранці в’язнів піднімала охорона і з собаками гнала 6-10 км на рудники. Щоранку хтось не прокидався. Померлих вантажили на машини і вивозили, заповнюючи ними рови давно непотрібної лінії Мажино. Машина рабства була влаштована німцями таким чином, щоб людина втратила гідність і будь-яку волю до спротиву.

        Але Василь Порик знаходить вихід. Він вирішує: поки є сили, направити цю безвідмовну німецьку машину знищення проти неї самої. Діючи дуже обережно і хитро, він входить в довіру до фашистів. Порика поставили старостою табору, або на жаргоні в’язнів – обер-капо. А зробив він це за погодженням із Центром Руху Опору. «Старостував» якнайкраще, зумів увійти в довір’я охорони табору, табірфюрера Куна. Чистота і порядок у бараках сприяла зменшенню хвороб серед в’язнів.

        Галина Томченко – родом з-під Жмеринки на Вінниччині, бойова подруга Порика по Бомону, писала в листі з далекого Казахстану подолянам- землякам Василя: «Ви хочете, щоб я написала свої спогади про дорогого Василя Порика? Вася був дуже добрим. У нього завжди знаходилась ласка і повага до мене і до всіх добрих людей. Він міг усе віддати комусь, аби їм було добре. В одного хлопця років 15-16 хтось украв робочу куртку, а в нього більше не було що одягнути. І ось Вася підходить до нього і запитує, чому роздягнутий, а той йому: «Вкрали куртку, а іншого нічого у мене не лишилось». Тоді Вася зняв свою куртку і віддав хлопцеві. «А ви як, дядя Вася?». «Нічого, я дорослий, не замерзну». А в їдальні сказав в'язням, щоб повернули хлопцеві втрату, бо все одно взнає, у кого вона. Увечері, біля порогу барака, де жив хлопець, лежала його куртка».

        Василь Порик зумів в умовах німецького концтабору створити підпілля. А ось провокаторів і донощиків він як раз і здавав гестапо – як неблагонадійних. Антифашистів, навпаки, виводив з-під удару, допомагаючи їм вижити. Це була небезпечна затія, але вона вдалася...

        Маючи можливість виходити за межі концтабору і право виписувати перепустки, Порик шукав зовнішні зв’язки з французькими антифашистами, здобував і ховав зброю. Неймовірно, але Василь перетворив табір рабів в партизанську базу! Більш того, з ув’язнених він створив бойовий загін імені Чапаєва. Загін завдавав істотних втрат німецьким окупантам. Тільки за три місяці 1943 року «бомонівціі» пустили під укіс 13 поїздів, знищили 170 вагонів, з них 48 – з танками і гарматами, 5 військових складів, 20 вантажівок. Німці втратили більше тисячі чоловік убитими. На рахунку загону кілометри перерізаного телефонного кабелю. За півроку загін не втратив жодної людини: спрацьовувала тактика несподіваності і продумані відходи. Загін зникав, немов привид.

        Слава про таємних і невловимих месників гриміла по всій Франції. Гестапо було поставлено на ноги.

        Їм і в голову не могло прийти, що командир невловимого загону – це їхня «права рука» Василь Порик, а бійці – в’язні табору Бомон, які ночами громлять окупантів, а потім розчиняються серед рабів на нарах бараків, щоб днем знову спускатися в рудники – під конвоєм пильної охорони...

        Партизани під керівництвом Порика здійснювали нічні вилазки з табору, пошкоджували залізничні колії і пускали під укіс ешелони з награбованим вугіллям. 6 серпня 1943 року підпільний комітет табору «Бомон» звернувся до ув’язнених із закликом до збройної боротьби. У зверненні зазначалося: «Встановлюйте контакт із французькими патріотами... тікайте з таборів і приєднуйтеся до загонів партизанів, разом із французькими товаришами боріться проти нашого спільного ворога – кривавого фашизму».

        Це звернення розповсюдили по всіх таборах, що розташовувались у департаментах Нор і Па-де-Кале. Саботаж набрав широкого розмаху. Псувалися шахтні транспортні засоби, інструменти, електроустаткування, повітряні насоси, завалювалися породою штреки.

        На початку 1944 року у десяти таборах діяли загони, які об’єднували понад 220 бійців. На початку весни 1944-го гестапо натрапило на слід Порика, але 15 березня він утік із табору, попереджений українкою, що працювала в їдальні і почула розмову гестапівців про арешт ватажка повстанців.

Бій у Дрокурі

        В. Порик нелегально переховується в Енен-Льєтарі в родині Офрів. Гастон Офр і його дружина Емілія, люди літні, полюбили Василя і ставилися до нього як до рідного сина. І Порик полюбив їх, для нього вони стали другими батьком і матір’ю. Цю любов і пам’ять про Порика Офри зберігали до кінця свого життя.

        Василь приєднався до партизанському загону і брав участь у розробці планів бойових операцій, а деякими з них керував і сам. У ніч із 21-го на 22 квітня 1944 року партизанський загін під його командуванням розгромив табір «Бомон», а 23 квітня – маршову колону гітлерівців.

        У травні 1944-го Порик із Василем Доценком, Степаном Кондратюком і Василем Колесником виконували чергове завдання у містечку Дрокур, але під час перебування на явочній квартирі їх оточили гестапівці. Доценко і Колесник відразу загинули, відбиваючись від них, а пораненому Кондратюку Порик наказав залишити – через потаємний вихід – квартиру.

        Залишившись наодинці з ворогом, Василь Порик продовжує чинити опір до останнього патрону, та після поранення знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез міста Арраса.




Втеча з Сен-Нікез

        Крізь забуття Василь чує, що через 48 годин його стратять. Німці вважають, що він вже фактично мрець. Порик шукає вихід... Знаряддям боротьби йому стає цвях, вбитий в кам’яну стіну камери. Зумівши дотягнутися до цвяха, він повільно, із зусиллям, зубами витягнув цвях і відкрив ним наручники.

        Коли вартовий з цікавості нахиляється над лежачим і «безтямним» Пориком, той зібравши залишки сил, завдає удар. Тяжко поранений, з чотирьма кулями в тілі, він 4 травня здійснив фантастичну втечу з камери-одиночки, подолавши 2 шестиметрові мури, якими було огороджено двір фортеці. Ця втеча стала подвигом, про який складали легенди. Закривавленого Порика знайшла француженка, яка допомогла йому повернутися до партизанів...

        За голову Василя Порика обіцяли мільйон франків, але французькі патріоти допомогли йому потрапити до Андре Люше – головного хірурга міської лікарні, який і прооперував його, відправивши на підпільну квартиру за 20 км від Арраса.

Парад у День взяття Бастиліїї

        14 липня – національне свято Франції - взяття Бастилії. Порик знову завдає в цей день зухвалий удар по гестапо. В цей день в Сан-ан-Гоелле народ зібрався на площі. І раптом перед здивованими людьми біля пам’ятника з’являється Порик в формі радянського офіцера. Люди завмерли. Це здавалося сном: Па-де-Кале набитий німецькими військами, усюди шукають «повстанця з Дрокура», на всіх перехрестях висять його фотографії і накази про його видачу, а він - стоїть відкрито на трибуні і вимовляє перед ошелешеного натовпу святкову промову і привітання народу Франції. У трибуни застигли в почесній варті десять чапаєвців Порика, добірні богатирі. А потім, строго рівняючись, перед трибуною пройшов загін чапаєвців, символізуючи військовий парад.

        Поки німці схаменулися, Порик і його загін як раптово з’явився, так раптово і зник. Вся Франція тільки про це і говорила. Слава Порика піднялася ще вище. У німецьких керівників знову полетіли голови, а ненависть до нього гестапо вже не знала меж.


Вбивча зрада

        Василя Порика було призначено командиром партизанського загону Пон-а-Вандан, і приймаючи справи від Михайла Шуригіна, він зажадав від останнього рапорт про стан справ в загоні і грошовий звіт. Те й інше виявилося не в порядку. Василь Порик пише рапорт і Шуригіна вивели з штабу. Шуригін не змирився зі своїм становищем і створив групу на противагу загону Василя Порика. Ця група самовільно організувала наліт і 11 липня 1944 р. захопила 1,8 мільйона франків з каси шахти №7 компанії Ланс.

        22 липня 1944 p. Василя Порика було заарештовано переодягненими у робітників гестапівцями і в той же день розстріляно в Аррасі – вороги розуміли, що ніяких свідчень від бранця вони не отримають. Розслідування, проведене французьким керівництвом на чолі з Андре П’єрраром, встановило, що арешт Порика був справою рук Михайла Шуригіна і його зв’язкової і коханки Сюзанни. Про те, що Василя Порика зрадив Шуригін, написано також в рапорті Галини Томченко. Французи засудили Сюзанну і Михайла до розстрілу, але вони в складі групи з 7 чоловік втекли до Бельгії 27 липня 1944 р.

        На могилі героя, що в місті Енен-Бомон, встановлено пам’ятник. Напис на пам’ятнику зробила наречена Василя Порика Галина Ткаченко: «Моєму нареченому Василю Порику... розстріляному в Аррасі 24 липня 1944 року».

Герой двох народів

        21 липня 1964 року лейтенантові Радянської армії Василеві Порику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Слов’янський комітет Франції на честь представників слов’янських народів, що героїчно билися за визволення Франції, випустив поштову листівку. Поруч із Національним героєм французького народу Шарлем Дебаржем вміщено фото чеха Кунди, поляка Бурчинського, югослава Філіпіса і українця Василя Порика. Його ім’я викарбувано на стіні Арраської фортеці серед інших імен борців французького Руху Опору.

        Українські скульптори Галина Кольченко і Валентин Зноба та архітектор Анатолій Ігнащенко втілили у граніті мужність і відвагу героя, волю до життя і перемоги, безсмертну відданість справі боротьби з нацизмом. Пам’ятник від народу України У Енен-Льєтарі відкрито 18 лютого 1968 р.

        В Україні пам’ятники мужньому борцю з фашизмом встановлено у Києві, Вінниці, Хмельницькому. Його ім’ям названо вулиці, а в Хмільнику, що на Вінниччині, є музей, експонати якого розповідають про життєвий шлях Василя Порика. Українською студією хронікально-документальних фільмів (автор сценарію Б. Колодний, режисер А. Слісаренко) у 1967 році створено документальний фільм «Василь Порик». У 1970 році на кіностудії Довженка по біографії Василя Порика знято художній фільм «В’язні Бомона» (реж. Юрій Лисенко). У головній ролі Михайло Голубович.

        У 2015 році до 9 травня український Інститут національної пам’яті випустив 10 плакатів з фотографіями і короткою анотацією, присвячених українцям, які воювали в арміях союзників в роки Другої світової війни. Серед них був і Василь Порик.

        У 2020 році до 75-річчя закінчення Другої світової війни планується відкриття ще однієї меморіальної дошки Василю Порику в м. Грене.


Дізнатися більше:

Книги

Винницкая обл., Хмельницкий р-н., с. Порик: Памятник лейтенанту Сов. Армии, активному участ. движения Сопротивления во Франции в годы второй мировой войны, Герою Сов. Союза В. В. Порику, ск. Ф. Коцюбинский // Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник: – К., 1987. – С. 64.

Гладкий С. П. Русский из Дрокура. – По следам франтиреров / С. П. Гладкий. – Л.: Лениздат, 1966. – 342 с.

Кировоградская обл., Бобринецкий р-н, пер. Порика №3, Здание, где учился Герой Сов. Союза В. В. Порик, 19З5-1938; мем. доска 1975 // Памятники истории и культуры Украинской ССР: каталог-справочник. – К., 1987. – С. 262.

Клоков, Всеволод Іванович. Далеко від Батьківщини: українці в антифашист. боротьбі народів Європи (1941-1945 роки) / В. Клоков, А. Кудрицький, І. Бречак. – Київ: Політвидав України, 1968. – 159 с.

Колодний Б., Ласков М. Людина з легенди. – К., 1965. – 76 с.

Колодний, Б. Троянди на граніті / Б. Колодний. – Київ: Дніпро, 1970. – 183 с.

Лис В. Сині проліски: повість   В. Лис. – К.: Веселка, 1983.

Письмо и обращение В. В. Порика к соратникам по борьбе // Говорят погибшие герой. – М., 1982. – С. 246-250.

Пидласко Т. В. Легендарный Базиль / Пидласко Т. В. – Одесса: Маяк, 1974. – 45 с.

Підласко Т. В. Меморіальний музей В. В. Порика: путівник / Т. Підласко. – 2-ге вид., доп. – Одеса: Маяк, 1987. – 64 с.: іл.

Порик Василий Васильевич // Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь в 2 т. – Т. 2. – М., 1988. – С. 311.

Порик Василий Васильевич / 1920-1944 // Великая Отечественная война, 1941-1945: Словарь-справочник / Н. Г. Андроников и др. – М., 1985. – С. 357.

Порик Василий Васильевич: легендарный Базиль // Овеянные славой имена: очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Винницкой области. – Одесса, 1983. – С. 219.

Порик Василь Васильович / Базіль, Борик, Громовий, Росіянин з Дрокура, 17.02.1920, с. Соломірка, тепер с. Порик Хмельницького Р-НУ Вінницької обл. – 22.07.1944, Аррас, похований у м. Енен-Льєтарі, Франція // УРЕ. – Т. 9. – С. 9.

Порик В. В. // Советская историческая энциклопедия Т. 11. – М., 1968. – С. 415.

Порику Василю пам’ятна дошка, 1980: граніт: [встановлена на фасаді буд. № 16 по вул. В. Порика] // Київ: енцикл. довід. / ред. А. В. Кудрицький. – К., 1981. – С. 491.

Фортус М. Герой двух народів / М. Фортус // Люди легенд. – М., 1974. – С. 301-315.

Публікації

Аджубей А. История жива и чувствами / А. Аджубей // Сов. культура. – 1985. – 22  октября.

Безстрашний Базіль // Честь хлібороба. – 1969. – 22 липня. – С. 2.

Бортняк А. Подвиг: [вірш] / А. Бортняк // Вінниц. правда. – 1961. – 14 вересня.

І. Волошенюк. Дружина Василя Порика: [про життя бойової розвідниці францзського Руху опору та післявоєнні поневіряння, дружини Героя Радянського Союзу В. Порика – Г. Томченко] / І. Волошенюк // Вінниччина. – 1996. – 29-30 листопада.

Гончаренко В. Монолог напередодні безсмертя: до 65-річчя з дня народження В. Порика / В. Гончаренко // Кіровоградська правда. – 1985. – 17 лютого.

Даценко В. Вони пройшли через пекло / В. Даценко // Народне слово. – 2009. – 14 травня. – С. 6.

До 85-річчя від дня народження В. Порика // Честь хлібороба. – 2005. – 15 лютого. – С. 3.

Іщенко М. Тезка легендарного Василя / М. Іщенко // Літературна Україна. – 1986. – 27 березня.

Каштанов В. Французи пам’ятають його ім’я / В. Каштанов // Вісті з України. – 1962. – № 77. – С. 3.

Колодний Б. Вічно молодий / Б. Колодний // Кіровоградська правда. – 1979. – 29 серпня. – С. 3.

Крок у безсмертя // Кіровоградська правда. – 1969. – 20 липня.

Кухтін Т. Василь Порик – легендарний герой Франції / Т. Кухтін // Честь хлібороба. – 1964. – 4 липня. – С. 4.

Кухтін Т. Легендарний герой В. В. Порик: до 60-річчя з дня народження. // Честь хлібороба. – 1980. – 12 січня. – С. 2.

Молла А. Людина з легенди: Спогади товариша по службі / А. Молла // Честь хлібороба. – 1981. – 4 червня. – С. 3.

Озерна А. Героєві присвячується // Вісті з України. – 1974. – № 23. – С. 4.

Павлов Д. Мобілізовані на життя / Д. Павлов // Освіта. – 1994. – 12 жовтня. – С. 5.

Папченко Л. Життя, мов легенда: / Л. Папченко / Кіровоградська правда. – 1974. – 23 липня. – С. 2.

Підласко Т. Герой двох народів / Т. Підласко // Молодий комунар. Комуна. – 1974. – 17, 19, 24, 26 грудня.

Роготченко А. Василь Порик – герой Франції // Вісті з України. – 1964. – № 21. – С. 1–2.

Рожкован О. Його іменем названо технікум / О. Рожкован // Честь хлібороба. – 2004. – 17 лютого. – С. 2.

Рожкован О. По той бік легенди / О. Рожкован // Честь хлібороба. – 1999. – 20 липня. – С. 2.

Сгибнев А. Спасибо, солдат! / А. Сгибнев. – М., 1961. – С. 26-31.

Селецький П. Маки: В. Порику: вірш // Червона зірка. – 1983. – 26 листопада. – С. 2.

Славний син українського народу // Вісті з України. – 1964. – № 31. – С. 3.

Смоленчук Микола. Безсмертя Героя / Микола Смоленчук // Кіровоградська правда. – 1964. – 19 липня.

Тут навчався легендарний Базіль: Минуло 70 років з дня народження Героя Радянського Союзу В. В. Порика. / Кіровоградська правда. – 1990. – 18 лютого. – С. 2.

Цвіркун І. Легендарний герой / І. Цвіркун // Честь хлібороба. – 1990. – 16 січня. – С. 1.

Ресурси Інтернет

Кочетков В. А. Последний год жизни Василия Васильевича Порика [Електронний ресурс] / Василий Васильевич Порик: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://vpru.t-n-v.com/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 6.02.2020). – Мова рос.

Лобода М. К. ПОРИК Василь Васильович [Електронний ресурс] / Інститут історії України [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Poryk_V. – Назва з екрана. – (Дата звернення 6.02.2020). – Мова укр.

П’єрар Андре. Юнак з трояндою. Кіноповість. р. Юнак з трояндою: кіноповість / Андре П’єрар // Всесвіт. – 1967. – №5. – С. 17-56. – Режим доступу: http://shron2.chtyvo.org.ua/Vsesvit/1967_N05_107.pdf.

Порик Василь Васильович [Електронний ресурс] / Вікіпедія: вільна енциклопедія: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Порик_Василь_Васильович. – Назва з екрана. – (Дата звернення 6.02.2020). – Мова укр.