«Літературно-мистецький простір Андрія Німенка»

                                                                                                                                Я володію двома
                                                                                                                                мовами, мовою
                                                                                                                                пластики, скульптури
                                                                                                                                і мовою літературною,
                                                                                                                                словом.
                                                                                                                                                 Андрій Німенко

Від укладачів

        У довгій шерензі визначних людей, на яких багата українська нація, – світочів культури, подвижників, що всю душу і весь талант віддали рідному народові, стоїть неповторна постать скульптора-монументаліста, живописця, графіка, карбівника, письменника, мистецтвознавця, поета – нашого земляка Андрія Васильовича Німенка.
        Андрій Васильович – особистість у літературі, мистецтві, громадському житті країни, об’ємна, багатомірна зі своїм значенням правди життя і минулого, пережитого, усвідомленого в окопах війни, за письмовим столом, мольбертом, зі своїм безкомпромісним оптимістичним характером. Він мав унікальний дар оповідача, був уважним приязним і демократичним у спілкуванні. Земляки знали його як людину рідкісного благородства, великої щирості, доброти.
        Учасник українського руху опору, шестидесятник. 20.04.1966 звернувся до Верховного суду СРСР в обороні художника О. Заливахи.
        Андрій Васильович – кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв Грузії. Всі сім поетичних книг і одна прозова, які він видав за останні роки для дорослих і дітей, – переважно з його власним художнім оформленням. Вони знайомі читачам уже кількох поколінь. Його перу належать і кілька мистецтвознавчих книг про українську скульптуру ХІХ-ХХ століть. Відомі його скульптурні роботи: рельєфи у Київському метро на станції «Арсенальна», пам’ятники поетам Давиду Гурамішвілі, Лесі Українці, Шота Руставелі, Апішеру Навої.
      Андрій Васильович Німенко – автор пам’ятника Григорію Тютюннику, барельєфу Юрія Яновського (його знав особисто).
        Також в його доробку портрети Тараса Шевченка, Максима Рильського, Платона Воронька, Юрія Яновського, Остапа Вишні, Олександра Білаша, Івана Кочерги, Олександра Ковіньки, Павла Загребельного, Леоніда Новиченка та багатьох інших. Як справжній патріот України, він вніс у її історичний літопис галерею портретів національних героїв. Це бюсти та ковані з міді рельєфи Павла Полуботка, Івана Мазепи, Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка, медалі «Софія. Богдан Хмельницький» та «Києву – півтори тисячі років».
До речі, медальєрство – новий жанр у його багатопластовій творчості – полонив його в останні десятиріччя життя. Ці здобутки були представлені майже на кожній республіканській виставці. І тут він знову повертається до улюблених тем і постатей, увічнюючи в медалях образи Тараса Шевченка, Івана Франка, Степана Васильченка, Олександра Довженка та ін.
        Окрім таких – академічних медалей, він різьбить і камерну лірику із назвами: «Стоїть гора високая», «Липа Шевченка у Седневі», «Роксолана», «На відзнаку пісень Марусі Чурай». Все його мистецтво – патріотичне, народне, ліричне, пісенне.
        Максим Рильський радив видати календар для молоді, ілюстрований пейзажами Андрія Німенка.         Андрій Васильович Німенко народився 20 червня 1925 року  у с. Інгуло-Кам’янка, нині Новгородківського району Кіровоградської області. Коли ще був немовлям, батьки переїхали у село Більшовик за 2 кілометри від Долинської. Дні дитинства під крилом батьківських усмішок і материнських пісень озвуться у лагідних колисанках.

                                               КОЛИСКОВА

Мати сина колихала,                                   А ти, коте воллохатий,
Колисаночку співала:                                    Йди до нас у теплу хату.
Спи, синочку, на ліжечку,                             У нас ліжечка міцні,
А ти, мишко, на діжечці,                              Мальовані бильця...
А ти, білко, на вершечку –                          Колихала мати сина,
На ялиновім сучечку.                                    Свого чорнобривця.

        «Росинки пам’яті», так назве Андрій Німенко спогади про  рідні місця, про материнські пісні, про враження дитинства.
        Не раз хлопчиськом довгими зимовими вечорами потай від матері вимальовував пальцем на синюватій стіні постать відчайдушного козака.
        Навчався в Катеринівській, Марфіфській, Долинській школах. Звідси пішов на фронт.

                                    Люди сниво тчуть – 
                                    ранок нахлюпав рос із дійниці.
                                    Схвильовано кувала зозуля: ку-ку,
                                    трояндилось передсвяткове небо.

        Ну, як вам такий літопис душевного стану молодої людини? А це – опис початку дня 22 червня 1941 року. Юнаком захищав життя в час лихоліття Другої світової війни, звільняючи від окупантів рідний край. Додав собі років, щоб з 1943 звільняти рідну землю. Брав участь у визволенні Кривого Рогу, Знам’янки, Кіровограда. Після поранення під Первомайськом – демобілізований.
        Юний Андрій звертався саме тоді до своєї далекої коханої такими словами:

                                    Важке запізнене світання,
                                    Моя любов – вишневий цвіт,
                                    Вишневий світ душі моєї,
                                    О, як завдячний я тобі...

        А ще через день – у листі – знов сувора проза війни: «Незабаром, напевне, нашу Долинську звільнять, а я вже буду в іншому напрямку воювати. За наказом командування нашу дивізію з-під Кривого Рогу переміщують на Кіровоград... Якби ж то довелося звільняти Долинську!».
        Останній запис у 1943 році – новорічний: «31 грудня 1943 р. Іванівка». На марші почалась його вісімнадцята зима: «Новий рік зустрічаємо за Новою Прагою. У степу, на снігу. Стомлений, засинав відразу на кільканадцять хвилин привалу... Третю добу цього року, без тривалого відпочинку, форсованим маршем йдемо під Знам’янку... У ніч з 4 на 5 січня ми зайняли висхідні позиції для наступу. Попри хвилювання перед першим у житті боєм, мені не сходило з думки те, що звідси до Долинської... кілометрів 70. Але тепер навряд чи я побачу її...
8 січня. Проходимо знову тими місцями, де восени 1943 року були запеклі бої за Кіровоград... У Кіровоградській операції я брав участь дві доби й дві години бою...
        10 січня 1944 р... Важка дорога, обпалена війною, налаштовує на спогади і роздуми. Другий день, як звільнили Кіровоград. Та Долинську, очевидно, визволятимуть уже не наш полк і не наша дивізія...».
        Як бачимо, увесь час юнацькі думки були про рідний край, до якого тягнувся люблячим серцем, гартованим у снігах, під мінометним та гарматним вогнем, у свисті бомб, але в той же час – сповненим любові.
        «13 січня 1944 р. ... Учорашній день описати не можу. Те, що творилося на моїх очах, було невимовно жахливе. З мене вибомбило всю романтику, поезію, любов, – усе оте людське, про що я міркував нещодавно. От як швидко змінюється людина за один день бою, коли і з неба, і з землі летять тисячі смертей...».
        Перші вірші солдата-фронтовика Андрія Німенка з’явилися в журналі «Вітчизна» вже після закінчення війни – 1946 року.
        А 1951 року отримав диплом скульптора, закінчивши  Київський художній інститут. Багатьох фахівців не перестає дивувати різнобічність обдарувань нашого земляка.

        А ще А. Німенко – публіцист, кандидат мистецтвознавства. Його перу належать книги: «Михайло Григорович Лисенко. Нарис про життя і творчість» (К. 1958); «Кавалерідзе – скульптор» (К., 1967) (саме його називає він у віршах «учитель-наставник») та окремі розділи в «Історії українського мистецтва» – це далеко не все, що ми знаємо про свого земляка.
        Андрій Васильович досліджував скульптурну Шевченкіану. Перша в Україні мармурова скульптура Тарасу Шевченку постала нелегально 1899 року на садибі української педагогині, організаторки народної освіти, меценатки Христини Данилівни Алчевської (1841 – 1920) у Харкові (тепер – Будинок центру громадських зв’язків). Автор – харків’янин, відомий скульптор, професор Петербурзької Академії мистецтв Володимир О. Беклемішев (1861 – 1920). Його відомим учнем був Матвій Манізер. Але це було погруддя. У 1901 році, напередодні 40-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, «по високому указу» (ясно, що царському) скульптуру зняли. На напівкруглому постаменті було встановлено бюст Т.Г. Шевченку. Принципове зазначення. Загальновживаним є слово «пам’ятник». Але для встановлення першості треба враховувати види скульптур. Тому скульптуру в Ромнах правильно називати «Монументальний пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку», а в Харкові – «Скульптурний меморіал Тарасу Григоровичу Шевченку» і т.д. Скульптури на Мангишлаку та харківській садибі є першими погруддями Кобзареві, а в Ромнах – дійсно перший у світі монументальний пам’ятник Т.Г. Шевченку. У перше двадцятиліття ХХ ст. проводилося багато конкурсів, створювалися Комітети щодо відбору скульптурних пропозицій, до яких входили відомі українські і російські митці та письменники. Так, 1 травня 1910 року було призначено міжнародний конкурс на створення проекту пам’ятника Шевченку в Києві. Запити про умови конкурсу незабаром почали надходити з різних країн світу, проте наприкінці травня 1910 року журі під головуванням скульптора-академіка Леоніда Позена (1849 – 1921) розглянуло понад 60 проектів, у результаті всі були відхилені через невідповідність образу Тараса Шевченка. Багато скульптурних, так би мовити, начерків, ескізів не дійшли до реального втілення через різні складні, зокрема й політичні, причини... Але чимало було й втілено... 1914 рік – 100-річчя від дня народження Кобзаря. Велика хвиля відзначення ювілейної дати. Того року в багатьох містечках і селах України (особливо Західної), було встановлено десятки пам’ятників Тарасу Григоровичу. Переважно – це бюсти або ж невеликі фігури. Окремі з них, переживши десятиліття, вціліли й до наших днів (приміром, у Коломиї, Косові, Вовчинцях, Завадові та ін.). Своєрідними пам’ятниками Великому Кобзарю були також насипані кургани з великими хрестами на вершині. 1918 року встановлюється перший найбільший монументальний пам’ятник Т.Г. Шевченку в Ромнах. Його автор – відомий талановитий скульптор Іван Петрович Кавалерідзе. Цього ж року пам’ятники Шевченку відкриті у Москві і Петербурзі (автори відповідно – С. Волнухін і Я. Тильберг). Але виконані вони були спішно, з неміцних матеріалів і проіснували недовго. Пам’ятник у Ромнах відкрито 27 жовтня 1918 року на честь перебування Тараса Шевченка влітку 1845 року на Іллінському ярмарку. Цікавою особливістю є те, що пам’ятник установлений на тому місці, де у 1845 році стояв намет Шевченка. На той час це був єдиний (післяреволюційний) пам’ятник Тарасу Шевченку в Україні, якщо не враховувати погруддя Кобзарю роботи скульптора, наставника Кавалерідзе Федіра Балавенського (1865 – 1943) у Києві.
        Особливої «пам’ятникоманії» щодо Шевченка з боку радянської влади після Жовтневої революції не спостерігалося. Так, у Харкові Великого Кобзаря увічнили у бронзі лише 1935 року, під час відзначення
120-річчя з дня його народження. Харківський пам’ятник містить декілька скульптурних груп, об’єднаних загальним задумом – показати оспівану Кобзарем боротьбу українського народу за своє звільнення. Скульптури піднімаються серпантином навколо фігури Т.Г. Шевченка знизу доверху. Бачимо: кріпосну селянку, яка притискає до грудей дитину; селян з косами; виразні фігури кріпака з важким жорном на плечах і старого солдата; за ними – червоноармієць, селянин, студентка і робітник, який міцно стискає прапор у піднятій руці. А на тригранному пілоні – бронзова фігура Великого Кобзаря... Він стоїть, ледь схиливши голову, нібито призупинився на мить: погляд його суворий, губи щільно стиснуті, брови нахмурені. Шевченко дивиться на нас – як ми живемо – і докоряє нам за щось. Про багато інших постаментів  Т. Г. Шевченку в Україні та інших країнах дізнаємося з книги А. Німенка «Пам’ятники Тарасові Шевченку».
        Л. Масенко, дружина, розповідала і про родинний дарунок українському читачеві від неї й Андрія Німенка, що його вони зробили далекого і такого трагічно знакового для України 1986 р., коли підготували до видання чудову ілюстровану збірку української пейзажної лірики «Земна нев’януча краса» (що вийшла тоді у видавництві «Дніпро») – хоч ніхто не міг тоді навіть подумати чи уявити, що саме 1986 р. красу правічних поліських лісів зв’ялить і спалить Чорнобильська АЕС.
        «Над планетою не змовкають дзвони Чорнобиля. В нашій долі Чорнобиль – реальність. У час катастрофи від нас з вами приховували наслідки біди дурили брехливою інформацією безвідповідальних псевдоакадеміків фантазерів типу Ільїна та інших. За наказом Мінздраву СРСР заборонялося встановлювати зв'язок між здоров'ям людей і аварією на ЧАЕС. Тодішній міністр охорони здоров'я СРСР академік Чазов запевняв що «аварія не позначилась на здоров’ї населення». Віце-президент академії медичних наук Ільїн бадьоро підкреслював що «через АЕС пройшли тисячі фахівців і здоров я жодного з них не постраждало» Генеральний директор МАГАТЕ посміхається: «Все на світі минає, ми теж! Все навкруги – ризик, всі. ми робимо свій вибір. Хочемо жити в комфорті, значить житимемо з атомними станціями». Ми – фантасти. Всі ми живемо, поки можемо жити», – писав А. Німенко у місцевій пресі. Поети і письменники мовчати не могли. 

                                                           ЛІТО 1986
                                    Над Прип’яттю хвилясто-синя
                                    Пливе и пливе щемить – хвилини
                                    Невидимо – за гребнем – гребінь
                                    У синім небі хмарка-невідь.
                                    Неначе Джин в земній утробі.
                                    Де було місто ( був Чорнобиль),
                                    Гуркоче в глибі чорна згуба.
                                    Пустельна зона на безлюдді.
                                    Навколо міста перетліто
                                    У чорнім смутку – чорне літо.
                                                           ****
                                    Ми – фантасти
                                    Там, де сяють зорі
                                    Вгору тільки прагнемо, мабуть,
                                    Як Ікари. тільки вгору, вгору –
                                    Нас, безкрилих, в небо не беруть,
                                    Ми – фантасти!
                                    Падати не смієм
                                    Хай злітає мертве листя у саду,
                                    Хай дерева з стронцію німіють
                                    Наша справа – подолать біду,
                                    А Чорнобиль? Страшнувато…
                                    Потім
                                    Звичним стане мертвий небосяг.
                                    Ми живучі, звикнем, а скорботу –
                                    Ту біду – загорнем в Саркофаг…

        В доробку А. Німенка – кілька дитячих поетичних книг і збірки поезій для дорослого читача: «Мідні карби», «Вогонь і камінь», «Сонячна брама», «Грифонажі». Ви помічаєте, як своєрідно переплітаються грані його таланту навіть у назвах книг.
        Можна захоплюватися прозорістю, мажорністю, народнопісенною канвою та живописністю його словесної палітри. Радує в його творчості постійне плідне суперництво слів, пензля і різця. І сам автор був чимось схожий на свої творіння: кремезний, з ніби виліпленими чіткими рисами привабливого обличчя, енергійний, бадьорий. Таким він запам’ятався в день знайомства на вокзалі в Кіровограді літнього ранку 1985 року Антоніні Корінь, бібліотекарці, залюбленій у поетичні і мистецькі образи. А попереду ждали нові зустрічі.
        У 1993 році долинська влада запросила А. Німенка виконати деякі скульптурні роботи до сторіччя дендропарку «Веселі Боковеньки».

        Літо, проведене серед чудової природи, і поманило художника до першовитоків, на малу батьківщину, адже народився недалеко – в Інгуло-Кам’янці Новгородківського району. Рідна земля дала новий імпульс до багатогранного натхнення. 35 робіт, написані за 8 місяців (пастелі й акварелі), – натюрморти, пейзажі і портрети – доказ цього. А ще поетичні ноктюрни.

                                                           СЕЛО МОЄ
                                          Село моє, мій світлий світе,
                                          Село в колисці степовій,
                                          Стежина в полі, ти щоліта
                                          Дзвениш у пам’яті моїй.
                                          Де солодко пахне люцерка,
                                          Де теплого неба привіт,
                                          Де вперше для мене веселка
                                          Прекрасний забарвила світ.
                                          Де воду смакують з криниці,
                                          Картопля в городі цвіте,
                                          Де пахнуть дими від кабиці,
                                          У вільний, замріяний степ
                                          Я лину… Там галасу міста
                                          Не чутно – до нього не звик
                                          Я син орача-тракториста,
                                          Із прадіда я степовик.

        А ще Андрій Німенко любив, як зазначає А. Корінь, історію України. Задум створити медальєрну серію українських гетьманів зрів у художника і скульптора Андрія Німенка давно. Він завжди тяжів до образів визначних діячів і велетнів культури та історії.
        Ці медалі гетьманів і народних героїв України ми мали шанс побачити ще до незалежності. Тоді один за одним народилися портрети Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Дорошенка, Яцька Остряниці, Северина Наливайка, Івана Гонти, ковані на гарячій міді. Але спроби автора їх виставити зустріли вирок чиновників: «А ми ваших гетьманів брать не будем!» Нині становище змінилося, і художникам свою волю вже не диктують. Тож правдива історія України стає доступною.

        «Андрій Німенко належить до числа тих митців, які не задовольняються однією вузькою галуззю творчості. Він – майстер, котрий успішно поєднує працю в графіці і в різноманітних жанрах скульптури: монументальній пластиці, портреті, композиції, карбуванні, медальєрстві. До того ж життя мистця склалось так, що свою творчість він якнайтісніше пов’язав з літературою. Тому в усіх жанрах його скульптури бачимо тривку і сталу єдність з красним письменством», – зазначав Олександр Федорук, мистецтвознавець.
        Один із улюблених жанрів, якому митець віддав три десятиліття напруженої праці – скульптурний портрет. У його галереї образи літераторів, композиторів, артистів, а також простих, але міцних духом і з непохитною волею людей. За допомогою пластичних прийомів художник не тільки відтворює портретну схожість моделі, а й характер, її внутрішній світ.

        Скульптурний портрет Григора Тютюнника датується 1985 роком. Можна зробити припущення, що Німенко і Тютюнник були особисто знайомі. Адже обидва з письменницького кола, обидва належали до когорти прогресивної інтелігенції з проукраїнською громадянською позицією. Але чому аж за п’ять літ після смерті літератора з’явився портрет? Мабуть, потрібен був час, аби переосмислити життєвий і творчий шлях Григора Тютюнника, осягнути глибини його особистості. На нас дивиться зосереджений, занурений у тяжкі роздуми, рішучий, безкомпромісний, вольовий, вродливий чоловік. Художник демонструє високу культуру техніки моделювання. Попри те, що твір виконано із органічного скла, митець відтворює фактуру металу і не лише за допомогою тонування, а й прийомами ліплення. Треба володіти неабиякою майстерністю, щоби настільки точно за допомогою мови пластики створити психологічний портрет людини, відобразити її емоційний стан. Що, беззаперечно, вдалось художнику, письменнику, мистецтвознавцю Андрію Німенку.

        Андрій Німенко широко відомий як скульптор, адже був співавтором  пам'ятників Давиду Гурамішвілі у Миргороді (1969), Лесі Українці у Луцьку (1977), також був одним з авторів скульптур Шота Руставелі (1966) та Алішера Навої (1967).

        Проза поета – то завжди особлива насолода. А тут ще й така розкішно-запашна, бентежна, співуча мова, багатобарвна, як у художника. «І бринять пісні неспійманими птахами», – ніхто так досі не сказав про народні пісні. Але він все ж намагається їх зловити – цих птахів свого натхнення – і показати нам.
        Молодшим читачам Андрій Німенко присвятив давно знайомий із хрестоматій до читанок вірш:
                                   
                                                        СОНЯЧНИЙ ДІМ
                                    Привітний  і світлий наш сонячний дім.
                                    Як радісно й весело жити у нім!
                                    Тут мамина пісня  і усмішка тата,
                                    В любові й добрі тут зростають малята.
                                    Дзвінка наша пісня до сонечка лине:
                                    «Мій сонячний дім – це моя
                                    Батьківщина!»

        Був упевнений, що в душі кожного з нас живе художник. Хіба то не радість – помітити раптом, що хмаринка в небі чи скеля над урвищем подібна до якогось звіра чи персонажа з прочитаної книжки, давньої казки. Тому пропонує дітям пофантазувати серед дерев і знайти лісові дивосвіти: вкриті мохом нарости, паліччя-покручі, корінці, що пертворяться в майбутніх персонажів своїх скульптур у книзі «Лісові фантазії»:

                                    У світі природи, в зеленому краї,
                                    Химерних звіряток з гілок назбираєм.
                                    Розбуркані шати тебе привітають..
                                    Ходімо до лісу,
                                    Ходімо шукати.

        Автор знайомить  читача  із секретами  творчого  пошуку, дає  практичні  поради, як  виготовляти  скульптури з коріння  рослини. Займатися  скульптурою  з корінців  може будь-хто. Для  цього не  потрібно  ні  майстерні, ні  складного інструменту. Достатньо  сокирки, пилочки,  рашпиля,  гострого  ножа  та кількох різців. Книга ілюстрована фотографіями витворів мистецтва, виготовлених  автором, і  вплетеними в  казкові історії.
        Для Лариси Масенко, дочки письменника, дружини поета, скульптора і художника й мами художника, доля не поскупилася на щедрий дарунок – бути в парі з красивим і мужнім чоловіком, що на світанку пише вірші й картини: «Андрій Васильович і вірші, і картини любив писати на світанку. Мабуть, тому всі його пастелі й акварелі немовби в серпанку вранішніх туманів. Та світанкову імлу неодмінно прорізає сонячне проміння (пастель «Сонце»), і тоді вогненна стихія сповна володіє простором – як життєстверджуючий мотив творчого неспокою. Гадаю, саме це й передав у спадок синові».
        Картина Андрія Німенка «А сад цвіте» з його персональної виставки «Земна нев’януча краса», що демонструвалась у перші роки незалежності України в обласній науковій бібліотеці в нашому місті, здалася А. Корінь пейзажним образним портретом того часу і суспільства. Непоказна, поранена, ледве жива яблуня на передньому плані вкрилася білопінним цвітом... Час приходить, і оновлюється, оживає природа. Так і ми, люди, щораз – цвітемо при зустрічі з мистецтвом в час, коли й молода держава розквітала своїми першими веснами, такі вона викликала асоціації.
        «Озеро КИТ», «В’їзд до парку», «Осінній сон», «Собор», «Яблуневий цвіт», «Чекання», «Нагідки», «Іванівські тополі», «Череда», «Зима», «Ветерани» – всі ці картини художника і мистецтвознавця – то ніби сучасна лірична біографія степового долинського краю. Кілька років А. Німенко жив тут у непоказній хатині в с. Іванівці з садом. «Перед твоїми очима – книга природи, сторінки якої завше відкриті», – писав А. Німенко у книзі віршів «Грифонажі» (1990 р.).

        Знову й знову дивуємося непідробній свіжості його світосприйняття, особливому, пронесеному крізь роки завзяттю і запалові, невичерпності його таланту. Таланту, так міцно пов’язаному з рідними степами, з найріднішою часточкою рідної України – краєм батьків і дідів.
        Андрій Васильович Німенко покинув цей світ 1 лютого 2006 року, а сад його творів цвіте, як і рідний степ – колоситься.

Дізнатися більше:

Книги

Дрофань Л. Палітра слів і барв скрижалі: письменники в образотворчому мистецтві / Любов Дрофань ; Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України. Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2021. –272 (+32 с.): іл.

Земна нев’януча краса : українська пейзажна лірика : збірник / [упоряд. текстів Л. Масенко, А. Німенко]. – Київ : Дніпро, 1986. – С. 5.

Масенко Лариса Терентіївна:  біобібліогр. покажч. / [уклад. Т. О. Патрушева ; авт. вступ. ст. : Л. Ткач, Н. Трач] ; НаУКМА. – Київ, 2012. – 156 с. : фото. – (Сер. : «Вчені НаУКМА»).

Німенко Андрій Васильович. Василь Касіян : Розмова з художником / А. В. Німенко. – Київ : [Т-во «Україна»], 1974. – 44 с. : іл.

Німенко Андрій Васильович. Вогонь і камінь : поезії / А. В. Німенко; [іл. Д. Д. Грибов]. – Київ : Молодь, 1975. – 71 с. з іл.

Німенко Андрій Васильович. Грифонажі : вірші / А. В. Німенко. – Київ : Рад. письменник, 1990. – 124 с.

Німенко Андрій Васильович. Кавалерідзе – скульптор / А. В. Німенко. – Київ : Мистецтво, 1967. – 53 с. : іл.

Німенко Андрій Васильович. Лісові фантазії : наук.-пізн. книга.  / А. В. Німенко. – Київ : Веселка, 1990. – 47 с. : іл.

Німенко Андрій Васильович. Михайло Григорович Лисенко : нарис про життя і творчість. / Київ : Держ. вид. образотворч. мистецтва і муз. літ. УРСР, 1958. – 31 с. : 10 л. іл. і портр.

Німенко Андрій Васильович. Мідні карби : поезії / А. В. Німенко [біогр. довідка: с. 89-90 ; карбування А. В. Німенка та М. Н. Обезюка]. – Київ : Молодь, 1971. – 94 с. з іл.

Німенко Андрій Васильович. Пам’ятники Тарасові Шевченку : [до 150-річчя з дня народж. Т. Г. Шевченка]. 1814-1964 / А. В. Німенко. – Київ : Мистецтво, 1964. – 54 с.

Німенко, А. В. Сонячна брама : поезії / А. В. Німенко. – Київ : Дніпро, 1985. – 142 с. : портр.

Німенко Андрій Васильович. Українська скульптура другої половини XIX – початку XX ст. / А. В. Німенко. – Київ  : Вид-во Акад. наук УРСР, 1963. – 127 с. : 8 л. іл.

Рух опору в Україні: 1960-1990 = Resistance movement in Ukraine 1960-1990: an encyclopedia : енциклопедичний довідник / Осип Зінкевич [та ін.] ; гол. ред. Осип Зінкевич ; Музей-архів і документаційний центр укр. самвидаву при вид-ві "Смолоскип". – Київ : Смолоскип, 2010. – 804 с. : фото.

Шепель Ф. Автографи Андрія Німенка і Лариси Масенко / Ф. Шепель // Наше місто. – 2020. – 9 липня. – С. 4.

Періодичні видання

Корінь А. Його літопис : До 75-річчя з дня народження Андрія Німенка // Кіровоградська прада. – 2000. – 27 червня. – С. 3.

Корінь А. Любов – найбільший скарб : (До 80-річчя з дня народження поета і художника Андрія Німенка) / А. Корінь // Народне слово. – 2008. – 24 червня. – С. 3.

Корінь Антоніна. Пером, і пензлем, і різцем творив він прозу і поезію життя : до 95-річчя видатного митця-земляка Андрія Німенка / Антоніна Корінь // Народне слово. – 2020. – 6 серпня. – С. 9 : фото.

Німенко А. В. Бачу Лесю: вірш // Жива вода. – 2001. – №2 – С.1.

Німенко А. В. Будні тем: вірш // Жива вода. – 2001. – №3 – С.5.

Німенко А. В. Вишневий цвіт любові : Очима юного бійця : автобіографічний твір  // Київ. – 1995. – №1. – С.112-129.

Ресурси Інтернет

Забой А. В. Німенко Андрій Васильович / А. В. Забой // Енциклопедія Сучасної України [Електрон. ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-74474 .