Бібліографічний покажчик-реквієм «Під Крутами країни честь обороняла юність» дозволить вам більше дізнатися про одну з вікопомних подій Української революції 1917-1921 років – бій під Крутами. Вчені-історики вважають, що саме завдяки мужності і відданості юнаків під Крутами Україна відбулася як держава.
Коли біда шугає рідним краєм –
хто, як не я, зумів би зупинить?! А. Царук
Сьогодні ми маємо змогу прочитати, що 100 років тому біля залізничної станції Крути 520 юних захисників Української Народної Республіки прийняли бій з близько 6 тис. більшовицьким військом, яке йшло на Київ, щоб захистити від загарбників незалежність держави.
Цій події передувало те, що 17 грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів РРФСР передала Українській Центральній Раді «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» Володимира Леніна і Льва Троцького. Документ вимагав від українського уряду безумовної допомоги більшовикам в Україні. Ультиматум був відхилений 20 грудня 1917 року Українською Центральною Радою за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Відхилення цього ультиматуму стало приводом для початку більшовицької агресії проти України.
22 січня 1918 року на засіданні Української Центральної Ради було прийнято IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Прийняття документу мало на меті укласти мирний договір з країнами Четверного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України. Центральна Рада проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Джерелом влади проголошувався народ України.
Більшовицька влада не могла допустити існування України як вільної держави. Після захоплення Харкова, Катеринослава та Полтави, більшовики спрямували своє військо під командуванням М. Муравйова на Київ. Головні бої точилися під станцією Бахмач, а потім українське військо відступило до станції Крути.
В якості підкріплення в Крути були направлені Перша Українська юнацька (юнкерська) школа ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400-450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До них приєдналася перша сотня (116-130 осіб) добровольчого Студентського куреня січових стрільців.
Значна частина студентів і гімназистів не мала достатньої військової підготовки, була погано озброєна і екіпірована. До курсантів, студентів і гімназистів приєдналося ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва з Ніжина.
Бій з московськими окупантами тривав більше шести годин. За свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і закінчилися снаряди для гармати. На одного бійця залишалося 3-5 патронів, снаряди для гармат закінчилися зовсім. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції українських захисників з лівого флангу – настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав.
Відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, відчайдушно атакувала, але сили були нерівні. Одна чота (взвод) студентів у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію Крути, уже зайняту червоногвардійцями. 27 полонених юнаків після тортур було розстріляно. Безжальні кати навіть заборонили селянам поховати останки безстрашних захисників. Як свідчили селяни – очевидці страти, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.
А після відступу українських військ у Києві почався червоний терор. Менше ніж за місяць загинули від 10 до 30 тис. киян. Тобто кожен десятий житель столиці.
Після підписання Брестського миру, який замінив владу більшовиків на австрійців та німців, 19 березня 1918 року в Києві відбувся урочистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих бійців у бою під Крутами.
Михайло Грушевський, виступаючи перед людьми, зазначив, що «минуть десятиліття, а імена героїв пам’ятатимуть у вільній і незалежній Україні».
Не можна викреслити з пам’яті людської той великий та безсмертний подвиг юних студентів, що захищали українську державність, поклавши на її вівтар найцінніше – власне життя.
2. Наші земляки – учасники подій під Крутами
Серед тих, хто відстоював вільну країну в бою під Крутами, були і наші земляки.
На той час 23-річний студент фізико-математичного факультету Київського університету Володимир Шульгин народився в нашому місті.
Шульгини – рід відомий. Батько Володимира, Яків Шульгин, був членом Старої Громади, автором кількох цінних історичних праць. Царський уряд свого часу відправив його по етапу до Сибіру. Старшого брата Володимира – Олександра – згодом знатимуть як міністра закордонних справ в уряді В. Винниченка.
Володимира ж чекали Крути...
Володимир Якович Шульгин народився 8 (20 за н. ст.) квітня 1894 року в м. Єлисаветграді (нині Кропивницький) в сім’ї визначного історика і громадського діяча Якова Миколайовича Шульгина (1851-1911). Яков Михайлович працював контролером Єлисаветградського відділення Державного банку.
З родиною Шульгиних пов’язана більш, ніж 300-літня історія України, у тому числі і нашого міста. Коріння родоводу Шульгиних проросли з часів Козаччини. Полковник гетьмана Брюховецького Шульга згадується у документах Запорозької Січі за 1664 рік. У складі дипломатичного корпусу, надісланого у 1699 році до московського царя Петра, значиться козак Яцько Шульга, ймовірно, син полковника. Родинне гніздо Шульгів (Шульгиних) знаходилося у селі Шульгівці, яке існує й досі на території Дніпропетровської області. У середині XVIII століття козак Шульга мав зимівник на Інгульцю, неподалік сучасної Олександрії.
Один із потомків роду Шульгиних і перебрався на береги Інгулу, коли тут було утворено Слобідський козачий полк з фортецею у центрі. Шульгин став одним із засновників купецького прошарку у новоутворених поселеннях. У спогадах, виданих за кордоном після більшовицького перевороту 1917 року, Олександр Шульгин відзначав: «Дід батька був військовим, трохи розбагатів, здобув, як офіцер, дворянство та певне з того часу став Шульгиним, бо первісне прізвище начебто було Шульга». Мова йде про Якова. Це ім’я було сімейним, воно повторюється у кількох поколіннях родини.
Батько, Я. М. Шульгин був членом «Старої громади». У 1879 р. за участь у національному русі його заарештували й вислали до Сибіру. В 1883 р. він повернувся до Києва, а 1887 р. одружився. За українофільську діяльність батька, Якова Миколайовича, вважали політично «неблагонадійним», тому він не міг знайти роботи за фахом, і сім’я відчувала фінансові труднощі. У 1893 р. він отримав із Петербурга призначення на посаду контролера Єлисаветградського відділення Державного банку. В цьому ж році Шульгини з двома дітьми – Надією і Олександром – переїхали до Єлисаветграда. У нашому місті сім’я прожила шість років, тут народилися сини – Володимир (1894-1918 рр.) і Микола (1896-1935 рр.). Згодом, в еміграції, Олександр Шульгин, згадуючи дитячі роки, напише: «…Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким… і за час перебування там моїх батьків. А в 80-х роках це був навіть своєрідний, хоч і конспірований центр виховання українців.»
Початки шкільних знань Володимир, як і інші діти, отримав вдома. У цьому процесі важливу роль відіграла мама, яка виховувала дітей в національному патріотичному дусі і вкраплювала любов до українського.
Володимир ріс добрим, чуйним до навколишнього світу, він знав усіх пташок у саду чи в лісі, любив тварин і цікавився дивовижними рибками. Сім'я йшла на будь-які витрати, наймаючи вчителів. Вдома Володимир мав можливість грунтовно вивчати французьку на німецьку мови.
Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників. Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю. А бабуся Єфросинія Устимович, у якої хлопчина гостював улітку, навчала його вечорами українських пісень.
Сім’я Шульгиних, яка в останній період мешкала неподалік театру на колишній Дворянській, ходила на історичні п’єси («Сава Чалий», «Богдан Хмельницький»), комедії і драми Карпенка-Карого, захоплювалася грою корифеїв національної сцени.
Практично всі українські діячі, приїжджаючи до міста, заходили до Шульгина, у т. ч. поет Микола Вороний, який саме переклав рідною мовою працю господаря про Коліївщину.
21 липня 1899 р. Яків Миколайович звільняється з роботи за власним бажанням, і Шульгини переїздять до Києва. Володимир, як і молодший брат Микола, вступив одразу до четвертого класу приватної гімназії В. Науменка, яка вважалася однією з кращих у місті. 1911 року В. Шульгин перейшов до державної сьомої гімназії. Колишні однокласники згадували його як чистого і хорошого юнака з природною душевною грацією, в ньому гармонійно поєднувалась приваблива зовнішність із внутрішніми духовними якостями...
Навчаючись у київській гімназії, Володя виявляв себе свідомим українцем, беручи участь у різних просвітницьких заходах, спрямованих на відродження української культури, мови. Наприклад, був учасником живого ланцюга молоді під час поховання композитора Миколи Лисенка в 1912 році.
Юнак неабияк цікавився історією України, намагався досліджувати її маловідомі сторінки, був залучений до археологічних розкопок палеолітної стоянки неподалік села Мізин.
Після закінчення гімназії у 1913 році вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Українофільська діяльність юнака спонукала охранку встановити за ним зовнішнє спостереження, під яке потрапляло і його студентське оточення.
Жандарми дали Шульгину кличку «Книговський», вирішили, що він належав до «партії Української групи».
Його друг, Володимир Наумович теж походив з родини, де панував український дух, а батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. За спогадами сучасників, навчаючись в університеті святого Володимира, обидва Володимири гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».
Національно-політичні питання його захоплювали і в Саратові, до якого восени 1915 року евакуювався університет. Там юнак брав участь у нелегальних зборах студентів-киян, 1916 року здійснив поїздку через Волгу до українського с. Покровського. У створеному в Києві з ініціативи Л. Шульгиної та Л. Старицької-Черняхівської шпиталі для українських вояків, де навчались і грамоти, Володимир читав пораненим книги рідною мовою.
1917 року В. Шульгин бере активну участь у державотворчих процесах. Коли постала потреба боронити столицю УНР від агресії Радянського Петрограда, із молоді Київського університету св. Володимира, Українського народного університету та української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства було створено студентський курінь Січових Стрільців. Володимир Шульгин – один із організаторів Помічного Студентського Куреня.
На той час більша частина українського війська була деморалізована, оскільки в підрозділах активно працювали російські агітатори, закликаючи скласти зброю і «жити мирним життям, вирощуючи хліб і виховуючи дітей». На жаль, піддавшись їхнім брехливо-лицемірним закликам, багато українських вояків розійшлися по домівках. Ті ж частини, які залишилися вірними Центральній Раді, не могли чинити ворогу належний спротив. І тоді на допомогу прийшли молоді українці, серед яких були і студенти Київського університету Святого Володимира.
«Збирайтесь, хлопці, на війну. Адже ніхто, крім нас, не захистить Україну! – сказав, звертаючись до товаришів-однодумців, Володимир Наумович. – Якщо не зробимо цього, історія нас не вибачить».
Потрапивши до лап більшовиків під час відступу на Володимир Шульгін та Володимир Наумович мужньо прийняли смерть, підтримуючи один одного.
У 30-ті роки ХХ століття труну з прахом В. Шульгина та його друга В. Наумовича таємно перепоховано на Лук’янівському цвинтарі Києва. Оскільки родина Шульгиних була добре знана в Києві, його прізвище не наносили на надгробок, побоюючись репресій з боку влади.
Лише після того, як Україна стала незалежною державою, родичка Шульгина розкрила таємницю поховання відомому краєзнавцеві Людмилі Проценко. 29 січня 1996 року, в день 78-х роковин загибелі юнаків, вона показала могилу громадськості. Згодом на ній було встановлено пам’ятник, проект якого розробила студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Наталя Черній. На надгробку написали: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…».
Пам’яті брата Володимира і його товаришів, що загинули в бою під Крутами за волю і державність України, присвятив видану 1918 року в Києві книгу «Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи» О. Шульгин.
Л. Старицька-Черняхівська писала: «Чи є хто з українців у Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Так хотілось кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині. Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був ввесь – любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що страждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин! Він згромаджував, єднав молодь, разом з тим всією своєю постаттю збуджував у людей старшого віку віру в долю України».
Приклад Володимира Шульгина і його соратників здійснив великий вплив на молодь Західної України, за межами СРСР. 1926 року у Львові створено Курінь Старших пластунів імені бою під Крутами.
Інший наш земляк, Михайло Михайлик, родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.
На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.
Його спогади можна прочитати за посиланням
«Нас мало, але дух наш і єдність із криці», – чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.
«Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» – в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах...
«Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України» – казали інші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини...
Учасник бою під Крутами Семен Андрійович Могила народився в містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Щойно дізнавшись про організацію Центральної Ради та появу перших національних військових формувань, юнак поїхав до Києва і вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Тут-таки зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, із яким потім не раз ділив долю й недолю.
За зразкову поведінку та успіхи в навчанні Семен невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону в районі станції Доч на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, Могила вже командував юнацькою чотою – 30 завзятими хлопцями.
Михайло Михайлик став автором найповніших мемуарів про легендарний бій під станцією Крути 29 січня 1918-го. Серед інших згадує він і бунчужного Семена Могилу. Той напередодні бою очолював розвідку, яка паротягом вирушила в напрямку червоних військ і навіть захопила кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами Семен Могила попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні, серед них ураженого в ногу Митрофана Швидуна – згодом також відомого українського старшину.
Навесні 1920 року в складі куреня Низових запорожців, сформованого в містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Могила влився до лав Армії УНР, яка рейдувала під час Першого зимового походу. Належачи до того підрозділу, в 1920-1921 роках служив у 1-й Запорізькій та 6-й Січовій дивізіях Армії УНР. Від 15 травня 1921-го працював у Повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника. Влітку був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання. Але коли прибув у рідні краї, органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, переховувався по обійстях глодоських жителів.
У травні 1922 року Семен Могила повернувся до Польщі, де підготував докладний звіт про свою роботу на Півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик.
Брати довго згадували минулі походи, будували плани на майбутнє. Зрештою, домовилися, що упродовж якогось часу мешкатимуть разом. Але цьому перешкодило нове завдання – Семен Могила мав знову вирушити в Україну. Та при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на прикордонний загін із радянського боку. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.
В перший день нового 1923 року Семен Могила отримав завдання перевірити на благонадійність колишнього сотника Армії УНР, учасника Другого Зимового походу Дащенка. У середині 1922 року він легально за радянською амністією повернувся до УСРР і офіційно влаштувався викладачем до Харківської школи Червоних старшин. Це було трохи дивно.
Допомагати йому призначили юнака Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості.
До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, у яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники в містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу.
Вишнівський став легкою здобиччю чекістів. Він зізнався, що є агентом польської розвідки. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався довго і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів про нього на допитах юнак.
Як з’ясувалося, через Дащенка чекісти налагодили оперативну гру з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало про прибуття агентів з Польщі і планувало контролювати увесь процес. Понад те, мало намір через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дати змогу кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер не лишалося іншого шляху, як спробувати перевербувати Семена Могилу.
Але Могила не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він.
Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. Намагалися зламати його й за допомогою родичів. Як виявилося, рідний брат арештанта був комуністом і працював у Оренбурзі редактором місцевої газети «Звезда». Він написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та на незламного старшину Армії УНР це теж не подіяло.
24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Ще понад півроку він провів у камері смертників харківської в’язниці.
Героя Крут Семена Андрійовича Могилу розстріляли в Харкові у ніч із 22 на 23 березня 1924 року.
Йому так і не судилося дізнатися, що Михайло Михайлик згодом напише розлогі спогади про бій під Крутами, де згадає і про його участь у тому нерівному герці.
Учасник бою під Крутами Сергій Горячко уродженець села Гурівка. Навчався у Саратовській гімназії, Першій Київській військовій школі. У бою під Крутами був поранений. Комендант сотні 6-ої Січової Стрілецької Дивізії Армії УНР. Емігрував до Німеччини згодом переїхав до Австралії, де й був похований.
Мало інформації про Левка Федотовича Прядька, що народився 16 червня 1894 року в с. Глодоси нашого краю. Колишній юнак 1-ї Української військової школи. Учасник бою під Крутами та Першого Зимового походу – у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії.
Зі справи репресованого брата Тимофія відомо, що сліди Левка Прядька вели за кордон разом з армією УНР.
Подвиг українців під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі...
3. Вшанування пам’яті полеглих в бою під Крутами
Більшовики за 70 років свого панування намагалися знищити в пам’яті народу згадку про Крути, або виставити її героїчних захисників, зрадниками Радянської Батьківщини. У 30-х роках було навіть знесено кладовище та могили крутян на Аскольдовій могилі. Перші згадки і справжня, реальна оцінка захисників Крут, відбулася вже після набуття Україною незалежності в 1992 році.
У 1942 році, коли Українська повстанська армія постала як реальна військова організація, одним зі своїх бойових гасел вона проголосила: «За крутян!»
Вперше на державному рівні вшанування Героїв Крут відбулося за президенства Л. Кучми. 24 січня 2003 р. у зв’язку з 85-річчям бою він видав розпорядження «Про вшанування пам’яті Героїв Крут».
25 серпня 2006 р. на залізничній станції Крути відкрився меморіал «Пам’яті Героїв Крут у вигляді 10-ти метрової червоної колони, яка символізувала колону Київського університету на 7-ми метровому насипі.
Ця колона символізує участь у бою Студентського куреня Січових Стрільців. У межах святкування 90-ї річниці меморіал «Пам’яті Героїв Крут» було доповнено сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, стилізованою під платформи початку ХХ ст. Своїм виглядом вагони подібні до тих, на яких їхали на фронт учасники бою.
14 жовтня 2008 р. відбулося урочисте відкриття музею «Героїв Крут», в експозиціях якого представлено біля 500 предметів й архівних матеріалів.
Ідея створення музею у залізничних вагонах належить народному художнику України А. Гайдамаці.
Бій під Крутами в національній пам’яті істориків війни як «ешелонної війни» і тому один із її епізодів вирішено було відтворити в вагонах.
У нашому місті 16 грудня 2014 року з’явилася Вулиця Родини Шульгиних, названа в честь усієї його героїчної родини. Багато міст України мають Вулиці Героїв Крут.
На шану героїв Крут написано багато віршів, оповідань, знято фільми. Серед оспівувачів героїзму молодих українців був і наші земляки:
КРУТЯНЦІ
Вони лежать, навіки молоді,
Ставні й веселі, з усміхом щасливим,
Готові чути поклик, як тоді,
Коли на бій ішли з бадьорим співом.
Сумні батьки й жалобні матері,
Минувши повз Аскольдову могилу,
Мовчазно слухають, як угорі
Журба вербу вколисує похилу.
Лихі вітри, гойдайте верховіть
Живого свідка, бойових крутянців!
Та не турбуйте кореня, не гніть
Святих дерев, що знали новобранців.
Безвусі, юні, вічно молоді,
Ви склали голови за рідний Київ,
Скріпивши крок державницькій ході,
Вписавши подвиг у свободи вияв. Яр Славутич
МОЛИТВА
Уродило руту, руту –
Волі нашої отруту. (Тарас Шевченко)
Вчини мене бичем Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і чести,
Хто скинув і любов, і злість,
Бо не під силу було нести.
Хто все зітхав – заснуть, втекти,
Сховатись за Мазепу й Крути,
Коли грозою йшли – віки! –
Над полем рути і отрути.
Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини! Євген Маланюк
ПІД КРУТАМИ
Лиш десять днів, як освятились води
могутнього закутого Дніпра.
Святили тризуб – й захмелів свободою
козацький дух на Всесвіту вітрах.
Лиш десять днів, а вже труба – до бою!
Жупани і шлики беріть зі скринь.
Дідівську шаблю. Зілля – рани гоїть...
За злото піль! За неба вільну синь!
Дідів нема: наклали головою.
Батьків забрав війни кривавий шал.
На Київ суне Муравйов ордою,
щоб задушить «хохлів» універсал.
І знов питання – бути чи не бути?
Кого в заслін? Хіба що хлопченят?..
Нам тільки б день... Студенти йдуть під Крути –
Богдана внуки, учні Куреня.
Нам тільки б день єдиний протриматись.
Нам тільки б сталь не випустити з рук!
То не біда, що лиш одна гармата.
Юнацькі сотні стали біля Крут.
...Орда повзла з Московії на Ніжин.
Вже Бахмач впав, до Києва – ще п’ядь.
Тягнулись гострі пазурі залізні
до горла необстріляних хлоп’ят.
Над білим полем гайвороння чорне.
Над білим світом марево заграв.
Ніхто з бійців кохану не пригорне –
снаряд у сотні вирву проорав.
Знялась багряна хуга-завірюха:
то падав сніг, а це – летить земля...
– Іване, як усе скінчиться, слухай,
навчиш мене у яблучко... стріля... –
замовк Сергій. Вбирають очі небо.
Розкинув руки, ніби обіймав.
– Ось я їх в яблучко! Дивись, як треба... –
та синь очей вже випила зима.
Зима така, що наче жар у грудях.
Зрослися пальці зі спускним гачком.
Лиш б’ється думка:
– Буде, точно буде
у нас все добре. Марно щоб так-о... –
Іван очима, ніби Гонта, водить:
– Не буде завтра, як нема тепер.
Ну, харцизяки, йдіть рахунки зводить!
Щоб я так жив, як ти, Сергію, вмер!
Стріля Іван, рахуючи патрони.
Живе цим днем зі скреготом зубів.
...І захлинулися вогнем погони,
зустрівши груди юнаків-дубів.
Медалі груди ці не цілували,
та про геройство й думки не було.
Жили – мов пісню для синів співали.
Безсмертя цілувало їм чоло.
Хай Злотоверхий міць в кулак збирає!
Хай красномовна буде дзвонів мідь!
Коли біда шугає рідним краєм –
хто, як не я, зумів би зупинить?!
Козацьке сонце гасло за димами.
Колючим вітром не сушило сліз.
Не зорі зойкнули, а очі мами,
як вперся в жар грудей багнетний ліс.
В яких книжках про цю любов напишуть
звичайних хлопців, що воскресли тут...
Скупий до болю запис літописця:
«Рік вісімнадцятий. Бій біля Крут». Антоніна Царук
У 1998 році на вшанування героїзму захисників української державності випущено пам’ятну медаль, а в 2008 році нагадування про Крути поширювалось на конвертах.
Втілення мрії захисників Крут про вільну, незалежну, демократичну державу стане достойним вшануванням їхнього подвигу.
4. Джерела, що висвітлюють бій під Крутами
Книги і довідкові видання
Бій під Крутами в національній пам’яті: Збірник документів і матеріалів / Упорядники: О. М. Любовець та інш. – К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2013. – 288 с.
Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. – 3-є вид., вип., доп. / О. Д. Бойко – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.
Бойко О. Д. Крути, бій 1918 / О. Д. Бойко // Енциклопедія Історії України. У 10 т. Т. 5. Кон-Кю / редкол.: В. А. Смолій [та ін.]. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 420-421.
Грушевський М. С. Новий період історії України за роки від 1914-до 1919/ М. С Грушевський. – К.: Либiдь, 1992. – 245с.
Крути. – Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 3. – С. 1194.
Крути: збірка у пам’ять героїв Крут / укл.: Осип Зінкевич, Надія Зінкевич. – К.: Смолоскип, 2008. – 419 с. – Бібліогр.: C. 377-406. – Іменний покажч.: C. 365-376.
Крути: Cічень 1918 року: документи, матеріали, дослідження, кіносценарій / Історико-культурологічне товариство «Герої Крут»; укл. Ярослав Гаврилюк. – К.: Просвіта, 2008. – 839 с. – Бібліогр.: С. 819-830.
Куць, Микола Матвійович. Крути: Поема, поезії, переклади / Микола Куць; Ред. В. М. Харитоненко. – Київ: Вид-во Харитоненка, 2004. – 320 с.
Сорока Ю. В. Бій під Крутами / Ю. В. Сорока. – К.: Золоті ворота, 2013. – 120 с.
Українська революція 1917-1921 рр.: подвиг героїв Крут: матеріали наук. читань / Укр. ін-т нац. пам’яті, Ін-т історії України Нац. акад. наук України; ред. В. Ф. Верстюк; рец.: А. О. Буравченков, Г. П. Савченко. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2008. – 173 с. – Бібліогр.: C. 167-168.
Шаров Ігор Федорович. 100 визначних місць України / Ігор Шаров; Ред. Юрій Іванченко. – К.: Преса України, 2003. – 510 с.: іл.
Публікації:
Антончик, Л. Крути-наша слава, наша історія: сценарій тематичного заходу / Л. Антончик // Українська культура. – 2004. – № 1. – С. 36-37.
Багрій Л. Г. Пам’яті героїв Крут: сценарій / Л. Г. Багрій // Позакласний час. – 2005. – № 23-24. – С. 34-35.
Берко П. Крути. Смерть і воскресіння // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1993. – № 1-2. – С. 13-15.
Бойко О. Героїчна сторінка Української революції. Бій під Крутами // Історія в сучасній школі. – 2013. – № 1. – С. 44–47.
Бухонський Ю. В. Історична драма «Крути»: сценарій / Ю. В. Бухонський // Позакласний час. – 2007. – № 12. – С. 7-8.
Войтко В. По кривавій, по дорозі нам іти у світ… // Журавлик. – 2008. – №1. – С. 7.
Гопко З. Г. Крути: незгасна пам’ять і урок історії / З. Г. Гопко // Класному керівнику УСЕ для роботи. – 2010. – № 12. – С. 38-40.
Горак В. Драма біля станції Крути: [сучас. точка зору на політ. події] / В. Горак // День. – 2006. – 5 трав. – С. 8.
Гудзь Л. В. «Понад Крутами вічність у сурми сурмить...»: (Вечір пам'яті, 9-11 кл.) / Л. В. Гудзь // Виховна робота в школі. – 2012. – № 12. – С. 30-33.
Замашка І. І. Кращі із кращих за свободу сміливо стали без вагань: сценарій про молодь, яка загинула під Крутами / І. І. Замашка // Позакласний час. – 2005. – № 23-24. – С. 31-33.
Зінкевич Осип. Трагедія Крут: кріь призму минулого й сучасного / Осип Зінкевич // Літературна Україна. – 2008. – 31 січня. – С. 1.
Iльєнко I. Подзвін не змовкає: [Про події під Крутами ] // Дніпро. – 1996. – N 3-4. – С. 79-85.
Козинець Н. П. Памяті героїв Крут присвячується / Н. П. Козинець // Класному керівнику УСЕ для роботи. – 2013. – № 12. – С. 21-27.
Кресан А. О. Волі народної дзвін: події під Крутами 29 січня 1918 року / А. О. Кресан // Історія та правознавство. – 2012. – № 34-36. – С. 80-84.
Крижанiвська Т. Бій під Крутами // Вісник книжкової палати. – 2003. – N1. – С. 46-47.
Лісовський, В. Р. Вони стали на захист Батьківщини: пам’яті героїв Крут (29 січня 1918 року) / В. Р. Лісовський // Шкільна бібліотека. – 2008. – № 12. – С. 43-45.
Макей Л. І все-таки Крути не забути! / Л. Макей // Народне слово. – 2009. – 3 лютого. – С. 1, 4.
Міщенко І. Безневинно покарані: [Ще один спогад про героїв Крут]/ І. Міщенко // Українська культура. – 2006. – №9. – C. 3.
Могильницька Г. «Понад Крутами – вічність у сурми сурмить!»: до Дня пам’яті героїв Крут / Г. Могильницька // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 25-27.
Музиченко Я. Крути. По інший бік трагедії: чому загиблі оборонці Києва стали героями, а не жертвами / Я. Музиченко // Україна молода. – 2012. – 27-28 січня. – С. 7.
Обрин С. Нас було тільки триста... (Присвячується героям Крут): сценарій / С. Обрин // Позакласний час. – 2004. – № 23-24. – С. 73-75.
Панченко В. Владимир и Юрий: две ипостаси трагедии: [о бое, событиях 1918 г. у ст. Круты Киев. Губернии] / В. Панченко // День – 2004. – 24 января – С. 7.
Примак Т. К. «От де. люде, наша слава, слава Україні»: до Дня пам’яті борців за волю України, що полягли під Крутами у січні 1918 року / Т. К. Примак // Класному керівнику УСЕ для роботи. – 2012. – № 12. – С. 14-17.
Про вшанування подвигу Героїв Крут: указ Президента України // Урядовий курєр. – 2008. – 27 грудня. – С. 12.
Пшеничний М. Крути, Крути – не забути...: 95-та річниця бою під Крутами / М. Пшеничний // Слово Просвіти. – 2013. – 31 січня – 6 лютого. – С. 2.
Романчак, С. А. Любіть Україну: позакласний захід, присвячений пам"яті героїв Крут / С.А. Романчак // Історія та правознавство. – 2007. – № 30. – С. 24-27.
Рудик М. К. Крутянські спартанці, або як нищили цвіт нації: сценарій / М. К. Рудик // Позакласний час. – 2007. – № 12. – С. 9-16.
Сидоржевський М. Туга за свободою: [До річниці бою під Крутами] / М. Сидоржевський // Літературна Украіна. – 2007. – №4. – 1 лютого. – C. 3.
Скорина О. Крути. Тут кров юнацька пролилась... / О. Скорина // Демократична Україна. – 2007. – 27 січня. – С. 8.
Фіщенко, Н. Любіть Україну, як вірні сини... (Вшанування пам’яті героїв Крут) / Н. Фіщенко // Позакласний час. – 2004. – № 23-24. – С. 69-72.
Шевченко С. Шульгини: інгульська сторінка. / С. Шевченко. – Кіровоград, 2013. – С. 81.
Шепель Ф. Чижевський і Шульгини/ Ф. Шепель // Наше місто. 2014. – 12 червня. – С. 4.
Шепель, Ф. Розвідники – наші земляки. Частина 2. Спеціальні служби УНР / Ф. Шепель // Наше місто. – 2017. – 30 березня. – С. 14.
Шибіко Т. І. На Аскольдовій могилі поховали їх... / Т. І. Шибіко // Позакласний час. – 2006. – № 23-24. – С. 25-28.
Яворський І. Крути: дотик болю / Ігор Яворський // Літературна Україна. – 2013. – 31 січня. – С. 14.
Яремчук А. Немеркнучі Крути/ А. Яремчук //Українська культура. – 2006. – №6. – C. 24-25.
Ресурси Інтернет
Володимир Шульгин: від Інгулу до Крут [Електронний ресурс] // Гречка: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – (Дата звернення 3.01.2018). – Назва з екрана.
Крути 1918. Захист: тизер фільму // YouTube. – Режим доступу: . – Дата публікації: 4.01.2018. – Дата перегляду: 16.01.2018. – Назва з екрана.
Маланюк Є. Крути: народини нового українця [Електронний ресурс] // Рідна Україна: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – (Дата звернення 3.01.2018). – Назва з екрана.
Недооціненний урок історії. Герої Крут: фільм // YouTube. – Режим доступу: . – Дата публікації: 4.07.2015. – Дата перегляду: 16.01.2018. – Назва з екрана.
Пісні про Крути [Електронний ресурс] // Пам’ятай про Крути: молодіжна кампанія [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – (Дата звернення 16.01.2018). – Назва з екрана.
Скрипник О. «Для перевербовки органами ГПУ непридатний» [Електронний ресурс] // Служба зовнішньої розвідкти України: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – (Дата звернення 16.01.2018). – Назва з екрана.
Тинченко Я. Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою [Електронний ресурс] // Історична правда: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – (Дата звернення 3.01.2018). – Назва з екрана.
Україна: забута історія – Крути – Молода Кров: фільм // YouTube. – Режим доступу: . – Дата публікації: 4.07.2015. – (Дата перегляду: 16.01.2018). – Назва з екрана.
Жандарми дали Шульгину кличку «Книговський», вирішили, що він належав до «партії Української групи».
