Неоніла (Ніла) Крюкова – акторка, майстриня розмовного жанру. Народна артистка України (з 1985 р.). Герой України (з 2008 р.). Шевченківська премія 1989 року за концерні програми 1985-1988 років. Місія актриси – доносити до людей слово. Всупереч заборонам у радянський час підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Знялась у фільмах: «На Київському напрямку» (1967 р., Ганна), «Пропала грамота» (1972 р.), «Кайдашева сім’я» (1993 р., баба Параска). Актриса з принциповою громадянською позицією. У жовтні 1990-го приєдналася до «Революції на граніті, бо Україна і боротьба за неї були в її серці. В її талановитому, сміливому і доброму серці.
Вона об’їздила весь світ, переживала незвичайне захоплення, проїжджаючи дорогою, що тяглася вздовж океану… Але її душа завжди була залюблена в рідні місця. Неоніла Валеріївна навіть відповідний образ знайшла, порівнявши це почуття із пружиною. «Відомо ж, – говорила артистка, – що більше розтягуєш пружину, то сильніше вона прагне у своє вихідне становище. Так і я: що далі віддаляюся від своїх наддніпрянських пагорбів, то сильніше мені хочеться туди повернутися».
Роки дитинства
Ніла Крюкова народилася під гуркіт гармат 14 листопада 1943, коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірна», – констатувала майбутня мисткиня. У неї було важке, але цікаве і незабутнє дитинство. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років мовчки пропрацювала в колгоспі. Мовчали і дядьки, тітки, сусіди, лиш пошепки згадуючи голодомор 33-го чи родичів, яких забирали у 37-му «за політику». Потім мама не раз дорікатиме їй, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж бо жінка, артистка, людина мистецтва. А вона, напевне, і стала артисткою, і пішла в політику для того, щоб мати змогу сказати все, про що змушували мовчати десятиліттями, а то й віками.
Саме від мами вона почула страшні спогади про голод. «Мені років дев’ятнадцять було, і в розмові з мамою я пригадала 1947-й, як мені, чотирирічній, хотілося тоді їсти, яке то страшне відчуття голоду. Бабуся товкла у ступі жолуді, додавала посічений спориш, кілька ложок борошенця і водички, щоб зліпилося, і запікала в печі. То були маторженики – такі гиденні, гіркі, в мене зуби від них почорніли... І я оце згадую з мамою, а вона каже: «Доцю, то був голод, але хіба ж такий страшний, як у 33-му?». І відтоді час від часу тихенько розповідала про «голодовку». Раніше боялася, щоб я не проговорилася десь поза домом. А коли я була вже геть дорослою, розповіла мені про ті роки детально. Ніби відчувала обов’язок поділитися. Та пам’ять їй пекла, – згадувала Ніла. – Мама казала, що з їхньої родини жодна людина тоді не померла. У нас у дворі досі є глибочезний колодязь, метрів на двадцять. Коли дід Роман, баба Ярина та їхні старші діти побачили, що «активісти» ходять по дворах і забирають останню картоплину, то додумалися: в отой колодязь уночі спустили діда, він, стоячи на зрубі, вирив із двох боків ніші. Там помістили п’ять мішків пшениці й шість мішків картоплі. Кожної ночі діда спускали в колодязь, і він набирав пшенички і штук шість картоплин. Вночі варили баланду на всю родину. «Активісти» щоразу дивувалися: «Як це ви не вмираєте? Десятеро дітей! У вас щось заховане!». Лазили, шукали на горищі, штрикали списами під стріхою, кругом у стіни – і нічого не знаходили. …Не можна забувати, що і чому тоді сталося. Кожного року нам потрібно ставити на вікні запалену свічечку в пам’ять про своїх загиблих у 33-му родичів, чи й за весь народ, який, незважаючи на нелюдські плани, залишився в книзі Життя…».
«Село моє схоже на колиску, – згадувала Неоніла Крюкова. – З усіх боків оточене лагідними пагорбами. Тут зосереджено все різнотрав’я нашої землі: і материнка, і чебрець, і звіробій, і полин ... Коли настають сутінки і випадає роса, запахи трав концентруються – наче природа сама заварює чай».
«Адже це так важливо, щоб дитина з народження мала багатий емоційний досвід. У дорослому житті вона зможе черпати з нього натхнення. Спілкування з природою, вважаю – це серйозна праця душі, яку можна порівняти, наприклад, із читанням книги» – додасть вона вже в пізнішому інтерв’ю.
«Після війни ми купили зруб – основу нинішньої хати, а вкрити його не було чим: соломою годували корів у колгоспі. Настала осінь, зачастили дощі, і стеля під вагою води, здавалося, ось-ось упаде. Тоді мама пробила у стелі дірки, поставила під ними ємності та наказала своїй п’ятирічній дочці виносити воду. Втомившись від важкої праці, маленька Ніла вискочила у двір, щоб побігати з дітьми по калюжах. Як їй дісталося ввечері від мами! Вранці дівчинка стояла під будинком і плакала. У цей час проїжджав голова колгоспу. Побачивши його, вона затараторила: «Товаришу голово! Дайте, будь ласка, нашій матері соломи, щоб хату накрити». Не витримав голова і виписав соломи як виняток, сказавши Федорі Романівні: «Укрий хату, а то твоя дочка душу мені перевернула».
Коли, вже будучи відомою артисткою, зустрілася з головою Неоніла Крюкова, він нагадав їй той епізод, помітивши, що слово її з дитинства відрізнялося особливою силою.
Мати працювала в колгоспі. Їздила у степ на підводах зі своєю ланкою, найкраще в селі виводила пісні, гнала по три рядки замість одного, вибирала з мерзлої землі цукрові буряки на осінніх полях і смажила Нілі єдині ласощі – в’язкий буряковий мед. На дитині ж було все господарство. Ніла збирала з іншими дітьми минулорічні мерзлі капустини, терла в макітрі жолуді й спориш на млинці, з усієї сили тягла за дійки корову, рвала абрикоси в посадках, і, часом глянувши чи на небо, чи на квітку, чи на метелика, мріяла: от якби такого ситцю – на плаття!
Десятирічною вона полюбила читати вірші – на печі. Читати, розхвилюватися, розпалитись і раптом глянути у маленьке пічне віконце на дощове село, на вишню, вікна сусідів і відчути запаморочливе щастя, пережити перший, ще дитячий духовний прорив. «Мріє, колись ти літала орлом наді мною, дай мені крила, хочу їх мати сама...» Вона читала вірші у школі, перед класом – щодня. І якщо вчителька не встигала викликати її на уроці, Ніла з горя заливала сльозами парту. Якось у селі організували народний хор, збирали дітей вечорами у клубі, соліст співав, а діти, стоячи на стільцях, повторювали: «Ой, Морозе, Морозенку, ой да ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче». Ніла, співаючи серед інших, відчула нове, дивне хвилювання, розуміла, що ніколи, ніколи не думала про Україну ось саме так. Що вона вперше відчула Україну душею.
Університети Неоніли Крюкової
Перший громадянський протест Ніли Крюкової визрів іще у шкільні роки. «На уроці історії, – згадує сама артистка, – розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви й підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони відмінні й незалежні від російської народності. Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція – зрозуміло: мене ледь не вигнали з уроку».
Після школи Неоніла Крюкова закінчила Олександрійське училище культури.
У 1963 р. двадцятирічною дівчиною Ніла Крюкова розпочала свою трудову діяльність директором Долинського районного будинку культури на Кіровоградщині. Мріяла про навчання в театральному інституті, тож поїхала до Києва. До іспиту приготувала сценічний сюжет із абітурієнткою, яка в останній момент відмовилася від вступу до інституту. Кмітлива Ніла знайшла вихід: замість партнерки поставила стілець, попередила комісію, що буде грати «в ролях за двох», і, перебігаючи з місця на місце, зіграла сценку. Її прийняли на навчання.
Після закінчення 1967 року Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працювала у Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя. Відповідь на ці та інші непрості запитання Ніла Крюкова знайшла дещо пізніше, коли потрапила до Театру «Слово» при Спілці письменників. Там вона близько познайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Павлом Глазовим, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «розстріляного відродження». «Наче пелена з очей спала», – згадує пані Ніла. І це слово правди з того часу стало її найміцнішою зброєю в боротьбі проти брехні і лицемірства, політики залякування і приниження людської натури.
Пізніше, коли у 1987 році вперше потрапить до Канади, вона відкриє для себе і Грушевського, і Винниченка, і багатьох інших «заборонених». А коли через рік їй знову випаде побувати за океаном, вона привезе ці книжки в Україну, привезе сміливо й відчайдушно, як це могла зробити тільки вона. На радянській митниці всіх артистів обов’язково перевіряли на наявність «антирадянщини». Коли черга дійшла до пані Ніли і митник почав ритися в її речах, відкладаючи вбік «заборонені» книжки, вона на очах у колеги Галини Менкуш відбирала непомітно з тієї купки томики Стуса, поетів «розстріляного відродження», «Історії України-Руси» Грушевського й ховала під своє широке пальто. Так і пронесла їх через митницю. Ніла Крюкова згадує ті часи: «Перше відчуття, що спадає на думку, це якась трагічна піднесеність і приреченість. Але ми жили високими ідеалами й духовними цінностями. Чим більше нас давили, тим сильніший був опір, якийсь високий духовний спротив. Мені цього ніхто не пояснив словами. Воно прийшло само собою, і виявилось, що я не одна, що багато хто це відчував: і актори, і письменники, і журналісти – всі, хто був навколо і мислив. Тиск відчувався відразу. У театрі «Слово» я підготувала програми із творів Шевченка, а потім – Симоненка, але... ось тепер потрібно сказати «не дозволяли читати», але це не ті слова! Було гірше: все обставлялось таким диявольським чином, що заборона навіть не ословлювалась, це було зрозуміло і так – з політики, інших прецедентів, ідеологічної лінії. Неможливо було прямо довести заборону, добитися, звідки вона йде. Все так само, як і сьогодні – зі свободою слова. Влада гнівно запитує: «Хіба кому щось забороняється у вільній незалежній Україні? Факти! Факти! Доведіть!» Так само було і в сімдесятих. Мені ніколи прямо не забороняли читати Симоненка – просто з притиском радили взяти до репертуару, скажімо, «Чуття єдиної родини» Тичини або якусь «Думу про Леніна». І переказувалося це через якогось «пішака», ніби зовсім випадково. Але зразу ж ставало зрозуміло, що в тебе є два виходи: один – на сцену з Леніним, а інший – у кочегарню з Шевченком».
Ще в інституті доля звела Нілу Крюкову з Григором Тютюнником. Він належить до тієї дещиці українських прозаїків, чиї щемні, соковиті, пронизливі новели вражають до сьогодні, без огляду і поправок на ті часи. Якби не Тютюнник, багато чого в її житті склалося б зовсім інакше, не було б театру «Слово», не було б вистави «Маруся Чурай» і врешті – найголовніше – у її житті не було б мисткині. Духовний учитель – так можна сказати, якщо повернути словам початковий, незношений зміст.
Однієї осені наприкінці 70-х в Азербайджані проходили Дні української культури. Група наших письменників і акторів пливла на судні розбурханим сірим Каспієм. «Був бенкет, веселощі, танці, – згадувала Неоніла Валеріївна. А Гриця ніде нема. Я пошукала очима за ним, бачу: стоїть на палубі, у мряці, схилений до води, похмурий, вітер тріпає чорну чуприну. Я підхожу до нього, стаю поруч. А він – без вітання, ніби відірвався від своїх думок:
– Ти вже читала «Марусю Чурай» Ліни Костенко?
– Ще ні. Ніяк не можу дістати книжку.
– Прочитай і зроби. Тільки ти можеш і смієш».
Після тієї розмови минув якийсь час, зараз у пам’яті про ті роки – зневіра і розпач. Самогубство талановитого письменника Віктора Близнеця, вбивство Володимира Івасюка, дивна загибель Льоні Бикова, а в 1980 p. – Григора Тютюнника. «Тоді у мені все обвалилося – віра, духовні сили, сенс існування. Приходила додому з полегшою, що можна впасти в ліжко, забутися й не бачити цього світу. Найкращі, найрідніші люди відходили, добровільно помирали або – в тюрми, а я була безсила. Як там у Ліни Костенко: «Під попелом смутку похований шлях». Пригадую, як кажу Галі Менкуш, своїй товаришці, бандуристці: «Ми – ніщо. Ми нічого не можемо зробити, зарадити цьому. Ні-чо-го!» А Галя мені: «Треба боротися. Давай будемо боротися!». І ось тоді я згадала Грицеві слова про «Марусю Чурай» – історичний роман у віршах про легендарну дівчину, що писала і сама співала пісні. Це її «За світ встали козаченьки, за світ опівночі...». Твір має таку колосальну наснагу, такий потужний національний дух, що не зворушить і не надихне хіба мертвого! Сьогодні «Маруся Чурай» включена до шкільних програм, а у 1980-му його знало тільки вузьке коло української інтелігенції. Ми з Галею взялися за роман. Я читаю, вона акомпанує – двогодинний спектакль. І ось коли я почала працювати, коли вжилася в текст, сила повернулася, з’явились і снага, і піднесення. Пробувала читати деякі строфи, і голос зривався від хвилювання, не могла подолати клубка в горлі... Часом і досі не можу».
Вона сама продумала режисуру, написала сценарій. Разом із Галиною таємно проводили репетиції у Галиній квартирі на Оболоні – щоб нікому не нашкодити. Знали, що читатимуть лише раз – якщо пощастить. Взимку 1980 року була призначена прем’єра у Колонному залі Київської філармонії – 29 січня. Надрукували афіші. Залишалося головне – пройти так звану «художню раду», замаскований цензурний комітет.
«Худраду було призначено за тиждень до вистави. Як тільки ми з Галею зайшли до залу того дня, відразу ж – з атмосфери, переляканого обличчя директора філармонії Аркадія Лобанова – зрозуміли: хтось вже «стукнув». Директор з порога: «Будете читать все! От корки до корки!» На обговоренні кожен член худради мав спущену згори «заготівочку» для критики: не так розставлені акценти, «абсурдні» наголоси на нещасливій долі України, націоналістичний підтекст і так далі. Весь наступний тиждень – виклики у високі кабінети, розбори на усіх можливих комітетах: «Признайтесь, чья это была идея? Кто организатор этого националистического восстания? Сколько бандитов приезжает на премьеру со Львова?» Я розуміла, що нас можуть арештувати, і вже викликала маму до Києва, щоб було з ким залишити дитину. Квитки у філармонію були розкуплені задовго до прем’єри. Що робити владі, щоб уникнути скандалу? Виставу переносять у будинок культури заводу «Арсенал», аби туди ніхто не потрапив. На той час я була вже у такому психологічному стані, що Ліна Костенко, побачивши мене напередодні, вжахнулася: «Ніло, вони зумисне доводять вас до нервового розладу». Ідеологи з міськради, керівництво філармонії – усі в паніці: вже знає Щербицький, ніяких зривів! Прем’єра мусить відбутися тихо, у напівпорожньому заводському клубі! Директор ставить мені ультиматум: або ви читаєте у клубі, або – повна заборона виходити на сцену! У день прем’єри мене буквально взяли під домашній арешт. У машині директора філармонії мене «доставили» у заводський клуб і змусили вийти на сцену. Бачимо: зал забитий, люди стоять у проходах, у коридорах, просто під сценою. Звістка про перенесення вистави розійшлася по всьому Києву, під філармонією стояли мої друзі й спрямовували людей у клуб. Це була, можливо, найбільша перемога мого життя! Величезний прорив! Я тоді читала з такою гіркотою, з такою пристрастю, болем! Я і зал – єдине ціле. Одкровення! Після концерту люди півгодини скандували, не відпускали зі сцени. Того ж вечора Ліна Костенко дотрималася своєї обіцянки. Підійшла до Аркадія Лобанова, директора філармонії: «Поверніться до світла, я хочу бачити: ви людина чи провокатор, – і з розмаху дала йому три ляпаси. – За Марусю, за Нілу і за себе».
Після цього піднявся величезний скандал, був суд. У пресі з’явилися повідомлення, що «две украинские буржуазные националистки Лина Костенко и Нила Крюкова подготовили в Киеве 29 января националистическое восстанние и приехали главари со Львова». Коли Ліну Костенко запитали, за що вона «дала пощечину должностному лицу», вона відповіла, що це брехня, бо дала вона не один ляпас, а три: за Марусю Чурай, за Нілу Крюкову і за себе. Слідство тривало три місяці, а тоді все з невідомих причин затихло. «Після цього мене викликали і вручили медаль «За трудовую доблесть», але Марусю читати заборонили», – згадувала Неоніла Валеріївна.
За якийсь час справа з «Марусею Чурай» затихла, все залишилось у безмовних документах, папках і досьє. Наприкінці 80-х нарешті дозволили ще одну «прем’єру» у філармонії і запис вистави на телебаченні.
І все ж вона прочитає «Марусю Чурай», по-справжньому, у колонному залі філармонії. Але станеться це лише у 1987 році, коли Ліну Костенко висунуть на здобуття державної премії імені Шевченка.
У 1984 році створила моновиставу за романом Олеся Гончара «Собор», що був заборонений свого часу радянською цензурою.
Взагалі, все життя Ніла Крюкова йшла проти течії, утверджуючи своє розуміння правди життя, істини й віри. Їй забороняли читати Шевченка, Симоненка, забороняли згадувати Плужника, Стуса, інших поетів покоління «розстріляного відродження» та шістдесятників, а вона читала, словами великих поетів стукаючи у серця людей. Вона скрізь була попереду, з концертами об їздила всю Україну.
Коли у 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, Ніла Крюкова однією з перших поїхала туди виступати перед ліквідаторами.
Вона приєдналася до учасників студентського голодування, пов’язавши чоло білою стрічкою, а коли 20 серпня 1991 року на тисячу учасників мітингу, що зібралися тоді ще на площі Жовтневої революції, посунули лави міліціонерів, Ніла Крюкова кинулася їм навперейми зі словами: «Хлопці, брати мої, звертаюся до вас, я заклинаю вас, я прошу вас, зупиніться! Не бийте цих людей, не йдіть проти совісті. Будьте з нами. А будете бити – бийте мене першу». І шеренга зупинилася. А за кілька днів на цьому ж майдані уже десятки тисяч людей вітали проголошення Незалежності. Власне, в тому, що ця незалежність звершилася, велика частка і її невтомності, невичерпної енергії та фанатичної віри у свій народ.
У 1995 році Ніла Крюкова балотувалася до Верховної Ради України. «Двадцять п’ять років я працювала в мистецтві, але в час розгулу мафії, шахрайства, байдужості, на жаль, моє мистецтво безпорадне. Політики повинні розмінувати це мінне поле, навіть якщо це занадто ризиковано», – писалося у зверненні до виборців. Тоді вона набагато випередила свого найближчого суперника. Але результати виборів були підтасовані: не вистачило 0,5% голосів, щоб увійти до Верховної Ради. І все ж таки це була перемога: оті передвиборні розмови з простими людьми – по кілька десятків, а то й сотень щодня, від будинку до будинку, від квартири до квартири, від серця до серця – не минули марно ні для самої артистки, ні для тих, кому вона подарувала іскорку віри в себе.
Пізніше вона таки не раз приходила у Верховну Раду – як Митець і як Громадянин, щоб, як попіл Клааса, стукати до совісті депутатів. 25 травня 2006 р. на урочисте засідання першої сесії Верховної Ради України п’ятого скликання Нілу Крюкову запросили прочитати вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Щоб докликатися до сердець депутатів, вона зібрала все своє уміння, всю силу свого інтелекту та професіоналізму в одне ціле, у кожне слово цього вірша вкладаючи Божий дух. Її очі, заволочені сльозою, світилися палким бажанням словами вірша змінити їхнє ставлення до своєї держави. Як згадує Сергій Головатий, «нове молоде покоління, яке приходить депутатами у національний парламент, якось взагалі скептично ставиться до України, до її символів, до її духовного єства, сутності». Спеціально використовуючи рефрени (повтори), зуміла прочитати так, що парламентський зал слухав її стоячи. Оплески довго не вщухали…
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Вона просила сили у землі, бо вірить у неї як у цілюще джерело, звідки можна черпати наснагу, любов, віру і надію. Здавалося, що земля її почула, бо голос набирав силу, зазвучали мужні інтонаційні нотки, зникло гнітюче враження непоправності… На своєму творчому вечорі вона майже впродовж двох годин (в інвалідному візку) читала твори українських літераторів. Лишалася в строю. «Тотальна байдужість – це найстрашніше, до чого не можна опускатися. Я буду боротися до кінця – з українською антидержавницькою тоталітарною владою, за майбутнє моїх дітей та онуків. Підбиваючи підсумки у житті, важливо мати право сказати собі: я зробила все, що було в моїх силах», – говорила мисткиня і була переконана, що все в житті має бути по-совісті.
Зоря творчості
Ніла Крюкова, майстер широкого мистецького діапазону, високої виконавської культури, більше сорока років присвятила українській сцені. Її знамениті поетичні спектаклі пам’ятають і люблять чимало людей. Щодо гумористичних замальовок, сатиричних віршів – тут вона неперевершена. Письменник-гуморист, який «якби не міг збирати веселого й смішного, давно розпалась би душа під тягарем страшного» («Пролог до сміху»), П. Глазовий писав своєму товаришеві Євгену Стецьківу до Америки: «Спасибі Вам за все, що Ви робите для мене і для моїх дітей-артистів, по-справжньому народних і благородних. Найбільша втіха моя в тому, що я виростив, виховав оце чудове тріо – Нілу і двох Анатоліїв: Паламаренка і Литвиненка. На моєму ювілейному вечорі вони творили чудеса». Тож недаремно Ніла Крюкова була членом журі фестивалю «Вишневі усмішки», який у 2005–2006 роках проходив у всіх областях України.
В її репертуарі твори і Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Ковіньки, Степана Васильченка. Всупереч заборонам, підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Читаючи будь-який твір, вона вміє розставляти акценти, робити паузи, які не мовчать, її голос може бути твердим і безпощадним і, навпаки, – ніжним, теплим, жіночим. Кожен її виступ – як останній. Народна артистка Валентина Коротя-Ковальська згадувала: «За роки наших спільних виступів на сотнях концертних майданчиків України ми ніколи не відчули, що Ніла працює не в повну силу, вона завжди горіла бажанням донести своє бачення того, про що говорить, до людей: примусити повірити, переконати, навчити.
У 2002 р. вчотирьох вирушили по Україні з концертним туром «Мамина пісня». Пісня і Нілине Слово були сильною зброєю в наших руках. Люди казали, що наша четвірка мала особливий статус, що нас можна було посилати на будь-який майданчик. Гастрольні дороги по Україні нам були не страшні, навіть захоплюючі, бо ми спілкувалися з багатьма розумними людьми, милувалися чудовими краєвидами української теплої осені, що переливалася золотими барвами, і на кожну ситуацію Ніла знаходила такі смішні спогади чи уривки з гумористичних віршів, що ми плакали від сміху. Виступи тріо відбувалися в акапельному виконанні, і Ніла була для нас спасінням – ми могли перепочити, поки вона спілкується з глядачами, і, навпаки, Ніла відпочивала, коли ми співали. Вона любила наш спів, співпереживала кожну пісню як тонкий знавець Слова і Музики. А ми під час її виступів стояли за кулісами і уважно слухали. Ця жінка, як богиня, з пишним темним волоссям на голові, прекрасними великими очима, стрункою статурою, миттєво вміла завоювати глядачів.
Вона знала безліч творів і, читаючи вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Андрія Малишка, Василя Симоненка, Бориса Олійника, пробуджувала у слухачів високі почуття. Її власна сльоза була непідробною, переконливою, справжньою. Її живе і щире слово звучить на дисках Всеукраїнського товариства «Просвіта», у фільмах, телепередачах, на радіо. Ніла Крюкова записала 6,5 год. текстів художніх творів, серед них: «Маруся Чурай» (1981–1982) Л. Костенко – 2 год., з романів О. Гончара «Твоя зоря» – 2,5 год. і «Собор» – 2 год. (1984)».
Як пригадує письменник Ярема Гоян, вона відкрила предивну музику слова Олеся Гончара в літературному концерті за сторінками його роману «Твоя зоря». Цій прекрасній поемі в прозі сама підготувала композицію твору і склала концертну програму, ввела до неї ще один голос – сопілку. «І ось живе слово Гончара, – пише Я. Гоян, – прийшло до людей зі сцени, прийшло в усій його силі, красі, епічній щирості, симфонічному звучанні. Вперше в українській концертній практиці в театрі одного актора ожив у зримих сценічних образах цілий роман... А згодом у білоколонній залі Київської філармонії артистка, знайшовши інтонаційний ключ до Гончарової поетики, поєднала в гармонію слово письменника і артистизм виконавства, пропустила це слово і думку через серце, змалювала душею і радість, і біль, і красу вірності, і образ України з її тихими зорями і мирним світом». Далі Я. Гоян у редагованому ним журналі «Веселочка» № 4 за 2008 рік наводить такий уривок: «– Хто скаже слово, яке б дорівнювало слову Ніли Крюкової? – жартома спитав Олесь Гончар у колі друзів, які після прем’єри епічної вистави «Твоя зоря» прийшли привітати артистку з бенефісом, і в цьому жарті письменника була правда. – Талант – це труд. Я думаю, що своїм мистецтвом усного слова Ніла Крюкова відкриває нову зорю в художньому читанні, яке через сентиментальність, надуманість, натужність за останній час втратило в Україні свою добру славу. Ніла принесла на сцену природність, емоційність, чистоту інтонації і глибини душі, принесла слово, пропущене через серце, а це дає змогу передати правду літературного твору. Скажу коротко: читає, як співає».
«Скільки я пам’ятаю Нілу, - згадувала мистецька подруга Ніли по театру «Слово» Лариса Хоролець), – вона завжди була борцем за рідне слово, нашу духовність, поставала берегинею нашого духу». Моновистави пані Ніли – це довірливі монологи красивої і водночас зболеної душі. Не всі уявляють, скільки вона могла пережити, коли їй не завжди вдавалося поставити в свій репертуар Григорові «Три зозулі…» чи витримати знущання над кількаразовим перенесенням спектаклю (разом із бандуристкою Галиною Менкуш) за віршованим романом Ліни Костенко «Маруся Чурай»!? «Ця чарівна жінка, неповторна актриса була Лицарем Українського Духу», – зазначав Євген Дудар.
Вшанування пам’яті
Вдячні земляки давно піднімали питання розміщення меморіальної дошки на фасаді корпусу нинішньої Онуфріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, збудованого на початку минулого століття на кошти графів Толстих, але фінансів на виготовлення пам’ятної таблички все не знаходилося. Необхідну суму виділив фермер Віталій Береза, а пенсіонерка з Онуфріївки Галина Курило, яка товаришувала в шкільні роки з Неонілою Крюковою, замовила поличку для покладання квітів. У районному музеї відкрито експозицію про життя та творчість землячки «Я зіткана з болю і любові», в рамках якої можна було побачити нагороди, вирізки з газет, журнали та особисті речі артистки. Їх надали дочка Мирослава Барчук (м. Київ), подруга Галина Курило (с. Онуфріївка), племінниця Алла Берун (с. Онуфріївка), Вікторія Рясна (м. Знам’янка). Неоніла Валеріївна любила Україну. Більшість пам’ятає її як іскрометну гумористку, хоч насправді вона жила серйозними драматичними ролями, декламувала Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Василя Стуса…
Крюкова часто виступала перед трудівниками села і в Будинках культури перед земляками. Так, жителі селища Павлиша добре пам’ятають чудовий концерт, який дала бригада з Києва: Неоніла Крюкова, Віталій Білоножко, Алла Кудлай та Діана Петриненко.
Привіз артистів на «Волзі» водій колгоспу Григорій Андрійченко. За чудові виступи хлопці дарували жінкам не букети, а цілі снопи квітів. Маючи феноменальну пам’ять, вона часто розповідала неймовірні давнішні історії під час довгих гастрольних поїздок з тріо «Золоті ключі» (Герой України, народна артистка України Ніна Матвієнко, народні артистки України Марія Миколайчук та Валентина Ковальська) у потягах або автобусах. Всім серцем намагалася донести дітям українське слово, створити образ їхньої батьківщини – України, пізнати себе і свій народ, розбудити в них національну свідомість. Кожна зустріч починалася важко, згадує Ніла, перед нею збиралося завжди близько 300 учнів, потрібно було завоювати їхню увагу і подолати юнацьку іронію. І їй це вдавалося. Діти чутливі до фальші, але жива Нілина душа, її постать, звучний голос заворожували аудиторію. Часто вона розповідала: «Ось доходжу до моменту, коли Маруся Чурай іде на прощу, каже дякові, що «хотіла жити, а життя не вийшло, хотіла вмерти – люди не дали». А дяк їй:
Моя ти голубичко, Страданіє, як кажуть, возвиша. От я й дивлюсь, у тебе таке личко, Що в ньому наскрізь світиться душа. А як подумать, дівчинко моя, То хто ж із нас у світі не розп’ятий? Воно, як маєш душу не з льодини, Розп’яття – доля кожної людини...
…І через деякий час бачиш, як у багатьох дітей сльоза забринить на оці, і стає зрозуміло, що душі в них не з льодини...
Вона завжди була попереду. Її бачили у перших рядах тих, хто перезахоронював у Києві правозахисників – Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами страшного лиха: декламувала високу поезію протягом двох років, а потім спиняла своїм словом міліцейські загони, що збиралися розганяти мітинг протесту проти московського ГКЧП. Всюдисуща Неоніла Крюкова – беззмінна учасниця щорічних шевченківських свят «В сім’ї вольній, новій».
Особливою популярністю користувалася програма за творами Т. Шевченка під назвою «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!», за неї артистка була удостоєна Шевченківської премії (1989 р.). Тоді ж тріо «Золоті ключі» і Ніла часто гастролювали по Україні: солістки тріо співали українські народні, козацькі, стрілецькі, патріотичні пісні, а вона палко читала вірші й гуморески, від яких глядачі, спраглі за добрим словом і рідною піснею, плакали: чи то від емоційного навантаження, чи то від сміху. Після концерту у Гайвороні Кіровоградської області секретар місцевого райкому тільки у себе вдома сказав: «Ви, дівчата, можете перевернути будь-яку систему».
Тож Неонілі Крюковій, актрисі з принциповою громадянською позицією, самою природою відведене місце серед найвизначніших жінок України, гуманістів нашої епохи. Вона вірила, що тільки «мислительна суверенність» може врятувати кожного з нас від знеособлення, а отже – вилікувати суспільство. Що ж, темою нашої доби все більше стає уміння зрозуміти свій час і визначитись, тобто, як часто кажуть, «знайти своє місце у світі». Не відчувати свого часу означає втратити це місце, загубити свою долю.
Ніла Крюкова знала, як знайти надійний грунт власної долі, – жити у злагоді зі світом і з самою собою.
Дізнатися більше:
Книги
Шевченківські лауреати 1962-2012: енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Лабінський; вст. сл. Б. Олійника. – 3-є вид., змін. і доповн. – Київ: Криниця, 2012. – 864 с.
Публікації
Барчук М. Мріє, не зрадь! // Міжнародний туризм.– 2003. – Число 6. – С. 13.
Зі спогадів Неоніли Крюкової // Нова газета. - 2018. – 11 жовтня. – С. 10: портр.
Павличко Д. Неоніла Крюкова / Д. Павличко // Літературна Україна. – 2018. – 11 жовтня. – С. 5: портр.
Харченко Марія. 70 років нашій землячці Нілі Крюковій - Герою України / Марія Харченко // Придніпров'я. – 2013. – 9 листопада. – С. 1, 3: фот.
Ресурси Інтернет
Барчук Мирослава. Маємо втрату [Електронний ресурс] / Мирослава Барчук // Facebook. Міжнародний туризм. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – Дата публікації: 8.10.2018. – Дата перегляду: 10.08.2023.
Коротя-Ковальська В. Україно, ти – моя молитва! Штрихи до портрету Неоніли Крюкової [Електронний ресурс]/ В.Коротя Ковальська // Науково-дослідний інститут українознавства: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана.– (Дата звернення 10.08.2023). – Мова укр.
Крюкова Ніла Валеріївна / В. А. Лукашев // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. – Режим доступу: . – Назва з екрана.– (Дата звернення 10.08.2023). – Мова укр.
Крюкова Ніла Валеріївна [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: . – Назва з екрана.– (Дата звернення 10.08.2023). – Мова укр.
Особливою популярністю користувалася програма за творами Т. Шевченка під назвою «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!», за неї артистка була удостоєна Шевченківської премії (1989 р.). Тоді ж тріо «Золоті ключі» і Ніла часто гастролювали по Україні: солістки тріо співали українські народні, козацькі, стрілецькі, патріотичні пісні, а вона палко читала вірші й гуморески, від яких глядачі, спраглі за добрим словом і рідною піснею, плакали: чи то від емоційного навантаження, чи то від сміху. Після концерту у Гайвороні Кіровоградської області секретар місцевого райкому тільки у себе вдома сказав: «Ви, дівчата, можете перевернути будь-яку систему».