|
«Я тільки правду серцем кличу»
Я був прибульцем з України, без сумніву, звиклим до ширшого подиху викликів і більшого життєвого розмаху.
Ярослав Івашкевич
Від укладачів
Ярослав Івашкевич є одним з найбільш відомих у світі польських письменників ХХ століття. У європейській літературі його ставлять в один ряд із такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан. За життя письменник тричі був номінований на Нобелевську премію з літератури. Поет і письменник, драматург і мистецтвознавець, літературний критик і музикознавець, перекладач і громадський діяч – на багато талантів надихнула польського письменника українська земля.
Україна у прозі Івашкевича стає тереном співіснування різних культурних традицій, представники яких будують своє життя на основі взаєморозуміння і толерантності. Письменник усе життя повертався до українських вражень дитинства та юності, мова його творів збагачена відтінками сенсів, осягнутих в ранні роки. Вимушену розлуку з Україною поет сприймав як втрату, вважав, що український світ був украдений у нього.
Так звана «українська епоха» Я. Івашкевича складається з дитинства, юнацтва та молодості митця, що були відповідно пов’язані з Кальником, Єлисаветградом та Києвом. Ярослав Леон Івашкевич народився 20-го лютого 1894 року в с. Кальник (тоді Київської губернії, тепер Іллінецького району Вінницької області) у багатодітній родині. Його батько, Болеслав Івашкевич, навчався у Київському університеті, але за участь у польському повстанні 1863-го року його було виключено, і, відбувши покарання, він тривалий час перебивався уроками, працюючи домашнім вчителем, поки отримав скромну посаду бухгалтера цукрового заводу, де пропрацював до кінця життя. Ярослав був наймолодшим у сім’ї. Три старші сестри навчалися в Кракові, брат – у Ризькому політехнічному інституті. Не випадково трьох старших дочок батько вирядив на навчання до Кракова, а ще одного сина – до Риги, і кожен приїзд старших дітей приносив у домівку найновіші віяння з культурних центрів.
У домі Івашкевичів, незважаючи на скромні матеріальні можливості, любили і знали літературу, музику (видатний польський композитор Кароль Шимановський був кузеном Ярослава). Сім’я передплачувала «Gazete Polska», «Kraj», «Tygodnik Ilustrowany», намагаючись не відставати від життя решти польської спільноти. Івашкевич з дитинства багато читав: по-польськи, по-російськи, по-французьки. Потім вивчив англійську, іспанську, італійську, датську, перекладав з усіх цих мов. «Моїх сестер виховували няньки-українки. Пам’ятаю таку стару няню Данческу, котра мешкала у Кальнику. Її хата залишилася надовго в моїй пам’яті. Ми з сестрами любили до неї приходити, і старенька Данческа завжди нас з радістю вітала. Няня часто приходила до нас до дому і розповідала казки. А крім няні Данчески, у нас була кухарка Василина, і вона також мене нянчила. У Василини був брат, котрий до неї приходив ввечері, і він, пам’ятаю, знав безліч різноманітних історій, легенд, казок... Ми слухали того брата із роззявленими ротами. Я дуже добре пам’ятаю, як ми збиралися наволо нього, і він починав свою розповідь. Зрештою, у ті часи ще Україною мандрували лірники. У це важко повірити, але так справді було. Таким лірником був старий Семен, він був сліпий на одно око, а друге бачило дуже погано. Семена можна було зустріти в Дашеві, він там сидів під брамою до міста, це були якісь залишики давньої фортифікаційної споруди. Так ось, Семен там завжди сидів, грав на лірі і співав. Семен, бувало, приходив теж до нас до дому і у нас співав».
Ідилія маленького Ярослава – ігри з сільськими дітлахами, мандрівки до родичів на свята, турбота старших сестер, що навчали його вдома польської мови та літератури, – скінчилася дуже рано, коли хлопцю було лише вісім років. Після смерті батька у 1902-му році велика родина залишається без засобів до існування. Спочатку Івашкевичі переїздять до Варшави (1902–1904 pp.), а потім надовго поселяються у Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) поруч з родиною Шимановських родичами по материнській лінії). Тут після двох місяців ґрунтовної підготовки Ярослав успішно витримав вступні екзамени і став учнем 1-го класу Єлисаветградської гімназії, в якій провчився п’ять років. У Єлисаветграді, який тоді був однією з провінційних столиць музичного життя, юнак продовжував заняття музикою у відомій школі Нейгауза (згодом продовжив музичну освіту в Київській консерваторії). «Період моєї ранньої юності з 8-ми до 15-ти років проходив ніби під знаком сім’ї Шимановських», – згадує письменник. Із Єлисаветграда Івашкевичі часто їздили до Орловки (Орлова Балка поруч із Знам’янкою), а також у с. Тимошівку, нині Кам’янського району на Черкащині, де збирались артисти та художники, що знали Кароля Шимановського. Пізніше він розповів про це в книзі «Зустріч з Шимановським». У розділі «В Тимошівці» письменник описує сучасне йому село, атмосферу літературно-музичних інтересів його мешканців, самодіяльні постановки. «Про музику і поезію говорили ми дуже багато», – зазначає Я. Івашкевич. Разом із Каролем він гостював і в Давидових у Кам’янці. Ще в дитячі роки Ярослав виявляв непересічні музичні здібності. Музика на рівні з пізніше «відкритою» стихією літератури, а потім й образотворчого мистецтва, була вірним другом Івашкевича протягом всього його життя.
В Тимошівці ще бувало
– Звісно, забаганки панські –
Ми в чотири руки грали
Той-таки «Альбом Татранський».
Пісню «...чия то дівчина...»
І всілякі багателі,
В гарному аранжуванні,
Молодецькі і веселі.
Спека дихала надворі,
І по Фельця коні сиві
Заїжджали, а в коморі
Пахнули зелені сливи.
«[Тоді] ми постійно ходили до українського театру, де я бачив усіх великих акторів» – так Івашкевич згадував перебування у нашому місті і театр корифеїв.
Ярослав навчався в перших класах Єлисаветградської гімназії (1904-1909 pp.), та невдовзі мати, за порадою родичів, відправила сина до Києва, де він і закінчив четверту чоловічу гімназію в 1912-му році. Україну початку ХХ століття письменник називав «балагульською провінцією», а працюючи з 15 років в якості репетитора по заможних шляхетських маєтках, Івашкевич мав можливість дуже добре цю «провінцію» пізнати. «З 15 років, – писав Івашкевич, – я почав заробляти уроками. Барвистий хоровод дворів, двориків,будинків, вілл, квартир і палаців пройшов переді мною в довгому ряду років – від 1909 p. до 1920 p. Наскільки всі міські лекції були тяжкі й безбарвні, настільки поїздки до сіл великою мірою допомагали пізнавати світ і людей». Ці численні поїздки в ролі домашнього вчителя під час літніх канікул стали великою школою життя для майбутнього письменника. Вони дали йому багатющий життєвий матеріал – враження, настрої, героїв. На сторінках «Книжки моїх спогадів» Івашкевич цікаво описує Гайворон, де був маєток Ржевуських, у якому він бачив на почесному місці в одній із кімнат невеликий портрет Бальзака. Племінники Евелини-Ганської – героїні однієї з найромантичніших історій кохання, – які проживали тоді в Гайвороні називали Бальзака своїм дядьком.
Письменник спостерігав життя польських поміщицьких родин та побут простого українського народу в Умані, Вінниці, Гайвороні, Тетереві, Боярці, Конелі, Красносілці, Гонорівці, Молинцях, Маньківці, Шабельній, Зарудді, П’ятигорах. Маючи старих батьків і набагато старших за нього сестер, Івашкевич почувався більш закоріненим углиб ХІХ століття, ніж про це може свідчити дата його народження. Тому письменник часто зображував Україну на тлі історичних подій, починаючи з середини ХІХ століття – й до революційних подій після І світової війни. Український період був найважливішим для формування світогляду та філософсько-естетичних переконань Івашкевича як митця, тому часто його твори, особливо ранні, є ніби «портретом митця замолоду», а також панорамою інтелектуального життя України початку минулого століття.
Україна, її культура і краєвиди, залишилися в пам’яті Івашкевича на все життя, а її образ, який зазнавав еволюцій та трансформацій, присутній у багатьох прозових, поетичних та драматичних творах письменника. Наше місто з його потужною польською общиною відізвалося у відомому романі Івашкевича «Слава і хвала». Ось як про це розповідає сам письменник: «Звичайно, я знав добру Одесу з розповідей, з того, що там жили мої родичі і знайомі, і назви вулиць як Рішельєвська, Дерибасівська, Ланжеронівська запам’ятовувалися мною через свої особливості. При цьому я жив в Єлисаветграді і навчався в Єлисаветградській гімназії з 1904 по 1909 рік. Єлисаветград був, так би мовити, у сфері впливу Одеси, і там було багато одеських жителів, одеської преси. Був і обмін жителями. Сім'ю Юрія Олеші я знав у Єлисаветграді до її від’їзду в Одесу. Вся історія Гані Вольської (Ганки Вальської) проходила між Єлисаветградом (не Одесою), Петербургом, Нью-Йорком і Парижем – майже так, як у моїй книзі».
В Єлисаветграді (Коопивницькому) Ярослав відвідує музичну школу Густава Нейгауза й спілкується з його сином Генріхом, який стане прототипом одного з героїв останнього оповідання Івашкевича – «Тано»:
– У мене недобрі передчуття, – прошепотіла Ангеліна.
– Романтичне кохання й недобрі передчуття. Ти часом не закохалася в мого батька, Ангеліно?
– Якби він був молодший, – зітхнула дівчина. Він куди поетичніший, ніж ти!
– Ні, поезія зовсім не чужа мені! Це відзначають і рецензенти, послухавши мою гру.
– Ти злий, – сказала Ангеліна. – Не дай Боже, як колись закохаєшся!
– По-твоєму, я не кохаю? – сумно шепнув Казик.
– Ось поїдеш у Флоренцію, там закохаєшся.
– Звідки ти знаєш?
– Все містечко гуде, що ти їдеш на конкурс у Флоренцію.
– Е! Містечко – це мало.
– Флоренція, – повторила Ангеліна, ніби смакуючи це слово. – Флоренція. Вона така прекрасна… На берегах Арно стоять собори й музеї, на кожному кроці – пам’ятники музикантам і поетам, скульпторам і будівничим, там цвітуть троянди й туберози, а на горі – Фьєзоле…
– А на горі – площа Мікеланджело, звідки видно все місто. І рожева баня кафедрального собору – мов перевернута квітка тюльпана, – з робленим пафосом правив далі Казимир, а потім грубо розсміявся. – Це місто банкірів і фашистів, облудних католиків і жахливих піаністів – як вони так грають! І з яким серйозним виглядом. Умерти можна зо сміху. Флоренція – омріяне місто, бр-р…
– Чого ж ти так прагнеш туди поїхати?
– Уявляєш, як це звучить: перша премія на конкурсі піаністів у Флоренції. І моє прізвище…
– Всі подумають, що ти німець.
– Казимир? Casimir?
– Ну, поляк. Ти не прославиш нашу батьківщину. Та й що то за слава – конкурс у Флоренції.
– Звичайно, я волів би, скажімо, «конкурс піаністів у Лондоні».
– Або в Сан-Франциско.
Казик споважнів.
– Ото було б грошей!
– Ну і що ти зробив би з тими грішми?
– Купив би собі… тебе.
Перший вірш Ярослав Івашкевич написав у 9 років. Як письменник Ярослав Івашкевич дебютував 1915-го в новоствореному київському польськомовному часописі Pioro з віршем «Lilith», на який юнака надихнула вчителька київської гімназії Лідія Лапіна. Поезії, навіяні Подолом та Липками, з’явилися того ж року у виданні Klosy Ukrainskie. Від 1909 p. Ярослав Івашкевич мешкає у Києві, де навчається на юридичному факультеті Університету св. Володимира (1912-1918 pp.) і в Консерваторії. Душа Ярослава до юриспруденції не тягнулась, про що він залишив промовисті спогади: «Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час присвячував зарібкам, а екзамени складав, аби скласти, і кілька разів на них зрізався. Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті...»
Правда, підтримку й заохочення він одержав з іншого боку. Із розумінням до його захоплень поставились Кароль Шимановський та організаторка польського театрального життя Станіслава Висоцька, яка запросила його до своєї студії. А опублікування першого вірша в тижневику і «П’єро», що його почали видавати в Києві, допомогло Івашкевичу остаточно визначитись із покликанням. Згодом Івашкевич, уже ставши відомим поетом, присвятить К. Шимановському цикл поезій «Сіцілійські сонети», багато мотивів яких народжені бесідами з композитором або навіяні його музичними творами.
Упродовж 1916-1918 pp. Івашкевич написав також поетичні збірки «Восьмивірші» («Oktostychy»), «Діонісії» («Dionizje»), «Kacudu», витримані у модерному дусі, та повісті «Зенобія Пальмура» й «Осінній бенкет», які вийшли друком уже у Варшаві.
Після зумовленої Першою світовою нетривалої евакуації до Саратова (цікаво, що там розпочав писати повість «Втеча до Багдада») Ярослав повертається до Києва, над яким уже котилися перші хвилі війни громадянської війни. «Чорна ніч стояла над Києвом, горіли будинки, але це не розвіювало темряви. Артилерія все ще била, і снаряди падали неподалік... Ми пішли на Хрещатик. Пройшли Київ із кінця в кінець, не розуміючи, яка небезпека нам загрожує. Тільки потім дізналися, що перехожих, які у цей час з’являлися на вулицях, розстрілювали на місці. Вулиці лякали пусткою. Трамвайні та електричні дроти, порвані та переплутані, лежали на тротуарах. Вибиті вікна чорніли в порожніх будинках», – таким закарбувався в його пам’яті прихід більшовиків.
Жити у місті ставало небезпечно, і в 1918 році, отримавши університетський та консерваторський дипломи й уже будучи цілком дорослою людиною і зрілим письменником, Ярослав Івашкевич від’їздить до Польщі, перед тим відвідавши могилу батька. В останні тижні перед виїздом з Києва до Польщі буремного 1918 року поет узявся за переклад трьох віршів Ахматової та одного вірша Сєвєряніна. Пізніше він перекладе твори Т. Шевченка, Є. Маланюка, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана. Напише першу поему «Молодість пана Твардовського». І як персонаж своєї повісті «Втечі до Багдаду» (написаної в київську епоху, але опублікованої згодом вже у Польщі), він міг би сказати: «І залишиться мені моя вічна Туга і вічна Таємниця...». Українська земля, яка практично сформувала його особистість, залишилась у серці назавжди. Досить перегорнути сторінки численних прозових творів, написаних Івашкевичем упродовж 20-50-х років, i можна пересвідчитись: українській темі відведено у них стільки місця, скільки, мабуть, не відводив жоден інший польський письменник.
Коли приїхав у Варшаву восени 1918 р. із зошитом «старомодних», чим дуже непокоївся, віршів, зустрів гарячий прийом з боку своїх ровесників, які оцінили його талант і прийняли у свою групу «Скамандер». Невдовзі ця група років на двадцять захопила увагу читачів, їх журнал став одним із найважливіших.
У Варшаві тоді вже мешкав Кароль Шимановський, який був одним із перших читачів рукописів молодого поета, вказавши на «внутрішню музикальність» віршів.
Невдовзі оцінили і прозу Івашкевича: про його повість «Місяць сходить» (1925 р.) схвально писав Стефан Жеромський, вищий авторитет у той час для польських письменників.
У 1922-му одружився на Анні Лілпоп – письменниці і перекладачці і на довгі роки замешкав у селі Стависько, передмісті Варшави.
В часи післяреволюційної негоди, Ярослав Івашкевич не поривав зв’язків з українською інтелігенцією. Часто спілкувався з Євгеном Маланюком, і вони взаємно присвятили один одному вірші (вірш Маланюка Івашкевич сам переклав з української польською). У Музеї Анни і Ярослава Івашкевичів збереглися примірники поетичних книжок міжвоєнного періоду Є. Маланюка. Приміром, на титульній сторінці «Гербарію», книги віршів 1920-1924 рр., читаємо: «Моєму першому критикові і любому землякові Івашкевичу. Евг. Маланюк».
У збірці Я. Івашкевича «Повернення до Європи» («Powrot do Europy», 1931 p.) маємо вірш «Прага» («Praga») з епіграфом «Євгенові Маланюкові» («Eugenjuszowi Malaniukowi»).
Їх зустрічі були довгоочікуваними зустрічами двох давніх приятелів, які всю ніч читали один одному вірші, згадували дитинство й юність, що проминули в Україні, насолоджувалися забутими висловами української мови:
…Та мова для мене музична і таємнича,
Чути в ній звуки степу і скрип колиб,
Які колисали заблуканих, як ми, мужів…
За словами письменника і перекладача Пйотра Міцнера, у вірші Ярослава Івашкевича, який відкривав збірку «Повернення до Європи» 1932 року, початково був рядок «Вигнано нас з піль безмежних (о Україно далека!)», та він не потрапив до книжки.
Івашкевич пише і публікує й статті на українську тематику: про Максима Рильського, про Київ, про Булґакова. Про останнього – без захоплення, бо був свідком тогочасних подій і соціальних відносин. «Виховуючись і навчаючись у Києві, я перебував в іншому середовищі, не тільки польському. Там не виявляли особливої симпатії до генералів, юнкерів та кадетів, а також попів і дияконів, які відправляли нескінченні служби в чудових київських церквах. Прикро вражає – зрештою, старанно приховуваний – тон зневаги в стосунку до поляків та українців».
З 1925 р. Івашкевич бере активну участь у міжнародних зустрічах і конгресах письмен-ників та діячів культури. З 1927 р. служить у польському міністерстві іноземних справ – старший референт відділу пропаганди польського мистецтва за кордоном.
1932-1935 рр. – він – секретар польського посольства у Копенгагені, 1935-1936 рр. – у Брюсселі.
Кращими творами «варшавського» періоду творчості Івашкевича вважаються поетична збірка «Повернення у Європу» («Powrot do Europy»), повість «Місяць сходить» («Ksiezyc wschodzi») та роман «Червоні щити» («Czerwone tarcze»). Збірка «Повернення у Європу» вийшла друком у 1931 р. Провідна ідея збірки полягає в утвердженні думки про культурну єдність усіх народів Європи. Івашкевич мріє про братство народів, братство культур усіх європейських країн. У збірці багато віршів про Париж, Брюссель, Італію. Але водночас важливе місце у книзі займають вірші, присвячені Польщі та Україні. Головний герой повісті «Місяць сходить» – молодий поет Антоній, в образі якого багато автобіографічних моментів. Польська критика схильна тлумачити повість як історію літературного народження Івашкевича. У цьому творі, на думку критиків, Івашкевич переборов модернізм, властивий його ранній творчості, і ступив на шлях реалістичного змалювання дійсності.
Найвизначнішим твором Івашкевича міжвоєнного двадцятиліття став його історичний роман «Червоні щити» (1934 p.). Він охоплює кілька десятиліть XII ст. в житті Польщі, Німеччини, Італії, Сицилії та Близького Сходу. Головний герой твору – польський князь Генріх Сандомирський.
У «варшавський» період Івашкевич написав ще цілий ряд творів. Зокрема, романи «Змова мужчин» («Zmowa mezczyzn», 1930 p.), «Блендомирські пристрасті» («Pasje btedomierskie», 1938 p.), ряд оповідань, поетичну збірку «Інше життя» (1937 p.), п’єси «Літо в Шані» («Lato w Nohant», 1936-1937 pp.) – про життя Ф. Шопена, «Маскарад» («Maskarada», 1939 p.) – про О. Пушкіна.
Івашкевич під час окупації гітлерівцями залишався в Стависько, де піклувався про польських письменників та артистів і продовжував писати. Саме в цей період він написав більшість розділів своєї майбутньої автобіографічної праці «Книжка моїх спогадів», у якій, зокрема, він згадує про дитинство і юність, проведені в Україні. Знову до української тематики Я. Івашкевич звернувся у трилогії «Слава і хвала», у повісті «Заруддя» (1976 p.), ряді віршів, оповідань та есе, незакінченій книзі «Подорож по Україні». Численні статті, спогади, відгуки Івашкевича позначені глибоким знанням українського фольклору та літератури. Свою спорідненість із долею Києва, який йому так само близький, як і Варшава, письменник відчував і підкреслював протягом усього життя:
… я повернусь Дніпре ясної днини
коли навесні розквітають тернини
де хвиль твоїх вічність і врода…
Є у творчому доробку Ярослава Івашкевича дивовижний верлібр з ремінісценціями щодо міста його дитинства міста під назвою «Велике сафарі», написаний в останній період творчості письменника (18 листопада 1968 року в Римі), коли його талант сягнув світових висот:
Що почував отой слон
який збожеволів
на Банній Площі
в Єлисаветграді
1908 року
Вилив барило води
собі він на тім’я
потім його застрелили
і в цирку не бачили більше
Лежав у багні
у крові і в пилюці
вслухаючись в гомін далекого бушу
а тут листя падало з утлих акацій
Що почувала мавпа
котру якийсь чолов’яга проносив
по Риму по
Віа дельї Форі Імперіале.
У свїй книзі «Музичні твори» присвятив цілий розділ згадкам про Єлисаветград та стосункам з Каролем. «Пам’ятаю момент, – пише Івашкевич, – коли на початку літа 1906 року Кароль надіслав до Єлисаветграда свою скрипкову сонату, і було організовано її виконання в колі самих близьких. Все сімейство, Нейгаузи, Пшишиховські, Таубе, зібрались у салоні будинку Шимановських, щоб послухати твір. Виконавцями були Фелікс Шимановський і старий скрипаль, поляк Яндель... ...Тільки в 1917 році Шимановські знову поселились у Єлисаветграді, в старому будинку на Безпоповській».
«Як проспав би аж до ранку, то ніколи б не побачив
Ніч таку!» – духмяні квіти, невгамовні птахи – цить!
Неба полог мерехтливий, час – гірський кришталь неначе,
В полисках і повіваннях ніч єством своїм бринить!
Трунком, звуками і листям сад наповнений по вінця,
Над зубцями фортепіано молоточків ряд висить.
Ніч оту гірко-солодку бережи немов зіницю.
Пригорнись міцніше.
Недаремно Кароль Шимановський відначав звукописну чарівність і музикальність поезій Ярослава Івашкевича.
Рік 1957 позначений збіркою віршів «Темні стежки» та автобіографічним виданням «Книжка моїх спогадів». У 1958 році видавництво «Czytelnik» розпочало друкувати десятитомне збірання творів, а у 1959 p. Я. Івашкевича обрано головою правління Спілки польських літераторів. Виходить черговий драматичний твір – комедія «Весілля пана Бальзака».
Упродовж наступного десятиліття видаються наступні твори: збірник фейлетонів «Розмови про книжки» (1961 p.), том поезії «Завтра жнива» (1963 p.), «Станіслава Висоцька та її київський театр "Studya"» (1963 p.) – спогади та осмислення київського польського середовища митців, пануючих тенденцій, філософських концепцій та художніх смаків. Наступним твором, що також пов’язаний з минувшиною та музичною тематикою є «Harnasie Кароля Шимановського» (1964 p.). Далі виходять: «Heydenreich» і «Тіні» (1964 p.), «Желязова воля» (1965 p.) – фотоальбом з коментарями про життя, творчість і малу вітчизну Шопена, «Космогонія» (1967 p.), збірка віршів «Цілий рік» (1967 p.), оповідання «Ружа» (1967 p.), оповідання під загальною назвою «Про псів, котів і чортів» (1968 p.). У повоєнний час Ярослав Івашкевич тричі відвідував Україну. Та найбільш пам’ятною стала остання подорож на запрошення журналу «Всесвіт» у 1974-му році, у рік свого 80-ліття, в Дні польської літератури у тодішній УРСР. Автомобільний пробіг по містах і селах України Ярослав Івашкевич здійснив з групою письменників. Як визначив ту мандрівку учасник подорожі Дмитро Павличко, то була «дорога до батька».
Гість сам обирав її, бо вона вела майстра слова до його рідного Кальника, райцентру Іллінців, де його зростили і, звісно, до Дашева, де похований батько – Болеслав Івашкевич, до Кіровограда (Кропивницького), де пройшли найкращі дні його дитинства і юності. Як згадує Д. Павличко, це була дорога в дитинство, яке дало Ярославові Івашкевичу перші враження про світ і, очевидно, сформувало характер його письменницької, філософської манери мислення.
По блакитних берегах над Россю
Ходять, дзьобом клацають лелеки,
Цвинтарні хрести старі далекі,
Косовиці луг не відав досі.
Над ставами голос плаче стиха,
Млин рипить, зітхає без упину,
Все пече мірошничка хлібини,
А в млині нечиста сила диха.
Млин старий і вітряки мов тіні,
В заростях занедбані божниці,
Хлопців і дівчат розпусні лиця,
Сад у вітровому лопотінні.
Скачуть степом коні норовисті,
Пасічник-дідусь белькоче радо,
Листям гомонить стара левада,
Плаче хтось і чути бандуристів.
Бачити б заплавний краєвид,
Поле разом з небом височенне,
І не знати, що увесь цей світ
Є життям, украденим у мене.
Як тоді, вночі тихенько встать,
Не писати ні віршів, ні прози,
Тільки подивитись, як на млисту гать
Ронять білі лози срібні роси.
Глиб зелена погляд мій ковтне –
Відіб’є лице давно зчорніле.
Марно голод звершень зве мене –
Часу доля мало залишила.
До останніх днів своїх Я. Івашкевич підтримував широкі, плідні зв’язки з українськими письменниками. Його твори перекладали М. Бажан, Д. Павличко, О. Медущенко, О. Лєнік, В. Шевчук, Р. Лубківський та ін Багато письменник писав про Україну. Пам’ятними з цієї точки зору є такі його слова: «Виїхав я з Києва, маючи 24 роки, вже цілком зрілою людиною. На Україні я дозрів і як письменник. Я вдячний тим рокам, місту Києву і тій землі, що мене сформувала». Таким чином, український період життя Ярослава Івашкевича став для нього не лише школою особистісного і громадянського зростання, а й своєрідною творчою лабораторією. Тут накопичився і життєвий матеріал, згодом осмислений і використаний у художній прозі та поезії, і відбулось становлення Івашкевича як митця слова.
Якою постає Україна у художній концепції Ярослава Івашкевича? «На самому початку весни, під час страсного тижня, години через дві після закінчення слухання про вбивство князя Єжи Мавріцького і виголошення вироку пані Зенобії, Ярослав Івашкевич вийшов на Софіївську площу. У блакитних (зовсім блакитних) сутінках призахідного сонця все ще палала золотом баня софійської дзвіниці, і дзвони гулко видзвонювали весняний гімн. Подих відлиги і запах талого снігу пестили все тіло чимось незвичайно молодим. Маленькі дзвіночки відлітали в небо дивною старовинний гамою, а єдиний великий поважний оксамитовий дзвін тягуче і м’яко розливав свою тверду суть високим і урочистим тоном. Небо опустилося над землею, потемнішало, посинішало і слухало. Ярослав вийшов на Володимирську гірку і замилувався стрічкою Дніпра, що скляніла краями. Від води, від лісів із протилежного берега вітер приносив подих весни…». Ще один уривок: «Сяючий серпневий ранок поступово вступав у свої права, небо світлішало, і, як тільки ми виїхала із села і проминули вітряки, по обидва боки дороги розкинувся безбережний степовий край. Дорога була дуже широка, на полях золотилося зібране збіжжя. Хліб вже звезли, і навіть двоє з шести вітряків махали крилами, кидаючи на дорогу рухливі тіні… Сумно мені було покидати все це, тим паче попереду мене чекала тісна квартира на Новгородській… У мами теж був сумний вигляд… ЇЇ блакитні очі були спрямовані кудись в далечінь й не помічали ні полів, ні чортополоху, ні нескінченних урвищ, що траплялися нам на шляху. Потім зазеленіли бурякові поля, і на їх фоні пробігала довга тінь нашої брички, коней та кучера, а з-під колес піднімалася густа коричнева пилюка, яка ще довго висіла в повітрі. На буряковому листі виднілися краплини роси, – сонце стояло низько, але яскраво світило. В повітрі пахло пилюкою та сирою землею». Перший уривок із ранньої повісті Ярослава Івашкевича «Зенобія Пальміра» (1920 p.), другий – із оповідання «Серпневий день», надрукованого у 1956-му році. Героєм повісті та оповідання є юний учень IV київської гімназії Ярослав Івашкевич. В обох творах зображено український пейзаж: київська весна і рання осінь, що захопила подорожніх десь на широкому курному шляху сучасної Кіровоградської області. Краса природи тут співзвучна меланхолійному настрою оповідача (хоча ми відразу маємо зазначити, що у першому випадку перед нами нескупий на слово стилізатор, а в другому – досвідчений реаліст, стриманий майстер пейзажу). Але ні «Зенобія Пальміра», ні «Серпневий день» не визначають хронологічних меж української тематики у творчості польського письменника. Вона посідає важливе місце в його творах: хоча в зрілому періоді творчості Івашкевича ця тематика непомітно вливається в його широкі інтернаціональні цикли, що відзначаються інтересом до життя багатьох народів різних континентів, все ж не можна не помітити, що автор «Анни Грацці», «Тіней», «Voci di Roma», «Честі і Слави», «Садів», «Заруддя», «Дівчина і голуби» весь час повертається в край свого дитинства та юності, згадуючи про нього винятково із теплом та вдячністю.
Івашкевич визнавав: «Творчість окремих митців, безсумнівно, буває глибоко пов’язана з середовищем, з якого вони вийшли, з пейзажем, серед якого вони жили. Зв’язок митця з пейзажем, який його сформував, є глибшим, ніж це могло б здаватися. Дитинство і молодість завжди залишають важливий слід на все наступне життя – у творах зрілого творця раз у раз виникає нота, яка запала в його серце ще в давні часи. Відкривається усвідомлена таким чином або й зовсім неусвідомлена єдність між країною дитячих літ і зрілим періодом творчості». Івашкевич писав: «Я вдячний Києву та землі, яка мене сформувала», а один із героїв його творів промовив такі слова: «Яка прекрасна земля – Україна!». Після того, як письменник змушений був покинути свою «малу батьківщину», Україна поступово переставала сприйматися ним як безпосередньо дана реальність, її образ переходив у володіння спогаду, ставав через те ще ціннішим: Багатомовна та багатокультурна дійсність йому допомогла відкритися на світ, навчила цінувати іншість. І також – черпати з цього багатства. Поет Дмитро Павличко зазначав: «Він [Івашкевич] показав нам, українцям, нашу землю та історію з того боку, звідки вони були видні тільки йому. Але панорама його України – це також наша Україна. За допомогою Івашкевича ми пізнали себе як чумаків та хліборобів, мандрівних філософів і мрійників. Але, мабуть, найголовніше, що він сказав про нас – це те, що ми європейці».
Книга, над якою Ярослав Івашкевич працював майже все життя, мала називатись «Подорож по Україні». В архіві письменника залишився рукопис «Вступу» та розділів «Дашів», «Верхівня». Чернетки свідчать, що наступні розділи він планував назвати «Кальник», «Іллінці», «Ставище», «Гайворон», та написати їх уже не встиг. Помер Ярослав Івашкевич 2 березня 1980 року і похований у маєтку Стависько під Варшавою. За заповітом письменника садиба і будинок передані Міністерству культури Польщі з умовою створення в ньому музею. У 1984 році в маєтку Стависько відкрито музей Анни і Ярослава Івашкевичів. Відвідувачів музею насамперед заворожить велика бібліотека Івашкевичів – за життя письменник зібрав 25 000 книг.
Книжки моєї книгозбірні, –
Лічба життя, що йде до краю.
Мов шати, що мені надмірні,
На себе людську мисль вдягаю.
За вікнами берези й сосни,
Сплетіння виноградних віт,
А далі небо світлоносне,
Притихле зараз, – то мій світ.
Я з ним зміряю зріст свій власний
І бачу, як щодня малію.
Над світом, де живу і мрію,
Росте гігантський день сучасний.
Дізнатися більше:
Книги автора
Івашкевич Ярослав. Вежі : поезії / Ярослав Івашкевич ; пер. Дмитра Павличка ; [передм. Р. Радишевського]. – Київ : Університет «Україна», 2017. – 367 с. – (Бібліотека польської літератури : проект).
Івашкевич Ярослав. Ковчег вербового листка : вибр. поезії / Ярослав Івашкевич ; пер. з пол., поет. інтерпретація укр. мовою, упорядкув. та передм. Володимира Олійника та Наталії Олійник. – Хмельницький : Цюпак А. А. [вид.], 2012. – 115 с. : іл., фото.
Івашкевич Ярослав. Новели / Ярослав Івашкевич ; пер. Олена Медущенко ; вступ. ст. Д. Павличка ; іл. І. В. Коптілов. – Київ : Дніпро, 1974. – 332 с.
Івашкевич Ярослав. Поезії / Я. Івашкевич ; упорядкув. та вступ. ст. Р. Радишевський. – Київ: Бібліотека українця, 2000. – 315 с.
Івашкевич Ярослав. Слава і хвала : роман / Ярослав Івашкевич; пер. с пол. С. Ковганюк та О.Медущенко. – Київ : Дніпро. – 1984. – Розд. I-VII. – 1984. – 581 с.
Івашкевич Ярослав. Слава і хвала : pоман, Розд. VIII-XVI / Ярослав Івашкевич ; пер. з пол. Медущенко О., Федосенко О. – Київ : Дніпро, 1984. – 559 с.
Івашкевич Ярослав. Твори : Поезії. Повісті та оповідання / Ярослав Івашкевич ; пер. з пол. М. Бажана та ін. ; передм. Д. Павличка ; іл. В. Василенка. – Київ : Дніпро, 1979. – 503 с. : іл.
Івашкевич Ярослав. Честь і слава : роман в 3-х т. / Ярослав Івашкевич ; пер. з польськ. С. Ковганюка. – Київ : Дніпро. – 1966. – Т. 1. – 1966. – 448 с.
Івашкевич Ярослав. Честь і слава : роман в 3-х т. / Ярослав Івашкевич ; пер. з польськ. О. Медущенко. – Київ : Дніпро. – 1966. – Т. 2. – 1966. – 398.
Івашкевич Ярослав. Честь і слава : роман в 3-х т. / Ярослав Івашкевич ; пер. з польськ. О. Федосенко ; післямова Г. Вервеса. – Київ : Дніпро. – 1966. – Т. 3. – 1966. – 355 с.
Івашкевич Ярослав. Шопен / Ярослав Івашкевич ; пер. с пол. Й. Й. Брояка. – Київ : Муз. Україна, 1989. – 208 с.
50 польських поетів : антологія польської поезії / Пер., передм. та довід. про авт. Д. Павличка. – Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 583 с.
Книги про автора
Босько Володимир Миколайович. Історичний календар Кіровоградщини на 2007 рік. Люди. Події. Факти : історико-краєзнавче видання: довідник / Володимир Босько; Кіровоград. обл. ін-т післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського, Кіровоград. обл. організація Всеукр. спілки краєзнавців. – Кіровоград: ПОЛІМЕД-Сервіс, 2006. – 161 с.: фото. – Бібліогр.: C. 148; Імен. покажч.: C. 149-159.
Босько, Володимир Миколайович. Історичний календар Кіровоградщини на 2009 рік: Люди. Події. Факти: історико-краєзнавче видання: довідник / Володимир Босько; Управління освіти і науки Кіровоградської облдержадміністрації, Кіровоградський обл. ін-т післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2008. – 240 с.: фото. – Імен. покажч. : С. 233-237; – Бібліогр. : С. 238.
Вервес Григорій. Ярослав Івашкевич : літ.-крит. нарис / Григорій Вервес ; АН УРСР. – Київ : Наук. думка, 1978. – 240 с. : іл.
Павличко Дмитро Васильович. Літературознавство. Критика: у 2 т. / Дмитро Павличко. – Київ : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2007 – Т. 2 : Світова література. – 2007. – 453 с. : портр.
Публікації
Босько В. Єлисаветградці всіх країн, єднайтеся! / В. Босько // Народне слово. – 2011. – 28 квітня. – С. 1, 9.
Верба (Середницький) Антін. Євген Маланюк і польські письменники / Антін Верба // Слово Просвіти. – 2015. – № 39 (жовтень). – С. 8-9 : портр.
Івашкевич Я. Сни: новела / Я. Івашкевич; пер. з пол. В. Гуменюк // Всесвіт. – 2000. – № 9-10. – С. 17-24.
Івашкевич Ярослав. Тано / Ярослав Івашкевич // Київ. – 2015. –№ 11/12. – С. 54–85.
Карпусенко А. У Кіровограді встановлять меморіальну дошку польському письменнику / А. Карпусенко // Вечірня газета. – 2016. – 15 липня. – С. 4.
Коропчук Л. О. «Почуття лету дивовижне, незнане...» : Конспект уроку по вивченню оповідання Ярослава Івашкевича «Загибель Ікара» / Л.О.Коропчук // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 4. – С. 12-14.
Куценко Л. Історія трагічної дружби / Л. Куценко // День. – 2004. – 16 квітня. – С. 8.
Левочко В. Автору роману «Хвала і слава» присвячується / В. Левочко // Народне слово. – 2004. – 8 липня. – С. 3.
Логвин Г. У пошуках християнського романтизму / Г. Логвин // Слово і час. – 1999. – № 9. – С. 46-49.
Любарський Роман. Той, що «розтинав рубежі» / Роман Любарський // Народне слово. – 2016. – 13 жовтня. – С. 16.
Сандул Валентин. Душа і творчість Ярослава Івашкевича / Валентин Сандул // Літературна Україна. – 2005. – 18 серпня. – С. 2 : портр.
У цих стінах навчався Ярослав Івашкевич // 21-й канал. – 2016. – 13 жовтня. – С. 10.
Флорінський О. Відкрито меморіальну дошку Ярославу Івашкевичу / О. Флорінський // Вечірня газета. – 2016. – 7 жовтня. – С. 3.
Френчко Л. «Нашого цвіту по всьому світу» / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2011. – 3 июня. – С. 6.
Шепель Федір. Ім'я, яке пережило віки / Федір Шепель // Народне слово. – 2019. – 28 лютого. – С. 6: фото.
|
