|
|
Винниченко – політичний і громадський діяч Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907 р. – член її ЦК. 3 1903 р. – на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з’їздів.
Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29-30 червня 1917 р. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у т. ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 р. Винниченко пішов у відставку з поста прем’єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації проти гетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У 1919 р. організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в’їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 – грудень 1919)». Після окупації Франції гітлерівцями за відмову співробітничати з німецьким окупаційним режимом В. Винниченка було ув’язнено до концтабору. Оповідання В. Винниченка «Піня» надихнуло М. С. Хрущова на викриття культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС (1956 p.). |
