|
|
Навчання Коли Володимирові минуло сім років, його віддали навчатися до народної школи. Містилася вона неподалік тієї церкви, де колись хрестили сина Кирила та Євдокії Винниченків. Шкільні премудрощі виявилися для хлопчика нескладними. «Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом усього часу вчення в школі, – писав перший біограф В. Винниченка Юрій Тищенко. – На його здібності до вчення звернула увагу вчителька народної школи і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його до науки в якусь середню школу».
Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Тут навчалося близько 300 учнів. Належали вони переважно до заможних верств Єлисаветграда. Наприкінці XIX – на почату XXст., скажімо, серед учнів гімназії приблизно 30 відсотків становили дворяни, 10 – міщани. Платити за навчання треба було велику суму – 60 крб. (для порівняння: фунт свинини на єлисаветградському ринку коштував тоді 9 копійок, телятини – 6 копійок, баранини – 10 копійок). У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, винахідник «Катюші» Георгій Лангемак, сатирик Дон Амінадо. Загалом у пору навчання Володимира Винниченка зусиллями єлисаветградської інтелігенції місто мало репутацію культурного центру. «Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині. Там була гарна реальна школа (земське училище, яким керував М.Завадський), кавалерійська юнкерська школа, там жив наш артільник Микола Левицький», – згадувала згодом педагог і літератор Софія Русова, яка 1883 p., бувши з погляду влади неблагонадійною, переховувалася в домі Івана Тобілевича, секретаря міської поліційної управи й ... українського драматурга. Однак про роки навчання в гімназії у В. Винниченка лишилися недобрі спомини. Цікаво, що й Винниченкові герої згадують свою гімназійну пору без особливого захвату. Провалені іспити, непорозуміння з адміністрацією, незавершене навчання... Юрій Тищенко в нарисі «Хто такий Винниченко?» (1917 р.) наголошував на соціально-класових нюансах ситуації, до яких додавалася ще й національна кривда. Володимир Винниченко навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду, і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання: чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється чи висміюється? Одному своєму героєві В. Винниченко згодом вкладе у вуста слова, які міг би сказати про себе самого: «Я був хворобливо вразливий на критику, на глум з себе» (роман «Хочу!»). Володимирові не раз кидали, маючи на увазі його простий одяг і українську мову: «Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника», – а він тій зверхності протиставляв свій зухвалий напівхлоп'ячий виклик.
Так йшло до кінця сьомого класу. В цей час назріває у В. Винниченка сила непорозумінь з начальством і після великої суперечки він ставить ультиматум: щоб йому видали свідоцтво, що він скінчив сім класів гімназії, а також, щоб видали документи його без поміток. Начальство, бачачи вплив В. Винниченка на учнів і щоб позбавитись його, згодилось на таку умову. У 1899 р. йому виповнилося дев'ятнадцять. За свідченням Ю. Тищенка, літо того року Винниченко провів у мандрах. Уже тоді пробуджувався його потяг до літературної творчості, який потребував життєвих вражень і знань. Стати на кілька місяців степовим пілігримом Винниченко вирішив, напевно, за прикладом Максима Горького: про його «ходіння по Русі» тоді відомо було багатьом, а після виходу в світ «Очерков и рассказов» (1898р.) слава їх автора стрімко зростала. Твори популярного російського письменника, поза всяким сумнівом, входили до сфери інтересів молодого Винниченка – про це можна зробити висновок з його ранніх новел, на яких виразно позначився горьківський вплив. Та були в нього й інші захоплення. Коло читання поповнювалося творами Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького. В. Винниченко писатиме, маючи за зразок «Катерину», «Бурлачку», повісті Панаса Мирного...
Утім, потрібно було вчитися далі. По документ про освіту Володимир Винниченко звернувся до містечка Златопіль, що на межі Київської і Херсонської губерній. Там працював наглядачем у тюрмі Андрій Павленко, його старший брат по матері. Мешкаючи в брата, Володимир склав екстерном іспити в Златопільській гімназії. Затяжний гімназійний сюжет прийшов таким чином до щасливого завершення. Златопільські прикмети згодом упізнаватимуться в описах Сонгорода (оповідання «Сила і краса»). «Оповідають товариші по іспитах в Златополі, що поява В.Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні і говорив і з товаришами, і з гімназіальним начальством тільки українською мовою», і це «нервувало панів учителів гімназії». Проте атестат зрілості цьому дивному для них «народному діячеві» вони все-таки видали. Сталося це 10 червня 1900 р. |
