У пошуках формули щастя

        Отже, Винниченко вже не гімназист, він готується вступати до Київського університету. Перші літературні проби В. Винниченка відносяться до часу його навчання в єлисаветградській гімназії (1899 p., а можливо й раніше). Саме тоді було написано поему «Софія» (пізніша назва - «Повія»). «Силу і красу» він напише вже в Києві, ставши студентом університету... В університеті Володимир створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада».

        Був ув'язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченка випустили «на поруки» за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити по великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» до «Літературно-наукового вісника» в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталось значно пізніше – 1906 p.).

        У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, у канцелярії. Але він, переодягаючись уночі в цивільне, тікав з казарми й віддавав свій час роботі серед київських робітників. Цю діяльність було викрито, Володимир мав бути заарештований.

        Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми.

        У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язницю – київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство» – провіз нелегальної літератури – він мав бути засуджений окремо.

        Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (Винниченка звільнено з фортеці через проголошену амністію). Під час ув'язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію «Кіевской Старины».

        У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. З'явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила», що отримала схвальний відгук І. Франка.

        У 1907 р. Винниченко був знову заарештований у Києві й посаджений у знамениту Лук'янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени РУП). Через вісім місяців Винниченка випущено. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». У 1908р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції, наступного року – у Швейцарії, Франції (Парижі).

        За кордоном активно співпрацював з низкою українських видань, разом iз Михайлом Грушевським видавав часопис «Промінь». У Парижі він одружується з Розалією Ліфшиць (1911 р.), яка стала не лише його музою, а й вірним другом на все життя.

        Протягом 1910-1913 pp. письменник жив у країнах Європи (Франція, Німеччина, Росія, Галичина, Буковина). У цей час у російському перекладі виходить твір «Чесноти з собою».

        У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки п'єсу «Брехня» («Ложь»).

        У 1916 р. він бував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», переїхав у 1917 р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки.

        У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості.

        Болісні роздуми Винниченка про роз'єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.

        У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. Протягом 1924-1928 pp. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка у 23 томах.

        У 1930-1932 pp. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.

        У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б) 1933 року, і з того часу творчість Володимира Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».

        За протест проти голодомору в Україні Винниченка охрестили «старим вовком української контреволюції». Тим часом письменник жив з дружиною у Франції, в маленькому містечку Мужені, неподалік від Канн, у своїй невеличкій садибі, що була названа «Закуток». У великій матеріальній скруті, і в самотності.

        Роки війни підірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. Після війни письменник відсторонився від політики.

        1949 року нова еміграція звертається до Винниченка, як до учасника революційної боротьби за відродження державності і свободи, автора чотирьох Універсалів, першого голови уряду Української народної республіки з пропозицією поділитися своїми думками про колишні перемоги і поразки. Винниченко пише «Заповіт борцям за визволення», в якому осмислює уроки історії.

        Коли на схилі років Володимир Кирилович звернувся до радянського уряду з проханням дати дозвіл на повернення, щоб хоч померти в Україні, письменникові грубо відмовили.

        6 березня 1951 р. митець помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.

        

        

        «Письменник беззаперечно світового масштабу, Винниченко жив і творив для нас,
для майбутнього, твердо вірив у відродження Української нації.»
                                                                                М. Слабошпицький

        Іменем Винниченка названо державний педагогічний університет, одну з вулиць нашого міста. В обласному краєзнавчому музеї зберігається його кабінет, привезений із Франції.