Бредихіна Ніна Миколаївна – поетеса, прозаїк, композитор. Народилася 20 жовтня 1938 р. в селі Мельники Канівського району Черкаської області.

        З 1956 р. проживає в м. Кіровограді. Закінчила Кіровоградське музичне училище. За фахом – хормейстер.

        Працювала у Кіровоградському військкоматі, музичній школі «Хорового Товариства», музичній школі № 4.

        Автор книг: «Лічилка», «Вогник добра», «Мова солов'їна», «Дивосвіт», «Усмішки», «Віршовані оповідання та казки» (2000), «Вербна неділя», «Дарунок», «Пори року» (2002), «Рідна земля» (2003), «Холодний Яр» (2004), «Корсунська сага» (2005), «Серце, зіткане з любові» (2006), «Чарівні суниці» (2007), «Женьшеневий кущ» (2008), «Іванко Берест» (2009), «Оксана» (2010), «Голуба троянда» (2011), «Серце степу», «За покликом душі», «Колодій» (2012), «Монахова криниця», «Хочу свята», «Зоряна», «Доля» (2013). «Марія», «Закаблукам лиха дам» (2014) «Едельвейс», «Святі чорниці», «Мрійник» (2015), «Підкорені любов'ю», «Любомир» (2016).

        Написала майже 100 пісень та романсів на слова поетів Кіровоградщини. Із них тридцять сім надруковані у збірниках: «П'ятий океан» вип. І (2003), «На крилах пісні» вил. 2 (2003), «На крилах пісні» вип. З (2006).

        Друкувалася в місцевій періодиці «Кіровоградська правда», «Народне слово», в альманахах «Зоря материнства» (2005) «Краплина» (2007), «Мы все из колыбели с названием светлым – Русь» (сборник поэзии) (2008), (2010), «Стихи, рассказы и сказки для детей» (4-2013), (5-2013) Санкт-Петербург.

        З натхненням і душевністю Ніна Миколаївна ділиться літературними здобутками з дитячими серцями.

        Ніні Миколаївні присвячено ряд радіо і телепередач Кіровоградської обласної телерадіокомпанії («Камертон душі» – авторська програма Людмили Ніколаєвської, «Либідея» – Марії Лебідь).

        Член обласного літературного об'єднання «Степ» з 2003 року.

        Активний член літературно-музичного клубу «Крила».

Зі спогадів

        Немає в світі нічого красивішого, аніж мирне небо! Лежиш собі на травичці та споглядаєш, як пливуть хмарки, схожі то на людей, то на звірів. Лежиш собі та насолоджуєшся отим дивом і слухаєш спів якоїсь пташечки. Над тобою пролетить джміль або кілька бджілок зі своїми перегудами, обстежуючи кожну квіточку, збираючи нектар. Або з'являться біля кущика материнки чи звіробою різнокольорові метелики, які, здається, танцюють парами, ніби маленькі балерини.

        А були ж інші роки, що випали на нашу гірку долю. Долю дітей війни, коли рвалися бомби, свистіли кулі і не можна було вийти з хати. До того ж день і ніч зі страшним ревом літали ворожі літаки. І в хаті чулася чужа мова, в якій згодом ми почали розуміти деякі слова: «Швайне!», «Шнель-шнель!»; супроводі шомпола, якого кожен із нас спробував на своїй голові чи спині, коли зганяли на показові покарання за зв'язок з партизанами. За кожного вбитого німця розстрілювали десятки безвинних людей, а села спалювали. Переважно це були старі люди, жінки та діти.

                                        Той жах і понині сниться.
                                        На полях після війни жінки працювали.
                                        І копали, й волочили, і землю орали
                                        Запряжені, ніби коні. Попереду троє,
                                        А четверта плуг тримала, п'ята з бороною.
                                        Дивитися було страшно на жінок у плузі.
                                        Не співав і соловейко весною у лузі...

                                        Войдачені з кутими їнами
                                        Саматора немі се ля мі зенамі.

        Першою сценою була вишня. Я залазила майже на саму верхівку і співала на повний голос, як доросла. Співала я вечорами, щоб чули мене всі хуторяни. А коли пішла до школи, з того часу і по сьогодення, зі сценою не розлучаюся.

        Писала я вірші на різні теми і посилала в «Кіровоградську правду» під різними псевдонімами і навіть отримувала гонорар. Після оголошення про незалежність України недостатньо було художньої літератури для дітей українською мовою. Тоді і були написані і видані мною перші книжки вірші і для дітей Кіровоградського дитбудинку «Барвінок». Там відбулася і їх презентація. Вперше я почула свої твори у виконанні дітей-сиріт. Кожен хто був у дитбудинку, а це на той час майже двісті чоловік, кожен із них на згадку отримав по п'ять книг.

        «Лічилка» (вірші), «Вогник добра» (вірші), «Мова солов'їна» (вірші), «Дивосвіт» (вірші), «Усмішки» (вірші). Пізніше, в тому ж 2000 році «Віршовані оповідки та казки» (дізнатись більше про життєву і творчу долю Н. Бредихіної можна з книги спогадів «Доля»).

Вибрані твори

СОНЕТ

                                                                   Давно я віршів не писала.
                                                                   Сьогодні ж напишу сонет.
                                                                   Бо він в мені, немов кларнет,
                                                                   Враз заспівав, й я пригадала:

                                                                   Дитинство, юність і навчання,
                                                                   Усе знайоме навкруги,
                                                                   Ріки духмяні береги
                                                                   І почуттів весни буяння.

                                                                   Й мов понесли кудись вітрила
                                                                   У незбагненну височінь,
                                                                   Де мужності зростали крила

                                                                   І кликали у далечінь.
                                                                   Мелодія ж душі так щиро
                                                                   Була зі мною, ніби тінь.

                                                                                            ***

                                                                   Я народилась там, де лиш бере початок
                                                                   Маленька річечка з прадавніх ще віків.
                                                                   Біжить струмочком між біленьких хаток.
                                                                   Уздовж калинових й вербових берегів.

                                                                   Усюди, по путі, ще ніби й розмовляє –
                                                                   Хлюпоче день і ніч чистесенька вода.
                                                                   А на калині соловеєчко співає
                                                                   І так виводить пісеньку, що й іволга

                                                                   Не може втриматись. Вона така красива.
                                                                   И гніздечко в неї незвичайне – сумочне,
                                                                   Немов валізка висить. І голубка сива
                                                                   Ураз на гілочці, так само розпочне

                                                                   Свою мелодію таку, одну й ту ж саму.
                                                                   Удод не забариться проспівать од-од...
                                                                   Зозуля закує десь, там, і спозаранку
                                                                   Й горобчики злетяться дружно на город,

                                                                   А потім з вереском до річки Васильківки,
                                                                   Де розширяти вона стала береги.
                                                                   Міняли коням там колись підківки,
                                                                   Щоб не здолали їх ніякі вороги.

                                                                   Цілющою водою коней напували,
                                                                   А свідками була там не одна гора:
                                                                   Варварина, Лука, Некрополь, – називали, –
                                                                   І Дудника, Гафіїна із льохом, як нора.

                                                                   А далі величаві, горді на сторожі:
                                                                   Тихонова, Матвійова собі стоять
                                                                   І Гирявка, й крута Касянова...
                                                                   В дозорі ж Карпенкова і Пузова, – готові сповіщать,

                                                                   Бо пильно дивляться за річкою услід їй,
                                                                   Яка прямує чітко до Росі.
                                                                   (Із-за ярів, бугрів – такій уже хвилястій),
                                                                   Мов стрічка у заплетеній косі,

                                                                   Хоч на початку всім нагадує струмочок,
                                                                   Який лише буває рано навесні.
                                                                   Чистесенький біжить, а річки голосочок
                                                                   Усе життя не замовкає у мені.

                                                                                            ***

                                  Два Васильки

                      Два Васильки по дорозі
                      Були посварились.
                      Ішли мовчки довго, довго.
                      Потім помирились.
                      – Давай, – каже Василь перший,
                      Вже не сперечатись!
                      – Давай, – каже Василь другий,
                      Будем краще гратись.
                      Обнялися і пішли
                      Вони вже скоріше,
                      Бо у них тоді на серці
                      Стало веселіше.

                                  Рідна мова

                      «Розпрягайте, хлопці, коні!»
                      Хто пісню не знає?
                      Та її на українській
                      Всенький світ співає.
                      Тож вивчаймо рідну мову,
                      Хлопці і дівчата!
                      І читаймо, і співаймо,
                      Бо ми ж козачата.
                      Коли мова наша рідна
                      Буде розквітати –
                      Лиш тоді вже усміхнеться
                      Україна-мати.

                                  Синові

                      Мама сину говорила,
                      Що є Бог на світі.
                      – Вір! – тоді ти не потрапиш
                      До лихого в сіті.
                      Читай сину «Отче, наш»
                      Вже кожної днини,
                      А про Бога пам'ятай
                      Кожної хвилини.
                      Заповіді, що Бог дав,
                      Треба пам'ятати,
                      Бо усе по Божій волі –
                      Й про це треба знати.

                                  Мама

                      Матусенько моя мила!
                      Ластівко рідненька!
                      Чому личко засмутилось?
                      Чом не веселенька?
                      Усміхнися, матусенько!
                      Усміхнися, зоре!
                      Бо тобі, моя рідненька,
                      Не до лиця горе.
                      Ти ж сама колись казала,
                      Я в тебе вродливий.
                      Усміхнись! – і я від того
                      Буду весь щасливий.

                                  Добрий

                      Піди, Петрику, поклич
                      Дідуся поснідать!
                      Та скажи, щоб залишився
                      У нас й пообідать.

                      Добре, – в відповідь малий, –
                      Щоб дід не вагався
                      То скажу, щоб назавжди
                      Він у нас зостався.

                      Буду з ним я майструвать,
                      Та рибку ловити
                      І не треба буде кликать –
                      Будем разом жити.

                                  Проліски

                      Блакитний килим простелився!
                      Як оспівать таку красу?
                      Він наяву, а чи приснився?
                      В душі ж мов пісню пронесу

                      І в ній, так ніби розчинюся
                      О Боже праведний єси!
                      Твори красу! Я не боюся
                      Цих висловів. І вознеси

                      Ту пісню, що із яру лине,
                      – Якоїсь пташки вокаліз.
                      І знов натхнення соколине
                      Вже вкотре доведе до сліз
                      Краса і музика, що в ній.

Жито половіє

                                                                   Літечко настало. Жито половіє.
                                                                   В полі так духмяно – аж серденько мліє.

                                                                   Високо у небі жайвір он співає,
                                                                   Що уже пшениця в полі дозріває.

                                                                   Земля заквітчалась стиглими хлібами!
                                                                   Вітер хвилю котить, котить колосками.

                                                                   Всі ті колосочки хочу обійняти,
                                                                   І їх поодинці ще й поцілувати.

                                                                   Птахом сизокрилим я лечу над нею
                                                                   Аж тричі святою рідною землею.

                                                                    У Каневі на диво-кручу
                                                                    Веде стежиночка крута.
                                                                    А край підніжжя, в білім платті,
                                                                    Стоїть берізка, мов свята.

                                                                                  Тріпоче листячко дрібненьке
                                                                                  Й тим подорожніх заклика:
                                                                                  Йдіть на гостини до Тараса,
                                                                                  Хоч і стежиночка крута!

                                                                    Там відпочинете душею,
                                                                    Бо сумувати не дадуть.
                                                                    Ласкаво всіх в музей запросять,
                                                                    По різних залах поведуть.

                                                                                  На тих Тарасових картинах
                                                                                  Поема кожна ожива,
                                                                                  А сам Тарас з автопортрета
                                                                                  До всіх очима промовля:

                                                                    – Бережіте, брати мої,
                                                                    Неньку Україну!
                                                                    І шануйте, й доглядайте,
                                                                    Як свою дитину!

                                                                                  З Тарасом поряд, з тої кручі,
                                                                                  Постануть вам іще дива
                                                                                  Дніпро могутній, сивочолий
                                                                                  Й Тарасова душа жива.

                                                                    Там, на горі Чернечій, вічна,
                                                                    Й сьогодні вас всіх привіта
                                                                    І приголубить, ніби рідних,
                                                                    Тарасова душа свята.

Петрик

                                                                    Батьки Петрика спитали:
                                                                    – Ким ти хочеш стати?
                                                                    – А я буду, каже Петрик, –
                                                                    В цирку працювати.

                                                                                  Буду півня тренувати,
                                                                                  Бо він мене слуха.
                                                                                  Окрім того він ще має
                                                                                  І музичні вуха.

                                                                    Відтепер він буде в мене
                                                                    Лише в хаті жити, –
                                                                    Й вирішив він тоді півня
                                                                    Спати положити.

                                                                                  Злякавсь півень, і давай
                                                                                  Крила розпускати.
                                                                                  Та щодуху, на всю хату,
                                                                                  – Ка-ра-ул! – кричати.

                                                                    Петрик в нього учепився:
                                                                    – Чого репетуєш?
                                                                    Поспиш трішки й відпущу!
                                                                    Та ти, що – не чуєш?

                                                                                  Смикав Петрик того півня
                                                                                  За крила, за груди.
                                                                                  Та він вирвався із рук –
                                                                                  Й лише пір'я всюди.

                                                                    – Ось чому, – подумав Петрик, –
                                                                    – Не схотів він спати,
                                                                    Бо я ж забув перед сном
                                                                    Помить йому лапи.

                                                                    Петрик діда полюбив і за ним услід ходив.
                                                                    Ще й питання задавав, той йому відповідав.

                                                                    – А в походах ви були? – питав у провізора.
                                                                    – Так. Від холодильника, аж до телевізора.

                                                                    Й так за день по кілька раз, – каже внуку дід Тарас.
                                                                    Тоді, діду, скоро ви не влізете і в штани!

ВОГНИК ДОБРА

           Біля ставка сидів старенький дідусь та згадував свою молодість.
           – Гай-гай!.. Коли те було. Минуло все, ніби за водою попливло.
           Стежкою, що вела до ставка, ішов маленький хлопчик. Старий, помітивши його, став придивлятися – чия ж це дитина? Але впізнати не зміг.
           «Ніби я такого й не знаю», – подумав чоловік.
           – Добрий вечір, дідуню! – привітався хлопчик.
         – Доброго здоров'я, – відповів дідусь. – А ти, козаче, прийшов, мабуть, рибки наловити? Отож-то вона зраділа, бач, як вистрибує. Сама проситься на гачок, ти тільки подивися! А де ж твоя вудка? А відерце?
           – Не хочу я, дідуню, ніякої рибки.
           – А чому? – здивувався старенький.
           – Чомусь так тяжко, що аж плакать хочеться.
           – Це у тебе, дитино, душа болить.
           – Душа? А де вона, дідуню, душа?
           – Душа, орле, в самому серці.
           – А як же їй можна допомогти?
           – Тобі допоможе тільки вогник добра і більше нічого.
           Хлопчик задумався. Дідусь закурив люльку і, мабуть, йому щось пригадалося, бо на старечих очах виступили сльози. Малий ще трохи посидів біля діда та й пішов собі далі.
           – Де ж мені знайти той вогник добра? – запитував він сам у себе, та думав, який же він, той вогник добра, і чому не дізнався у дідуся? Розмірковуючи отак, не помітив, як опинився на полі. Воно було велике, рівне... В кінці поля виднілося багаття. Він так зрадів, і побіг до нього навпростець. Наближаючись до багаття, розгледів біля вогню дорослих хлопців, які враз повернулися до нього і запитали:
           – А ти що тут забув? А ну бігом додому!
           Хлопчик спочатку розгубився, а потім подумав: «Ні. Це не вогник добра. Я помилився».
           – Вибачте, – ледь вимовив малий і пішов далі. Вдалині показалася річка. Над обривом сидів рибалка, який ловив рибу. У лівій руці він тримав ліхтарик. «Можливо, це і є вогник добра», – подумав хлопчик. У ту ж мить ліхтарик погас, і одразу ж чоловік витяг рибку. Нанизавши на гачок черв'ячка, чоловік знову закинув вудку і посвітив ліхтариком. Хлопчик, мов зачарований, дивився на ліхтарик, який то засвічувався, то гаснув. Озирнувшись, чоловік побачив малого і прошепотів:
           – Чого ти тут зупинився? Іди собі куди йшов, бо ти мені всю рибу налякаєш. Давай, давай швидше! – ще й рукою показав.
           «Це теж не вогник добра», – зрозумів хлопчик і перейшов на інший берег річки вузеньким місточком. За річкою починався ліс. Хлопчик забрався у такі хащі, що йому стало страшно, але не повернувся. Дуже йому хотілося знайти вогник добра. Та вже стомився і сів відпочити під кущиком. Раптом у кущах щось затріщало. Потім з'явилися два маленьких вогники.
           «Це, мабуть, собака або кіт, – подумав малий, – а може, це вовк? Від згадки про вовка серце його так стало битися, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Вогники наближалися до нього. Враз пролунав постріл. Від переляку хлопчик щосили закричав. З темряви обізвався чоловічий голос:
           – Хто там? Не бійся! Я – лісник. Іди сюди, ось на цей вогник.
           Той, хто назвав себе лісником, посвітив ліхтариком, але переляканий хлопчик не міг навіть поворухнути ні руками, ні ногами – тільки плакав. Лісник сам підійшов до малого.
           – E ні, козаче, так не піде. Козаки ніколи не плачуть. Іди сюди, давай руку. Ми удвох зробили таку важливу справу... Зараз підемо до мене в гості та гарно повечеряємо, відпочинемо, а завтра заберемо вовчиська. Я за ним майже два тижні полював. Він стільки біди наробив... Відстежувати за ним було дуже важко, бо той несподівано з'являвся то в одному, то в зовсім іншому місці. Заклятий був звір...
           За розмовою і шлях скоротився.
           – А ось ми уже й прийшли, – сказав лісник.
           Хлопчик у захваті дивився на красивий будинок лісника. В кожному віконечку світилося. Біля будинку росли квіти і навколо було так духмяно.
           «Мабуть, це матіола так пахне, а може, якісь інші квіти», – подумав він.
           Двері відчинилися, і на порозі з'явилася вродлива жінка. Вона, посміхнувшись, запитала:
           – Це новий помічник лісника? Заходь, заходь, хлопче, до нашої хати.
           Взявши малого за руку, жінка стривожилась: – Ой, ти часом не захворів? У тебе такі гарячі руки і голівонька також. Зараз я тебе чаєм із трав напою, і все пройде.
           – Та ні!.. Нам не чай потрібен, а справжня вечеря, – сказав лісник. Ми сьогодні удвох запеклого вовчиська завалили.
           – Правда? – почулося з іншої кімнати, і звідти вийшла дівчинка. Побачивши незнайомця, вона здивовано запитала:
           – Це правда, що ви з татком завалили вовка? І ти не злякався?
           – Звичайно, не злякався, він же козак. А козаки страху не мають. Правда? – І лісник підморгнув хлопчикові. Малий, почервонівши, хотів щось сказати, але його випередила дружина лісника:
         – Зараз повечеряйте, а потім будете розповідати про свої подвиги! Та спочатку помийте руки. Там тепла водичка, і мило, і рушничок...
           Лісник з хлопчиком вийшли зі світлиці й попрямували до умивальника.
           – А як тебе звати? – майже пошепки запитав лісник малого, – бо я забув.
           – Іванко.
           – Добре.
           Помивши руки, вони з великим задоволенням сіли до столу, на якому стояли ароматні страви. Іванкова бабуня часто хворіла, і здебільшого йому доводилося їсти те, що приносили сусіди або знайомі. Та їжа завжди була холодною. А сьогодні він їв таке тепленьке і таке смачне.
           Лісник і його дружина бачили, що хлопчик чомусь їсть зі сльозами на очах, але мовчали. Повечерявши, лісник став розповідати про те, як він вистежував вовка.
           – Звір був дуже тямущим, тому мені так довго довелося слідкувати за ним.
           Іванко уважно слухав лісника і помалу заспокоювався.
           – А як ти потрапив у ліс? – запитав лісник малого.
           – Я шукав вогник добра.
           – Вогник добра? – перепитала Софія Петрівна.
           Ураз змінився вираз обличчя лісника. Він зрозумів, що хлопчик сирота...
           Дружина лісника підійшла до Іванка, обняла його за плечі, ніби рідну дитину, і поцілувала в голівку.
           – А чий же ти будеш? – лагідно запитала вона.
           – Нічий, – зажурено відповів хлопчик. – Бабуня померла, і я тепер зовсім один.
           – Тоді залишайся у нас! – зраділа дівчинка. Будеш мені братиком. Мене звати Ліза, а тебе як?
           – Іванко...
           – Дуже приємно, – сказала мама. – Мийте ніжки і пора вам уже в ліжечка.
           – Ми з Іванком будемо відпочивати в одній кімнаті, – сказав лісник, – у нас є про що поговорити, як мужчина з мужчиною. Він же тепер син мій. Правда, доню?
           – Правда, татусю, – відповіла Ліза. – На добраніч усім! – І, щаслива, побігла до своєї кімнати. Вона ще довго не могла заснути від такої несподіванки: у неї є братик!
           Мама постелила Іванкові постіль, і він уперше відпочивав в такій просторій і чистій кімнаті. Йому ніколи не доводилося спати в такому теплому і м'якому ліжку. А головне – він знайшов вогник добра.
           «У мене... є... тато... Він тут, поряд зі мною. А ще у нас з ним є таємниця. Ніхто не повинен знати звідки прийшов я».
           – Ти – мій син, і цим все сказано, – промовив тато засинаючи.
           Іванко боявся навіть поворухнутися, щоб часом не розбудити його, тому що тато дуже стомився, слідкуючи за вовком. А він, Іванко, буде охороняти його сон до самого ранку.
         І мама у нього є. Вона найкраща у всьому світі... І сестричка з таким янгольським голосочком, і така привітна... Малий ще довго дивився на ліжко, на якому відпочивав тато. Воно стояло біля вікна. Ніч була місячна, і він бачив котика, що примостився на килимку. Непомітно очі Іванка стали стулятися і він міцно заснув.

Твори

         Бредихіна, Н. М. Вербна неділя [Текст]: вінок сонетів / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Степ, 2002. – 20 с.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Вогник добра: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: ДЛАУ, 2000. – 25 с.: іл.

         Бредихіна, Н. М. Голуба троянда [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Лисенко В. Ф., 2011. – 56 с.

         Бредихіна, Н. М. Дарунок [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Степ, 2002. – 110 с.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Дивосвіт: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: ДЛАУ, 2000. – 25 с.: іл.

        Бредихіна, Ніна Миколаївна. Женьшеневий кущ: біографічні поеми / Ніна Бредихіна; ред.: Віктор Погрібний.– Кіровоград: Степ, 2008. – 122 с.: іл., портр.

       Бредихіна, Ніна Миколаївна. За покликом душі: вірші, повісті / Ніна Бредихіна. – Кіровоград: Видавець Лисенко В. Ф., 2012. – 59 с.: іл.

         Бредихіна, Н. М. Колодій [Текст]: повість / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Лисенко В. Ф., 2012. – 48 с.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Корсунська сага: вірші / Ніна Бредихіна,. – Кіровоград: ДЛАУ: Степ, 2005. – 65 с.: іл, портр.

         Бредихіна, Н. М. Мова солов'їна [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: ДЛАУ, 2000. – 25 с.: іл.

         Бредихіна, Н. М. Мрійник: казка [Текст]: казка / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Лисенко В. Ф., 2015. – 20 с.

         Бредихіна, Н. М. Оксана [Текст]: поема / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: КОД, 2010. – 56 с.: іл.

         Бредихіна, Н. М. Пори року [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Степ, 2002. – 22 с.

         Бредихіна, Н. М. Рідна земля [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Степ, 2003. – 42 с.

        Бредихіна, Ніна Миколаївна. Серце зіткане з любові: вірші й поеми / Ніна Бредихіна; ред. Віктор Погрібний. – Кіровоград: Степ, 2006. – 98 с.: портр.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Серце степу: поезії / Ніна Бредихіна. – Кіровоград: Видавець Лисенко В. Ф., 2012. – 55 с.: портр.

         Бредихіна, Н. М. Холодний яр [Текст]: вірші / Н. М. Бредихіна. – Кіровоград: Степ, 2004. – 30 с.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Хочу свята: дитяча опера-казка / Ніна Бредихіна. – Кіровоград: Видавець Лисенко В. Ф., 2013. – 39 с.: портр., ноти.

         Бредихіна, Ніна Миколаївна. Чарівні суниці: дитяча опера-казка / Ніна Бредихіна; авт. передм.: Віктор Погрібний. – Кіровоград: ДЛАУ: Степ, 2007. – 21 с.: іл, портр.

Про неї

         Донцова, Н. "Жіночі голоси рідного краю" [Текст] / Н. Донцова // Вільне слово. – 2014. – 21 травня. – С. 7.

         Левочко, В. Не всиха душі криниця / В. Левочко // Кіровоградська правда. – 2008. – 15 квітня. – С. 6.

         Левочко, В. Вечные мелодии весны [Текст] / В. Левочко // Ведомости Плюс. – 2011. – 13 мая. – С. 6: фото.

         Левочко, В. В честь городских именин [Текст] / В. Левочко // Ведомости Плюс. – 2012. – 28 сентября. – С. 6.

         Черняк, Н. "Женьшеневий кущ" / Н. Черняк // Молодіжне перехрестя. – 2008. – 4 грудня. – С. 11.

         "Чистій криниці" – 25 [Текст] // Наше місто. – 2013. – 31 жовтня. – С. 3.