Сторінки творчості

        Професійна біографія Панаса Саксаганського як актора розпочалась з листопада 1883 року, коли він залишив військову службу і за порадою Кропивницького пішов на сцену першого українського професійного театру, вступивши до трупи Михайла Старицького, в якій Марко Лукич працював режисером. Чимало епізодів довголітньої дружби з Марком Лукичем зберегла пам’ять Саксаганського. З теплотою і любов’ю він задує їх у своїх мемуарах. Адже саме Кропивницький був першим мистецьким вчителем Саксаганського. За його ж порадою і рекомендацією Панас, будучи ще учнем реального училища, почав брати участь в учнівському драматичному гуртку і грав у любительських виставах. Спершу йому доручали маленькі ролі, а потім і відповідальні. Успіх у хлопця був неабиякий.

        Перша повноцінна роль, яку доручили Саксаганському після кількох епізодичних, була роль Василя в опереті Александрова «За Німан іду». Цей виступ артист згадував так: «Роль не яскрава, ні те ні се. Таку роль повинен грати досвідчений артист, а я не вмів ходити по сцені, крім того, ролі не знав, був без голосу і безнадійно провалився». Саме після цієї невдачі молодий актор почав серйозно працювати над оволодінням сценічною майстерністю. І результати не забарилися: уже з наступною роллю – Назара Стодолі до нього прийшов успіх.

        Марко Лукич Кропивницький вірив у талант Панаса Карповича. З часом він передав Саксаганському ряд головних ролей у виставах театру. Так розпочалася активна творча діяльність Панаса Карповича на професійній сцені. Його гру бачили у Миколаєві і Києві, Єлисаветграді і Харкові, Житомирі й Одесі, Ростові-на-Дону й Новочеркаську, багатьох інших містах, зокрема і в Петербурзі. Про петербурзькі гастролі і, зокрема, Саксаганського відомий історик Дмитро Яворницький писав у 1887 році: «П. Саксаганський володіє чудовими сценічними даними: виразне обличчя, прекрасний голос і беззаперечний талант, актор з великим майбутнім».

        Саксаганський запам’ятався оригінальним виконанням ролей Возного і Виборного у «Наталці Полтавці», Шпоньки у водевілі М. Старицького «Як ковбаса та чарка…», Стецька у Основ’яненка. Особливої ж слави і досконалості акторської майстерності він досяг у комедіях Карпенка-Карого. Спільна творча праця братів тривалий час збагачувала обох і надихала в роботі. Створені Панасом Карповичем образи Пеньонжки, Мартина Борулі та ін. стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення. Високо оцінила виставу «Сто тисяч» преса. В одній із газет про гру Панаса Карповича в ролі Бонавентури писалося: «Роль ця… одна із самих кращих в репертуарі знаменитого артиста». А про героя п’єси Карпенка-Карого «Суєта» Івана Барильченка артист казав: «Не Івана грав я, а самого себе».

        Панас Саксаганський в ролі Юліана (Лиха іскра поле спалить і сама щезне І. Карпенка-Карого). Панас Саксаганський у сценічному образі, 1905 рік М. Кузнєцов. Панас Саксаганський в ролі Харка Ледачого («Паливода» І. Карпенка-Карого). 1890-і рр. Полотно, олія.

        В історичному репертуарі П. Саксаганського – такі яскраві образи, як Гнат Голий, Сава Чалий, Потоцький, Іван Богун, Богдан Хмельницький та ін. Той же Максим Рильський з цього приводу писав: «Я стверджував і стверджую, що Саксаганський – трагік не менше, ніж Саксаганський – комік».

        Сучасники обожнювали Панаса Карповича.

        Навесні 1890 р. брати Тобілевичі – Іван та Панас заснували українську трупу, яка проіснувала на сцені до 1907 р. У цій трупі Панас Карпович розпочав свою режисерську роботу. Тільки протягом першого року він здійснив постановку двадцяти двох вистав. Разом з братом вони постійно боролися за право українців мати свій національний, демократичний театр. Коли 1897 р. в Москві проходив Перший всеросійський з’їзд театральних діячів, брати Тобілевичі подали на нього доповідну записку про стан театральної справи в Україні, яку й зачитав Саксаганський.

        У 1912 р. П. Саксаганський і М. Заньковецька вирішили заснувати в Україні художній театр. Але цим намірам не судилося збутися. Лише у 1919 р. в Києві розпочав роботу Державний народний театр під керівництвом Панаса Карповича.

        В його складі працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, Ф. Левицький, Л. Ліницька, Б. Романицький та інші відомі актори. Театр зберігав та розвивав кращі традиції української класичної сцени.

        Саксаганському 1925 року дали звання народного артиста УРСР, а до 80-річчя – народного артиста СРСР. Та він уже не мав сил ходити по сцені. Ще 1931-го грав іноді в "Наталці Полтавці" Возного – одну зі своїх коронних ролей. Але за кулісами про всяк випадок сидів загримований і одягнений актор-дублер. Востаннє Панас Саксаганський вийшов на сцену в ролі Возного 12 травня 1935 р. під час святкування 50-річчя його театральної діяльності у Київському державному театрі опери та балету.

        Він мріяв про Отелло. Однак тоді український театр не мав дозволу грати перекладні п’єси, а потім стало пізно. Виставу він таки поставив – сам, але Отелло там грав уже інший актор.

        Протягом свого творчого життя Панас Саксаганський зіграв понад сто ролей як комедійного, так і драматичного репертуару, не рахуючи ролей епізодичних, котрих він, як справді великий актор, ніколи не цурався.

        Помер український актор, режисер, драматург та педагог 17 вересня 1940 р. у віці 81 рік. Панаса Саксаганського поховано на Новобайковому кладовищі у м. Києві.