|
|
Сторінки життєвого шляху 
«Україна має стати найрозвинутішою, найкультурнішою, Сергій Плачинда народився 18 червня 1928 року на хуторі Шевченково Новоархангельського, що на Кіровоградщині, в родині селян. Батько Петро Максимович (1897-1981) – українець молдавського походження був хліборобом, агрономом; мати Марія Федосіївна (1905-1956) – селянка. Його дід отримав на хуторі клапоть землі, збудував гарну хату, розбив сад. Був міцним, працьовитим господарем, аж поки не прийшла колективізація. І хоча він усе здав у колгосп, його все одно розкуркулили. Письменник згадує, що батькові радили тікати на Донбас, але той не хотів покидати рідної сторони. Ходив по району, шукав роботу. Аж доки його не взяв агрономом один голова колгоспу. Ще й дав коней, підводу, і батько вночі приїхав, щоб вивезти з рідної хати свою родину. А в їхній будинок потім заселився парторг Селіхов. Так родина опинилася в Масляниківці, яка нині є мікрорайоном Кропивницького. На долю сім’ї випало не тільки розкуркулення, а й страшний голод 1933 року. «Я був п’ятирічним хлопчиком, заходжу якось до сусідського ровесника Іванка, а той кричить до матері: «Лизу! Лизу!». Що це означає? Тоді були тарілки не полив’яні, а глиняні – пористі. І в них тривалий час залишався запах їжі, яку туди насипали, того ж, приміром, борщу. Й Іванко просив не хліба, а бодай полизати ту тарілку! А мати не давала, бо це викликало блювоту і язик кровоточив, адже був злизаним уже до ран...» – згадував письменник. Дитячі роки продовжували болісно відгукуватися у спогадах: «У квітні 1933 року в п’ятирічному віці я мав загинути мученицькою смертю. Нас, дітей, зібрали в селі Масляниківці (тепер околиця Кіровограда), що над річкою Сугаклея, оспіваною класиком Карпенком-Карим. Нас було п’ять хлопчиків. І на вигоні – кухня, де столувалися комсомольці і комуністи; товста повариха Кащиха; стіл просто неба – два хлопчики праворуч, два ліворуч, я на торці. І вона подає нам миски із супом з кропиви. Як зараз бачу, як там плавали кропив’яні листочки. Проте я чомусь набурмосився, мабуть, вона ударила мене. Закляк я над тією мискою і думаю: «Умру, а не буду їсти назло цій Кащисі». Виявилося, моя уперта вдача мене і врятувала. Бо ті четверо накинулись на їжу – й одразу в крик. А такі сльозини великі! Інший ще сьорбнув ложку того варива і закричав дужче. Вочевидь, від крику я знепритомнів. А наступний «кадр», який пам’ятаю: стою, лежать ці хлопчики мертві. І тут мене якась сила піднімає. Мати!!! Як вона дізналася, де я, – невідомо. Схопила мене, біжить вниз по косогору до нашої вулиці і кричить: «Не дам цій людоїдці синочка мого загубити». А мені соромно на руках, бо вважаю себе дорослим. Але нема перед ким соромитися, тому що у селі – мертва тиша...». Саме в ті страшні роки у хлопця зародиться інтерес до прадавньої історії краю: «Мама довгими вечорами, щоб відволікти мене від нав’язливих думок про їжу, розповідала мені про Вирій, про Білобога і Чорнобога… Коли вивчився, то став шукати про них згадки в інших джерелах». 
Від батьків, разом з любов’ю і шаною до історії предків, хлопець перейнявся пристрастю творити, робити все гарно. Доля берегла майбутнього письменника. Він чудом вижив у роки Другої світової війни. Снаряд упав за кілька метрів від хлопця, в купу гною – і не вибухнув. Коли сапери прийшли розміновувати, вони замість бойового заряду виявили в снаряді записку «Чем можем – поможем». Набагато пізніше Плачинда дізнався, що військовополонені, яких змушували працювати на німецьких військових заводах, коли вдавалося, начиняли снаряди такими записками замість вибухівки. У 1944-1945 роках ще дитиною працював токарем, вантажником, слюсарем, жаткарем у радгоспі «Зоря» Кіровоградської області. Вже після закінчення війни у 1945-1946 роках навчався у Кіровоградській СШ N 18. Рік був курсантом Полтавського танко-технічного училища. Потім продовжив навчання в школі, яку закінчив у 1948 році. Нездоланним було прагнення хлопця до книги, освіти, до високих скарбів української літератури. Старшокласником став співробітником Кіровоградської районної газети. Отримавши атестат, Сергій виїхав до Києва, де склав іспити для вступу до державного університету на факультет філології. В університеті Сергій Плачинда продемонстрував неабиякий хист до літературної діяльності, тому йому було запропоновано стати аспірантом інституту літератури імені Тараса Шевченка. Тривалий час після закінчення навчання, він працював там науковим співробітником і писав. З 1948 року він публікувався у республіканських газетах та журналах, друкуючи нариси й оповідання. Сергій Плачинда першим порушив табу на згадку про Голодомор 1933-го. Ще дев’ятнадцятирічним юнаком він надіслав до газети «Кіровоградська правда» на конкурс оповідання, де докладно описав усе, що закарбувалося в дитячій душі: і плач сусідського Ванька, який благав маму дати полизати полив’яну миску, яка зберігала давно забутий запах їжі; і свого діда на прізвисько Воловик, який ходив селом із голою гарбою, з-поміж щаблів якої звисали дитячі ніжки, рученята, дівоча коса – збирав по хатах померлих і відвозив їх до ями; і другого діда – козака Максима, який пішов до Єлисаветграда по макуху, і там його в міському саду вбили здичавілі від голоду люди, розчленували тіло і продавали з-під поли на базарі. Оповідання називалося «Не дочекався». Не дочекався і Сергій Плачинда тоді публікації. С. П. Плачинді вдається вперше надрукувати уривки з невідомих доти «Щоденників» Довженка – вражаючої сили людського свідчення трагедії України між жорнами тоталітарних імперій. Готує до друку монографію, на сторінках якої Довженко постане справжнім Титаном українського Відродження, збирає непідцензурні матеріали про духові боріння романтика української революції Юрія Яновського. У 1960 році за ініціативою Миколи Шамоти, який очолював відділ соцреалізму в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, Сергій Плачинда був звільнений з роботи «за український націоналізм». У 1960-1970-х роках у колі його друзів Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Леопольд Ященко. 
Рідний край завжди був у полі зору письменника. На шпальтах «Літературної України» порушує питання про зневаження національної гідності українців, захищає від варварської руйнації музей-заповідник на «Хуторі Надія», пише про проблеми залишеного напризволяще села. Відвідує музей Яновського у Нечаївці. 1968 року побачила світ книга історичних повістей «Неопалима купина» (художньо осмислюються постаті Роксолани, Галшки Гулевичівни, Артема Веделя, Максима Березовського, Теофана Прокоповича), яка згодом була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил». Та Плачинда знову береться за перо: творить документально-біографічні романи про Яновського та Довженка, у романі «Ревучий», що 20 років пробивався крізь цензурні загати, першим в українському письменстві порушує тему нищення екосистеми Дніпра, зазирає в глибини української праісторії у циклі повістей «Київські фрески», упорядковує унікальний збірник «Довженко і світ. Творчість Довженка у контексті світової культури». Лиха доля оминула Сергія Плачинду в 1985 році, коли всевладний КДБ влаштував вибух на його дачі в Академсадах у Броварському районі – він залишився живий, хоча після того почалися проблеми з зором. А в пожежі загинув унікальний архів самвидаву, який багато років дбайливо збирав письменник. Серед найбільших втрат – російськомовна повість Івана Дзюби «Ріо-де-Жанейро», сатиричне наслідування Ільфа і Петрова, де в новітніх пригодах Остапа Бендера чітко прочитувалися радянські реалії. У період «перебудови» одним із перших виступив на захист української мови, ініціював створення Комітету порятунку Дніпра. У 1986-му особисто їздив у Москву добиватися зняття табу з теми Голодомору. В роки здобуття державної незалежності Україною Сергій Петрович був активним учасником Народного Руху, здійснював політичну діяльність шляхом створення Української селянської демократичної партії. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». В останні роки життя працював старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України, опікувався питанням української мови у державі. 
Сергій Плачинда – лауреат міжнародної премії імені І. Кошелівця та почесний козак Київської сотні іменi Святослава Хороброго. Захопленням письменника була бібліотека, а також городництво, садівництво. Любив і завжди носив вишиванки як символ пам’яті роду. 8 вересня 2013 р. життя відомого українського письменника, публіциста, вченого, громадсько-політичного діяча обірвалося. Похований у селі Кантакузівка Черкаської області. Сергій Плачинда не шукав для себе статусів, привілеїв. Він шукав правду – і залишив по собі ім’я, яке назавжди буде вписане в історію української культури. |