Юні роки

        Успішно закінчивши 1856 р. повітове училище, Марко переїжджає до Києва – спочатку вступає до гімназії, а потім до університету св. Володимира як вільний слухач. Київську 2-у гімназію довелося залишити через три роки перед самим закінченням: його не було допущено до іспитів, бо Марко не подав документів, їх не видавала княгиня Кантакузіна. З незакінченою освітою Марко міг вступити лише вільним слухачем до Київського університету на юридичний факультет, що він і вчинив.

        Перебування в університеті мало неабиякий вплив на вразливого юнака. В цей час тут навчалися М. Драгоманов, Т. Рильський, М. Старицький, М. Лисенко. В студентському середовищі розповсюджувалась нелегальна література, молодь влаштовувала вистави. До цього періоду відноситься і перша його проба пера, і остаточне утвердження мрії про театр. «...Скортіло мені піти в театр і подивитись знамениту артистку Фабіянську, – згадував він в одній із автобіографій. – Побачив я її у якійсь переводній мелодрамі, не пам’ятаю названня. Вона грала хлопчика, прижитого графинею потай від свого чоловіка, і відданого графинею на виховання дворецькому. Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день як непритомний, як очманілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засинав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові». Первісна назва її була «Микита Старостенко, або не зчуєшся, як лихо спобіжить». Переробивши згодом цей твір, драматург змінив і його назву. «Дай серцю волю, заведе у неволю» – під такою назвою п’єса увійшла в історію, української літератури.

        Після дворічного перебування в університеті він виїздить з Києва і надовго оселяється в Бобринці. Продовжує захоплюватися виставами театру й цирку, що заїжджали в місто. Особливе враження на нього справили вистави відомої російської театральної трупи Л. Млотковського, у виконанні якої М. Кропивницький вперше побачив гоголівського «Ревізора».

        Приїзди артистів збудили творчу ініціативу бобринецьких аматорів. Навіть учні повітової школи «гульню в війну замінили гульнею в театр». «Біля нас групувались товариші, і в зайві часи ми читали в гурті, більш зимовими вечорами... – писав М. Кропивницький у спогадах. – Я й Іван Карпович були членами громадської бібліотеки, брали додому журнали, а також і твори окремих видатних акторів. Окрім великоруських корифеїв, знайомились ми потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Мілем, Спенсером, Мелешотом і іншими; читали дещо із Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд».

        У період 1863 - 1864 рр. бобринецькі аматори виставили понад сорок найрізноманітніших п'єс, де М. Кропивницький зарекомендував себе як здібний виконавець – з успіхом грав молодого купця Бородкіна і прикажчика Митю в п'єсах О. Островського «Не в свої сани не сідай» і «Бідність не порок». Він був душею творчо-організаційних задумів бобринецьких аматорів і незабаром очолив гурток. Саме через театральні захоплення М. Кропивницького його батько, Лука Іванович, втратив усяку надію «нахилити сина до господарства». У хлопця були вже інші мрії, інші бажання. У ці ж таки роки, разом із цікавістю до театру, зростає у майбутнього драматурга інтерес до літератури й народної творчості. Приїжджаючи до батька в село під час літніх канікул, Марко вчився від молоді пісень, уважно прислухався до народних оповідань і казок. Сам він читав товаришам «Енеїду» І. Котляревського, яку знав майже напам'ять.

        Та працювати доводиться в різних канцеляріях. Пізніше М. К. Кропивницький згадує: «Вступив я на цивільну службу і прослужив на посадах секретарів і діловодів близько дев’яти років, але підвищення в чинах не дістав, без пояснення причин. Значить, я потрапив до списка неблагонадійних». Болюче вразила Кропивницького і заборона театральних постановок українською мовою Валуєвським циркуляром 1863 р.

        У цей час він уважно вивчав життя, намагався збагнути причини такого злиденного існування простих людей, знайомився з творами прогресивних українських та російських письменників.

        Коли помер батько, перервалася остання ниточка, яка тримала М. Кропивницького в повітовому містечку Бобринці. Він розпродав господарство і переїхав до Одеси. В нього ще жевріла мрія вступити до технологічного інституту чи університету. Але склалося інакше.

        12 листопада 1871 року, остаточно залишивши канцелярську службу, Кропивницький у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) дебютує в одеському «Народному театрі гр. Моркових і Чернишова». Талановита гра молодого Кропивницького вразила одеситів, особливо палко вітала його молодь. Місцеві критики із захопленням писали про його майстерність: «Дебют в ролі Стецька п. Кропивницького привернув загальну увагу своєю грою; при виході його на сцену сміх публіки майже не припинявся; деякі куплети примушували його повторювати по два і по три рази, оплескам і викликам не було кінця».

        Молодий актор вразив глядачів оригінальною грою, вірним розумінням образу. Він пішов проти поширеної традиції – показувати Стецька просто дурнем: грав його без шаржу, майстерно користуючись засобами легкої іронії й народного гумору, сценічної невимушеності й безпосередності. Виконанням ролі Стецька Кропивницький привернув увагу глядачів і критики, примусивши багатьох змінити своє ставлення до цього образу, як до явища лише карикатурного характеру. Марко Кропивницький натхненно займається драматургією.

        Протягом 1872 - 1878 рр. він написав два водевілі «За сиротою і бог з калитою, або Несподіване сватання» (1872), «Помирились» (1872), оперетку-жарт «Пошились у дурні» (1875), драму російського мовою «Беспочвенники» (1878).

        Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 року у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. Особливо обурювало Кропивницького погане виконання п’єс з народного життя театральними гуртками Галичини. В автобіографії він писав: «Виконання народних творів якесь вимучене, покалічене, так, ніби виконавці i не бачили народу, якесь низькопоклонство, умизгання». Зневірившись у можливостях галицького театру, Марко Лукич повертається в рідні місця, йому хочеться показувати на сцені високі зразки акторського мистецтва, і він гастролює в Єлисаветграді, Катеринославі. Там його і застає суворий урядовий указ (1876р.) про заборону українських вистав.

        На той час М. Л. Кропивницький уже був популярним як актор і драматург, та все ж змушений був перейти, в силу обставин, на російську сцену і бути на ній аж до 1881 року. За цей період він значно розширив коло своїх сценічних образів, удосконалив свою майстерність і мав чітке уявлення про завдання театру взагалі й українського зокрема, водночас наполегливо працював і як драматург, не уявляючи свого життя без написання п’єс.

        З 1881 року, коли для українського театру настало деяке полегшення, акторська і літературна діяльність Кропивницького на українській сцені розгортається з новою силою, з’явилася довгоочікувана можливість реалізувати свій творчий потенціал. З трупою Ашкаренка він відвідує Кременчук, Харків, Київ, а в 1882 організовує трупу, в якій об’єднує кращі акторські сили того часу.