Створення театру корифеїв

        Прослуживши близько трьох сезонів на сцені Одеського народного театру, М. Кропивницький залишив його, бо мріяв про українську професіональну трупу, у створенні якої бачив тепер основний сенс свого життя. Період між театральним дебютом М. Кропивницького та часом, коли він організував професіональну трупу, сповнений надзвичайно напруженої праці його як режисера і актора.

        У 1882 році він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М.Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше – М.Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий.

        Цей злагоджений виконавський колектив був організований у Єлисаветграді, а через місяць він вже вирушив на гастролі до Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Полтави, Ростова-на-Дону.

        П. Саксаганський зазначав, що для цього періоду історії театру був характерний легковажний, одноманітно-шаблонний, жартівливий репертуар, без будь-яких інтересів, що захоплювали б суспільне життя даного часу. Дійсного життя не було на сцені, і сцена не зачіпала ні єдиним штрихом того, що зачіпали свого часу «Ревізор», «Горе з розуму», «Бідність не порок» та інші п'єси.

        Причини цього П. Саксаганський вбачав не у відсутності талановитих драматургів, а у надмірно суворих вимогах цензури, яка змушувала тогочасних письменників «крутитися» у вузьких рамках шаблонних компіляцій любовних інтриг.

        М. Кропивницький також розумів, що мистецтво українського театру могло відповідати запитам демократичної, прогресивної частини суспільства лише при наявності репертуару, який відображав би життя з його соціальною нерівністю, експлуатацією, що показував би демократично настроєному глядачеві, з одного боку, його безправність, а з іншого - хижацтво багатіїв.

        Трупа М. Кропивницького давала в Петербурзі вистави протягом трьох зимових місяців, починаючи з 11 листопада 1886 року. Серед культурної громадськості Петербурга, в театрально-літературних колах були щирі прихильники талантів українських акторів, що турбувалися станом і долею українського демократичного театру загалом такою ж мірою, як і станом та долею свого, російського. Це були представники того Петербурга, який не поділяв великодержавної політики царського уряду щодо України: передусім видатні актори олександрійської сцени В. Давидов, К. Варламов, М. Савіна.

        Про вистави «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Глитай, або ж Павук» писали всі найвизначніші столичні газети. Українські актори мали прекрасну можливість спілкуватися з прогресивними діячами російської культури. Після петербурзьких гастролей, що дали творчий поштовх українському театру, театральна діяльність Кропивницького стає ще інтенсивнішою, напруженішою. Марко Лукич весь у полоні творчих задумів і планів. Актор, режисер, драматург, організатор театральної справи, він, незважаючи на тяжкі умови, невтомно працює для українського мистецтва. Розстаючись із старими колективами, організовує нові, вирощує нові талановиті кадри і весь час мандрує по містах і селах не тільки України, але й далеко за її межами. У 1887 році трупа М. Л. Кропивницького успішно виступала в Москві. На виставах бували Лев Толстой, Антон Чехов, майстри Малого театру. І це був незвичайний успіх, це було утвердження української культури, її самобутності, її значущості.