Кропивницький як режисер

        Неперевершений актор широкого жанрового діапазону, талановитий драматург, блискучий режисер і активний діяч сценічного мистецтва, М. Кропивницький свідомо і активно боровся за справді народний український театр. До Кропивницького українська сцена вжє знала режисерів в особі його знаменитих попередників – М. Щепкіна і К. Соленика, але вони, в основному, виступали режисерами своїх ролей.

        Слово «режисер» уперше було вжите у 1742 році, а з початку XIX ст. посада режисера входила до штатного розкладу драматичних труп. Та лише під кінець XIX ст. формується функція режисера у новому змісті, як творця художньо цілісного сценічного твору-вистави. Початком російського режисерського театру стало відкриття МХАТу в 1898 році. Французькі історики режисури називають більш конкретну дату народження режисури – З0 березня 1887 р. (день відкриття «Вільного театру» Андре Антуана). Німецькі дослідники появу своєї режисури пов’язують з 70-80 роками XIX ст. – (діяльність Мейнінгенського театру).

        М. Кропивницький по праву вважається основоположником української театральної режисури, датою народження якої слід визначати осінь 1882 року, коли в м. Єлисаветграді ним було організовано нову, вже чисто українську трупу. Обов’язки режисера взяв на себе М. Кропивкицький. Про його режисуру в «Наталці Полтавці», якою відкривався театр, місцевий рецензент зауважував: «Кажучи про виставу 27 жовтня, не можна сказати, хто, власне, грав добре, тому що Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Жаркова і Світлов не мовби злилися духом для того, щоб зробити загальне враження. І воно було величезне! Художником тут був ансамбль!» (Єлисаветградский вестник, 1882, № 118).

        Акторський дебют М.Кропивницького на професійній сцені відбувся у 1871 р., а далі, як митець згадує у своїй автобіографії на зиму 1874/75 років заангажував його антрепренер Мєдвєдєв, режисером у Херсон. Ще далі, на літо 1875 р. – театр товариства «Руська бесіда» в Галичині, а на літній сезон 1876 р. – антрепренер Д. Ізотов у Катеринослав. Отже, з 1874 року режисура для Кропивницького стає майже головною професією. Подальша творча діяльність митця склалась так, що майже всі вистави у трупах за участю М. Кропивницького здійснювались ним самим. Хоч пізніше режисурою займалися М. Старицький, М. Садовський і П. Саксаганський.

        У виставах М. Кропивницького, окрім високої сценічної культури, закладалися основи інтерпретаторської діяльності режисури, спрямованої на організацію взаємодії акторів у запропонованих обставинах п’єси і вистави. Митець не залишив режисерських розробок своїх вистав, але лист до артистки А. Маркович – виконавиці ролі Галі з п’єси «Назар Стодоля» – може бути зразком режисерської експлікації Шевченкового твору, визначення ідейної концепції постановки з дуже спостережливими, вірними і глибокими реалістичними деталями. У зрілі роки в М. Кропивницького визначається і формується новаторський тоді, а сучасний і на сьогодні, погляд на режисерську професію – «від режисера все залежить, треба, щоб він самостійним був диктатором, щоб людей слухав, а свій розум мав». Прагнучи вірно донести ідеї драматичного твору, М. Кропивницький піклувався про ґрунтову роботу над психологічним розкриттям характерів персонажів, хоч не рідко його вистави славилися розкішними й мальовничими засобами виразності. Він постійно вимагав природності й органічності від акторської гри і водночас виразності й соковитості. Особливої уваги у його режисурі надавалось відчуттям жанрово-стильових ознак драматичного твору.

        Вводячи підготовчий період роботи над виставою, Кропивницький уважно і глибоко будував взаємовідносини між персонажами, а також кульмінаційні моменти у боротьбі дійових осіб. У роботі з акторами Кропивницький допомагав їм виявити свою творчу індивідуальність у трактуванні ролей, але притому добивався гармонічного об’єднання всіх учасників вистави у глибокий ансамбль. Видатний діяч російського театру М. Синельников у своїх «Спогадах» високо цінював цей бік режисерської творчості митця: «Перші побачені мною постанови справжнього режисера М. Л. Кропивницького... Це не тільки гармонічне виконання головних ролей хоч би й талановитими, хоч би й бездоганними акторами. У Кропивницького з ідеєю даної п’єси нерозривно зливалось усе: виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь, все – гармонія... Все це було наслідками невтомної енергії, розуму і першорядного таланту М. Л. Кропивницького».

        Характерною особливістю вистав М. Кропивницького була побудова масових сцен. Маса була живою, органічно впліталась у дію п’єси, жила її життям, життям основних персонажів.

        У режисерській діяльності М. Кропивницького був принципово новий підхід до художнього оформлення вистави, до костюма, реквизиту, гриму й бутафорії – органічно невідємних компонентів синтетичного театрального мистецтва.

        Під час гастролей українського театру в Петербурзі (1886 р.) відомий і поважний критик О. Суворін писав: «Кропивницький не тільки незрівняний актор, але й такий же незрівняний режисер, його руки видно в постановці всякої п’єси, в найменшій деталі й загальній картині».

        Історія українського театру до Кропивницького не знала такого поняття як режисер-педагог. Проблему виховання молодого покоління режисерів і акторів митець ставив на перший план. Він виховав кілька поколінь діячів сцени, цим самим зміцнив справу театральної культури України і передав через своїх учнів невмирущі традиції основоположників й творців реалістичної школи українського театру, до яких сам по праву належить.

        Сила і велич М. Кропивницького полягає не тільки в його особистій обдарованості, а в нерозривному зв’язку з українським народом, в якому він черпав наснагу для своєї творчості. Як художник він спостерігав, відбирав типові явища, брав мотиви з народної творчості і все це переплавлював у своїй драматургічній, акторській і режисерській лабораторії, очищав від шлаку, філігранно-відшліфовував і збагаченим повертав тому ж народові у високих мистецьких формах.

        С. Єфремов: «Його п’єси... належать ще цілком до старої етнографічної школи. Темами для своїх творів Кропивницький бере здебільшого події з народного життя; найбільш йому припадає до душі обробляти окремі малюнки, давати поодинокі образи, так живо схоплені, що, як давно вже завважила критика, іноді здається, ніби задля них тільки й пише автор цілі сцени. Така манера вадить не трохи цілості п’єс, бо мало не всі зводить просто на драматичні картини без міцного внутрішнього вузла; але разом надає їм і ту принадну барвистість, що джерелом живим б'є, особливо в перших творах Кропивницького».