Кропивницький як драматург

     Після першої драми написав декілька водевілів на власні та перероблені сюжети: «Помирилися» (1869), «За сиротою і Богзкалиток» (1871), «Актор Синиця» (1871), «Пошились в дурні» (1875), блискучий етюд «По ревізії» (1882) та ін. Поряд з комедійним, фарсовим конфліктом тут звучать ноти сатиричні, які зближують їх із драмами «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» (1882), «Невольник» (за Шевченком, 1872), «Беспочвенники» (1878). Викриття сучасних йому негативних суспільних явищ драматург здійснював з позицій демократа і гуманіста. Образ Йосипа Бичка у п'єсі «Глитай, або ж Павук» – перша яскрава, жива постать «чумазого» на українськім грунті і, за словами автора, «очень серьёзное и опасное явление текущей жизни Малороссии... Это кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества...». Такий тип зустрічаємо в драмах «Олеся» (жмикрут Балтиз), «Дві сім’ї» (яскравий образ самодура Самрося). «Малюнки сільського руху» й образ соціально активного героя – захисника селян – бачимо у драмі «Конон Блискавиченко». Тут, як і в п’єсі I.Карпенка-Карого «Понад Дніпром», надії автора покладено на селянську землеробсько-ремісничу артіль (засновником таких артілей був на півдні України І. Левитський). Бездуховному накопиченню, зажерливості, психології «вседозволеності» всіляких «чмирів» протиставляється житгя осмислене, яке минає в суспільно корисній праці. Розпад родинного житгя показав М. Кропивницький в одній з найкращих з художньої точки зору драмі «Зайдиголова».

        Тему сільського безладдя, блискуче розпочату в драматичному етюді «По ревізії», М. Кропивницький продовжував розробляти в комедіях пізнішого часу «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», водевілі «Дійшов до розуму» (1909). Яскраві, колоритні характери «антигероїв» свідчать про чіткість моральної позиції автора щодо всілякої бездуховності, жорсткої й тупої обмеженості, а то й цілковитого морального звиродніння під впливом жадоби багатства.

        Писав М. Кропивницький і п’єси для дітей за мотивами народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Вдавався й до інсценізацій літературних творів: поеми Т. Шевченка «Сліпий» («Невольник») і «Титарівна» («Глум і помста»), повісті Є. Гребінки («Чайковський, або Олексій Попович»), творів М. Гоголя («Вій» і «Пропавша грамота»). Йому належать інсценізації «Вергілійова Енеіда» за І. Котляревським, «Підгоряни» за І. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком. Відома драма Мольєра «Жорж Данден» лягла в основу задуму п’єси «Хоть з мосту в воду головою». Така театральна практика, що була загальноприйнятою (М. Старицький, І. Карпенко-Карий), значно розширювала як репертуарні рамки, так і виражальні, жанрово-стильові особливості української драматургії.

        У стильовій манері М. Кропивницький найбільш традиційний з усіх драматургів тієї пори. Оновлюючи тематику й проблематику своїх творів, незмінно залишався на позиціях драми-інтриги. Проте були в нього й досягнення, відзначені багатьма критиками. Це – мова драматичних творів. «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати, – зазначав І.Франко. – Широкою струєю пливе тота мова в драмах Кропивницького – автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудових красок і блисків. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти, сиплються безкінечною многотою; деякі сцени автор, здається, тільки для них і понаписував».