Дитячі роки

        Серед безкрайніх полинових степів розкинулось старовинне село Бежбайраки (колишній Єлисаветград Херсонської губернії - тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). Тут 7 травня 1840 року в родині управителя маєтків місцевого поміщика Фундуклея народився майбутній театральний геній Марко Лукич Кропивницький.

        Батько майбутнього драматурга, Лука Іванович, ріс сиротою, не закінчив навіть повітового училища, з ранньої юності сам дбав про себе, заробляючи на хліб. Мати, Капітоліна Іванівна, була жінкою складної долі. Вродлива, до того ж грала на різних музичних інструментах і дуже гарно співала. Її таланти помітила княгиня – і Капітоліна майже весь час проводила у панських покоях, а потім і зовсім там оселилася, забувши про родину. Все закінчилося тим, що коли Маркові було п’ять років, мати, забравши найменшого сина Володимира, поїхала разом з гусарським ротмістром до Бобринця…

        Той день Марко запам’ятав назавжди, адже відтоді його безтурботне життя закінчилося. Діти не розуміли, куди поїхала їхня мати. Батько був у розпачі, розраду шукав в оковитій. Та все ж у хвилини просвітлення Лука Іванович розуміє, що не добре чинить з дітьми і вирішує віддати їх навчатись. Ганну і восьмирічного Марка він відправляє до приватної школи дрібного шляхтича Рудковського. «Єзуїт з нас, своїх учнів, надумав робити спартанців, він такий був жорстокий, суворий, що канчук його завжди гуляв по чиїй-небудь з наших спин. Крім уроків ми повинні були виконувати і домашні роботи, як-от: полоти город, поливати зелень, стерегти по черзі сад, ганяти худобу на водопій і т.п.», - згадував М. Л. Кропивницький у листі до А.В. Маркович.

        Через деякий час хлопчик потрапляє в дім князів Кантакузен, де в той час перебував на службі його батько, а потім до якогось генерала, де намагалися зробити з нього такого собі слухняного козачка. Від генеральської «ласки» він не раз рятувався у кріпачки-корівниці і кучера Тимофія, про яких на все життя зберіг світлі спомини. Хоча й вразливий, але непокірний і гордий, Марко втік від генерала так само, як раніше від жорстокого шляхтича. Через деякий час потрапляє Марко у село Новокрасне до священика Нестеровського, де знову йому доводиться тяжко працювати: він і дзвонар, і Псалтир читає по померлих, і воду возить, і коней доглядає. У цьому ж селі був великий етапний пункт. У листі до А.В. Маркович він писав: «Тут я бачив серед каторжників, які йшли в заслання і були скуті і в ножні і в ручні кайдани, з виголеними головами, з таврами на щоках і лобі...» Тут-таки підліток був свідком того, як занапастили, зжили зі світу дівчинку-сирітку, яка разом із Марком тягла ярмо підневільного життя у попа. На його долю теж випало стільки злиднів та лиха, про що через багато років він писав з острахом: «Я боюсь нужды, боюсь нищеты, потому что испытал их; и до сих пор мороз по коже подирает, как вспомню».

        Не став терпіти знущань і в домі офіцера Бракера в Єлисаветграді, де з нього пробували зробити щось на зразок помічника денщика. Врешті батько забирає його і влаштовує в Бобринецьке повітове училище. Тут Марко влаштовується жити у бабусі, в якої вперше після довгої розлуки зустрівся з матір’ю. Капітоліна Іванівна тримала там маленьку школу музики і танців. Вона навчає і сина грі на фортепіано, скрипці, гуслях, апробує і ставить голос, розучує з ним вокальні партії, залучає до художніх вистав. Але життя не поспішало посміхатися Маркові і підневільне становище ще довго переслідуватиме його.

        Спочатку майбутній актор навчався у школі бабусі Уляни Дубровинської, а потім у Бобринецькому повітовому училищі. Здобуваючи початкову освіту, Кропивницький оволодів розмовними польською, французькою та німецькою мовами. До цього періоду відносяться і перші театральні кроки юного Кропивницького. У Бобринці він бере участь у виставах, які організовував його дядько Микола. Аматорські вистави були на той час звичайною практикою багатьох повітових училищ. При підтримці близьких людей саме в Борбинці Марко Лукич створює свої перші сценічні образи – Петра («Наталка Полтавка»), Лопуцьковського («Шельменко-денщик»), Стецька («Сватання на Гончарівці»). І з того часу думки про театр Кропивницьког уже ніколи не полишатимуть.