Казка передасть читачеві мудрий та народний погляд на життя. І. Франко
Іван Франко любив дітей. «Життя, – зазначав, – мені мало всміхалося, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце». Саме для них, найменших, він написав чимало творів, а особливого значення надавав казкам-байкам як найбільш доступній формі викладу й сприймання.
Франко написав майже п’ятдесят казок, двадцять з них увійшли до збірки «Коли ще звірі говорили» (1899 p.). Більшість з них – це художньо опрацьовані переклади з грецької, індійської, німецької, російської, арабської та інших мов, своєрідні літературні обробки. Проте найчастіше він запозичував образ чи сюжет, який доповнював, розширював, надаючи творові соціальної загостреності, національного колориту – за словами самого автора: «На чужий позичений рисунок наклав наші українські кольори». Казки з’явилися у творчості І. Франка переважно у 90-ті роки – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей (Андрія (1887 р.н.), Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.), Ганни (1892 р.н.), а згодом надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для всієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів. До розважально-дидактичних казок І. Франка зараховуємо твори «Ріпка» (1891 p.), «Киця»(1891 p.), «Суд святого Николая» (1895 p.) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили» – «Осел і лев», «Старе добро забувається», «Лисичка і журавель», «Лисичка і рак», «Лис і дрозд», «Заєць і їжак», «Королик і медвідь», «Вовк війтом» (усі 1896 p.), «Заєць і медвідь», «Ворона і гадюка» (обидві 1897 p.), «Три міхи хитрощів», «Вовк, лисиця і осел», «Лисичка-черничка», «Мурко й бурко», «Лисичка-кума», «Війна між псом і вовком», «Фарбований лис», «Ворони і сови», «Байка про байку» (усі 1898 p.), «Як звірі правувалися з людьми» (1903 p.). Ці тексти є практичним втіленням теоретичних поглядів І. Франка на виховання дітей: серед казок цієї модифікації немає жодної чарівної казки, натомість майже усі вони про тварин. Казки про тварин, на переконання письменника, найбільше імпонують дітворі: «Вони [діти] люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди».
Казки «Ріпка» (1891 p.) та «Киця» (1891 p.) написані для дітей 3-6 років, не читачів, а слухачів. Як уважав Іван Франко, «…дитя перед семи роками не повинно читати», бо в такому віці «читання шкодить тілесному і духовому здоров’ю дітей». Тому, для кращого запам’ятовування, ці тексти написані або віршами («Киця»), або ритмізованою прозою («Ріпка»). До того ж римовані твори розвивають усне мовлення малюків, формують уміння слухати й чути художнє слово. Поетика цих Франкових казок тісно пов’язана з психомоторними та рецептивними особливостями малюків, які люблять рух, яскраві зміни. Літературна казка, створена на основі народної, впевнено посіла місце свого першоджерела і, що найважливіше, сама стала «народною»: у сучасних виданнях «Ріпки» використовують текст Івана Франка.
Персонажі Франкової казки, на відміну від народного варіанта, наділені іменами: дід Андрушко, баба Марушка, дочечка Мінка, сучечка Фінка, киця Варварка, мишка Сіроманка. Деталізовано процес та конкретизовано знаряддя праці: «Раз весною взяв дід рискаль та й мотику, скопав у городці грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку-дрібку – та й посадив ріпку».
Процес виривання ріпки забавляє малюків. Картина набуває дещо комічного забарвлення: «Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами…». Загалом «Ріпка» – казка весела, життєрадісна: у ній немає антагонізму, а дійових осіб не можна поділити позитивних і негативних. Слухач симпатизує усім персонажам, які так дружно, згуртовано та наполегливо працюють. Щоправда, найбільшу прихильність діти виявляють до мишки. Адже саме завдяки її допомозі удалося вирвати ріпку. Особливо зворушує малят те, що таку важливу роль у казці виконує саме тваринка дрібненька, найменша з-поміж усіх; діти загалом люблять усе маленьке, сприймаючи його як атрибут свого власного, дитячого, отже – «маленького» світу.
Твір «Киця» цікавий малечі найперше образом самої киці. Киця – персонаж певною мірою незвичайний, казковий, бо ж вона не просто тваринка, яка нявкає чи гріється на сонечку, а істота свідома, одушевлена, що розмовляє людською мовою і навіть плаче.
Плакала киця на кухні, Аж їй очиці попухли. «Чого ти, киценько, плачеш, Їсти чи питоньки хочеш?» «Їсти ні пити не хочу, З тяжкої жалості плачу. Сам кухар сметанку злизав, На мене, кицюню, сказав. Хтів мені лапки побити, Чим же я буду ходити?» «Скажи ж нам, киценько мила, Як ти ся в нього просила?» «Я му сказала: Ой пане, Най тобі жаль мене стане! Не бий ти кицю мізерну, Я тобі шкоду поверну, Настане ранок майовий, Піду я в поле на лови; Походжу мало чи много, Зайчика зловлю малого, Тобі принесу живого. Воробці в стрісі укриті І перепілонька в житі, Все те моя буде здобич, Сли мені буби не зробиш. А як полуднє настане, Пригріє сонце весняне, Скриються зайчики й птахи, Я влізу в воду по пахи, Я всі броди переброджу, Вже ся на хитрість спроможу, Вже ся спроможу на шутку, Наставлю хвостик, як вудку, Наловлю рибок я много, А все для тебе, їй-богу!»
І. Франко і ставив собі за мету навчити дітей співчувати чужому горю, чуйно ставитись до скривджених. Як згадувала донька письменника Анна, «…сам ставився до всіх звірят з надзвичайною любов’ю і ніжністю. Особливо користалися його опікою бідні сирітки, звірята без дому й захисту, немічні й каліки. У нас, немов у звірячій клініці, постійно перебували або голодна задрипана кицька, яку тато знайшов холодного дощового вечора десь під плотом і приніс нагріти й нагодувати, або цуценя напівзамерзле, або пташеня з перебитим крильцем. Всі ці звірята під його ніжною опікою приходили до себе й набирали якихось надзвичайних прикмет і здібностей. Цю любов до звірят передав тато і нам. Під впливом татових оповідань звірята були для нас істотами рівними нам, нашими приятелями, товаришами наших іграшок, повірниками в наших радощах і горі».
«Суд святого Николая» призначений для виконання на сцені дітьми дещо старшого віку (6-12 років), проте незвичайний сюжет і чудесні образи Святого Николая, Ангелів та Чорта не менше інтригують і малечу. Адже цей твір, як і казки для дошкільнят, написаний віршами (для кращого заучування напам’ять), у ньому немає різко вираженої боротьби опозиційних сил. Чорт – персонаж швидше нейтральний, аніж негативний, він навіть лагідно іменується «Чортиком». Це - святкова передріздвяна казочка, пов’язана з вірою у Святого Миколая-Чудотворця, який на Галичині у ніч з 18 на 19 грудня розносить чемним дітям дарунки, а нечемним – різочку. Зі святом Миколая пов’язаний і звичай дарувати випечених із тіста медяників-«миколайчиків». На таку виставу приходили батьки з дітьми, щоб отримати подарунок від Миколая. Яскравими штрихами зображено людей різних суспільних верств. Нужденність шевця, бідування робітника та його дітей Орисі і Павлуся, важка праця старого водоноші Вакули, бешкетування злидаря-сироти Гриця – така ось невтішна картина тогочасного суспільства, правдиво (хоч і лаконічно) змальована у Франковому творі. Але твір урочисто піднесений, святковий, навіть чарівний. Історія кожної дитини, неначе намистинка, нанизана на нитку доброчесності. Адже діти прийшли «на суд Св. Николая» з надією отримати за свої добрі діла «величезний медяник, що виображує Св. Николая».. Усі діти зробили добре діло, однак суворий та справедливий суддя присуджує медяник дівчинці Олюні.
«Лиш той хвали моєї варт, Хто не случайно, не на жарт, Не з привички, не для відплати, Не з жалю, а як дітям мати, З любові, що пройма нутро, Так робить другому добро», – прорікає Св. Николай. Ця велика християнська істина – ідейний стрижень цілої п’єски. Фінал твору ще раз підтверджує слушність слів Св. Николая: дівчинка Олюня від щирого серця, з любові до ближнього ділить свій медяник порівно між усіма дітьми. «Суд святого Николая» сам Іван Франко вважав твором, що «ублагородняють» дитячі душі, вселяють в них гарний настрій та жагу добротворення.
У передмові до 2-го видання казки «Абу-Каси-мові капці» Іван Франко розкриває джерело її сюжету ? казку із старовинної збірки арабських казок в німецькому перекладі, яку він колись придбав у антикварній книгарні. З гумором розповідає поет про пригоди старого скупаря багдадського купця Абу-Касима, який ніяк не може позбутися своїх старих, драних капців. Але зміст казки не обмежується лише висміюванням скнарості як негативної риси людського характеру. Іван Франко на казковому матеріалі викриває деспотизм, підкупність державних чиновників, показує безправ’я окремої людини. Втративши майно, Абу-Касим відмовляється від думок про збагачення, розкаюється у своїй скнарості і стає богомільним жебраком.
Як зазначала дочка письменника, Ганна Іванівна, Іван Франко знав безліч народних казок, байок, пісень про тварин і залюбки оповідав їх своїм дітям. Звірів представляв він як мислячих істот, що живуть майже людським життям. «Ці всі прекрасні казки і оповідання читали ми пізніше вже як друковані твори – «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита» і інші казки, що були нашою першою духовною поживою», ? згадувала дочка письменника.
Велика група казок про тварин об’єднана Іваном Франком спільним заголовком «Коли ще звірі говорили». В основі сюжету цих творів лежать мотиви відомих казок народів світу ? українських, російських, німецьких, грецьких, індійських, сербських. Герої цих творів ? хитра Лисичка, хижий Вовк, мудрий їжак, дурний Осел та інші ? є носіями певних людських якостей, а самі казки під личиною вигадки криють звичайно велику життєву правду. Адже говорячи про звірів, ? каже Іван Франко, ? казка «одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: ? Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупо-тою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забавами. Адже ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли ? не їх, а себе самих!"
У казках Івана Франка про тварин викривається державний лад «звірячого царства», в якому панують сильні й хижі Леви, Вовки, Ведмеді, що живуть за рахунок працьовитих Ослів, покірних Баранів, несміливих Зайців. Проте представники панівної верхівки виявляються примітивнішими, дурнішими від тих, за рахунок яких існують. Цар звірів Лев поступається розумом вигадливому Ослу («Осел і Лев»), який перемагає і хижого владолюбного Вовка («Вовк війтом»); звірячого ворога, лютого пана Ведмедя перемагає малий, але розумний Заєць. Як і в народних казках добрий, чесний, сміливий бере гору над лихим, підступним, боягузом. Малі пташки Королики не дозволили Ведмедеві ображати їхню гідність, примусили його просити пробачення («Королик і Ведмідь»), їжак-неборак покарав хитру Лисичку за її віроломство («Три міхи хитрощів»), а добродушний Журавель провчив хитромудру куму Лисичку її ж методом («Лисичка і Журавель»).
Широкої популярності набула поема-казка Івана Франка «Лис Микита». У ній також використаний відомий у світовій літературі мандрівний сюжет про хитрого лиса та його пригоди. У цьому творі письменник висміює вади людського суспільства. «І у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано»,? наголошує він у передмові.
У звірячому царстві, як і між людьми, часто панує неправда, здирство, хабарництво, багатий і сильний гнітить бідного й слабкого. В образах Лева, Ведмедя, Вовка, Лиса, Борсука уособлені панівні класи тогочасної Галичини ? цісар, царедворці, міністри, поміщики. Найхитріший і найспритніший між ними Лис Микита, який не зупиняється ні перед якими злочинами ? зрадою, шахрайством, вбивством,? аби забезпечити собі багате, сите життя. Цар звірів Лев робить його своїм найближчим помічником, дає йому необмежену владу, бо й сам «грабує чисто, а не хоче особисто, шле Ведмедів і Вовків». Дрібним мешканцям звірячого царства ? зайцям, птахам ? немає життя, вони безправні, їх безкарно нищать, пожирають всевладні хижаки.
У поемі-казці Іван Франко широко використав українську народну творчість ? казки, байки, пісні про звірів. У ній знаходимо також ряд картин, що відтворюють народний побут, звичаї. «Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок накладав наші українські кольори,? писав Іван Франко в передмові до «Лиса Микити».
Втікаючи від псів, Лис заховався у бочку з синьою фарбою. Пофарбований лис дуже смішний і кумедний, але свою пригоду він використовує в корисних цілях – оголошує себе царем. Новоспечений «цар» не заслуговує поваги, бо він брехун і кар’єрист. Проте цього не помічають звірі, та ще й з усіх сил намагаються догодити йому. Але найбільше в Лиса лицемірства.
Він обіцяв по справедливості судити, а насправді, «хто був дужчим, той кращим, а хто слабшим, то ніколи не вигравав справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодним. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що живе». Казка викликає думки про те, які бувають царі, і про неминучість розплатити за лицемірство і обман.
Читати онлайн рідкісні видання
Франко І. Казки : Лисичка кума ; Лисичка і Рак ; Старе добро забувається ; Їжак та Заяць ; Осел і Лев / І. Франко ; мал. П. Лапина. – Київ : Книгоспілка, 1923. – 39 с. : іл. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – Електрон. версія друк. вид. – Дата звернення: 20.08.2026.
Франко І. Казки : Фарбований лис ; Війна між Псом і Вовком / І. Франко ; мал. П. Лапина. – Київ : Книгоспілка, 1923. – 24 с. : іл. – Режим доступу: . ? Назва з екрана. ? Електрон. версія друк. вид. ? Дата звернення: 20.08.2026.
Франко І. Казки : Лис і дрозд ; Вовк старшиною ; Королик і ведмідь / І. Франко ; мал. П. Лапина. – Київ : Книгоспілка, 1923. – 32 с. : іл. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – Електрон. версія друк. вид. — Дата звернення: 20.08.2026.
Франко І. Казки : Заяць і ведмідь ; Лисичка-черничка ; Мурко й Бурко / І. Франко ; мал. П. Лапина. – Київ : Книгоспілка, 1923. – 26 с. : іл. – Режим доступу: . – Назва з екрана. – Електрон. версія друк. вид. – Дата звернення: 20.08.2026.
Кросворд
Прочитай, обравши лише овочі, назву книжки казок Івана Франка.
(Коли ще звірі говорили)
Оповідання для дітей
Найулюбленіший герой І. Франка – хлопчик Мирон. З ним ми зустрічаємося в багатьох оповіданнях.
П’ятирічний герой оповідання «Малий Мирон» викликає наші симпатії допитливістю, здатністю самостійно мислити. Дитина замислюється над безліччю питань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, часом наївних, але важливих для неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи зможуть розвинутись його природні здібності в умовах злиднями прибитого, забобонами затурканого села? Нічого втішного не може відповісти на це питання письменник. Можливо, що стане малий Мирон таким самим забитим, темним, згорьованим селянином, як і більшість його односельчан. А якщо він здобуде освіту і присвятить своє життя допомозі бідним людям то й тоді чекає на нього безрадісна доля: «Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або загине десь у бідності, самоті та опущенні на якімсь піддашші, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв’яка горілкою, аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!»
Та ось сільський хлопчина, що виростав на лоні природи, під опікою люблячих батьків, змалку привчений до праці, з радістю йде до школи («Грицева шкільна наука»). Вже на першому уроці вчитель «потягнув його за понятливість різкою по плечах». А далі щоденна бійка, безглузді методи навчання зовсім вбили в хлопця інтерес до шкільної премудрості, перетворили його на переляканого, забитого «тумана вісімнадцятого». Після року навчання «Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком». З усієї шкільної науки виніс він лише безглузде «а баба галамага».
Тяжкою і безрадісною була шкільна наука і для малого Мирона, героя оповідань «Олівець», «Під оборогом», «Schonschreiben».
Жорстокі, бездушні вчителі, які знали лише один засіб впливу на учнів ? різку, зубрячка, далекі від живого життя шкільні предмети перетворювали роки навчання на справжню каторгу. Школа калічила дітей не тільки фізично, але й вбивала в них «всяку іскорку критики і власної ініціативи», перетворювала слабших на духовних калік. У серцях же сильніших духом проростало обурення і «вічна ворожнеча проти усякого поневолення та тиранства».
Багато радощів давало сільській дитині спілкування з природою. Герой оповідання «Під оборогом» малий Мирон повертається з міської школи на канікули до батькової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорослими на полі, на косовиці, але вже в неділю ? він вільний. «Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі ? рано в неділю, коли там нема ні живої душі... Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси...» Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії. Розуміючи, що зловісна градова хмара несе загибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару: «Не пущу! Вертай назад!» І відбувається чудо ? хмара обминає оброблені .поля, градова злива падає на ліс.
Прекрасна жива природа буває безсилою перед людиною. Так легко зірвати квітку, зламати гілку, позбавити життя тендітну пташку. Милосердю і любові до всього живого вчить оповідання «Мій злочин»... Давно-давно нерозумний хлопчик вкоротив життя малій красивій пташині. Минуло багато років, але в пам’яті вже немолодого чоловіка живе болючий спогад про цей нерозсудливий вчинок. І в часи важких ударів нещасливої долі, в хвилини тривоги і розпуки йому здається, що сам він ота маленька, слабосила пташка, якій щохвилини уперта, завзята і нерозумна сила може без причини й цілі скрутити голову...
