Франко - перекладач
Велику роль у розвитку української літератури та в цілому української національної культури відіграє титанічна праця Івана Франка як перекладача і популяризатора творів світової літератури. Перекладати Франко почав під час навчання у старших класах гімназії і не залишав цю справу аж до останніх днів свого життя. Він знав 19 мов.
І. Франко ще в початковій школі навчився читати й писати німецькою мовою і одним із перших в Україні в своїх перекладах ознайомив суспільство з кращими творами німецьких поетів, письменників і драматургів (Й.-В. Ґете, П. Шербарт, Марія Янічек, Лінкей (Йозеф Попер), Г. Гайне, Б. Боян, К. Лясвіц, Г.-Е. Лессінг, Н. Ленау, К.-Ф. Мейєр).
«Лиса Микиту» – перлину української сатиричної літератури – важко назвати звичайним перекладом. Це скоріше оригінальний твір із «закордонними витоками». У статті «Хто такий «Лис Микита» і звідки він родом» автор подає джерела, що прислужилися йому в задумі й створенні поеми: старонімецький та старофранцузький перекази «Reinecke Fuchs» і «Le Roman de Renard», гетівська переробка відомої поеми Віллема, а також значною мірою – мотиви й сюжети з українських народних казок.
Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це ? дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій. Багато уваги приділив Франко перекладам з гомерівських поем «Іліади» та «Одіссеї».
Протягом 1874-1915 рр. письменник здійснив переклади та переспіви з ассіро-вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської та давньоєгипетської літератури. Одним із древньоіндійських творів, над якими працював Іван Якович, була «Ріґведа» – велике зібрання релігійних текстів, що є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі. І. Франко розумів, що побудувати нову літературу можна лише на фундаменті стародавньої літератури, використовуючи скарби цієї літератури.
1 липня 1893 року у Віденському університеті Іван Франко захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії.
Релігійна поезія з юних літ цікавила I. Франка. Ще в гімназії письменник «переклав віршами цілого Iова». Його цікавість апокрифічними біблійними мотивами вилилась в наукові розвідки: «Слово о Лазаревъ воскресеніи», «Святий Климент у Корсуні», «Слово о збуреню пекла», «Пісня про правду й неправду», «Богогласник XVIIІ ст.», «Причинки до історії староруської легенди» та багато інших робіт.
Наприкінці 1904 р. Франко написав, а 1905 р. видав у Львові публіцистично-філософську розвідку «Поема про сотворення світу», в якій застосував еволюційний та історичний підхід до трактування П’ятикнижжя Мойсеєвого.
В збірці «Староруські оповідання» представлені унікальні твори ХІ–ХІІІ століть, перекладені Іваном Франком на сучасну українську мову. Збірка складається із передмови і восьми самостійних творів. У «Передньому слові» І. Франко наголошує, що «нам усім, і письменним, і неписьменним, годиться знати нашу бувальщину, знать те, що думали, як боролися і як дивилися на світ наші прадіди».
З 1896 по 1910 р. І. Франко видає колосальну п’ятитомну працю «Апокрифи і легенди з українських рукописів». Це перша українська систематична збірка апокрифічних оповідань і єдина донині. За життя автора працю було названо «найвизначнішою у слов’янській науці» як стосовно обсягу матеріалу, так і щодо наукового рівня, й донині вона залишається взірцем для церковнослов’янських студій.
Другою визначною роботою Івана Франка став етнографічний збірник «Галицько-руські народні приповідки» (1901-1910 pр.).
Франко є автором перекладу з давньоруської мови героїчної поеми «Слово о полку Ігоревім». Його праця – «Студії над найдавнішим київським літописом» (1907-1916 pp.) – це переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань Іпатіївського літопису, що за своїм характером наближаються до наукової розвідки.
Франко мріяв перекласти «Фауста» українською мовою. І можна сказати, що цей переклад був справою мало чи не всього його життя. Друкуючи твір в різні роки окремими частинами до 150-річчя з дня народження Гете Франко переклав третій акт другої частини «Фауста» під назвою «Гелєна і Фавст» і написав передмову до свого перекладу.
Французьку літературу письменник пізнавав через переклади польською та німецькою мовами, особливо ж захоплювався творчістю Еміля Золя. Саме під впливом Е. Золя та інших видатних представників французької літератури Франко активно взявся за вивчення французької мови, аби отримати насолоду від читання їхніх творів в оригіналі. Відтак, постали Франкові переклади творів В. Гюго, А. Доде, Е. Золя, Гі де Мопассана, П. Верлена та інш.
Окрему сторінку перекладацької творчості І. Франка складають переклади з англійської мови. Протягом всього свого творчого шляху Іван Якович неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він переклав 12 сонетів Шекспіра, трагічну комедію «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». Є автором дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок.
За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмовами і поясненнями І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899-1902 pp.).
Іванові Франкові належить роль першовідкривача найвищих вершин польської літератури для українського читача. Він був добрим знавцем творчості А. Міцкевича, Ю. Словацького.
Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами, присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів.
Інколи Франко декілька разів перевидавав свої переклади, доповнюючи тексти та коментарі. Наприклад, «Пригоди Дон-Кіхота» вперше було надруковано у журналі «Дзвінок» в 1891 році. Друге виправлене і доповнене видання поеми («Пригоди Дон-Кіхота» з іспанської переробив І. Франко) побачило світ в 1899 р., а третє, також виправлене, в 1913 р.
Перекладав Франко і з української – на польську та німецьку мову (народні пісні, твори Т. Шевченка, П. Куліша, С. Руданського).
І. Франко стверджував, що «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Приділяючи перекладам не менше уваги, аніж власній творчості, письменник не тільки дав українцям величезну бібліотеку перекладної літератури, а й заклав наукові підвалини українського сучасного перекладознавства.
Франкові переклади – це період від ІІІ–ІІ тис. до н. е. – аж до початку ХХ ст. Письменник переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.
